ч
|
Збіґнєв МіколейкоСліпий у Яссах. Еліаде і фашизм© Gazeta Wyborcza. – 1998. – 14-16.VIII Сьогодні уже не можна, міркуючи і філософуючи про сакральне й профанне, оминути його мовчанням. Адже румун Мірче Еліаде – найвпливовіший і найдивовижніший аналітик релігії ХХ століття. Він – мало не пророк нової, позацерковної духовности. Він – той, хто перетворив релігійний символізм у один з найважливіших ключів осмислення культури, одну з основ найзагальніших знань про людину. Він – той, чию роль в гуманітарній науці можна порівняти тільки з роллю Мартина Гайдеґґера в філософії. Зрештою, він – той, хто розділив з Гайдеґґером подібну вину, подібний гріх. Гріх нацистської співучасти Мартина Ґайдеґґера – його тимчасового членства в НСДАП – став предметом публічних дебатів. У них не йшлося, гадаю, лише про індивідуальну відповідальність перед законом і міру вини. Значно важливішим було так і не вирішене дорешти запитання: чи після трагедії війни і Голокосту наша думка, наша культура може визнати своїм духовним фундаментом твори людини, зараженої колись тотальним Злом? Ба більше, чи самі ці твори не обтяжені цим Злом, не заплямовані ним? Чи, засвоюючи їх, ми не сприяємо утвердженню Зла? Чи не допускаємо ми, аби виключно з інтелектуальних мотивів було визнано безсмертною цінністю те, що кидає виклик нашим одвічним вартостям, нашому Декалогові? Як далеко ми вправі поширювати межі царства відносности, аби не розшарпала його дорешти облуда, не опанувало цинічне фарисейство? Адже проблема не була індивідуальною та історичною. “Справа Гайдеґґера” виростала до розмірів питання про нас самих, про нашу сучасність, про її моральний сенс і оцінку. Проблема ця не була індивідуальною і ще з однієї причини. Духовна криза 20-30-х років виявилася також і в тому, що до побудови авторитарного ладу долучалися нерідко найвидатніші уми: мислителі, письменники, митці. Цікаво, що це переважно стосувалося не стільки Німеччини, де режим зумів тільки ненадовго привабити кількох т.зв. видатних творців, скажімо, поета Ґоттфріда Бенна, прозаїка Ернста Юнґера чи власне Гайдеґґера. Натомість в Італії, де “держава-партія” не втручалася безпосередньо ані в творчі процеси, ані в ідеологічний вибір художників, про сприйняття фашизму оголосили чимало блискучих письменників (скажімо, Ґабріеле д’Аннунціо, Луїджі Піранделло чи творець футуризму Філіппо Томмазо Марінетті), митців (як-от маляр-футурист Джакомо Балла), філософів (скажімо, Джованні Джентіле, найвидатніший, поруч з Бенедетто Кроче і Антоніо Ґрамші, італійський мислитель ХХ століття). Патологічним послідовником фашизму італійського зразка став один з найсенсаційніших поетів ХХ століття, американець Езра Паунд. В Японії шанувальником “священного” авторитаризму залишався до своєї шаленої самурайської смерті у 1970 р. геніальний прозаїк Юкіо Мішіма. У Норвеґії нацистський амок охопив Нобелівського лауреата, автора “Голоду” Кнута Гамсуна; у Франції письменники Луї-Фердинан Селін (автор “чорної”, метафізичної “Мандрівки до краю ночі”), Поль Моран, Жан Жьоно, Робер Бразіяш і П’єр Дріо Ла Рошель стали або колаборантами, або звичайними гітлерівцями. У цьому списку опинився також Мірче Еліаде, активний учасник фашизуючої парамілітарної . Стільки блискучих умів, стільки чудових пер! Це може схилити до релятивізму, пошуку якогось іншого морального виміру для цих людей, до виправдань і вибачень (тим більше, що до певного часу ліберально-демократична культура з розумінням ставилася до послідовників лівого тоталітаризму). Однак, багато з перелічених змушені були дорого заплатити за свої тоталітарні симпатії наприкінці війни. Джентіле був убитий італійськими партизанами, Бразіяш страчений за вироком французького суду. Дріо Ла Рошель наклав на себе руки, Езру Павнда утримували в клітці на подвір’ї американських касарень, Селін утік до конаючої нацистської Німеччини (а пізніше тільки данська в’язниця врятувала його від страти). Гайдеґґер мусив постати перед “комісією очищення” і, відмовившись будь-що тлумачити, був покараний десятилітньою забороною на публікацію творів. Еліаде не зазнав жодної відповідальности. Навпаки: в ореолі втікача від комуністичного режиму він розпочав свою велику кар’єру (спершу у Франції, відтак у США). І мовчав, мовчав аж до смерті про своє політичне минуле. Йому сприяв безумовний геній ученого і письменника. Йому сприяв клімат епохи. Йому сприяв роздвоєний світ “холодної війни” і “залізної завіси”, за якою – от, хоча б у сумнозвісному Пітешті – колишніх “леґіонерів” Залізної Ґвардії з безоглядною жорстокістю перетворювали на жертв. У кожному разі Еліаде зумів використати цей ідеологічний поділ, вважаючи мало не всі закиди на свою адресу провокаціями комуністичного посольства [у Парижі]. Хіба що в одній згадці у щоденниках, у коментарі, сповненому двозначностей і недомовок, він написав: “[у 1949 р., після публікації Технік йоги видавець] Еноді отримав, начебто з румунського