ч
|
Семюел ГантінґтонЄдина наддержава© Huntington Samuel, 1999 Упродовж останнього десятиліття світова політика зазнала фундаментальних змін. По-перше, вона переважно зосередилась вздовж кордонів культур та цивілізацій (я писав про це на сторінках цього журналу і більш розлого – у книзі “Зіткнення цивілізацій”). По-друге, і про це я також писав у тій же книзі, світова політика завжди зводилась до сили та боротьби за сфери впливу, і сьогодні міжнародні відносини змінюються ще й за цими важливими параметрами. Ґлобальна структура сили в період “холодної війни” була головним чином біполярна; тепер вона зовсім інша. Сьогодні ми маємо лише одну наддержаву. Однак це не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави, багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. За таких умов наддержава могла б сама вирішувати важливі міжнародні питання, і жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі упродовж кількох століть був близький класичний світ римської доби та іноді – Східна Азія за домінування Китаю. Біполярна система, на зразок тієї, що існувала за часів “холодної війни”, складається з двох наддержав, відносини між якими є визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує у коаліції союзних держав і змагається з іншою наддержавою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою, держав, котрі співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючи різні альянси. Коаліція великих держав необхідна для вирішення важливих міжнародних питань. Европейська політика будувалась за такою моделлю кілька століть. Сучасна міжнародна політика не вписується в жодну з цих трьох названих моделей. Вона є дивним гібридом, одно– чи багатополюсною системою з однією наддержавою та кількома великими державами. Врегулювання ключових міжнародних питань вимагає дій від єдиної наддержави, але завжди – у поєднанні з іншими великими державами; єдина наддержава, проте, може накласти вето на спроби інших держав вирішити ключові питання об’єднаними зусиллями. Сполучені Штати, звичайно, єдина держава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному) і здатна обстоювати свої інтереси фактично в кожному куточку світу. На другому рівні знаходяться великі реґіональні держави, що переважають сусідів по реґіону, але неспроможні поширити свій вплив у ґлобальному масштабі, як, скажімо, Сполучені Штати. Сюди належать німецько-французький кондомінімум у Европі, Росія в Евразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні реґіональні держави, інтереси яких часто суперечать могутнішим реґіональним державам. До них належать Велика Британія (відносно німецько-французької комбінації), Україна (відносно Росії), Японія (відносно Китаю), Південна Корея (відносно Японії), Пакистан (відносно Індії), Саудівська Аравія (відносно Ірану) та Арґентина (відносно Бразилії). Наддержава, чи геґемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в особі великих держав, зазвичай, здатна доволі довго домінувати над малими державами, аж поки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза меж цієї системи. Така доля спіткала Рим у V ст. та Китай у XIX ст. У багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто бувало в европейській політиці. В добу “холодної війни” обидві світові наддержави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренції та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки однополюсности, опертої на військову силу, призвели до створення біполярности, що проіснувала близько чотирьох десятиліть, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння. В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи. Це менше стосується одно-багатополюсної системи. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополярній системі, у якій вони були б геґемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в американському прагненні до світової геґемонії. Американські ж урядовці прикро вражені тим, що не можуть досягти цієї геґемонії. Одне слово, жоден з основних учасників світової політики не почувається задоволеним цим статус кво. Зусилля єдиної наддержави створити однополюсну систему призводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярної. Фактично всі великі реґіональні держави утверджуються через обстоювання власних особливих інтересів, котрі часто суперечать інтересам Сполучених Штатів. Таким чином, світова політика відійшла від