ч
|
Лицемірство: Захід, Гайдер і Путін© 2000 редакція InoPressa.ru 9 лютого. Le Monde. Европейський Союз має всі підстави обурюватися. В Австрії, яка є одним з його членів, отримала значні повноваження ультраправа, відверто расистська партія. Природно, що ЕС не згоден з тим, аби ідеї та філософія лідера цієї партії Йорґа Гайдера поширювалися серед загалу. І тепер ЕС приймає рішення про політичні санкції проти Австрії. У Вашинґтоні також стурбовані у зв’язку з тим, що в уряді однієї з країн ЕС хазяйнує лідер партії, яка виявляє прихильність до нацистів. Проте ніхто не виступив з осудом, звинуваченнями чи натяками на погрозу санкцій у відповідь на дії російських військ в Грозному, які влаштували справжнє полювання на вцілілих останніх мирних жителів чеченської столиці. Звичайно ж, дехто скаже, що Росія не є членом ЕС. Але вона повноправний член Ради Европи, організації, котра покликана захищати права людини. Вона також є членом ОБСЕ, европейської організації, завдання якої полягає у мирному врегулюванні всіх конфліктів на континенті. Росія сподівається повернути собі втрачений авторитет на міжнародній арені. Ця країна повністю зруйнувала Грозний, без упину його бомбардувала упродовж чотирьох з половиною місяців: кулькові та вакуумні бомби повинні були перетворити на пил усе, що зосталось від хворих, помираючих, старих і дітей, похованих у підвалах чеченської столиці. Росіяни відмовляються надавати медичну допомогу нечисленним пораненим чи дивом вцілілим, котрі все ще ховаються в румовищах. Жодне европейське місто після закінчення Другої світової війни не перебувало в такому жахливому стані. Жодній делегації Червоного хреста та жодному представникові міжнародних неурядових організацій не дозволили приїхати в Чечню. Російська армія мститься при мовчазному невтручанні західних країн. Вона загнала тисячі, а може, й десятки тисяч чеченців віком від 10 до 60 років у зловісні “фільтраційні табори”. Жодному незалежному спостерігачеві не вдалось відвідати жодного з таких таборів. Війна знищила життя тисяч чеченських мирних жителів і примусила покинути батьківщину сотні тисяч чеченців. Йдеться про етнічну чистку в масштабах, про які міг лише мріяти Слободан Мілошевич, про масові воєнні злочини. Однак західні країни ніяк не реагують. Сполучені Штати дивляться крізь пальці на дії Росії, майже таку ж позицію займають і европейські країни. Відень, Грозний: такий диференційований підхід і настільки різні вияви обурення повністю дискредитують заяви західних країн про необхідність дотримуватись прав людини і сприймаються як вияви лицемірства. 10 лютого. Die Zeit. Міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер звелів винести зі своєї приймальні у зовнішньополітичному відомстві портрет “залізного” канцлера Бісмарка. Промовистий символ, відзначає автор статті. Може, зрештою Фішер вирішив орієнтуватися у своїй політиці на цінності, які сто років тому були марґінальними для Бісмарка – на права людини. Чудовим приводом продемонструвати свої наміри стала ситуація в Австрії. Міністри закордонних справ Европи хочуть покарати країну за нову право-консервативну коаліцію, котра дає змогу новому “народному героєві” Австрії Йорґу Гайдеру чинити вплив на діяльність уряду. Йдеться про можливість дипломатичної ізоляції Відня, вважає автор. Деякі з цих запеклих борців за права людини в ранзі міністрів закордонних справ нещодавно мали змогу познайомитися з особою, яка завдяки війні стала “народним героєм” Росії. Міністри закордонних справ Італії, Франції та й сам Йошка Фішер довго вислуховували, як Росія “бореться з тероризмом”, а відтак заявляли, що Путін і його арґументація створили на них сильне враження, і повторювали, що з тероризмом треба боротися, але не “російськими методами”. І все. Про жодну ізоляцію Росії не йдеться. Цієї ж лінії дотримувалась делегація Ради Европи, котра також вважає, що ізоляція стала б надто серйозним покаранням для Росії. Замість цього европейці обмежились полохливою вимогою до Москви припинити нальоти на мирне населення. На тлі такого “ентузіазму” в боротьбі за дотримання прав людини росіяни, природно, не бачать жодного приводу припиняти на Кавказі “операцію Картаґена”. З підвалів зруйнованого Грозного почали виходити виснажені люди, які після тривалого перебування у вогких підвалах перетворилися на напівтіні. Хто для них, власне, терористи? – питає автор. Польовий командир Шаміль Басаєв, котрий знову уникнув антитерористичного покарання? Чи російські солдати, які грабують чеченські села? Жертви руйнівного російського “визволення” розповідають про злочини російських найманців: крадіжки, зґвалтування, фізичні й психічні тортури і навіть убивства. В московському Генеральному штабі всі це заперечують, продовжуючи твердити, що їхні офіцери керуються “людяністю і добротою”. Отже в Чечні продовжують зневажати права людини, а західні дипломати дивляться на це вельми спокійно, пише авторитетна німецька газета. Журналісти, які намагаються довідатися про дійсне становище в Чечні, постійно зіштовхуються з протидією федеральних військ. “Мы вас прикончим”, нещодавно вигукнув один солдат іноземному журналістові на перепускному пункті. Як це відбувається насправді, демонструють випадки з російськими журналістами Андрєєм Бабіцьким і Александром Хінштейном. Російські правозахисники запитують самі себе: що такого жахливого відбувається в Австрійських Альпах, через що міністри закордонних справ Европи абсолютно забули про події в Чечні? Закрадається підозра, що ЕС безболісно для себе хоче дати показовий урок поведінки іншим на прикладі Австрії, а щодо Росії проводить прагматичну “реальну політику”. Може, настав час, знову повісити на стіну портрет Бісмарка? – завершує автор. 