посольства, кілька доносів на теми мого “фашистського минулого” перед війною. (...) Переслані Еноді доноси не досягнули, щоправда, поставленої їх авторами мети, однак у відповідний момент нагадали мені, що моя необережність і гріхи молодости склалися у серію непорозумінь, які волочитимуться за мною усе життя”. І все. Хіба що, ви зауважите дивну за ощадливістю нотатку з щоденника, в якій вчуваються міркування над подібністю долі: “V. оповідав мені сьогодні, що Гайдеґґер, очікуючи виклику на денацифікаційну комісію, показав йому стос манускриптів, кажучи: “Якщо німці мене так образять, то спалю усе, що досі не опублікував!” Саме воно, схоже, найцікавіше”. Мовчання Еліаде поширилося на всі його автобіографічні тексти, а залишив він їх чимало. Воно було настільки послідовним, що зі сказаного ним зникло чимало фактів і прізвищ, які могли б “породити погані асоціації”. Однак на мисленні Еліаде, на його релігійних ідеях, концепції культури, зрештою візії історії, сліди давніх тоталітарних захоплень залишилися незатертими, вони відтиснулися глибоко й виразно. Тут не йде мова про вибачення, бо своєю досмертною мовчанкою Еліаде не дав нам такого шансу. Йдеться про те, аби в безумовній геніальності його міркувань про релігію, культуру та людину вичленити елементи, закорінені в авторитарному, злому минулому. Це мені особливо важко, адже я, пишучи про релігію, мислячи про неї, не здатний вивільнитися з-під натиску його думок, не можу (і не хочу) вивільнитися від захоплення його могутнім творінням.
Свідок Юліус Евола Найважливіше свідчення походить від людини, котра сьогодні є єдиним з духовних “великих майстрів” правого екстремізму. Він патронував антидемократичних, антихристиянських правих, натхненних поганськими традиціями й окультизмом, думкою Сходу і ґнозою, німецькою консервативною революцією 1918-20 років і культом Святого Ґрааля. Словом – нових французьких, італійських, іспанських, грецьких, бельгійських, канадських (а також російських і польських) правих. Тих правих, які, зрештою, не вагаючись братаються з усіма різновидами антикапіталістичного руху, в тому числі й лівацькими. Цей свідок – барон Юлій Евола, італійський філософ, релігійний і політичний письменник, маляр-аванґардист, публіцист. Він – один з творців т.зв. інтегрального традиціоналізму (разом з французом Рене Ґеноном і поляком Фердинандом Оссендовським), фашист і расист, котрий залишився поза партією Муссоліні і критикував її “справа”, анти-Маркузе молодих правих 60-х років і ґуру “правого New Age”. Саме він вбачав у історії, зокрема сучасній, з її демократичними й капіталістичними структурами, “антитрадицію” і останній акт занепаду, похмуру індуїстську Еру Вовка, епоху богині смерті Калі. Він, зрештою, обожнював первісну метафізичну традицію, а шлях до неї шукав у таємничих, ініціаційних культах, орієнтальних магічних практиках, мітах “крові й заліза”, “сонячної раси”, органічного суспільства, еліти, ієрархії, “войовника”, у відкиданні “американізму” й комунізму, запереченні спадщини юдаїзму та християнства. Деякі важливі ідеї Еліаде, скажімо, його концепція циклічного часу і священного космосу, велика вага, яку він надавав архаїчним традиціям, найвиразнішим чином виростають з поглядів Еволи, викладених насамперед у Бунті проти сучасного світу (1934). Іноді, зокрема праві, пишуть без застережень, що праці італійського традиціоналіста, які стосуються історії релігії, “вчинили гігантський вплив на Мірче Еліаде, котрий завше з гордістю підкреслював, що є приятелем Еволи”. Еліаде підтверджував факт існування такого впливу, натомість як вогню уникав згадок про політичний вимір знайомства: “Ще студентом я читав деякі його книги, зустрівся з ним (...) навесні 1937 р., коли Ная Йонеску запросив нас на сніданок. Я був вражений його інтелігентністю, але насамперед насиченістю та ясністю його прози. Як і Рене Ґенон, Евола постулював існування якоїсь “первісної традиції”, у що я ніяк не міг повірити, вважаючи її штучним, неісторичним утвором. Того пополудня [зустріч відбулася у 1951 р.] ми розмовляли про безліч справ, однак насамперед про декаданс, або, уживаючи терміну Еволи, “гниття” сучасних західних культур. З точки зору “зразкової”, а не історичної традиції він мав рацію”. Сам Евола, розповідаючи в автобіографічних нотатках про зустріч з Еліаде, також вкрай обережний у політичних оцінках: “У Бухаресті я познайомився (...) з Мірчею Еліаде, котрий після війни уславився як автор численних праць з історії релігії; я підтримую з ним стосунки досі. Колись він належав до середовища Кодряну”. Біограф Еволи Адріано Ромуальді не залишає сумніву щодо політичного виміру цих зустрічей: “У Бухаресті [у 1937 р. Евола] зустрівся з Кодряну і Мірчею Еліаде, лідерами руху Залізної Ґвардії”. Евола підтримував контакти з Еліаде аж до 70-х років, співпрацюючи з міжнародним часописом Antaios, яким керували власне Еліаде і Ернст Юнґер. Кореспонденція Еволи та Еліаде була опублікована