ч
и
с
л
о

16

2000

Проблеми міграції в Європі

Програма Радіо Свобода [12–01–00]

Програму веде Джованні Бенсі. Він розмовляє з кореспондентами Радіо Свобода в Парижі і Бонні Семеном Мірським і Євгенієм Бовкуном, а також із Світланою Ганнушкіною, членом Комісії російського уряду по міграції

Джованні Бенсі:
Наша увага сьогодні буде зосереджена на невеличкій європейській країні – Бельгії. У цій країні, як і у всіх західноєвропейських державах, живе маса іммігрантів, насамперед, з Азії, Африки і Східної Європи. За оцінкою брюссельського уряду таких іноземців приблизно 60 тисяч осіб, із них близько 20 тисяч живуть у Бельгії нелегально, без документів, що давало б їм посвідку на проживання, право на квартиру, медичне і соціальне забезпечення. Але якщо це – загальноєвропейська, або, принаймні, спільна для Західної Европи проблема, то чому ми беремо під лупу саме Бельгію? Тому що днями уряд цієї країни вирішив легалізувати становище так званих “sans papiers” – іноземців, які мешкають тут без документів. Тепер, до 28 січня [2000 р.], ці люди можуть подати заяву на отримання усіх потрібних паперів, які нарешті дадуть їм право жити в Бельгії на законних підставах. Здавалося б, що в цьому рішенні немає нічого надзвичайного. То чому ж увага європейців зосереджена саме на Бельгії? Відповідь проста – тому що брюссельський уряд вирішив на три тижні знову запровадити паспортний контроль на кордонах, у такий спосіб тимчасово призупинивши дію Шенґенської угоди, впровадженої в 1995 р. Нагадаємо, за Шенґенскою угодою, названою так за люксембурзьким містом, у якому вона була підписана в 1995 р., 10 із 15 країн ЄС скасували паспортний контроль на внутрішніх европейських кордонах. Рішення Бельгії знову, принаймні тимчасово відновити паспортний режим – перший значний відступ однієї європейської країни від умов угоди, хоча Європейська Комісія, тобто, уряд ЄС, визнала, що рішення Брюсселя не є порушенням зобов'язань, узятих на себе Бельгією за угодою. Бельгія зважилася на зазначений крок через побоювання, що режимом відкритих кордонів може скористатися міжнародна організована злочинність, аби нелегально провезти в країну ще тисячі або десятки тисяч іммігрантів, котрі спробують домогтися легалізації на підставі виданого урядом указу. Бельгія готова легалізувати становище не зареєстрованих іноземців, які вже перебувають в країні, але не бажає, щоб під шумок нахлинула нова хвиля “нелегалів”. Відновлення паспортного контролю, причому в посиленій формі, викликало невимовний хаос на кордоні Бельгії з Францією, Німеччиною і Нідерландами – сусідній Люксембург також тимчасово запровадив паспортний режим. Утворилися величезні черги автомашин і вантажівок. На французькому боці ситуація додатково ускладнюється страйком водіїв вантажівок, які заблокували дороги. Рішення брюссельського уряду зосередило загальну увагу на проблемі загальноєвропейського значення – проблемі імміграції з країн, що розвиваються, із Східної Європи або з регіонів воєнних дій. Справа в тому, що міжнародні банди, пов'язані з різними мафіями – від сицилійської та балканської до російської, беруть немалі гроші з бажаючих емігрувати в Європу і провозять сотні тисяч біженців на наш континент, а потім кидають їх напризволяще. Німеччина, Франція і Велика Британія – улюблені цілі цих іммігрантів. Є, наприклад, постійний потік біженців із Косово, Боснії і взагалі з Балкан, котрі із великим ризиком для життя покидають свої країни на старих і часто непридатних для плавання кораблях і прибувають майже завжди в жахливому гігієнічному стані до берегів Південної Італії. Багато хто, більш–менш легально, залишається в цій країні, інші з більшими або меншими пригодами мандрують, сподіваючись на краще, до інших країн. Західна Європа боїться хвилі іммігрантів, тому що вони створюють масу проблем. Серед них мало кваліфікованих робітників, здатних чесно заробляти на життя, підштовхувані потребою багато емігрантів починають вести злочинний спосіб життя. Молоді жінки часто потрапляють під вплив сутенерів – своїх співвітчизників або місцевих, врешті .х змушують займатися проституцією в принизливих, нелюдських умовах. Водночас Європа потребує іммігрантів, народжуваність тут спадає – нещодавно “Евростат”, Головне статистичне управління при Європейській Комісії, констатував, що народжуваність у Європі досягла найнижчої точки від часу закінчення II Світової війни. У деяких країнах, як-от Німеччина, Італія і Швеція, народжуваність впала нижче нульової позначки – замість приросту населення спостерігається його скорочення. У 1999 р. на територію ЄС прибули більше 700 тис. іммігрантів. Згідно з доповіддю ООН, до 2025 р. країни ЄС потребуватимуть 59 млн іммігрантів, аби зберегти демографічний баланс і високий життєвий рівень. Тема нашої сьогоднішньої передачі – проблема міграції в Європі. У ній беруть участь наші кореспонденти в Парижі і Бонні Семен Мірський і Євген Бовкун, а також Світлана Ганнушкіна, член Комісії російського уряду з питань міграції. Вона також є керівником комісії допомоги біженцям і переселенцям і членом правозахисного центру Меморіал у Москві. Отже, моє перше запитання Семенові Мірському: якою була реакція у Франції на рішення бельгійського уряду тимчасово відновити паспортний контроль на кордонах?