біполярної системи доби “холодної війни”, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухатиметься через 10-20 років одно-багатополюсного періоду до справді багатополюсного XXI століття. Сполучені Штати, як сказав Збіґнєв Бжезинський, будуть першою, останньою і єдиною світовою наддержавою. НЕ ДУЖЕ ДОБРОЗИЧЛИВИЙ ГЕҐЕМОН Американські урядовці поводяться так, ніби світ вже є однополюсним. Вони вихваляють американські силу та чесноти і вважають США доброзичливим геґемоном. Вони переконують інших в універсальності американських принципів, практик та інституцій. Так, на самміті “великої сімки” у Денвері (1997) президент Клинтон, говорячи про успіхи американської економіки, пропонував її як взірець для решти країн. Держсекретар Мадлен Олбрайт називає Сполучені Штати “незамінною нацією” і каже, що “ми стоїмо вище, а відтак бачимо далі, ніж решта націй”. Це твердження справедливе лише в тому вузькому сенсі, що Сполучені Штати є незамінним учасником всіх кампаній з вирішення серйозних ґлобальних проблем. В усьому ж іншому – у натяках на замінність інших країн та американську винятковість як джерело мудрости – воно хибне, адже для вирішення будь-якого питання Сполученим Штатам необхідна співучасть кількох великих держав. Реагуючи на іноземну стурбованість з приводу американського “геґемонізму”, заступник держсекретаря Строб Телботт висунув такий арґумент: “Сполучені Штати розуміють свою міць – тобто свою велич – не як можливість домінування над іншими, а як здатність працювати з іншими в інтересах всієї міжнародної спільноти, це справді унікальне явище в історії Великих Держав. Американська зовнішня політика свідомо націлена на просування універсальних цінностей (курсив Телботта)”. Проте найлаконічніше формулювання синдрому “доброго геґемона” дав заступник міністра фінансів Лоренс Саммер, який назвав Сполучені Штати “першою неімперіалістичною наддержавою” і в цих трьох словах зумів возвеличити американську унікальність, американську доброчесність та американську могутність. Американська зовнішня політика здебільшого визначається саме такими думками. В останні кілька років Сполучені Штати, з-поміж іншого, намагалися (чи сприймалися як такі, що намагаються) більш чи менш одноосібно робити наступне: змусити інші країни прийняти американські цінності в галузі демократії та прав людини; завадити іншим країнам зміцнити свій військовий потенціал настільки, щоб протистояти традиційній американській винятковості; нав’язувати дотримання американських законів поза межами США; класифікувати інші країни відповідно до їхнього ставлення до американських норм щодо прав людини, наркотиків, тероризму, поширення ядерної та ракетної зброї та свободи віросповідання; застосовувати санкції щодо країн, які не відповідають американським вимогам в цих галузях; обстоювати інтереси американських корпорацій під гаслами вільної торгівлі та відкритих ринків; формулювати політику Світового Банку та МВФ таким чином, щоб вони слугували тим самим корпоративним інтересам; втручалися в локальні конфлікти, доволі далекі від їхніх прямим інтересів; примушували інші країни вести таку економічну та соціальну політику, що відповідає економічним інтересам США; сприяти продажу американської зброї закордоном, водночас намагаючись завадити подібній торгівлі інших країн; усунути одного генерального секретаря ООН і призначити іншого; розширити НАТО за рахунок Польщі, Угорщини та Чехії; провести військові акції проти Іраку і згодом запровадити жорсткі економічні санкції проти нього; класифікувати окремі держави як “злочинні”, виключивши їх зі світових інституцій лише тому, що вони відмовилися виконувати американські бажання. В короткий однополюсний період історії наприкінці “холодної війни” та краху Совєцького Союзу Сполученим Штатам часто вдавалося нав’язати свою волю іншим державам. Але той період минув. Сьогодні США намагаються використовувати два основні засоби примусу: економічні санкції та військову інтервенцію. Проте санкції спрацьовують лише тоді, коли їх підтримують інші країни. Отже, США або застосовують санкції односторонньо, завдаючи шкоди власним економічним інтересам та стосункам зі своїми союзниками, або не виконують їх. В останньому випадку санкції стають символом американської слабкости. Порівняно дешево Сполученим Штатам можуть обходитися бомбардування чи ракетні удари по своїх ворогах. Однак такі акції