в Бухаресті у 1993 р., але, на жаль, я не маю до неї доступу. Зустріч Еволи з Кодряну та Еліаде була істотним елементом “ідеологічної” мандрівки італійського мислителя Европою 30-х років. У Німеччині він тоді нав’язав стосунки з аристократично-консервативними середовищами Herrenklub та організованою Гіммлером групою СС Ahnenerbe, яка займалася вивченням початків “арійської” раси, в Парижі зустрівся з монсиньйором Майолем де Лупе, майбутнім єпископом французької дивізії СС “Карл Великий”. Еліаде та Еволу пов’язувало знайомство з Карлом Шміттом, одним з духовних лідерів донацистської консервативної революції і захоплення (його поділяв і Гайдеґґер) творчістю цього письменника. Фашистське досьє Еліаде Натомість на Заході питання зв’язків Еліаде з фашизмом доволі широко дискутується. Незважаючи на це, Раду Йоанід стверджував, що навколо фашистської діяльности Еліаде панує “змова мовчання”. Румунський письменник нагадав про інтерв’ю Еліаде часописові Fuma Vestre 17 грудня 1937 р. під назвою “Чому я вірю в перемогу леґіонерського руху”. Воно завершується словами: “Чи можливо, аби румунська нація закінчила своє існування у сумному розброді, знищена пранцями і злиднями, опанована євреями і розшматована чужинцями, деморалізована, зраджена і запродана. (...) Леґіонерська революція повинна прагнути до найвищої мети – спокутування нації”. У цьому інтерв’ю він також висловився щодо нюрнберзьких законів: “Німецькі антисеміти вдовольнилися ухваленням суворих законів проти євреїв, але не допустили актів варварства. (...) У центрі Берліна височить синагога, урочиста і незворушна”. Йоан П. Ковляну, румунський історик релігії, співробітник та наступник Еліаде на катедрі в Divinity School у Чикаґо, натомість підтвердив автентичність публікації в Piloti Orbi за вересень 1937 р., в якій Еліаде гостро критикував монархію Карла II та демократичний уряд країни за надмірне обдарування національних меншин, зокрема єврейської, економічними привілеями. Треба нагадати, що Еліаде був учнем Нає Йонеску, двічі заарештовуваного королівським урядом – за інспірування замаху на прем’єра Дуку і за участь в підготовці правого державного перевороту. “В останні дні вересня, – писав Еліаде, згадуючи вересень 1933 р., – я довго розмовляв з Нає Йонеску. Він тільки-но повернувся з Німеччини, був під великим враженням революції, яка там нещодавно відбулася, і гадав, що подібна зміна може невдовзі статися і в нас. Його опозиція до політики короля була виразно помітна і щодня посилювалася”. І далі: “Грудень 1933 р. був для усієї нашої групи критичним періодом. Нає Йонеску вже навіть не намагався приховати своєї ворожости до кабінету І.Ґ.Дуки і підкреслював небезпеку розгону Залізної Ґвардії. (...) Того року Сильвестра ми відзначали у Йонеля Йоану. Увечері попереднього дня прем’єр І.Ґ.Дука був убитий на пероні вокзалу в Сіная. (...) Тільки наступного дня я усвідомив наслідки замаху. Щоденник Cuvantul був закритий. Нає Йонеску – заарештований. (...) Через кілька днів ми дізналися, що професора інтернували в касарнях Котрочені, військовий прокурор розпочав щодо нього слідство. За всяку ціну його намагалися приєднати до процесу як підбурювача замаху, на підставі кількох опублікованих ним у Cuvantul статей”. Йонеску написав передмову до книги приятеля Еліаде Міхаїла Себастьяна (“Упродовж двох тисяч років”). “Коли діти Сіону страждають, – писав Йонеску, – то значить, так повинно бути”. І наводив причину: власне гебреї не забажали визнати Христа Месією. Їх тривалі страждання у певному сенсі є свідченням призначення єврейського народу, котрий самим фактом відмови визнати Христа не може бути допущений до Спасіння”. Щоправда, Еліаде визнав таку позицію “виразним відходом на значно штивніші позиції”, “назадництвом”, навіть спробував полемізувати з “теологією” Йонеску, однак по суті виправдовував свого наставника до кінця життя: “Йонеску, зважаючи на його опозицію до королівської політики, чудово знав, що відтоді його читатимуть тільки люди певного складу з ультраправих; він також прагнув, аби усі знали, що він дивиться на єврейське питання в чисто релігійному аспекті, поминаючи інші, соціальні чи політичні аспекти”. Важко не помітити фарисейської облуди, породженої дилемою: з одного боку опозиція до королівської політики та праве читацьке середовище, з іншого – начебто аполітичний і чисто релігійний сенс тексту. Врешті-решт, після передчасної смерті Йонеску в 1940 р. Еліаде піднесено декларував: “Посередньо чи безпосередньо ми всі, його учні та співробітники, поділяли концепції та політичний вибір Професора. Смерть Нає Йонеску глибоко вразила мене – я втратив Маестро, провідника, у духовній площині я осиротів”. Задля справедливости варто зазначити, що Еліаде відкидав крайні форми антисемітизму, що в довоєнній Румунії підтримував знайомство з лібералами й комуністами. Однак найближче він був пов’язаний саме з представниками войовничої, близької до фашизму правої та фашистами. Він був ревним редактором керованого Йонеску фашизуючого часопису Cuvantul, публікувався в пов’язаних з фашистами періодичних виданнях Buna Vestire, Vremea. На думку Ісаака Ківи, у ті часи йому було притаманна “відверто фашистська та антисемітська думка, політична активність, яку цей історик релігії замовчував до самої смерті”. Мовчанку щодо зв’язків Еліаде з фашизмом першими порушили італійські інтелектуали. У 1977 р. Альфонсо Ді Нола, покликаючись на часопис Тобалот (Історія), який видавав у Єрусалимі Інститут д-ра Й.