ч
и
с
л
о

16

2000

Алексєй Малашенко

Ксенофобії в постсовєцькому суспільстві

[Нетерпимость в России: старые и новые фобии / Под ред. Г. Витковской и А. Малашенко; Моск. Центр Карнеги. – М., 1999. ISBN 0-87003-165-1]

Однією з гнітючих проблем сучасного російського суспільства поступово стає ксенофобія, неприязнь до чужих – інших етносів, релігійних меншин, специфічних, помітно відмінних від більшости суспільства за цілями й інтересами соціальних груп, скажімо, міґрантів.

Демократизація, яких потворних форм вона б не набувала в Росії, тим не менше створила умови для усвідомлення людьми свого місця в навколишньому світі, в тому числі в етнічних, культурних і конфесійних координатах, що можна зробити лише через співставлення себе з іншим індивідом, іншим соціумом. Зрозуміло, остання обставина не є безпосередньою причиною виявлення фобій, але вона становить їх об’єктивну основу. Нерозуміння сусіда не обов’язково переростає в почуття ворожости до нього. Однак, за обставин безупинної загальної кризи подібна трансформація може стати і стає реальністю. Важке економічне становище загалу, зниження соціального статусу цілих суспільних шарів, нарешті, гіркота за падіння у порівнянні з СССР престижу Росії сприяє зростанню “комплексу неповноцінности” та спонукає шукати конкретних винуватців усього, що трапилося з країною, з суспільством, з кожною людиною зокрема.

Серед причин кризи, які називають у суспільстві найчастіше – горбачовська перестройка, дерьмократы, імперіалізм. Внесок у цю кризу чужаків, можливо, не такий уже значний, але вони перебувають у безпосередній близькості від постраждалих, і тому на них зручніше й простіше зганяти злість.

Разом з тим некоректно твердити, що постсовєцька ксенофобія породжена виключно нинішніми умовами. Вона має достатньо глибоку соціокультурну та етнічну основу. До споконвічних передумов ксенофобії можна віднести традиції та уявлення, пов’язані з гіпертрофією значення руської (пізніше російської) держави та її ідеології: Росія – спадкоємиця Візантії, Москва – третій Рим, абсолютна істина – в православ’ї. Конкретного захисника величі держави та її релігії націоналістично налаштовані кола вбачають у російському народі з його виключною роллю в історії людства. Звідси поява таких дефініцій, як народ-месія, народ-богоносець.

Після революції 1917 р. офіційна совєцька ідеологія фактично санкціонувала існування ксенофобії як такої. На перший погляд це може видатися парадоксальним, але совєцький фенотип ксенофобії був надзвичайно подібний до російського. Трапилося це тому, що нова держава, Совєцький Союз, і створене в її рамках суспільство були проголошені найвищим досягненням людської думки і практики, носієм абсолютних духовних і соціальних ідеалів, до яких повинні прагнути решта народів і суспільств. У цьому і корінилась найфундаментальніша основа всезагальної Ксенофобії з великої літери, яка сакралізувала відкидання будь-якої культурної, соціальної, духовної компоненти та її етнічних носіїв, котрі не відповідали совєцьким стандартам. Це давало змогу маніпулювати свідомістю людей, спрямовуючи їх проти всього, що було небажаним для влади та ідеологічного корпусу, який її обслуговував.

Ксенофобські тенденції існували на двох рівнях – державному й побутовому. В офіційній ксенофобії виникли специфічні напрямки. Одним з них стала релігійна фобія, яка набула форми державного атеїзму: віруючий був чужаком. Причому неприязнь до релігії та віруючих культивувалася всупереч тому, що офіційно сповідування релігії не було підставою для дискримінації (зауважмо: сама комуністична ідея вимагала не раціонального осмислення, а віри в неї). Відтак у суспільній свідомості культивувалась соціальна фобія, найдовершенішою інтерпретацією котрої стала сталінська ідея про загострення класової боротьби.