малоефективні. Серйозніші військові інтервенції пов’язані з такими трьома обставинами: схвалення ООН, де право вето мають Росія, Китай і Франція; участь союзних військ, на що не завжди можна розраховувати; бажана відсутність прямих та “непрямих” американських втрат. Навіть якщо США зможуть ґарантувати виконання всіх трьох умов, все одно вони ризикують наразитися на критику вдома та широке політичне і народне невдоволення за кордоном. Американські урядовці чомусь ніяк не зрозуміють одного очевидного факту: що частіше США нападає на якогось іноземного лідера, то популярнішим цей лідер стає серед своїх співвітчизників, які пишаються його мужністю у протистоянні наймогутнішій державі світу. Політика демонізації зарубіжних лідерів (від Фіделя Кастро, який пережив 8 американських президентів, до Слободана Мілошевича та Саддама Гусейна) жодного разу не призвела до втрати ними влади. Навпаки, найкращим способом утриматися при владі для диктатора маленької країни стало спровокувати Сполучені Штати на проголошення його лідером “злочинного режиму” та загрозою для міжнародного миру. Ні адміністрація Клинтона, ні Конґрес, ані громадськість США не готові піти на витрати та ризики, пов’язані з одноосібним ґлобальним лідерством. Деякі з прибічників американського лідерства виступають за збільшення оборонних витрат на 50%, але це дурниця. Американська громадськість не бачить жодної потреби у витрачанні більшої кількости ресурсів для забезпечення американської геґемонії. За даними опитування, проведеного 1997 року, лише 13% американців віддають перевагу панівній ролі США у світовій політиці, тоді як за поділ відповідальности з іншими країнами виступають 74% респондентів. Подібні результати й інших опитувань. Збайдужіння до міжнародних справ стає чи не загальним явищем. Від 55 до 66% громадян заявляють, що зарубіжні події аж ніяк або майже ніяк не впливають на їхнє життя. Звичайно, зовнішньополітична еліта може ігнорувати або засуджувати цей факт, але необхідно визнати, що Сполучені Штати не мають внутрішньої політичної бази для створення однополюсного світу. Американські лідери постійно створюють загрози, обіцяють вжити заходів і нічого не роблять. Через це маємо зовнішню політику “риторики та компромісу” і репутацію “псевдогеґемона”. НАДДЕРЖАВА-НЕГІДНИЦЯ Діючи ніби в умовах однополюсного світу, США стають дедалі самотнішими. Американське керівництво постійно претендує говорити від імені “міжнародної спільноти”. Але кого вони мають на увазі? Китай, Росію, Індію, Пакистан, Іран? Арабський світ? Південно-Східну Азію? Африку? Латинську Америку? Францію? Невже ці країни або реґіони вважають США представником інтересів спільноти, часткою якої є і вони? Спільнота, від імені якої виступають США, обмежується у найкращому разі їхніми англо-саксонськими родичами (Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія), коли йдеться про більшість питань, Німеччиною та ще кількома европейськими демократіями – коли йдеться про кілька питань, Ізраїлем – коли йдеться про деякі близькосхідні питання, та Японією – коли йдеться про виконання резолюцій ООН. Це важливі держави, але це аж ніяк не вся міжнародна спільнота. Останнім часом з кожним питанням, яке потребувало вирішення, Сполучені Штати ставали дедалі самотнішими, маючи на своєму боці одного чи кількох партнерів та опонентів в особі решти держав і народів. Ось ці питання: внески до ООН; санкції щодо Куби, Ірану, Іраку та Лівії; угода про заборону протипіхотних мін; ґлобальне потепління; міжнародний трибунал для військових злочинців; Близький Схід; застосування сили проти Іраку та Югославії; запровадження економічних санкцій проти ще 35 країн (за період від 1993 до 1996 року). Коло країн, які вважають, що їхні інтереси зв’язані з американськими, весь час зменшується. Про це, між іншим, говорить і розклад сил у групі постійних членів Ради безпеки ООН. На початку холодної війни він був таким: США, Велика Британія, Франція та Китай проти СРСР (4:1). Після приходу до влади у Китаї уряду Мао цей розклад став виражатися таким співвідношенням: 3:1:1 (Китай зайняв проміжну позицію). Тепер Сполучені Штати та Британія опонують Росії та Китаєві, а Франція знаходиться посередині (2:1:2). Хоча США регулярно оголошують якусь із країн “розбишакою”, в очах багатьох країн вони самі стають розбишакуватою наддержавою. Якось один з провідних японських дипломатів, посол Гісаші