11 лютого. Wall Street Journal. Для Австрії цілком реальною є загроза дипломатичних санкцій. США уже відкликали з Відня свого посла. Партнери Австрії по ЕС “заморозили” двосторонні політичні контакти. Політики в Німеччині, Італії та Франції в один голос говорять про небезпеку, якою партія свободи Йорґа Гайдера є для европейської цивілізації. У вівторок Велика Британія, яка досі дотримувалася поміркованої позиції, оголосила, що принц Чарлз відміняє запланований візит в Австрію, який мав відбутися у травні цього року. Тим часом у Москві колишній співробітник КҐБ керує операцією, спрямованою на повне знищення Чечні. Його підлеглі причетні до зникнення журналіста Андрєя Бабіцького, чиє висвітлення чеченського конфлікту дратувало військових. Путін заявив, що особисто займеться справою про зникнення Бабіцького. Однак Кремль оповів лише дивачну історію про передачу журналіста чеченцям в обмін на російських заручників. Чеченська сторона заперечує цей факт. Так чи інак, події, які відбуваються в Росії, втричі серйозніші, аніж перспектива участи партії свободи в австрійському уряді, – пише газета. – Однак вони не викликають серйозного обурення у тих, хто висловлює стурбованість ситуацією в Австрії. Можливо, це пояснюється тим, що від Росії ніколи не чекають нічого доброго, тому ніхто більше не дивується порушенням у цій країні прав людини і демократичних принципів. А може, Европи не стосуються порушення прав людини і демократичних норм у Росії? Скажіть це естонцям і латишам, то вони вжахнуться. Чи може, річ лише в тому, що Росія – надто велика країна, аби нею командувати. Минулого тижня в Москві міністр закордонних справ Франції Ведрін заявив про повагу до російського суверенітету й права Росії боротися з тероризмом, однак засудив убивства невинних громадян. Ці заяви не викликали у Путіна й тіні збентеження. Ба більше, Ведрін назвав Путіна патріотом, натхненним ідеєю великої Росії. Виступаючи у вівторок у сенатському комітеті із закордонних справ, Мадлен Олбрайт, із свого боку, уже не так захоплено відгукувалась про Путіна, підкресливши, що він створює неоднозначне враження. В деяких колах це називають дипломатією. Однак у нас заведено називати це лицемірством. 16 лютого. Tagesspiegel. Бурхлива реакція на процес формування австрійського уряду схвилювала не лише австрійців. У США і Великій Британії дедалі гучніше лунають голоси тих, хто запитує, чи не поспішила світова спільнота з погрозами щодо ізолювання Австрії. Австрію не критикують навіть американські єврейські організації, які свого часу жорстоко критикували австрійського президента Вальдгайма. Зокрема Абрагам Фоксман, президент Антидифамаційної Ліги, категорично висловився проти порівняння Гайдера з Гітлером і проти політики бойкоту, яку здійснюють европейські країни та Ізраїль. Американська преса також не прихильна до цієї ідеї. “Европа не має права вказувати австрійцям, за кого вони повинні голосувати, й у неї немає права погрожувати санкціями, коли уряд ще не пропрацював жодного дня”, пише щотижневик Тайм. У журналі Ньюсвік історик Тоні Юдт цитує Карла Маркса: трагедії повторюються в історії лише як фарс. Більшість англійських газет також не переконана в доцільності европейських санкцій. Британський Економіст, зокрема, посилається на Симона Візенталя, який заперечує подібність Гайдера з Гітлером. Консервативний Спектейтор пише про брежнєвську доктрину обмеженого суверенітету і намагання европейських лівих “стерти будь-які згадки про комунізм, приваблюючи увагу до фашизму”. Їх уявлення про історичний процес настільки вузьке, наче “єдиною подією ХХ століття був прихід до влади Адольфа Гітлера”. Лише французькі журналісти та інтелектуали й далі переконані, що Европа займає правильну позицію. Найсерйозніша французька газета лівої орієнтації Ле Монд майже кожен день розважає своїх читачів карикатурами, де зображено Гайдера зі свастикою чи Австрію у вигляді концентраційного табору. В одній з безконечних статей на цю тему сорбоннський філософ пише про те, що в цьому випадку не Европа втручається у внутрішні справи суверенної держави, а Австрія втручається у внутрішні справи Европи, “хоче примусити своїх партнерів сісти за один стіл з неприйнятними людьми”. В цьому ж виданні Жак Атталі, котрий як завжди мислить ґлобально, попереджає про можливість створення нової Австрійської імперії: “Що б могло трапитися, коли б з’явився послідовник, котрий уклав би з Путіним новий російсько-німецький пакт?” Активність Франції в боротьбі з Гайдером підігрівається улюбленою ідеєю французьких мислителів про Івана Лютого, який підсмажує на вогнищі решту Европи. Проте існують й інші причини. По-перше, антифашизм залишається єдиним переконанням, яке зберегли ліві у процесі всіх змін. Падіння берлінської стіни й розпад Совєцького Союзу значно змінив їх образ у світі. В Парижі при владі залишається той самий Народний фронт, однак, після зміни