Що стосується етнофобії, насамперед антисемітизму, то на офіційному рівні вона камуфлювалася боротьбою проти націоналізму, космополітизму, сіонізму. Відомо, що формально декларуючи інтернаціоналізм, совєцький істеблішмент спершу не визнавав наявности офіційних заборон за національною ознакою. Однак уже в повоєнний період допуск євреїв на значні адміністративні та інші впливові посади був обмежений. В деяких престижних гуманітарних і технічних вузах існувала негласна квота на прийом євреїв.

Етнофобії існували і на побутовому рівні. Їх об’єктами, окрім євреїв, були мешканці Середньої Азії, Кавказу. Не можна сказати, що етнофобія була домінуючою тенденцією в міжнаціональних стосунках. Існує безліч прикладів добросусідських відносин між людьми різних національностей. Траплялися змішані шлюби. Ясна річ, більшість людей ставились до кожного зокрема носія етнокультурної інакшости терпимо. Татарин-мусульманин був своїм, а у кожного росіянина, за відомою приказкою, був улюблений єврей. Упередження виникало, коли чужаки розглядалися як згуртована група і з ними пов’язувався певний культурний, конфесійний, інший стереотип. Симпатії до татарина сусідили з неприязню до його релігії – ісламу, а прихильність до єврея – з ворожістю до юдаїзму, сіонізму, тобто до цементуючої чужаків ціннісної системи.

З іншого боку, і самі меншості, відчуваючи себе певною самодостатньою, а водночас відкинутою більшістю суспільства гомогенною в етнічному та релігійному сенсі групою, починають відчувати ніякове почуття комплексу меншовартости в поєднанні з відчуттям власної виключности щодо більшости населення. Таким чином, велика фобія породжує малу фобію.

Етнофобія виявлялась і виявляється, зокрема, в побутуючих зневажливих “кличках” різних етносів: чорнозаді (про кавказців), чурки, урюки (про середньоазіатів), жиди [в російській мові це слово має гостро зневажливу коннотацію. – Прим. перекл.] тощо. Нерідко етнофобії концентровано виявлялись у деяких соціальних і професійних сферах. Так, етнофобія щодо вихідців з Середньої Азії була помітна в совєцькій армії та пов’язана з неготовністю більшости новобранців з цього регіону нести у повному обсязі військову службу, їхнім низьким рівнем освіти, поганим знанням російської мови. Виштовхувані з загального армійського середовища, середньоазіати і кавказці створювали свої неформальні земляцтва, хворобливо реагуючи на негативне до себе ставлення, що відтак призводило до нового вибуху етнофобії.

Загалом, схоже, що в совєцький період ксенофобія мала керований характер. Головною її тенденцією були інспіровані та підсичувані державою соціальна та ідеологічна (включно з релігійною) фобії. Зрештою, в прихованій формі існував і державний антисемітизм, який визначався ставленням до євреїв не як до етносу, а радше як до соціокультурної групи, потенційно вороже налаштованої до совєцького суспільства та його ідеології.

Разом з тим, офіційна ідеологія гостро критикувала будь-які націоналістичні вияви, а починаючи з 80-х років проголосила створення нової спільноти – совєцьких людей, котрі апріорі не могли бути запідозрені в націоналістичних, а тим більше етнофобських настроях. Поширені серед простих людей етнофобії існували в “притлумленому” стані, перебуваючи на периферії свідомости, але не зникали. Сьогодні прихильники комуністів, відтворення СССР, люди, котрі порівняно благополучно існували в совєцький період, твердять, що в СССР не було міжнаціональної ворожнечі. Це не так: вона існувала латентно і чекала, поки проб’є її година.

Цей час прийшов з початком горбачовської перестройки, яка увінчалася розпадом СССР, коли упродовж кількох років відбувся обвал соціальних, економічних і політичних устоїв, на місці яких стали з великими труднощами формуватися нові, небачені структури і цінності, а саме суспільство опинилось в лещатах жорстокої кризи. Розвал тоталітарної системи ліквідував заборони на самовияв, у тому числі національний і релігійний, водночас дав змогу відверто критично оцінювати звичаї, побут, релігію, традиції людей, котрі належать до “не своїх” етнічних, релігійних і інших груп. А спричинена хронічною кризою особиста невлаштованість стала основою для того, аби – хоча б частково – перекладати вину за це на “чужаків”. Нарешті, неприязнь до них виявилась для деяких націоналістичних, квазінаціоналістичних і комуністичних організацій зручним знаряддям маніпуляцій для завоювання популярности серед частини населення.