Овада, зауважив, що після Другої світової війни Сполучені Штати проводили політику “одностороннього ґлобалізму”, постачаючи суспільний товар у формі безпеки, протистояння комунізму, відкритої ґлобальної економіки, допомоги в економічному розвиткові та сильних міжнародних інституцій. Сьогодні це політика “ґлобальної односторонности”, обстоювання власних специфічних інтересів та небажання рахуватися з інтересами інших. Сполучені Штати навряд чи стануть ізоляціоністською державою, яка добровільно віддалиться від світу. Вони скоріше стануть ізольованою країною, що йде не в ногу з рештою світу. Якби перспектива однополюсного світу стала неминучою, тоді багато країн віддали б перевагу Сполученим Штатам в ролі геґемона. Проте зробили б це головно через віддаленість Америки, а відтак і маловірогідність спроб зазіхання на їхню територію. Другорядні реґіональні держави часто розглядають американський вплив як фактор обмеження домінування інших великих реґіональних держав. Отже, доброю ця геґемонія виглядає лише в очах самого геґемона. “Лише в Сполучених Штатах можна прочитати, що світ сам хоче американського лідерства. В інших країнах ви почуєте лише про американську самовпевненість та одноосібність”, – зазначив один британський дипломат. Політичні та інтелектуальні лідери більшости країн світу чинять рішучий опір перспективі однополюсного світу і віддають перевагу творенню справжньої багатополюсности. На гарвардській конференції 1997 року вчені говорили про те, що еліти країн, які складають дві третини населення світу (Китай, Росія, Індія, арабський, мусульманський та африканський світ), розцінюють США як єдину найбільшу зовнішню загрозу своїм суспільствам. Вони вбачають в Америці не військову загрозу, а небезпеку для їхніх цілісности, автономії, добробуту та свободи дій. Вони вважають Сполучені Штати нав’язливими, односторонніми, лицемірними, інтервентом, експлуататором, який практикує подвійні стандарти, займається “фінансовим імперіалізмом” та “інтелектуальним колоніалізмом” і будує свою зовнішню політику, виходячи з потреб внутрішньої. Так, один індійський політолог зауважив, що для індійської еліти “Сполучені Штати є серйозною дипломатичною та політичною загрозою. Фактично з кожного важливого для Індії питання – ядерна зброя, технології, економіка, екологія чи політика – США мають “вето” або мобілізують зусилля. Тобто, США можуть заборонити Індії досягти того, чого вона прагне, і загітувати інші країни приєднатися, щоб покарати Індію”. Учасник конференції з Москви заявив, що Сполучені Штати проводять політику “примусової співпраці”. Всі росіяни виступають проти того, щоб “світ будувався на домінуючому американському лідерстві, котре наближається до геґемонії”. Китайський дослідник повідомив, що, на думку китайських лідерів, головними загрозами для миру, стабільности та Китаю є “геґемонізм та політика сили”, натякаючи на США, які націлені на внесення розладу у стосунки між соціалістичними країнами та країнами, що розвиваються. Арабські еліти вважають США диявольською силою світової політики, а японці – другою після Північної Кореї загрозою для своєї національної безпеки. Такої реакції слід було чекати. Американське керівництво переконане, що справи світу – то їхні справи. Інші країни переконані: те, що відбувається в їхній частині світу – їхня справа, а не американська, і відкрито це демонструють. Приміром, Нелсон Мандела сказав, що його країна відкидає “самовпевненість іншої країни, яка буде радити нам куди йти чи з ким дружити... Ми не можемо погодитись з тим, щоб хтось брав на себе функції світового жандарма”. У двополюсному світі багато хто сприймав Сполучені Штати як свого захисника від іншої наддержави. В одно-багатополюсному світі, навпаки, єдина наддержава автоматично стає загрозою для інших великих держав. І вони, одна за одною, дають зрозуміти, що не хочуть, аби США порядкували у їхніх реґіонах. Приміром, Іран рішуче виступає проти американської військової присутности у Перській затоці. Нинішні погані стосунки між Іраном та США є наслідком іранської революції. Однак, якби Іраном тепер правили шах чи його син, ці стосунки були б не набагато кращими, оскільки Тегеран розцінив би американську присутність у затоці як загрозу власній геґемонії. ГНУЧКІСТЬ РЕАКЦІЙ НА ГЕҐЕМОНІЮ Різні країни по-різному реагують на американську наддержавність. Елементарною формою реакції є почуття