курсу, оголошеного в 1983 р. Міттераном, його вже не впізнати: комуністи просто мовчать, а соціалісти намагаються прилучитися до капіталістичної Европи. В цій непевній ситуації поява такої фігури, як Гайдер, дуже до речі. Під прикриттям нового антифашистського щита перед французькими лівими відкриваються додаткові перспективи. Однак для цього необхідно самим створити відповідний образ ворога. Ця проблема, схоже, нікого не турбує. По-друге, активну антигайдерівську позицію займає і президент Франції Жак Ширак, котрого не можна запідозрити у симпатіях до соціалізму. Ширак і прем’єр-міністр Бельгії належать до найзапекліших прихильників запровадження санкцій проти Австрії. Президент Франції непокоїться, що ґоллісти можуть взяти приклад з Австрійської народної партії та створити коаліцію з Національним фронтом. Сам лідер Національного фронту Ле Пен заперечує можливість укладення договору з “розбещеною буржуазією”, однак його сварливий заступник Бруно Меґре висловлюється з цього питання цілком лояльно. По-третє, існує ще одна причина обурення французів – це антипатія до лібералізму загалом, який у Франції частіше іменують “ультралібералізмом”. Давно минув той час, коли Жан-Баптіст Сей виступав за вільну торгівлю й економіку, побудовані за принципами laissez-faire, Шарль-Луї Монтеск’є – за розподіл влади, а Алексіс де Токвілль – за демократію, побудовану за американським зразком. Тепер ні соціалісти, ані ґоллісти не бажають відмовлятися від патерналістської держави. В країні, де кожен четвертий зайнятий отримує платню з державної скарбниці, ідея Гайдера, аби знищити традиційну для країни розстановку партійних сил, може викликати тільки обурення. Мартін Обрі, міністр соціальної політики Франції, минулої п’ятниці в Лісабоні процитувала Вчорашній світ (Welt von gestern) Стефана Цвайґа, в якому автор згадує, як непомітно до влади у Німеччині підкрався нацизм. Коли на трибуну піднялась Елізабет Зікль, новий міністр австрійського уряду, мадам Обрі та її бельгійська колега вийшли із залу засідань. Наступного разу цитату з якогось літературного твору може підготувати і фрау Зікль. Скажімо, з Опіуму для інтелектуалів Раймона Арона: “В Англії лівий радикалізм і фашизм завжди перебували поза межами дискусії. У Франції, навпаки, вони перебували в центрі дискусії. Усі знову забували і про країну, і про її проблеми, аби віддатися ідеологічній маячні”. 16 лютого. Liberation. Тяжкі злочини зазвичай чинять потайки – при зачинених дверях. І лише нечисленні журналісти вважають справою честі ризикнути і виламати закриті двері: зробити таємне явним, викривши злочинця. Анн Ніва – саме з них: упродовж багатьох місяців вона, кореспондент Ліберасьон і Уест-Франс, компетентно, точно і чесно розповідала про колоніальну війну, котру веде Росія проти Чечні. Ми пишаємося тим, що вона працює у нас. Ми щасливі, що вона жива і здорова. У цій боротьбі за інформацію Анн Ніва не самотня. Перші свідчення, які просочилися з таборів ув’язнення, жахають. Вони наштовхують на думку про хворобливу ненависть до чеченців, про нездоланне бажання їх принизити і знищити. Це нагадує найгірші часи ХХ століття. Доля, яка перепала Грозному, вочевидь, свідчить про ту ж патологію: усі вцілілі будівлі в столиці повсталої республіки, уже закритої для всіх, будуть зруйновані. Місто до решти зітруть з лиця землі. Таким чином, зовсім зрозуміло, що Владімір Путін і його оточення не бажають, щоб небажані свідки оповідали про злочини, вчинені підпорядкованими їм безсоромними поліцейськими. Тому слід організувати полювання на журналістів. Іноді, будь-якими способами. Якщо Анн Ніва перебувала під захистом французького громадянства, то для російського журналіста Андрєя Бабіцького ситуація склалася по-іншому: він був заарештований, і секретні служби, спадкоємці КҐБ, “обміняли” Бабіцького на російських полонених. Досі про нього нічого не відомо. Диригент злочинів, вочевидь, дарма турбувався. Він не австрієць, хоча й продовжує залишатися членом Ради Европи. Він розуміє, що його побоюються і що йому практично дали “карт бланш” за умови, що він все зробить швидко. Чи не до 26 березня? А Клинтон? Чи не видав він Путіну сертифікат респектабельности, побачивши в ньому “особу, з котрою Сполучені Штати можуть працювати”? 16 лютого. Liberation. Щаслива Росія! Тієї миті, коли вона завдає останнього удару по повсталій Чечні, ситуація дуже сприятлива, – пише автор, відзначаючи успіхи Росії в галузі зовнішньополітичних стосунків. З одного боку, протест міжнародного співтовариства проти жорстокости її дій в Чечні носить радше позірний характер, не відображаючи реального наміру вчинити вплив на хід подій. Так, приєднавшись до протесту світової громадськости, зовнішньополітичне відомство Франції поширило вчора заяву міністра закордонних справ Юбера Ведріна: він вимагає від Москви “покласти край усім репресіям” в Чечні, “зокрема, у фільтраційних таборах”. Навряд чи це може здивувати Кремль. Не більше, ніж декларація Европейського союзу, опублікована напередодні, яка закликає до “мирного врегулювання конфлікту” та засуджує “непропорційне й невиправдане застосування сили”, яке призвело до жертв серед цивільного населення. З іншого боку, Росія досягнула чималих успіхів. Перший, в п’ятницю, мав ефект вибуху бомби: Лондонський клуб приватних кредиторів погодився