ч
и
с
л
о

16

2000

Сергій Жадан

ПЕРЕВАГИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ

В один із днів повернеться весна
З південних реґіонів Батьківщини.
Повернеться дзвінка і голосна
Свистулька вітчизняної пташини
Озвучить ферми і фабричні стіни,
І грубий крій солдатського сукна,
І ще багато всякого лайна.

Але печаль лягає на поля,
Нужда голімі розправляє крила,
Доки поет тривожно промовля:
“Я єсть народ, якого правди сила…
Я жінку цю кохав. Вона просила”.

Сумна країна у годину скрут…
Блукає міщанин поміж споруд.
З усталеним природним артистизмом
Говорить, і його словесний труд
Рясніє нездоровим еротизмом
І побутовим антисемітизмом.

Сколовши босі ноги об стерню,
Старенький Перебендя попід тином
Ячить собі, що, скурвившись на пню,
Лукаві діти у лиху годину
Забули встид, просрали Україну,
Забили на духовність і борню
І взагалі творять якусь фігню.

Бідує місто… Кинувши фрезу
Робітники на заводському ґанку
Ладнають косяки, бузять бузу,
Розводять спирт, заводять “Варшав’янку”,
І, втерши соплі та скупу сльозу,
Маївку перетворюють на п’янку.

Село мине негода ся тяжка.
Село – це корінь нації, це – води,
Що живлять берег… Молодь на лужку,
Піддавшися сільському ватажку,
Заводить, навернувшись до природи,
Народні сороміцькі хороводи.

Але життя ніколи не втрача
Своїх прозорих, гомінких проекцій.
Стрункий юнак – легке дитя ерекцій –
Хапа за руку втомлене дівча,
І ось вони, аж дня не вистача,
Займаються конспектуванням лекцій,
Зневаживши вимоги контрацепцій.

І лиш зоря на небі пролягла,
Юнак змахне краплину із чола
І молодечо посмішкою блисне:
Бо попри те, дала чи не дала,
У людства вільного є рівних два крила –
Троянди й виноград, красиве і корисне.

Станси до німецько-фашистських загарбників

а
Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке — совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.

б
Війна почалася у червні, а вже восени,
з понтами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили “наші”, як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.

в
Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г
Але ви врешті з’явились — діти германських лісів,
непосидючі шибайголови райнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів
і був один, хто не тішився, був взагалі один.

ґ
Наївна і смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д
Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіґ кому потрібен він був — цей ваш зоопарк.

е
Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій,—
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа —
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є
Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж
І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ —
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш — фата морґана, і фюрер ваш — підарас...

з
Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи — виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и
Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами богородиці зазира до осель...
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.