Немировера, згадав, що там Еліаде названий “антисемітом і філофашистом”. Аналогічне визначення (“антисеміт і філофашист”) з’явилося також в енциклопедичній статті “Еліаде”, написаній лівим істориком релігії Амброджо Доніні. У свою чергу, відомий дослідник правої культури Фуріо Джезі звернув увагу, що Еліаде, котрий поринув у жалобу, коли був розстріляний лідер Залізної Ґвардії Кодряну (30 жовтня 1938 р.), “не вбачав нічого ганебного в репрезентації за кордоном у якості культурного аташе [в Англії та Портуґалії] румунського уряду, котрий улітку 1942 р. підписав із посланцем Айхмана Ґуставом Ріхтером угоду про депортацію усіх румунських євреїв до таборів смерті”. Джезі також показав, що Еліаде намагався переконати у тотожності своєї долі з долею великих вигнанців з нацистської Німеччини, скажімо Томаса Манна, “тоді як саме виразна симпатія до нацистів перешкодила Еліаде повернутися на батьківщину наприкінці війни”. Чи подібні симпатії Еліаде закінчилися водночас з війною? Все свідчить про те, що ні (але щоб це довести, треба було б – як казав Джезі – прочитати “таємне послання Еліаде”). Ба більше, до старих симпатій додалися нові. Прихильником післявоєнних ультраправих Еліаде вважали найвидатніші представники цього руху: Евола, Клавдіо Мутті, Йон Марій, Ромуальді. Варто додати, що він входив до складу редакції Nouvelle Ecole, видання французьких Нових Правих.
Залізна Ґвардія і “культура смерті” Утворений у 1927 р. Корнеліу Зеля-Кодряну парамілітарний Леґіон Михаїла Архангела, загальновідомий під назвою “залізні сорочки” (від 1930 р. Залізна Ґвардія, від 1935 р. – Усе для Країни, від 1940 р. – Рух Леґіонів) був політичним виявом неоґностичного космізму і покликався на “Велику Дакійську Традицію” та своєрідне усвідомлення християнства. Це означає, що спираючись на націоналізм, містицизм і ритуалізм, творячи своєрідну “культуру смерті”, він керувався дуже роздвоєною візією світу і вбачав своє завдання у боротьбі за перемогу Добра над Злом, Світла над Темрявою, Космосу над Хаосом, Традиції над Історією. В ідеології та практиці леґіонерів, зокрема в їхній обрядовості, були перемішані християнські та поганські елементи (солярний культ і віддавання шани Сонцеві витягнутою вперед рукою, культ землі предків, викликання духів загиблих членів організації тощо). Особливо розвинута була у лавах Залізної Ґвардії “культура” чи радше “релігія смерті”. Еліаде, описуючи своє перебування в таборі для інтернованих леґіонерів, звертає увагу на екстремальність їхнього підходу до смерті, на пануючий тут культ жертовности й мучеництва, але намагається надати йому виключно християнських рис: “Спільна вечірня молитва закінчувалася могутнім “З нами Бог!”, проспіваним трьомастами голосами. На останньому поверсі знаходилося приміщення для “безугавної молитви”. Вдень і вночі хтось із в’язнів годину молився там або читав Біблію, перериваючись тільки тоді, коли інший приходив його змінити. (...) Рідко коли в історії сучасного християнства пости, молитви й сліпа віра в Боже всемогуття були відкуплені такою великою ціною крові. Пізніше, коли трагедія дійшла кінця, я був дослівно захоплений, відкривши непохитну віру в тих нечисленних, котрі залишилися живими після бойні. Уже хоча б ці факти яскраво свідчать, що Рух Леґіонів мав структуру і покликання містичної секти, а не політичного руху. Це, зрештою, повторював мені під час наших тривалих розмов Пую Ґарчіняну, який твердив, що найвищою метою Руху навіть не було індивідуальне спасіння через мучеництво, а “воскресіння нації”, досягнуте шляхом “виповнення міри тортур і кривавих жертв”. Постава кількох тисяч румунів у 1938-39 роках, переслідуваних чи вільних, ув’язнених в тюрмах і таборах, була єдиним фактом, який свідчив у широких масштабах про брехливість банальної балаканини стосовно арелігійности румунської нації”. І в іншому місці: “Ці події зміцнили моє переконання, що політика не є призначенням нашого руху. Корнеліу Кодряну напевне не заперечив би мені, оскільки для нього Рух Леґіонів був не політичним явищем, а, по суті, етичним і релігійним. Він дуже часто повторював, що його не цікавить захоплення влади, але створення “нової людини”. Здавна він знав, що король шикує йому загибель; коли б він забажав, то міг би врятуватися, утікши до Німеччини чи Італії. Але Кодряну вірив у конечність жертви, він гадав, що нові переслідування тільки очистять і