страху, обурення, заздрості. Коли США стикаються з принизливим для них опором Саддама Гусейна чи Мілошевича, ці почуття виливаються у зловтіху: “Нарешті вони отримали те, чого хотіли!” Вищою формою реакції є така, коли обурення переростає у незгоду інших країн, включаючи союзників, підтримувати політику США стосовно Перської затоки, Куби, Лівії, Ірану, прав людини, непоширення ядерної зброї, вільної торгівлі та інших питань. У деяких випадках незгода перетворюється у відкриту опозицію політиці США. Найвищою формою реакції може бути формування антигеґемоністичної опозиції за участю кількох великих держав. В однополюсному світі таке групування сил є неможливим через слабкість решти держав. Воно з’являється лише в багатополюсному світі, коли одна держава стає надто сильною і небезпечною. Однак така опозиція може бути цілком природним явищем і в одно-багатополюсному світі, адже упродовж всієї історії великі держави прагнули врівноважити спроби одноосібного домінування найсильніших з-поміж себе. Деякі спроби налагодження антигеґемоністичної кооперації вже робляться. Покращуються взаємини незахідних країн. Відбуваються зустрічі, на яких красномовно відсутні США (скажімо, московський самміт Німеччини, Франції та Росії, двосторонні зустрічі Китаю та Росії або Китаю та Індії). Не так давно було відновлено відносини між Іраном та Саудівською Аравією та між Іраном та Іраком. На тлі невдалої катарської зустрічі з питань економічного розвитку Близького Сходу (ініційованої США) виділяється успішна Конференція організації ісламських країн, проведена Іраном. Російський прем’єр Прімаков будує “стратегічний трикутник” Росії, Китаю та Індії для урівноваження впливу США, і його доктрина здобула підтримку представників усіх напрямків російської політики. Однак найважливіший крок до створення антигеґемоністської коаліції було зроблено ще до закінчення “холодної війни”. Це формування Европейського Союзу та створення спільної европейської валюти. Европа, як сказав міністр закордонних справ Франції Ведрін, повинна йти власним шляхом і створити противагу, щоб не допустити домінування США в багатополюсному світі. Очевидно, що евро може стати серйозним викликом геґемонії долара у фінансовому світі. Втім, попри всю цю антигеґемоністську метушню, масштабніша, активніша і сформованіша антиамериканська коаліція ще тільки має з’явитися. Спробую пояснити чому. По-перше, можливо, ще надто рано. З часом реакція на американську геґемонію може трансформуватися з невдоволення та незгоди у опозицію та колективну протидію. Загроза американської геґемонії менш гостра, ніж військове вторгнення, характерне для европейських держав-геґемонів минулого. Через це багато хто не поспішає з формуванням коаліції для стримування американського домінування. По-друге, роздратовані могутністю та добробутом США, багато урядів хочуть мати від них користь, адже країнам, які визнають американське лідерство, США віддячують доступом до своїх ринків, технічною та військовою допомогою, не беруть до уваги невідповідність їхніх інститутів американським суспільним нормам (наприклад, порушення прав людини в Саудівській Аравії, створення ізраїльської ядерної зброї), підтримують у міжнародних організаціях, підкуповують та запрошують їхніх політичних лідерів до Білого Дому. Кожна велика реґіональна держава також зацікавлена в американській підтримці на випадок конфліктів з іншими реґіональними державами. З огляду на переваги, які можуть ґарантувати США, для багатьох країн найоптимальнішим курсом буде, висловлюючись дипломатичним сленґом, не “балансування” проти Сполучених Штатів, а “приєднання” до них. Втім, з часом американська могутність ослабне, а з нею зменшаться і вигоди співпраці з США. Отже, цей фактор збільшує шанси на появу у майбутньому антигеґемоністської коаліції. Третє – сама теорія міжнародних відносин, що передбачає збалансування сил відповідно до поточних обставин, народилась у контексті европейської системи, створеної Вестфальським миром 1648 року. Учасниками її були країни-носії спільної европейської культури, що рішуче відокремлювало їх від турків-османів та інших народів. Згідно з цією теорією, основною одиницею міжнародних відносин ставала нація-держава і всі держави мали теоретично рівні права, незалежно від їхніх розмірів, багатства та могутности. Отже, культурна спільність та юридична рівність зробили можливим функціонування системи