на списання третини російського боргу, що складає 32 млрд. доларів, і домовився про реструктуризацію решти. Домовленість дає Росії привід сподіватися, що Паризький клуб наслідуватиме цей приклад і спише їй, в свою чергу, частину 42 млрд. боргу. Як далеко зостались позаду обурення з приводу викриття нецільового використання кредитів МВФ і обурення фінансовим походженням президентської сім’ї! Друга удача Путіна – візит Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона. Мета візиту – не захист “цінностей”, продемонстрованих альянсом у Косово. Його завдання – “перегорнути сторінку розбіжностей минулого і поновити співробітництво у всіх галузях, де інтереси НАТО й Росії дотикаються”. І ставиться ця мета тоді, коли Росія чинить в Чечні “злочини проти людства”, за визначенням правозахисних організацій, порівняльні із злочинами Мілошевича в Косово. Безумовно, ядерна Росія – не злиденна Югославія. І все ж, як обурено зазначив учора Джек Ланґ, “ми не можемо постійно виступати проти австрійських ультраправих і мовчати стосовно безчинств росіян в Чечні”. “Можна було б, принаймні, створити міжнародну комісію, котра б пролила світло на злочини, вчинені в Чечні”, – зауважив президент Комісії закордонних справ Національної Асамблеї [Франції]. Realpolitik диктує сьогодні перверсивне уявлення: встановити добрі стосунки з Путіним, представником майбутньої Росії... За цю “дружбу” чеченці платять надто дорого. 18 лютого. Le Temps. В середу, отримавши нагороду однієї з впливових американських єврейських організацій, Жак Ширак скористався нагодою і звернувся до Европи з полум’яним закликом дотримуватися прав людини, “повсюди, де існує загроза їх дотриманню”. Приводом для осуду, в черговий раз, став прихід до влади в Австрії партії Йорґа Гайдера. В цьому немає нічого дивного, за винятком того, що глава держави й словом не прохопився про ситуацію в Чечні. Річ не в тому, що Франція мовчить: у грудні, на самміті ОБСЕ в Стамбулі, Жак Ширак пішов досить далеко, відмовившись підписувати деякі документи у зв’язку з поведінкою російських військ у Грозному. Він змінив свою позицію лише після того, як Борис Єльцин пообіцяв дати дозвіл на візит до Чечні делегації ОБСЕ. Проте це не має нічого спільного з різкою позицією Ширака стосовно Боснії, Косово і, зовсім нещодавно, стосовно “австрійського питання”. Все відбувається так, наче уся сила обурення Франції випаровується після перетину російського кордону. Франція в цьому питанні дещо випереджує своїх европейських партнерів. Однак все свідчить про те, що чеченське питання викликає відверто бентежить Францію. Вона, схоже, дотримується позиції західних країн: цю позицію ілюструє, скажімо, списання 12 млрд. доларів російського боргу Лондонському клубові та візит до Москви генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона. Мета такої позиції полягає в тому, щоб не принижувати Росію та підтримувати Владіміра Путіна як найприйнятнішого кандидата на обрання президентом. Немає сумніву в тому, що Росія – це не Австрія і не Сербія. Це – европейська й азійська ядерна наддержава. Що стосується чеченського досьє, то Франції добре зрозуміла проблема, яка виникла у Москви через повстання у республіці. В інтерв’ю телеканалові RTL міністр закордонних справ Франції Юбер Ведрін нагадав, що Франція не піддає сумніву суверенітет Росії над Чечнею. Він констатував, що всі росіяни, “від комуністів до Солженіцина”, одностайні в тому, що треба боротися з “терористами”. Париж, відповідаючи росіянам, котрі відмовляються від пошуку політичного вирішення конфлікту, пояснюючи це відсутністю партнера, вказує на те, що саме Москві доведеться “визначати майбутній статус Чечні у рамках Російської Федерації”. Дискомфорт французької позиції ще більше посилився після того, як національна преса рішуче і сміливо розповіла про жахіття війни, приділивши особливу увагу драматичній долі Грозного. Неможливо було не відреагувати на це: у середу Париж знову закликав до “негайного припинення бойових дій” і репресій щодо цивільного населення, а також до забезпечення доступу в Чечню гуманітарних організацій. 22 лютого. La Vanguardia. У вчорашньому інтерв’ю Фіґаро канцлер Австрії Вольфґанґ Шюссель звинуватив партнерів Австрії по ЕС у політиці подвійного стандарту, позаяк вони запроваджують санкції проти Австрії та відмовляються вести з нею діалог і в той же час підтримують стосунки з Росією, незважаючи на війну в Чечні. “Наші партнери засуджують Австрію, але потискають руку президентові Конґо (ця країна розорена громадянською війною), запрошують до Брюсселя лівійського лідера Каддафі та ведуть діалог з Росією, незважаючи на війну в Чечні”, – підкреслив Шюссель в інтерв’ю газеті Фіґаро. “Я прихильник діалогу з Росією чи Іраном. Европейці не мають права відмовлятися від діалогу з европейською країною. Я лише прошу наших партнерів вислухати Австрію”, – сказав Шюссель. Австрійський канцлер вказав також на відмінності між реакцією партнерів Австрії на прихід в уряд Гайдера та їх ставлення до Белграда. “Аби вирішити питання про наймінімальніші санкції проти Сербії, потрібно 6 місяців дискусій, однак до Австрії – члена ЕС – їх застосували через 6 днів: при цьому не було ніяких переговорів і відкритих дискусій”, – заявив Шюссель. За словами канцлера, австрійський уряд не відмовляється від своїх зобов’язань у рамках ЕС, не зраджує ні Европи, ні демократії, й завжди боротиметься проти расизму. Стосовно Гайдера Шюссель підкреслив: “Гайдер не має ніякого права вето. Я канцлер, а не він”. У будь-якому випадку, за словами Шюсселя, Гайдер змінився: він став серйознішим і відповідальнішим. Відповідаючи на запитання щодо різних “перлів” Гайдера, канцлер заявив, що неможливо примусити політика замовкнути. 