Таким чином, в умовах демократичного транзиту, тобто руху в напрямку до демократичної системи, котрий, однак, не обов’язково повинен увінчатися успіхом, різного роду фобії стали виявлятися рельєфніше, в окремих випадках агресивно. Збереження ксенофобських тенденцій можна пояснити не становленням у Росії демократії, а її недосконалістю, відсутністю ліберальних традицій, нарешті, тим, що в країні ще не склалося нормальне громадянське суспільство, якому притаманна терпимість і в якому діють механізми запобігання ксенофобії та протистояння їй.

Нарешті, не можна не сказати і про те, що після розпаду колишньої наддержави СССР у російському суспільстві виник і розвивається певний комплекс меншовартости, котрий компенсується реанімацією ідеї про особливу місію Росії, про виключне значення для людства російської культури тощо, а це також стимулює ріст антифореністських настроїв.

Сьогодні фобії, як і в нещодавньому минулому, виявляються на двох рівнях, однак між ними немає чіткого поділу. Поза тим, держава не намагається нав’язати суспільству певним чином спрямовані ксенофобські настрої. Вважається, що здебільшого формуються всередині самого суспільства, а держава у певному сенсі змушена з ними рахуватися, хоча при цьому існує і зворотна залежність.

Мабуть, найпоширеніші в сучасній Росії етно- і релігійна фобії. Етнофобія представлена такими напрямками: кавказофобією, антисемітизмом і синофобією, тобто ворожістю до китайців (що виявляється насамперед на Далекому Сході у зв’язку з зростанням китайської імміґрації та економічним проникненням китайців у цей регіон). Як уже зазначалось, антисемітизм при совєцькій владі був домінуючою етнічною фобією, негласно підтримуваною державною політикою. Здавалось, в сучасній Росії антисемітські упередження поступово слабшають Це відбувається, по-перше, через відсутність відповідних офіційних установок, а по-друге, внаслідок скорочення (з 2 млн. у 1989 р. до 300 тис. у 1999 р.) кількости євреїв та їх масового виїзду в Ізраїль, США та інші країни, тобто відбувається звуження самого об’єкту антисемітської фобії.

З іншого боку, тенденція до зникнення в 90-х роках державного антисемітизму компенсується антисемітськими настроями у деяких націоналістичних партіях і організаціях, в тому числі в наймасовішій – КПРФ, вплив якої в суспільстві вельми високий [1]. Публіцист Л. Безименський цілком виправдано зауважив появу антисемітської фразеології в комуністичній пресі та промовах діячів КПРФ [2]. Іноді антисемітизм радикально налаштованих комуністів (голови Комітету Державної думи РФ з питань безпеки В. Ілюхина, губернатора Краснодарського краю Н. Кондратенко та ін.) набуває зухвалого характеру, як це трапилося з одним з її ведучих політиків генералом А. Макашовим, котрий відверто заявляє: Ми будемо антисемітами і повинні перемогти [3]. Відтак на генерала-комуніста в Московському міському суді було заведено карну справу, а керівництво партії дезавуювало його висловлювання.

Свідоме провокування частиною комуністів і націоналістів (особливо профашистським рухом Російська національна єдність – РНЕ) антисемітських настроїв має на меті досягнення більшої популярности серед тієї частини населення, котра пояснює свої лиха підступами зовнішнього ворога та його п’ятої колони, котра, на їх думку, складається з євреїв-демократів, які захопили усі ключові посади в державі. За виключенням комуністів і націоналістів решта політичного спектру Росії ставиться до антисемітизму негативно, у кожному разі публічно. Скажімо, мер Москви Ю. Лужков, котрий сам “підозрюється” в націоналістичних настроях, вважає, що Росія – бочка з порохом міжнаціональних стосунків, а антисемітизм може зіграти роль бікфордового шнура [4].