збалансування сил і запобігання появі єдиного геґемона, але й тоді система часто працювала недосконало. Сьогодні світова політика стала мультицивілізаційною. Франція, Росія та Китай можуть бути зацікавлені у протидії американській геґемонії, але значні культурні відмінності, очевидно, ускладнять для них організацію ефективної коаліції. Крім того, ідея суверенної юридичної рівности націй-держав є не настільки важливою для незахідних суспільств, де природнішою у відносинах між людьми вважається не рівність, а ієрархія, центральним питанням для взаємин тут є питання про те, хто перший, а хто другий. Так, однією з причин краху китайсько-cовєцького альянсу наприкінці 1950-х рр. було небажання Мао Цзедуна грати другу скрипку в ансамблі кремлівських наступників Сталіна. Тепер же перешкодою до створення антиамериканської коаліції Китаю та Росії є небажання Росії бути молодшим партнером набагато більшого за кількістю населення та економічно динамічнішого Китаю. Культурні відмінності, ревнощі та суперництво можуть зашкодити великим державам утворити коаліцію проти наддержави. Четверте. Основною причиною суперечок між наддержавою та великими реґіональними державами є намагання першої обмежувати, стримувати чи визначати дії останніх. З іншого боку, для другорядних реґіональних держав фактор втручання наддержави є тим ресурсом, який вони можуть використати проти великих держав свого реґіону. Таким чином, у наддержави та другорядних реґіональних держав часто, хоча й не завжди, можуть з’явитися спільні інтереси проти великих реґіональних держав, і другорядні реґіональні держави не бажатимуть приєднуватися до коаліцій проти наддержави. САМОТНІЙ ШЕРИФ Визначальним фактором формування альянсів та антагонізмів найближчим часом стане взаємодія сили та культури. В культурному вимірі вірогіднішою видається кооперація між країнами, що мають риси культурної спільности; антагонізм передусім може постати між країнами зі значними культурними відмінностями. Що ж до силового виміру, то тут Сполучені Штати та другорядні реґіональні держави мають спільні інтереси стосовно обмеження впливу великих держав у відповідних реґіонах. Отже, Сполучені Штати роблять попередження Китаю, зміцнюючи свій військовий альянс з Японією і підтримуючи помірне нарощування японської військової потужности. Особливе партнерство США та Британії забезпечує механізм урівноваження сили об’єднаної Европи. Америка працює над розвитком тісних стосунків з Україною для запобігання експансії російської могутности. Після того, як Бразилія стала домінувати в Латинській Америці, США значно покращили свої стосунки з Арґентиною, яка тепер вважається військовим союзником Америки. Сполучені Штати тісно співпрацюють з Саудівською Аравією для стримування іранського впливу в реґіоні Перської затоки та Пакистаном – хоча й менш успішно – для противаги Індії в Південній Азії. В усіх названих випадках кооперація слугує взаємним інтересам щодо стримування впливу великих реґіональних держав. Взаємодія факторів сили та культури означає, що Сполучені Штати, очевидно, матимуть складні стосунки з великими реґіональними державами, хоча це менше стосуватиметься Европейського Союзу та Бразилії, ніж решти. З іншого боку, Сполученим Штатам слід підтримувати доволі дружні стосунки з усіма другорядними реґіональними державами, але тісніші взаємини розвивати з другорядними реґіональними державами, які належать до подібних культур (Британія, Арґентина, можливо, Україна), а не відмінних (Японія, Південна Корея, Саудівська Аравія, Пакистан). Нарешті, стосунки між великими та другорядними реґіональними державами однієї цивілізації (ЕС та Велика Британія, Росія та Україна, Бразилія та Арґентина, Іран та Саудівська Аравія) мають бути менш антагоністичні, ніж стосунки між країнами різних цивілізацій (Китай та Японія, Японія та Корея, Індія та Пакистан, Ізраїль та арабські держави). Що ж означає одно-багатополюсний світ для американської політики? По-перше, американцям необхідно припинити поводитись і говорити так, ніби ми живемо в однополюсному світі. Для вирішення будь-якого важливого міжнародного питання Сполученим Штатам необхідна співпраця принаймні кількох великих держав. Односторонні санкції та інтервенції – це ґарантія зовнішньополітичних катастроф. По-друге, американським лідерам слід позбавитись своїх ілюзій доброго геґемона щодо подібности їхніх інтересів та