22 лютого. Tagesspiegel. В.о. президента Росії Владімір Путін може завдати Заходові значно більшої шкоди, аніж австрійський правий радикал Йорґ Гайдер, пише автор статті. Однак, в той час, коли Гайдерові Захід оголошує бойкот, західні політики продовжують добиватися прихильности Путіна. Міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер, його американська колега Олбрайт, генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, – усі вони поспішили з візитом до Путіна і були з ним дуже люб’язні. Фішер покритикував дії Росії в Чечні, а відтак застеріг Захід від ізоляції Росії. Мадлен Олбрайт дуже сподобалась “відверта манера” Путіна, а генеральний секретар НАТО навіть висловив певне “розуміння” дій Росії на Кавказі. За його словами, зараз НАТО і Росія відкривають нову сторінку своїх стосунків. Примирливі нотки Заходу стосовно Росії зміцнюють становище в. о. президента Росії Владіміра Путіна. Через чотири тижні російський народ буде обирати нового президента. Взагалі у світовій дипломатичній практиці не прийнято робити візити безпосередньо перед виборами. Те, що всі ці візити відбулись у передвиборний період, свідчить, що Захід впевнений у перемозі Путіна. Отже, повторюється та сама схема, яка була після першої чеченської війни 1996 р.: незважаючи на злочини на Кавказі, західні політики своїми візитами надали хворому Єльцину значну підтримку в проведенні його передвиборної кампанії. І цього разу Захід підтримує силу, яка перебуває в Кремлі, а Чечня знову на другому плані. Єдина відмінність від ситуації 1996 р. в тому, що тоді Єльцин уже виявив себе багаторічним надійним партнером Заходу, а про Путіна і його наміри Захід не знає практично нічого. Однак, уже сьогодні існує безліч перепон для заявленого пожвавлення стосунків між Росією і Заходом. Державна Дума відмовляється ратифікувати договір СНО-2. Зі свого боку США настоюють на створенні системи протиракетної оборони. У відповідь на це в Росії процвітає “моральне озброєння”: нова російська доктрина національної безпеки знову називає Захід потенційним противником Росії і значно знижує поріг застосування ядерної зброї. В цих умовах доволі складно буде знайти шлях до конструктивного співробітництва, відзначає автор статті. Ключову роль у цьому процесі Захід, вочевидь, надає колишньому офіцерові КҐБ Владіміру Путіну, котрий покаже своє справжнє обличчя лише після виборів 26 березня. Залишається тільки сподіватися, що Захід не надто здивується. 23 лютого. Die Welt. Від 1945 р. демократи з обуренням сприймають успіхи на виборах право-радикальних партій. Однак ще ніколи праві радикали не змогли у коаліції з правими прийти до влади і отримати при цьому половину міністерських портфелів. Варто з’ясувати, де саме було порушено неписаний закон Европи, – зазначає автор статті, аналізуючи причини відродження націоналізму в европейських країнах. Гайдер – не Гітлер, і благополучна Австрія аж ніяк не нагадує кризову Німеччину Ваймарського періоду. Гайдер не хоче бути другим фюрером, йому досить робити вигляд, наче не існувало першого. Щоби належати до гвардії Гайдера, не треба носити свастики, треба просто робити вигляд, що в 30-40-і роки не відбувалося нічого особливого. У мовчазної більшости, яка підтримує коаліцію Шюсселя/Гайдера, спостерігається провал у пам’яті. Батьки-засновники Европейського Союзу базувалися на іншому принципі. Вони розглядали Гітлера як повчальний приклад того, до чого може дійти країна з високою культурою, на що може бути здатне вільне і освічене суспільство. Европейці – протестанти, католики, атеїсти, праві, ліві – об’єднались не “за” ідею, в яку вони вірили, а “проти” того, чого вони боялись. Формуючись під впливом расистського фанатизму, совєцької диктатури і досвіду останніх колоніальних воєн, европейське співтовариство витворило для себе цілу низку табу, захисних політичних бар’єрів, котрі повинні були б допомогти цивілізовано керувати конфліктами, які не мають рішення. Европейське співтовариство зробило ставку на спільний “ринок небезпек”, а не на спільність ідеалів. Саме цей принцип був порушений в Австрії. У часи Третього Райху австрійці поводилися не гірше і не краще за німців. Шляхи розійшлися тільки після війни. Гайдер вивів цю тенденцію на поверхню: постійне повернення до уроків минулого – німецький феномен, у австрійців – інший менталітет. Гайдер насміхався над “менталітетом розкаяння” тих, хто говорив про похмурі часи. Уже два покоління німців стурбовані проблемою поведінки нації при Гітлері. Слідом за виплатою контрибуції державам-переможицям німці піддали самі себе болючому процесові самоочищення, “самоденацифікації”, як пише автор. Цей процес наклав незнищенний відбиток на багатьох людей, корінним чином змінивши їхнє життя. Пересічні австрійці уникнули цих душевних мук: офіційно країна вважалась зайнятою німецькими військами, і австрійці вважали себе першими жертвами цієї