Ще одним об’єктом етнофобії є вихідці з Північного Кавказу і Закавказзя, міграційний приріст котрих у Росії за офіційними даними Госкомстату (вони відображають лише тих, хто отримав реєстрацію за місцем проживання) тільки у 1997 р., коли притік був найменшим за останні десять років, склав більш ніж 68 тис. осіб. Згідно з експертними оцінками, один лише Азербайджан щороку постачає бл. 900 тис. трудових і сезонних мігрантів у Росію, а згідно з офіційною азербайджанською статистикою сьогодні в РФ постійно проживають більше 500 тис. громадян цієї країни [5]. Кавказофобія – термін, який порівняно недавно з’явився у зв’язку із виникненням масової кавказької діаспори. Це, мабуть, найпоширеніший тип етнофобії. Вона коріниться, так би мовити, в суспільних низах, і зумовлена цілим комплексом суперечливих причин. Насамперед відзначимо численність кавказців у російських містах, що саме по собі незвично і дратуюче діє на корінне російське населення. Завдяки своїй підприємливості, рівень якої вище, аніж у місцевих мешканців, кавказці порівняно легко прилаштувались до нових ринкових стосунків, здобуваючи з них фінансову вигоду. Уродженці Кавказу традиційно займали важливі позиції в торгівлі, на базарах, де вони прагнули диктувати свої, нерідко завищені ціни. Образ спекулянта-кавказця породжував і породжує негативні емоції у росіян-покупців.

Дратує і згуртованість кавказців, пояснювана тим, що в ролі меншини, до того ж злютованої родинними і земляцькими узами, вони зазвичай виступають разом у конфліктних ситуаціях (щоправда, в дійсності ця згуртованість вельми відносна, позаяк між осілими в Росії різними кавказькими етносами існують серйозні суперечності).

З кавказцями пов’язане зростання злочинности, що має під собою об’єктивну основу. По-перше, серед тимчасових і постійних мігрантів з Кавказу чимало маргіналів. По-друге, в деяких регіонах Кавказу розбій на рівні масової свідомости сприймається як певна специфічна форма героїзму і в окремих випадках зустрічає “розуміння”, якщо не більше. Врешті, жителі Кавказу принесли на російські рівнини свої неприйнятні в Росії стереотипи громадської поведінки – голосну розмову, бурхливу жестикуляцію, зневажливо-споживацьке ставлення до (російських) жінок. Породжує неприязнь і показна орієнтованість кавказців на престижне споживання. До речі, не можна не відзначити, що поступово серед кавказців, котрі мають намір закріпитися в Росії, з’являється тенденція до зміни – хоча б назовні – стереотипів поведінки, пристосування її до навколишнього російського середовища.

Таким чином, негативне ставлення до кавказців має дві головні мотивації – економічну, пов’язану з їхньою професійною (торговельною та підприємницькою) діяльністю, і поведінкову.

Дуже стимулював кавказофобію чеченський конфлікт 1994-1997 років. Ключовим моментом тут стало захоплення загоном польового командира (пізніше в. о. прем’єр-міністра Чеченської Республіки Ічкерія) Ш. Басаєва лікарні у Будьоновську, що викликало широку хвилю обурення по всій країні. Цікаво, що чеченофобія як частковий випадок кавказофобії склалась всупереч зусиллям більшости засобів масової інформації, котрі намагалися створити в громадської думки Росії образ нещасного, але гордого чеченця.

Кавказофобія, карта якої також розігрувалася насамперед націоналістичними організаціями і політиками і лише відтак – комуністами, поширилась і серед частини істеблішменту, насамперед у вищому армійському командуванні та МВС, що загалом зрозуміло, позаяк власне ці структури брали участь у воєнних діях в Чечні й були безпосередньо зайняті боротьбою із злочинністю, де кавказький фактор помітний.

До акцій проти кавказького криміналітету, а також загалом проти впливу кавказців у підприємництві, особливо у торгівлі, адміністративні органи залучали певні громадські структури. Так, при вигнанні кавказців з російських ринків (у Вологді, Твері, містах Сибіру, Ставропілля) співробітники адміністративних органів користувалися послугами націоналістичних організацій – РНЕ, козачих формувань.

З іншого боку, в мегаполісах, насамперед у Москві, влада усвідомлює, що спільне проживання там представників різних етносів неминуче, і тому вдається до заходів, покликаних ліквідувати напруженість у міжетнічних стосунках, намагаючись доступними засобами долати етнофобії.