зміцнять рух. Він також вірив у своє призначення та покров Архангела Михаїла. У 1937-38 роках смерть була найпопулярнішою темою серед леґіонерів. Зразковим прикладом загибелі стали Мота і Марін [добровольці, які полягли на війні в Іспанії, на боці Франко]. Слова Моти “твій попіл – найпотужніший динаміт” – стали євангелією. Служби Божі, панахиди, суворі пости, молитви були серйозним елементом “леґіонерської діяльності”. (...) Безумовно, Кодряну, як і багато інших леґіонерів, загинув, переконаний в тому, що його смерть прискорить перемогу Руху. Однак, я запитую у себе, чи бодай хтось з них перед лицем швидкої смерті помітив не стільки жертву, скільки результат фатальної помилки у політичній тактиці?” Відтак варто підкреслити, що при створенні цього містичного, піднесеного образу Леґіону Еліаде не перешкоджало усвідомлення терористичного, геноцидного характеру цієї організації. Адже він творив цей імідж і тоді, коли чітко усвідомлював відповідальність “руху” за вбивство прем’єра Дуки, і коли знав, що 14 вересня 1939 р. бойовики Леґіону вбили Арманда Калінеску, міністра внутрішніх справ в уряді патріарха Мирона та “праву руку” короля Карла II, і навіть тоді, коли сумління леґіонерів було обтяжене масовими вбивствами. Але усвідомлення цих злочинних діянь у Еліаде набуває особливої форми – він вболіває над тим, що ці вчинки забруднили первісну “чистоту” ідеї Кодряну і дотихчасове мучеництво леґіонерів, однак додає, що дехто з убитих “не був цілком бездоганним”: “Тим більша вина лягає на провідників Леґіону, котрі понівечили сенс “міри страждань і кривавої жертви”, віддавши наказ вчинити 30 листопада 1940 р. низку жахливих убивств. (...) Але й ця трагедія – частина долі румунів, нещасної нації, яка втратила шанс вберегти чистоту цієї останньої з-поміж безконечних її жертв”. “Убиваючи своїх жертв уночі (...), леґіонери вважали, що мстяться за Кодряну. Насправді ж вони нівечили “жертовний” сенс страт, які чинив уряд Карла, і раз і назавше скомпрометували Залізну Ґвардію, яку відтоді вважали терористичною та пронацистською організацією”. Поза тим, притаманна Залізній Ґвардії “культура смерті” – всупереч Еліаде – зовсім не виводилася з християнства, а тільки вживала його зовнішніх релігійних форм. Вона насамперед апелювала до наддунайсько-балканської народної традиції цілком поганського походження. Гімн “руху” звучав так: Смерть, тільки смерть, леґіонери, Знавці предмету вказують, що ідея “нареченого смерті” походить з маніпулювання архаїчними народними мітами, скажімо використання лейтмотиву відомої румунської балади Міоріка, герой якої, пастух, уявляє власну смерть як нареченство, заручини, еротичне поєднання з природою. Також на увагу заслуговує улюблена балада Еліаде Легенда про Майстра Маноле. Це історія муляра, котрий, аби вчасно закінчити будову, повинен замурувати в стіну улюблену дружину. Про цю жертву Еліаде пише: “Аби вистояти, споруда (будинок, технічний витвір, а навіть духовна конструкція) повинна бути одухотворена, тобто набути водночас тіла й душі. Однак трансфер душі можливий тільки почерез жертву, іншими словами – насильницьку смерть. Можна також сказати, що жертва продовжує існувати після смерті, не у своєму фізичному тілі, а в новому тілі – споруді – яку вона “одухотворила” своєю посвятою. Можна також вести мову про “архітектурне тіло”, яке замінило собою тіло фізичне. Обрядовий трансфер життя за посередництвом жертви не обмежується спорудженням будівель (храмів, міст, мостів, будинків) і корисних предметів; так само потрібні людські жертви, аби забезпечити успіх діянням та історичній тривкості певного духовного починання”. Описана концепція Еліаде та мітологічні помисли леґіонерів виростають водночас із своєрідної містики “Землі та Крові”, з архаїзації історичної тотожности нації, з намагань видобути з румунської історії якусь незмінну, метафізичну сутність. Сповнена драм і “проваль”, дискретна історія, про “терор” якої щодо румунського народу так часто говорив Еліаде, у цьому випадку наче уневажнюється, замінена “дакійською” Традицією, яка свою невгамовну життєвість черпає з мітологічного коріння. Власне така мета стояла, вочевидь, перед Еліаде, коли він у 1943 р. писав книгу Румуни: “Румуни є нащадками двох великих народів минулого – ґето-даків і римлян. Ґети, яких римляни звали даками, походять з великої тракійської родини, глибоко закоріненої в традиції та найдавніших релігіях Еллади”. “Подібно до їхніх ґето-дакійських предків, румуни від своїх початків були приречені на низку вторгнень – значно кривавіших, аніж ті, які мали місце в давнину – а також на чужинські, іноді навіть антагоністичні, впливи. Однак, румуни зосталися глибоко вкоріненими у власну землю, якої не полишили навіть за найтрагічніших обставин. Вони протистояли чужинським впливам і нападам без втрати власної етнічної ідентичности, власного стилю, своєї сили, своїх справжніх фізичних рис і автентичних моральних прикмет”.