окупації. Всі небезпеки, які походили із зовнішнього світу, на цих “европейських Гаваях” розглядаються як химери. Австрійці – провісники “нової амнезії”, пише автор. Після падіння Берлінського муру модним є заперечення минулого, яке близьке до того, щоби стати улюбленим заняттям усієї Европи. Европа закрила дужки, завершила перехідний період, викресливши усе, що тоді відбулося, починаючи з власної участи у загальній трагедії. Схоже, Европа готова все почати з початку. Мілошевич використав сербів, намагаючись взяти реванш за історичну поразку, а Путін знову апелює до одвічної Росії. Він не створює другої комуністичної диктатури, він прагне створити нове посткомуністичне мистецтво управління, яке може закрити континент новою “залізною завісою”. Чеченців у російській історії знищували неодноразово: спершу генерал Єрмолов, відтак Сталін. Сьогодні в Чечні знову знищують свободу. Ідея Гайдера про етнічний суверенітет і колоніальні методи Мілошевича є доповненням до автократичної традиції російської держави, яка з часів Петра Першого займається поглинанням малих народів, примушуючи їх до послуху. Любов до свободи неподільна. Вона вимагає постійних зусиль, до неї треба закликати – і в Москві, й у Відні. А якщо хтось, подібно до міністра закордонних справ Франції Ведріна, називає Путіна “патріотом, стурбованим ідеєю величі своєї країни”, то йому немає що заперечувати і проти Гайдера. Якщо хтось спокійно спить, поки знищують міста й села, то йому не можна вірити, коли він закликає до принципів. Европа поводить себе так, наче на її околиці не існує режиму, який сидить на “пороховій бочці”, пише автор. 24 лютого. Le Nouvel Observateur. Філософ, ініціатор підготовки відозви “Злочин без покарання в Чечні” Андре Ґлюксманн відповів на три питання газети. – Чому мобілізація громадськости проти неподобств росіян у Чечні відбувається так повільно, з такими труднощами, в той час, як реакція на Йорґа Гайдера в Австрії була майже миттєвою? – Народ не залишається байдужим, і результати опитувань громадської думки це підтверджують. Вся справа не в почуттях народу, а у ставленні політичних лідерів. Мобілізація передбачає наявність органів, які її здійснюють. Необхідні організації, котрі б орендували автобуси, партії, котрі б готували плакати. Однак, політики уникають цієї роботи, хоча дехто з них і підписав відозву. Припущено серйозної політичної помилки. Путін є прямою протилежністю Горбачову, котрий руйнував поліцейську структуру колишнього Совєцького Союзу. Путін, навпаки, її відновив. Він не комуніст, не прихильник сталінської ідеології, але застосовує сталінську практику. Він відтворив служби поліції та розвідки у всій їх славі й могутності. Відбувається жахлива помилка у сприйнятті того, що діється. Формується система посткомуністичної диктатури, з мафіозною ринковою економікою та активізацією діяльности поліцейського апарату. – За обставин інертности політичного класу західних країн, що може дати мобілізація громадської думки? – Мобілізація громадської думки має велике значення, хоча б для надання допомоги нечисленній групі росіян, до яких належать солдатські матері з Асоціації Меморіал. Спостерігається не лише повна відсутність допомоги народові, який опинився у смертельній небезпеці, але й відсутність допомоги російській громадській думці. Не можна залишати без допомоги демократів і захисників прав людини в Росії. Йдеться про злочин проти розуму, коли панує мовчанка навколо убивства цілого народу. Це друга смерть Вольтера. Варто сказати, що росіяни придивляються і прислухаються до нашої політичної еліти. Вони були заскочені, коли Юбер Ведрін, прийнятий в Москві, назвав Путіна “патріотом, натхненним великою ідеєю своєї країни”! Після таких заяв, згоди на реструктуризацію боргів, у російської громадськости створюється враження, що Захід підтримує Путіна. Ми також в цьому винні. – Чи настане, нарешті, час справжньої поразки Росії, яку можна було б порівняти з поразкою Сполучених Штатів у В’єтнамі чи тієї ж Росії в Афґаністані? – Чеченці нездоланні. 300 років вони борються за свою свободу. Вони ніколи не мирилися з колоніальною залежністю. Проблема полягає в тому, що чеченців – менше мільйона і що їх знищують. Це навдивовижу героїчний народ, але йому доведеться протистояти 150 мільйонам росіян. Майбутнє невтішне. Можливо чеченський народ повністю зникне: ми станемо свідками того, що колись янкі зробили з індіанцями. 25 лютого. Le Monde. Він стояв у натовпі з незворушним виглядом. Ахджад Ідіров, голова комісії з закордонних справ чеченського парламенту, не сподівався, що така кількість парижан прийде висловити підтримку його країні. “Я дуже здивований, – сказав він. – Я починаю вірити, що справи просуваються вперед”. Члени “Комітету Чечні”, організатори маніфестації, яка відбулася в Парижі 23 лютого на площі Бобур, також не розраховували на таку кількість учасників, – пише газета. – В листопаді на площі Сорбонни на мітинг протесту проти безчинств росіян в Чечні їм вдалося зібрати лише 300 осіб. Цього разу, аби засудити “злочин без покарання”, за даними поліції, прийшло 2000 осіб, а на думку одного з організаторів мітингу Ромена Ґупійя, “на око і з досвіду, як мінімум 5000 чи 6000 осіб”. Вони зупинили вибір на площі Бобур, згадавши про мітинги, присвячені Сребрениці чи Сараєву: учені, артисти, письменники, лікарі з гуманітарних організацій взяли участь у цьому мітингу. Вони обрали дату проведення мітингу, щоб відзначити річницю від дня проведення операції по депортації чеченців 23 лютого 1944 року за наказом Сталіна. Від депортації до масових убивств: “Владімір Путін продовжує справу Сталіна”. В руках демонстрантів були гасла: “Рас-Путін”, “Ширак – Жоспен, ваша мовчанка вбиває”, “Путін – убивця, Захід – співучасник”. Вони прийшли сюди, аби вимагати звіту. Щоб засудити мовчанку, яка “дезавуює політичну мобілізацію Европи проти Гайдера”. Щоб висловити обурення в зв’язку з “причетністю” керівників західних країн, які фінансують масові убивства в Чечні” і не вдаються до жодних санкцій щодо Росії – країни, яка є членом Ради Европи і ОБСЕ, бере участь в засіданнях “сімки”, домоглася від банків Лондонського клубу списання третини своїх боргів і розраховує отримати нові кредити від МВФ. Вони вимагають припинення міжнародної фінансової допомоги Росії, заморожування приватних рахунків російських керівників у зарубіжних банках і відміни права вето цієї країни в Раді Безпеки ООН. “Ганьба ҐУЛАҐові під відкритим небом, – говорить у мікрофон філософ Андре Ґлюксманн. – Ганьба нам: ми погодилися з тим, щоби століття почалося з Грозного. Я гадаю, що наші діти нас не вибачать”. Оратори з “Комітету Чечні” не жалували й міністра закордонних справ Юбера Ведріна. Вони засуджували його за “маленьку фразу”, якою той охарактеризував Путіна, як “патріота”, котрий “рішуче” діє. На мітингу була присутня, “виконуючи свій громадянський обов’язок”, одна із співробітниць апарату міністра Домінік Вуане. Звечоріло, і до 20 години похід досягнув площі Республіки. Одним з виступаючих на мітингу був російський опозиціонер. Він заявив: “Я борюся за свободу чеченців і за нашу свободу. Коли один народ знищують, інший народ не може бути вільним”. Що стосується парламентаря Ідірова, він затримався в юрбі. “У нас, – сказав він, – чеченців називають “кавказькими французами”. Я ніколи не знав, чому. Але, побачивши цих людей, я втямив”. 2 березня. Frankfurter Rundschau. Чудова адреса – европейський дім, от тільки більша його частина поки що перебуває у стадії будови. Сусіди уже поспішають якомога швидше підписати договір про оренду. Проблема в тому, що мешканці – за винятком поінформованого керівництва – недостатньо уявляють недоліки цього блискучого проекту. У цьому сенсі дуже повчальне ставлення “старих мешканців” (Заходу) до “синдрому Гайдера”. Позиція Заходу повинна навчити країн-кандидатів зважати на праву частину европейського політичного спектру. Визначити поняття “політичні праві” за допомогою традиційного підходу непросто. Якщо йдеться про шовінізм, расизм, ксенофобію і готовність використовувати силові методи, тоді під це визначення цілком підпадають наступниці тих відомих східноевропейських партій, які завжди було прийнято вважати лівими. Скажімо, з партії Чаушеску – з абсолютно однаковими претензіями на спадкоємність – в Румунії сформувались дві: партія першого демократично обраного президента Ілієску і націонал-екстремістська Великорумунська партія. В цьому немає нічого дивного, зважаючи на національно-етнічну політику комуністичної партії за часів диктатури Чаушеску. Обидвом партіям притаманна та сама риторика, через яку мешканці Західної Европи з підозрою ставляться до популіста Йорґа Гайдера з Каринтії. На ділі їх популізм ще гірший, оскільки за їхніми словами часто слідують злочинні дії. Політика Бухареста пронизана етнічною ненавистю до угорської меншини в Румунії. А багато угорських політиків зі свого боку також демонструють відвертий шовінізм. У країні посилюються ксенофобські настрої та утиски циганського населення. Часто можна почути арґумент, що подібна ситуація спостерігається і в Західній Европі від Німеччини до Іспанії. Однак таке пояснення свідчить радше про зміщення понять і плутанину в головах декого з мешканців Західної Европи, і, принаймні, не може вважатися вагомим арґументом для країн-кандидатів, які прагнуть потрапити до ЕС. Вони повинні орієнтуватися на гідні цілі. Все, що сказано про Румунію, цілковито стосується і Болгарії. Це стосується усіх країн. Проте для країн-кандидатів на вступ до ЕС це також не може бути достатнім арґументом. Політична еліта цих країн душею завжди прагнула радше в Париж, Лондон чи Рим, аніж у місцеві села. Свою роль зіграв і п’ятдесятирічний досвід спілкування зі “східним другом” – Москвою. Зараз, як вважають, у Кремлі надовго розташувався прихильник сильної держави і великоросійських інтересів. Ця обставина дуже турбує нову політичну еліту Східної Европи, котра відчула себе непевно на нейтральній смузі між блоками, поспішивши зробити вибір. Цей вибір супроводжували багатообіцяючі заяви, які на певний час цілковито відсунули в тінь питання про ціну об’єднання. І коли зараз румунський міністр закордонних справ проголошує, що його країна до 2007 р. зможе виконати необхідні вимоги ЕС, то за цією заявою не стоїть нічого, крім великого бажання. Необхідні реформи не здійснюються ні в Румунії, ні в Болгарії. В цих країнах швидкими темпами прогресує лише збідніння і розшарування населення, що створює середовище для росту ксенофобії, сприяє ерозії політичної культури. Минулорічні демонстрації шахтарів з усією наочністю показують, до чого може