Специфічним напрямком у етнофобіях є русофобія, на вияви котрої можна натрапити в національних республіках і регіонах, де росіяни мешкають разом з іншими корінними етносами. Окремі факти русофобської тенденції трапляються на Північному Кавказі, що знову ж зумовлено чеченським конфліктом, в дуже обмежених обсягах у мусульманських республіках Поволжя, а також у Туві. Русофобська тенденція має розосереджений характер і не відіграє помітної ролі. (Зазначимо, що русофобія радше притаманна деяким країнам колишнього СССР, між якими в гірший бік виокремлюються країни Балтії.) Тим не менше як певний концепт русофобія широко використовується російськими націоналістичними ідеологами і частково радикалами-комуністами. В суспільстві підтримується міфологема, наче русофобія – один з провідних напрямків у практичній діяльності та світогляді російських демократів, між якими до того ж високий відсоток євреїв. Таким чином, спекуляція на загрозі русофобії стає одним з важелів підтримання антисемітських настроїв.

Наприкінці 90-х років у суспільстві починає дедалі помітніше виявлятися релігійна фобія. Вона відзначається різноспрямованістю і її об’єктами виявляються ледь не всі релігії за виключенням “офіційного” православ’я. Релігійна фобія поширюється в суспільстві та водночас користується підтримкою з боку держави. Їй сприяло прийняття у 1997 р. федерального закону Про свободу сумління і релігійних організацій, у відповідності з яким поширенні та новопривнесені в Росію релігії були поділені на традиційні та нетрадиційні, централізовані і нецентралізовані. Привілейований статус було закріплено за православ’ям, а також ісламом, буддизмом, юдаїзмом. Однак скористатися у повному обсязі з цього статусу здатна лише Російська Православна Церква (Русская Православная Церковь, РПЦ).

До нетрадиційних конфесій фактично було віднесено більшість течій протестантизму, а також т.зв. нові релігійні рухи, включно із східними сектами. Хоча, на думку розробників закону і його виконавців, йдеться лише про запровадження певного порядку відкриття і реєстрації в Російській Федерації представництв іноземних релігійних організацій [6], по суті він створює правову основу для дискримінації релігій та громад, діяльність котрих викликає з тієї чи іншої причини занепокоєння в адміністративних органів і близької до них Православної Церкви. Ще жорсткіші закони, які обмежують діяльність нетрадиційних культів, приймаються на рівні суб’єктів РФ.

Найбільше перепон цей закон чинить діяльності різних напрямів протестантизму, а також нових релігійних рухів, як християнських, так і східних. Відзначимо, що коли до інославних християн ставлення у населення переважно індиферентне, ба більше, в окремих регіонах, зокрема, в Сибіру, на Уралі, авторитет згаданих протестантів має тенденцію до росту, то східні секти часто зіштовхуються з недовір’ям до себе.

Однією з причин цього є незвичний зовнішній вигляд і деякі ритуали східних сектантів. На ставлення в Росії до східних сект негативно вплинула скандальна історія з японською Аум Сінрікьо, члени якої займалися у себе на батьківщині терористичною діяльністю. Якщо в основі етнофобій лежать “матеріальні” причини (у наших злиднях винні чужинці), то релігійні фобії лежать радше в сфері духовного. Вони є деформовано-радикальним виявом почуття самозахисту, охорони своєї національної та культурної ідентичности. Релігійну фобію послідовно підтримує Російська Православна Церква, котра занепокоєна за свій вплив у суспільстві, а відтак, і за свої позиції серед владоможців. Відомо, що РПЦ веде постійну боротьбу проти будь-якого місіонерства і що саме вона посилено лобіювала закон Про свободу сумління....

Специфічним виявом релігійної фобії є ісламофобія, котра, за словами російського сходознавця С. Панаріна, дедалі більше загрожує перетворитися на глибоко інтеріорізований елемент свідомости усього російського етносу [7]. Це судження може видатися надто різким. Однак не можна забувати, що ісламофобія найтісніше пов’язана з кавказофобією (хоча далеко не всі вихідці з Кавказу мусульмани), що створює їй стабільну етнокультурну основу. Основним середовищем зростання... антимусульманських настроїв служить ксенофобія, яка процвітає на ґрунті... кризи самосвідомости, з одного боку, і очевидної експансії “торгівельних меншин” у Росії на тлі загального соціально-економічного неблагополуччя – з іншого [8].