Святі з фашистських святців Еліаде також сповідував культ безжалісного портуґальського диктатора Салазара – постаті, цілком іншої, аніж містичний Кодряну. Еліаде і словом не прохопився про систему портуґальської тиранії, про авторитарний характер режиму, брутальність місцевої служби безпеки, переслідування політичних противників режиму і тисячі вимушених еміґрантів, не згадував про злиденність та відсталість цієї країни. Однак, він із захопленням занотовував у щоденнику образи начебто “народної маніфестації” на честь диктатора, співав пеани його раціональності та скромності. Наче дитина, він, дипломат, переймався візитом у Салазара, і дивився як заворожений: “Салазар виглядав дуже скромно. (...) Слухає, не виказуючи власної присутности. Тепер я добре роздивився його очі. Вони не блищать; їхній погляд, хоча й пронизливий, не сковує, в ньому немає й тіні ворожості”. “В його наче вирізьбленому, мужньому обличчі є щось чисте, свіже, невинне. Очі у нього вологі, оточені колами, вони споглядають на співрозмовника наче звіддалік. Іноді цей погляд тільки ковзає по співрозмовнику і біжить кудись вдалину. У нього не дуже сильний, теплий голос, зовсім інший, аніж той, який я чув по радіо”. У 1941-42 роках Еліаде написав книгу Салазар і революція в Портуґалії, яка містила похвалу тиранові та його авторитарній Новій Державі.
“Вибрики” в Яссах І це все у його мемуарах про нацизм, якщо не рахувати дрібних, неістотних згадок. Жодного разу не пролунали такі слова як Голокост, Освєнцим, про концентраційні табори йдеться тільки задля того, щоб порівняти їх з власною долею в таборах для інтернованих, і тільки у порівнянні з совєцькими таборами. Немає нічого про геноцид, про депортації, про тотальну війну, про всі жахіття окупації. Війна лякає Еліаде тільки тоді, коли вона загрожує йому особисто. Поза тим – наче її й не було. Ні, звичайно, подекуди він вписує сухі, підручникові фрази про найважливіші події. Але одразу ж починає займатися собою, виключно собою. І трішки Румунією: “З великим запалом я взявся знову до Мандраґори, однак встиг написати тільки два розділи. 1 вересня 1939 р. німецькі війська вдерлися в Польщу, через кілька тижнів вони опанували половину країни, в той час як другу половину окупували совєцькі війська. Потім почалася “дивна війна”, яка жорстоко насміялася з багатьох наївних людей. Що стосується мене, то я активно працював...” Звіт з окупованого Парижа (1943 р.) міг би однаково добре пасувати до 1913, 1933 чи 1963 року. Наче місто було вільним. Маса вражень від інтелектуального і товариського життя. І нічого поза висновком: “Це коротке занурення в культурний клімат Парижа сповнило мене ентузіазмом”. Щось, однак, до Еліаде усе ж долинало. Ось нотатка за листопад 1945 р.: “Познайомився з директором Сінематоґрафі та одним режисером. Обидва мають великий життєвий досвід, коли йдеться про концентраційні табори. Режисер, єврей, пройшов через Бухенвальд і Дахау, а коли йому вдалося втекти, він важив всього лиш тридцять вісім кілограмів. Обидва стверджують, що в ув’язненні спізнали нову “людську кондицію”; вони здобули там віру, що людина є чимось іншим, аніж вважалося досі, що існує певна духовна дійсність, так як і певні “стани”, які неможливо описати. Директор Сінематоґрафі хотів познайомитися зі мною і розповісти усе це задля того, аби довідатися, чи стани, які вони обидва пережили, мають щось спільного з йогою. Як шкода, що переживання такого типу не описані в щоденниках чи спогадах, аби можна було про них сперечатися й інтерпретувати їх. Мільйони европейців не з власної волі пройшли шлях, про який людство забуло в часи середньовіччя. Вони на власному досвіді переконалися в реальності певних “станів”, міркування про які ще кілька років тому викликало б усмішку. У таборах колишні боягузи і скептики починали провадити життя, сповнене посвяти, і доходили до віри в існування духовної дійсности, яка їх переростала, а водночас давала втіху і допомагала вижити. (...) І увесь цей блискучий досвід буде втрачений, так само як я втратив усе, чого навчився в Гімалаях. Здатність забувати у людини безмежна”. Інший запис, за 9 жовтня 1945 р.: “У Чорана познайомився з молодим французом, якому вдалося врятуватися живим з концтабору Бухенвальд. З усіх деталей, про які я довідався від нього, мені запали у пам’ять дві: того, хто мав блощиць, скеровували до лазні та звільняли на цілий день від роботи. Усі хотіли відпочити цей день. Тому виник чорний ринок продажу блощиць. Одна блощиця коштувала марку, потай, звичайно. Покупець урочисто афішував свою блощицю, аби його послали до лазні. В одному з жіночих таборів, уже не пам’ятаю якому, було створено бордель. Відібрали шість французів. Максимум, на який кожен з них мав право – чотири жінки на день. Через місяць вони повернулися абсолютно вичерпані і мало не всі невдовзі померли. Чи коли-небудь постане література, заснована на цих фактах, у яких божевілля і звірство