Семен Мірський:
Реакція у Франції така, якої й слід очікувати, тут немає, скажемо, лементу обурення, пов'язаного з тим, що Бельгія, а слідом за нею й Люксембург, наче тимчасово скасували дію Шенґенських угод, тим більше, що в самому тексті угоди, підписаної в 1995 р., про яке ви казали, така можливість обумовлена, тобто, те, що зробив уряд Бельгії, цілком легально. Це не є порушенням закону, порушенням самої Шенґенської угоди. Зрозуміло, у Франції дуже гучно, на повен голос, нагадали про своє існування всілякі ліги й організації по боротьбі з расизмом. Вони, звичайно, віддали б перевагу тому, щоб цього кордону не було, і щоб Бельгія, так само як і решту країн ЄС, приймала на своїй території всіх тих, хто не може з політичних, етнічних, релігійних та інших причин жити в себе на батьківщині, бо там нелюдські умови життя або пов'язані з ризиком для здоров'я і самого життя. Така, двома словами, реакція у Франції. Ба більше, з боку урядових джерел у Франції захід Брюсселя зустрінутий з розумінням. Чому? Не виключено, що і Франція, яка є одним із перевалочних пунктів, а також жаданою метою для іммігрантів із п'яти континентів планети, де життя важке, а в багатьох місцях із кожним днем стає усе важчим, теж вдасться до подібного заходу, але тут мені довелося, наприклад, читати в газеті Фіґаро таку думку, що не випадково першою країною, яка зважилася на такий непопулярний крок стала Бельгія – одна з найменших країн ЄС. Якби експеримент, що його на живому матеріалі ставить Бельгія, увінчався успіхом, то не виключено, що й Франція, а відтак Німеччина, Італія й інші країни пішли б тим же шляхом. Отож, в тому, що проводить у ці дні уряд Бельгії, можна побачити наче генеральну репетицію аналогічних наступних кроків, які, можливо, будуть початі і в інших країнах ЄС.

Джованні Бенсі:
У Німеччині існували дуже ліберальні правила щодо надання притулку іноземцям. Ці правила стали жорсткішими, аж до зміни Конституції включно, задля того, щоб боротися з нелегальною імміграцією. Чи можете ви розповісти про це?