цінностей до інтересів та цінностей решти світу. Це не так. Справді, часом американська політика може сприяти громадському благу і слугувати загальноприйнятим цілям. Проте часто вона лише шкодить, і не тільки через свою унікальну моралістичність, але й просто тому, що Америка – єдина наддержава, а відтак її інтереси конче відрізняються від інтересів інших країн. В очах багатьох країн це робить США унікальними, але не добрими. Третє. Хоча Сполучені Штати не можуть створити однополюсного світу, в їхніх інтересах скористатися перевагами статусу єдиної наддержави і домагатися такої співпраці від інших країн, щоб вирішувати ґлобальні питання відповідно до американських інтересів. Це вимагає використання бісмаркіанської стратегії, рекомендованої Йозефом Йоффе, але водночас і бісмарківських талантів. У будь-якому разі це не може тривати вічно. Четверте. Взаємодія сили та культури особливо стосується евро-американських відносин. Динаміка сили породжує суперництво; культурна спільність сприяє кооперації. Досягнення майже кожної з великих американських цілей залежить від перемоги останнього фактора над першим. Стосунки з Европою є центральними для успіху американської зовнішньої політики, а з огляду на про- та анти-американську позицію відповідно Британії та Франції, стосунки з Німеччиною є центральними у стосунках з Европою. Здорова співпраця з Европою – головний засіб від самотности американської наддержави. Річард Н. Гаасс доводить, що Сполученим Штатам слід діяти як світовому шерифові, організуючи “спеціальні наряди” інших держав для вирішення важливих міжнародних питань щойно вони постають. Гаасс працював в адміністрації Буша під час війни у Затоці, і ця його пропозиція відбиває досвід та успіх тієї адміністрації в організації гетерогенного ґлобального “наряду” для вигнання Саддама Гусейна з Кувейту. Однак це діялося в короткий момент однополюсности. Тодішня війна різко контрастує з іракською кризою взимку 1998 року, коли Франція, Росія та Китай виступили проти застосування сили, і Америка змушена була організувати англо-саксонський, а не ґлобальний наряд. У грудні 1998 року американсько-британські авіаудари по Гусейну викликали ще меншу підтримку і більшу критику. Проте найбільш вражаючим був той факт, що цю акцію не схвалила жодна арабська країна, включно з Кувейтом. Саудівська Аравія не дозволила Сполученим Штатам використати розміщені тут американські авіабази. Скидається на те, що всі майбутні спроби організації “нарядів” більше нагадуватимуть події 1998, а не 1990-91 рр. Більшість країн, як сказав Нелсон Мандела, не хочуть бачити Сполучені Штати своїм жандармом. У добу народження багатополюсної системи адекватною заміною світового шерифа є громадська охорона порядку, коли головну відповідальність за мир та спокій у своїх реґіонах покладають на себе великі реґіональні держави. Річард Гаасс критикує цю ідею, вважаючи, що проти поліційних функцій великих реґіональних держав виступатимуть інші держави цих реґіонів, які я назвав другорядними. Так, їхні інтереси часто справді не збігаються. Однак в іншому разі та ж сама напруга існувала б між США та великими реґіональними державами. Який сенс американцям підтримувати порядок, якщо цього можна досягти на місцевому рівні? Звичайно, кордони культур та цивілізацій не завжди точно збігаються з географічними кордонами. З цілого ряду причин, які я охарактеризував у своїй книзі, головні держави певної цивілізації можуть краще підтримувати порядок серед членів своєї великої родини, ніж будь-хто чужий. Ба більше, у багатьох реґіонах, наприклад, в Африці, Південно-Східній Азії і, можливо, навіть на Балканах, такі країни, здається, починають розробляти системи колективного підтримання безпеки. Отже, американська інтервенція може бути обмежена ситуаціями потенційних конфліктів за участю великих держав різних цивілізацій (Близький Схід, Південна Азія). У багатополюсному світі XXI століття великі держави неминуче конкуруватимуть, конфліктуватимуть та створюватимуть коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте в такому світі не буде напруги та конфліктів між наддержавою та великими реґіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополюсного світу. З цих причин для США роль великої держави у багатополюсному світі може видатися менш обтяжливою і вдячнішою, ніж роль єдиної світової наддержави. Переклав Святослав Яринич Джерело: |
|||