перемішані з гротеском і абсурдом?” Так, “здатність забувати у людини безмежна”. Однак найгірше, що їй перешкоджає робота Історії, її “терор”. Шкода, що не можна перетворити її в духовне буття, в абстракцію, в метафізичну “тривогу”. Що вона в силі когось подібного до Еліаде примусити покинути глибини свого прекрасного духовного життя і назвати на ім’я якусь історичну силу. Однак, він не так швидко піддавався: “Ми знову зазнали почуття тривоги у січні 1941 р., коли вибухнув бунт леґіонерів, причини якого важко було зрозуміти, адже Горя Сіма був віце-прем’єром в уряді Антонеску, де, крім того, засідали кілька міністрів, вихідців з Леґіону. Щоправда, отримувані нами інформації, були надто загальними і неточними. Однак, ми все ж довідалися про вибрики і злочини леґіонерів (розповідали про випадки погромів, зокрема в Яссах). Невдовзі після того, як вірні Антонеску війська придушили заколот, ми довідалися, що до Румунії масово вступають німецькі війська, аби розпочати вишкіл кількох елітних дивізій”. “Вибрики і злочини леґіонерів”, “розповідали про випадки погромів, зокрема в Яссах” – від цих словосполучень відгонить сумом за абстракцією, а ще краще, мовчанкою. Бо треба назвати те, чого зовсім не хочеться називати. Хоча тоді, коли король Карл і Арманд Калінеску намагалися, захищаючи демократію і монархію, брутально розправитися з правою змовою, Еліаде не бракувало слів: він говорив про “диктатуру”, про “терор”, про “мучеництво”, про “тортури” – і не заощаджував кусючих епітетів на адресу противників та драматичних деталей, які стосувалися ув’язнення та розстрілів леґіонерів. У випадку “вибриків” у Яссах драматичних деталей бракує (і взагалі відсутня будь-яка конкретика). Можна було б сказати: репресії щодо леґіонерів Еліаде бачив безпосередньо, відчув їх на власному досвіді, натомість про погром в Яссах він довідався на дипломатичному посту в Лондоні, у розпалі світової війни. Але річ у тому, що до нього дуже швидко долинали найдрібніші румунські політичні плітки. А ще в тому, що другий том своїх спогадів він писав через багато-багато років після війни, коли вже могили убитих поросли мохом і відомо було чудово “хто цькував, а хто музику замовляв”. Про те, що трапилося в Яссах ми маємо страшний і сенсаційний документ. Це славетний Kaputt Курціо Малапарті, виданий у 1962 р. Важко припустити, що Еліаде не читав цієї книги. Тим більше, вона містить також румунський сюжет – розділ Пацюки в Яссах. “Групки євреїв пурхали в бічні вулиці, а слідом за ними бігли вояки та роз’юшені цивільні, озброєні ножами або залізними кайлами. Жандарми розбивали кольбами двері будинків, у стрімко прочинених вікнах з’являлися жінки у нічних сорочках, з розпущеним волоссям, лементуючи і розмахуючи руками. Деякі кидалися з вікон і падали обличчям на асфальт тротуару з глухим пласканням. Крізь маленькі віконечка, прочинені на рівні вулиці, вояки вкидали ручні гранати до пивниць, де маса людей шукала зрадливого сховку. Дехто з вояків лягав на землю, черевом до тротуару, і зазирав усередину, а відтак обертався до колег і, сміючись, оповідав про результати своїх діянь. Там, де різанина була найзапеклішою, підошви ковзали у крові; повсюди розперезана лють погрому виповнювала вулиці та будинки стріляниною, плачем, вигуками жаху та жорстоким реготом. (...) Вулиця Лапусняну уся була встелена людськими тілами в дивних, безладних позах. Тротуари повністю зникли під нагромадженими одні на одних трупами. Сотні покійників постягували на цвинтар і покидали на одну велику купу. Юрби псів обнюхували мерців; при цьому у них був переляканий і покірний вигляд, який буває у собаки, коли він розшукує свого господаря. Переповнені шаною і співчуттям, вони снували поміж жалюгідних решток делікатно, наче боячись наступити на котресь із цих закривавлених облич чи конвульсивно затиснуті п’ястуки. Команда євреїв під охороною жандармів та вояків, озброєних еркаемами, стягала трупи з проїжджої частини та вкладала їх вздовж мурів, аби розчистити шлях для авто. Вулицями снували німецькі та румунські вантажівки, заладовані покійниками. На тротуарі біля люстраґеї сиділо мертве дитя, сперте плечима до муру, зі схиленою на плече голівкою”. Тимчасом у почваркуватій нотатці Еліаде не пролунало навіть слово “єврей”: так, наче у якомусь далекому абстрактному місці якісь абстрактні істоти вчинили погром іншим абстрактним істотам. Так, наче дивна сліпота і непам’ять вразила когось, хто раніше чудово запам’ятав виставлені для постраху трупи розстріляних леґіонерів. Схоже, що для Еліаде існували дві “культури смерті” – перша, з історії леґіонерської мартирології, ідеологічна, і ота з Ясс. Однак яку з них мав на увазі Еліаде, коли писав у заключному розділі книги Океанографія (1934), есеї “Запрошення до варварства”: “Всупереч чигаючій звідусюди смерті, я не можу стримати диких веселощів, які опановують мене при думці, що з усіх цих трупів завтра народиться новий світ”?