Євгеній Бовкун:
Так, дійсно, Німеччина зробила суворішими правила прийому іноземців, насамперед, біженців, тому що не може справитися з тим величезним потоком, який тече сюди, до Німеччини, достоту з усіх боків – і з Албанії, і з Югославії, і з Балканського півострова загалом, і з боку колишніх республік СРСР, а також із Туреччини, Алжиру – ну просто з усіх боків. Ці жорсткі заходи з'явилися не відразу, Німеччина поступово здійснювала програму вирішення питання про перебування іноземців і їхнього статусу. У зв'язку з цим був прийнятий закон про подвійне громадянство, хоча, у першу чергу, він стосувався тих, хто мешкає тут довгий час і на легальній основі, переважно йдеться про турків, крім того, німці скоротили термін розгляду заяв про притулок у Німеччині, клопотань про надання статусу біженців, які подають іммігранти та біженці, до мінімального терміну, розсудивши, що в їхніх же ж інтересах якнайшвидше опрацювати ці заяви. У Німеччині всі іноземці мають різний статус, він різний залежно від того, як сюди потрапили ці іммігранти. Вони можуть бути визнані політичними біженцями, і їм дають обмежене право на перебування, іноді без права роботи, а іноді вони можуть працювати. Частково ці іноземці перебувають у доволі жорсткому режимі. Якщо йдеться про біженців із регіонів стихійних лих або воєн, то до них особливе ставлення, але навіть і в цих випадках німці намагаються відправити цих біженців через якийсь час назад. Скажімо, торік додому були відправлені перші албанці, прийняті після того, як почалася війна в Косово.

Джованні Бенсі:
А зараз на черзі Світлана Ганнушкіна з Москви. Світлана Алексєєвна, у Росії зараз багато біженців і переселенців. Люди тікають від війни в Чечні і від важких умов у колишніх республіках СРСР, але Росія також служить “транзитною” країною для людей із Південно-Східної Азії, які легально або нелегально прагнуть потрапити до ЄС. Як можна охарактеризувати ситуацію цих груп біженців і переселенців у Росії сьогодні?

Світлана Ганнушкіна:
Якщо говорити про біженців із наших колишніх республік, із країн, що входили до складу СРСР, то частково вони отримують державну підтримку. Але наша влади називає різні цифри їхньої кількості, залежно від того, які сторони нашого життя вона прагне відобразити, називається цифра від 3 до 10 млн. осіб, які прибули зараз у Росію. Статус [біженців] із них мають біля мільйона. Зараз існує тенденція давати статус біженця якомога меншій кількості людей із країн СНД. Можна просто порівняти цифри – у 1997 р. було 5 тис. осіб із країн СНД, котрі одержали цей статус, у 1998 р. – 450 осіб, а за 1999 р., якщо не рахувати останній місяць – грудень, усього 84 особи. Тобто, фактично, ніхто, ніхто зараз не одержує статус біженця. Підтримку одержують тільки ті, хто прийняв громадянство РФ, і то далеко не усі. Що стосується людей, які хотіли б переїхати в інші країни, то для них, звичайно, існують дуже великі складності, їм ніяка допомога не надається, їхнє становище дотепер страх псує наявність інституту прописки в Росії, як наслідок вони не можуть одержувати ніякої державної допомоги – ні запомог на дітей, ні пенсій, фактично нічого, у той же час, Росія обмежує їхній виїзд із своєї території. У нас, як і раніше, коли людина хоче покинути країну, ще бувають складності – його можуть затримати на межі. Це було так навіть для тих, хто офіційно приїхав до нас із республік Середньої Азії за запрошенням, не маючи його на руках, але насправді їхав за запрошенням ООН на конференцію. Цим людям довелося затриматися, бо вони не мали візи, хоча з іншого боку віза їх чекала на кордоні, у Женеві. Тому в Росії є чимало людей, які живуть без державної допомоги і не спроможні покинути країну.

Джованні Бенсі:
Знову питання в Париж, Семенові Мірському – французькі газети розлого коментували доповідь ООН про негативний приріст населення в країнах ЄС. Чи можете ви докладніше викласти суть цього документу і супутніх суперечок навколо нього?