довести людей, які втратили роботу і перспективу, санація нерентабельних підприємств. Ілюзію, наче становище можна виправити, просто інвестуючи в економіку цих країн більше твердої валюти, розбивають на друзки такі події, як, скажімо, отруєння ріки Тиси, яке продемонструвало, наскільки недбало іноземні інвестори поводяться з навколишнім середовищем тих країн, де вони розташовують шкідливі виробництва. Якщо відкрити шлюзи для притоку капіталу, то обов’язково припливуть акули. Вільний ринок сам собою не породжує ні вільного суспільства, ні демократичної політичної культури, які є необхідною умовою для формування повноцінного середовища єдиної Европи, якого досі немає. Робота в цьому напрямку повинна проводитися не лише на конференціях, які приймають помпезні резолюції. Це повинно стати справою кожного мешканця дому на ім’я “Европа”. 10 березня. Frankfurter Rundschau. Під руїнами Грозного поховано більше, аніж просто майбутнє чеченського народу, оголошеного поголовно терористами, пише німецький кореспондент. Під руїнами Грозного опинились уламки щойно народженого в Росії громадянського суспільства. Завдяки війні на Північному Кавказі Владімір Путін зумів набути образу вольового рятівника нації. Ніяких інших можливостей завоювати популярність більше не існує, а тим часом, за допомогою ВПК і спецслужб, у країні створюється сильна держава. Уже існують сигнали, які свідчать про процес безмежної централізації влади. Одного жесту Путіна виявилося досить, аби журналіст Андрєй Бабіцький опинився на волі. Цей епізод дуже характерний для візантійського світорозуміння, будучи ознакою безконтрольности влади, також характерний, як і самодержавність, з якою Путін висловився про стосунки Росії й НАТО в інтерв’ю BBС. Характерна також підлабузницька приязнь, з якою провідні західні політики, як відомо, прихильники демократії і прав людини, реагують на так явище як “путінізм”. Держсекретар США Мадлен Олбрайт хвалить Путіна, називає його “головним реформатором”, хоча факти досі свідчать про зворотне. Берлінські політики надали Путіну справжній “вексель довіри”, хоча вони мали б знати, що той вексель ніколи не буде сплачено. Всі російські заборгованості реструктуруються і пролонгуються, наче потік західних кредитів не вигодував дикого російського капіталізму і не сприяв гігантському трансфертові капіталу на рахунки в надійні західні банки. Вигодувана за рахунок цього олігархія створила новий російський клас, якому сильна держава Путіна ґарантує недоторканість власности. Ця міцна держава будується навколо суспільства, на чолі якого стоять особи, відповідальні за те, що воно вже двічі дискредитувало себе за останні двадцять років. Це номенклатура “брежнєвського застою”, технократи, які збагатилися в непевні часи після розпаду Союзу, вдалі партократи і “нові росіяни”. Представники саме цього паразитуючого класу тепер прикриваються великодержавним шовінізмом, який із жахливою логікою перетворився в Чечні на державний тероризм. Нова державна еліта, формуючись, хоче пройти курс лікування, який позбавив би її від летаргії єльцинського періоду і некомпетентности; що ж, вона спізнає ефективну терапію націоналізму й геґемонії. Путін – демократична надія, “великий реформатор”? Той, кого треба хвалити? При всій потребі зробити “придатною для проживання” російську квартиру в европейському домі, варто усвідомлювати, що блідолиций Рембо з автоматом Калашникова в руках – значно неприємніший сучасник навіть у порівнянні з горлопаном з Каринтії Гайдером. 24 березня. Corriere della Serra. У Росії завершується передвиборна кампанія. В порівнянні з виборчою кампанією 1996 р., яка завершилася обранням президентом країни Бориса Єльцина, і, насамперед, порівняно з виключно агресивною і “брудною” кампанією по виборах депутатів у Державну Думу, змагання 11 кандидатів (12-й кандидат Євгеній Савостьянов, ліберал першої хвилі, відмовився від участи у виборах на користь реформатора Явлінського) приречене завершитися без емоцій – більш ніж імовірною перемогою Владіміра Путіна. Ґріґорій Явлінський – єдиний кандидат, котрий, незважаючи ні на що, продовжує боротися. Фаховий економіст, в молодості він займався боксом, тож любить повторювати: “В політиці, як і в боксі, перемагає не той, хто сильніший, а той, кому вдається встояти на ногах до кінця бою”. (...) – Чому Ви настільки негативно ставитесь до Путіна? – Я гадаю, що Путін є небезпекою для російської демократії. Я гадаю, що він замаскований комуніст, особа, яка здійснює політику совєцькими методами. Насправді його програма не набагато відрізняється від програм Зюґанова і Жиріновського. І не випадково, що обраний при підтримці Путіна голова Державної Думи – комуніст, так само, як і те, що комуністи й націоналісти контролюють основні парламентські комісії. (...) – Які заходи треба терміново вжити, щоб вивести російську економіку з кризи? – Різке скорочення податків, більша конкуренція, перегляд фінансового й економічного законодавства, глибока банківська реформа, захист приватної власности. Військово-промисловий комплекс повинен бути реорганізований таким чином, аби він був здатний забезпечити основні потреби оборони. Але ми повинні завжди пам’ятати, що без демократичних перетворень в політиці не можна досягти успіхів в економіці. Підготував Андрій Павлишин Джерело: |
|||