Збанкрутілий час Антисемітизм Еліаде, як це було і в Еволи, і в Джованні Джентіле, й у інших італійських фашистів, сягав у сферу ідеї, сферу духу, культури. Щоправда, подібні переконання могли б санкціонувати расові та релігійні переслідування, але тут не існує жодного автоматизму. Ба більше, бувало, що антиєврейські сюжети поєднувалися з дивачним філосемітизмом. Еліаде, скажімо, охоче порівнював долю румунського народу з долею євреїв, захоплювався гебрайською містикою, Кабалою, радо цитував ізраїльських пророків та захоплювався чарівністю Старого Заповіту. Усі ці елементи виразно помітні в тому, як Еліаде представляє Фройда і його психоаналіз, усвідомлюваний ним як вираз і продовження юдейської релігії, “останню фазу десакралізації монотеїзму і старозаповітного профетизму”. “Його [Фройда] переконаність у тому, що він натрапив на ґлобальне та єдине пояснення явищ мислення, психіки і творчих здібностей людини, що він викував магічний ключ, яким відкриваються усі загадки – від снів і помилкових чинностей до походження релігії, моральности та цивілізації – це переконання (...) виводить на яву монотеїстичну гарячковість гебрайського духу. Завзяття Фройда, з яким той проштовхував, нав’язував і захищав психоаналіз від усіляких “єресей”, нагадує пристрасність та нетерпимість пророків Старого Заповіту. У певному сенсі Фройд вважав, що його відкриття покликані перемінити людство і забезпечити йому спасіння. Психоаналіз вдовольняв властиве євреям прагнення до абсолюту і їхню віру в існування одного-єдиного царського шляху Духу. Поза тим, він виказував типово гебрайську відразу до плюралізму, політеїзму та ідолопоклонства”. Ідея десакралізації стосується найглибшого елементу в “таємному посланні” Еліаде. Вона стосується “страху перед Історією”, який став “долею людини, котра відійшла від релігії”. Отож, Еліаде безугавно знецінює історичний, лінеарний час, возносячи натомість вартість циклічного часу, тотожного з космічним, сакральним, часом міту. Тут зокрема дуже істотною є проблема християнства як “семітської матриці”. З перспективи еліадизму т.зв. культурний антисемітизм, який всотав у себе також і християнізм, був виявом своєрідної сакральної візії, виявом космізму, який приваблює власне циклічний, колобіжний час – святий час. Еліаде ділив цивілізації на дві категорії – юдеохристиянські та інші (архаїчні, первісні, орієнтальні). Відтак він, незважаючи на приналежність до православного християнства, возносив вартості архаїчних та орієнтальних цивілізацій за їх зв’язок з мітом і символом, а насамперед з концепцією колобіжного, сакрального часу, з “релігією космосу”. Це означає, що в згаданих суспільствах час, кожен його фрагмент, представляють точно окреслену магічну вартість. Такий час – святий час – здатний обертатися в минуле, позаяк (так писав Еліаде) “насправді він є мітичним прачасом, який знову й знову уприявнюється”. Святий час традиційної свідомости, отож, протиставляється лінеарній модерній концепції, пропонуючи “парадоксальний аспект кругового, зворотного, повертального”, становлячи “певну форму мітичної одвічної сучасности, до якої людина час від часу повертається за допомогою ритуалів”. Натомість, на думку Еліаде, юдаїзм втрутився у цей порядок буття і часу, десакралізуючи і освячуючи водночас Історію, лінеарний час. Відбулася також “юдаїзація” християнства, тобто його історизація – пов’язання Ісусового посланництва із священною історією Ізраїлю. Циклічний час віднови, відродження, час регенерації природи і тісно пов’язаної з нею людини, мав би поступитися часові, який протікає лінійно, в одному напрямку, часові, який має свою мету, свій останній поріг – воскресіння з мертвих і Суд. Ці есхатологічні події на межі буття усе ще дуже далекі, а Історія є механізмом занепаду, який зазнає дегенерації та псування, породжуючи “терор”. Тим самим, стаючись, вона позбувається свого священного змісту, своєї метафізики, своєї справжньої реальности (скажімо, віддаляється від Традиції), де вічність забезпечують лише міти і ритуали періодичного відродження. Отож, історичний процес, просто Історія, є механізмом і джерелом Зла. Ба більше: Історія і є самим Злом, втіленням Зла, породженням якого стала сучасна цивілізація та її антирелігійне владарювання над природою та людиною. Юдеохристиянство позбавило святости Космос, Космос став об’єктом наукових досліджень; світ опанований технічною цивілізацією, породжуючи в людині – відірваній від космічного ладу, зруйнованого профанумом – страх перед смертю і Ніщотою. Таким чином, можна виснувати, що євреї відповідальні за Зло, позаяк власне від них походить помисл Історії. І Голокост є тільки передоднем справжнього апокаліпсису, тотального Голокосту, де людство буде спалене у вогні Історії. Порятунок полягає у поверненні до первісного Золотого Віку, до циклічного часу міту й до священного Космосу, його релігії та ритуалів, до Традиції. Переклав Андріс Вишняускас |
|||