Семен Мірський:
Основні положення документу ви вже назвали. У трьох країнах – Німеччини, Італії та Швеції кількість смертей в абсолютних цифрах уже сьогодні перевищує кількість народжень – у Німеччині – на 0,9%, в Італії – на 0,8, у Швеції – на 0,7. Тобто, якщо сказати дещо драматизуючи, то німці вимирають. І от у газеті Фіґаро за 10 січня – це день опублікування звіту, я читаю: “Для того, щоб утримати демографічний баланс на належному рівні, Німеччина повинна була б прийняти на своїй території до 2025 р. 14 млн. іммігрантів”, – цифра величезна, хоча пригадаймо, що США упродовж останніх 10 років приймали по одному мільйону іммігрантів на рік, і вони процвітають – при неухильному зростанні продуктивності праці та практично без безробіття, але Німеччина і ширше – Європа, це не США, які з моменту виникнення були “країною іммігрантів” – країною для іммігрантів. У Європі ж економічна доцільність подібного кроку, тобто драматичного розширення імміграційного потоку наштовхується на інші проблеми – проблеми ксенофобії, тобто ненависті до чужого, культурного шоку, відторгнення і так далі.

Джованні Бенсі:
Ви згадали про ксенофобію. Хочу звернутися тут до Євгенія Бовкуна – ми часто читаємо в газетах про ксенофобію в Німеччині. Наскільки серйозні ці настрої, і в чому вони виявляються?

Євгеній Бовкун:
Ксенофобія виявляється в Німеччині, мабуть, переважно, на побутовому рівні, оскільки політики і громадськість не протестують так гучно проти впровадження Закону про подвійне громадянство, який начебто дає додаткові права іноземцям, котрі мешкають тут давно, але от, що стосується простих, звичайних громадян, то опитування, які проводилися торік, показали, що більшість німців протестують проти запровадження подвійного громадянства. Більшість німців вважають, що нема чого видавати подвійні паспорти дітям, котрі народжуються в Німеччині від іноземців – передбачається, що потім вони будуть замінені на якийсь із національних паспортів по досягненні повноліття. Причини тут цілком різні – насамперед, люди говорять, що “іноземці відбирають у нас роботу, іноземці не можуть брати участь у виборах, але впливають на умонастрої, втручаються в політичне життя, створюють чисто побутові незручності, наприклад, одержують квартири, претендують на них, у той час, як житла не вистачає”. Коли торік християнські демократи, готуючись до виборів, проводили збір підписів проти подвійного громадянства, цілком зненацька для багатьох з'ясувалося, що багато німців відразу стали підписуватися під цими петиціями, протестуючи проти введення закону про подвійне громадянство, проте, він був таки прийнятий.

Джованні Бенсі:
Я знову звертаюся до Світлані Ганнушкіної – ви займаєтеся проблемою біженців і переселенців і в площині правозахисної діяльності. Чи можете ви коротко розповісти про свій досвід, про труднощі й успіхи у вашій роботі?

Світлана Ганнушкіна:
Так, ми дійсно займаємося правозахисною діяльністю, і зараз ми зіштовхуємося з колосальним опором із боку нашої влади і, насамперед, це стосується все–таки наших внутрішніх мігрантів, їхнього колосального потоку. Це – жителі Чечні, які тікають від воєнних дій і позбавлені найелементарніших засобів існування, тому що на них відбуваються гоніння, у нас, зокрема, у Москві, їх не реєструють, там – у Чечні, їх убивають, в Інгушетії для них не створено жодних умов, потім вони опиняються в інших суб'єктах Федерації, а там їх не приймають. Крім того, зараз МВС відмовляє їм у видачі закордонних і навіть внутрішніх паспортів. Ми намагаємося цьому протидіяти, звертаємося в Прокуратуру і Міністерство Юстиції. Треба сказати, що вони нас підтримують, але при цьому існуючі правила не скасовуються, ми зараз зіштовхуємося з таким явищем, як невиконання рішень судів і відсутність реакції на заходи прокурорського нагляду і рекомендації Міністерства Юстиції. Ця нова ситуація показує, що в нас у країні знову питання починають вирішуватися вольовим шляхом.