Специфічним різновидом ксенофобії в постсовєцькій Росії стало негативне ставлення корінного російського населення до росіян-імміґрантів з країн колишнього СССР. Міґрантофобія має подвійне підґрунтя. По-перше, економічне – позаяк новоприбулі, багато з яких мають високу професійну кваліфікацію, потребують робочих місць і, таким чином, створюють конкуренцію місцевим жителям, що в умовах зростаючого безробіття не може не викликати негативної “реакції побоювання”. До того ж, намагаючись закріпитися на новому місці, що для них і їхніх родин означає, по суті, фізичне виживання, вони ладні працювати більше і добросовісніше, аніж місцеві претенденти на робочі місця. По-друге, міґранти, особливо другого, третього і дальших поколінь, які народилися і довго жили в Середній Азії та Закавказзі, є носіями особливої синтетичної культури, що одразу виокремлює їх з місцевого середовища: вони менше пиячать, лаються, відвертіші, тяжіють до встановлення близьких стосунків з сусідами, що викликає здивування і роздратування порівняно більше зруйнованого корозією російського суспільства. Міґрантофобія, схоже, загрожує перерости в одну з найтриваліших і важковирішуваних проблем.

Ксенофобські настрої виявляються достатньо стійкою тенденцією у свідомості російського суспільства. Найбільшу стурбованість викликає їх поширеність серед росіян – найчисленнішого і, якщо можна так висловитися, державоутворюючого народу. Маючи історико-культурні передумови, будучи пов’язаною із загостреним почуттям приналежности до своєї етнічної та релігійної локально-територіальної групи, ксенофобія паразитує на економічних труднощах, комплексах соціальної меншовартости.

Ксенофобські настрої боляче відчувають не лише ті, на кого вони скеровані, але й ті, від кого вони походять. Ксенофобія одних щодо інших натрапляє на зворотну, часто ще жорсткішу реакцію. Таким чином, її ріст набуває рис геометричної прогресії, що особливо помітно в кризових ситуаціях.

На жаль, у сучасній Росії для поширення ксенофобії склалися дуже сприятливі умови. Для її пом’якшення – повне усунення зараз навряд чи можливе – необхідні спільні зусилля політиків, експертів, представників духовенства, від котрих потрібні не тільки об’єктивність, постійна тактовність, але й глибоке проникнення в суть кожного окремого, пов’язаного з ксенофобськими почуттями питання.

Примітки

[1] З іншого боку, після відмови у листопаді 1998 р. Державної Думи засудити висловлювання А. Макашова можна говорити про певну тенденцію відродження антисемітизму на державному рівні.

[2] Безыменский Л. Антисемитизм в России стал государственным? // Новое время. – 1998. – № 45. – С. 36.

[3] Хитаров Д. Недержание у окошка: Генерал-коммунист собирает свою “черную сотню”. Власти этого упорно не замечают // Итоги. – 1999. – 2 марта.

[4] З виступу Ю. Лужкова по телеканалу “ТВ Центр” 26 січня 1999 р.

[5] Алиев Н., Аббасов Ш. Москва “кавказская” // Зеркало. – 1998. – 19 дек.

[6] Михайлов Г. Некоторые проблемы взаимоотношений государства и религиозных организаций в Российской Федерации // Религия и государство в современной России / Под ред. М.Б. Олкотт і А. Малашенко. – М., 1997. – С. 65. – (Науч. докл. / Моск. Центр Карнеги; Вып. 18).

[7] Панарин С. Восток глазами русских // Россия и Восток: проблемы взаимодействия. – Ч. 1. – М., 1993. – С. 73.

[8] Кудрявцев А. В. Исламофобия в постсоветской России // Ислам в СНГ / Ин-т востоковедения РАН. – М., 1998. – С. 170. Цитований матеріал є, мабуть, єдиною публікацією, спеціально присвяченою ісламофобії в Росії.