ч
и
с
л
о
16
2000
|
Владімір Прібиловський
Тоталітаризм, комуністи, націонал-патріоти, фашисти.
Терміни й реальність
© Независимое издательство ПИК, 1996
Нужен ли Гитлер России?— Москва, 1996
Нотатки про Ґалльську війну Юлія Цезаря розпочинаються
словами: “Gallia omnis est divisa in partes tres” (“Уся Ґаллія поділяється
на три частини”). Уся Росія також поділяється на три частини: на демократів,
комуністів і патріотів, якщо вжити найпоширеніші політичні самоназви.
Коли представити політичне поле Росії графічно, то воно виглядатиме,
наче трикутник, на одній з вершин якого перебувають демократи, на другій
- комуністи, на третій - патріоти. Є, щоправда, і плем’я “центристів”.
Це ті, хто намагається втриматися посередині між трьома вершинами трикутника.
Демократами в Росії зазвичай називають тепер ті політичні
угруповання, які виступають за продовження чи відновлення реформ у керунку
від тоталітарного соціалізму до вільноринкової демократії західного
зразка. Комуністами називають політичні сили, які виступають за повне
або часткове повернення до політико-економічної ситуації з-перед 1991
р. Патріотами іменують тих, для кого питання про вільноринкову економіку
не принципове (іноді вони на неї згодні, іноді - ні), найважливішою
проблемою для них зостається відновлення великодержавности. Ну, а центристи
- це ті, кого існуюче становище цілком влаштовує, і вони виступають
за припинення реформ та стабілізацію їх результатів.
Трикутник “демократи-комуністи-патріоти” не рівносторонній,
у кожному разі на сьогодні відстань між комуністичним і патріотичним
кутами значно менша, аніж між останніми й демократами. Фактично, між
комуністичною та імперсько-націоналістичною (“патріотичною”) ідеологіями
існує своєрідний союз, вістря якого спрямоване проти ідеології демократичної.
У полемічній літературі трапляються твердження, наче
комунізм - це різновид фашизму, що фашизм - родове поняття, а нацизм
і комунізм - гатункові. Але в науковій літературі все ж переважає інше
членування: родовим визначенням уважається тоталітаризм, а комунізм
і фашизм - його різновидами. Є “чорний” тоталітаризм - фашизм, нацизм,
і є “червоний” тоталітаризм - комунізм.
Коли йдеться про слово “фашизм”, то воно в сучасному
російському політичному письменстві має радше характер політичної лайки,
ніж терміну.
Фашизм у побутовому вжитку - це “все, що мені не подобається”,
все “дуже погане”. Комуністи іменують “фашистами” своїх опонентів-демократів
(“демофашисти”), демократи - комуністів і націоналістів, націоналісти
- демократів (“сіонофашисти”). У нас функціонує Московський антифашистський
комітет Євґенія Прошечкіна, створений демократами, Антифашистський комітет
Боріса Ґунька, створений комуністами, та Російська антифашистська рада
[Русский антифашистский совет] Сєрґєя Жарікова, створена радикальними
націонал-патріотами. Прошечкін та Ґайдар мають за фашиста Жиріновського,
Ґунько й Анпілов - Боріса Єльцина, а Жаріков - Прошечкіна й Ґунька.
Цікаво, що у Франції слово “фашизм” вживається рідко,
але існує аналогічне слово-наліпка “наці”, воно має той сам лайливий
відтінок, і кожен, хто назове Ле Пена “наці”, ризикує наразитися на
судовий позов, і його засудять так, як у нас Жиріновський засудив Ґайдара.
Юридичного сенсу слово “фашизм” у російській мові не
має. Однак певне наукове значення у цього терміну все ж є, і хотілося
б, аби його політичний зміст співпадав з науковим, а не з побутовим.
Що я розумію під фашизмом у науковому, а не посполитому
сенсі слова - якщо підсумувати відомі зі спеціальної літератури визначення
(В.Ядова, А.Ґалкіна, Стенлі Пейна тощо)?
Фашизм - це ідеологія консервативної революції, якому
притаманна низка обов’язкових рис:
-
Крайній націоналізм, що має містичний характер,
національний солідаризм.
-
Віра в державу, містичний етатизм.
-
Ідея соціально орієнтованої держави, державний
патерналізм.
-
Корпоративізм, прагнення законодавчо закріпити
структурування суспільства за корпоративно-фаховою ознакою.
-
Орієнтація на “традиційні цінності”.
-
Агресивна ксенофобія, яка у німецькому варіанті
доходила до расизму (антисемітизм - частковий, хоча й найпоширеніший
варіант ксенофобії, у російському фашизмі сьогодні кавказофобія
укорінена навіть більше за антисемітизм).
-
Віра у конструктивний потенціал політичного насилля.
-
Ідея розширення “життєвого простору” нації.
-
Антипарламентаризм.
-
Віра у вождя.
-
Мілітаризм.
Поза тим, варто рахуватися із мірою “розжареності”, інтенсивности
цих ознак. Поміркованість націоналістичних чи етатистських поглядів
діяча чи організації уже виключає розгляд питання про їх “фашизм”.
Не усяка антидемократична ідеологія - фашизм, і не усякий
диктаторський режим - фашистський. Диктатура Франко в Іспанії, скажімо,
не була фашистською, хоча до складу правої коаліції, на чолі якої Франко
прийшов до влади, входила фашистська “Іспанська фаланґа” і певний час
вона відігравала у структурах влади поважну роль. Не була фашистською
і правоконсервативна, архаїчна диктатура Салазара в Портуґалії. Румунська
“Залізна Ґвардія” Кодряну була фашистською партією, але маріонетковий
режим Антонеску - навряд. Ясна річ, не були фашистськими диктатури “чорних
полковників” у Греції та Піночета в Чилі, хоча в ідеологіях цих режимів
можна відшукати окремі риси, які наближають їх до фашизму.
Прецінь, не можна ототожнювати явища, які співпадають
лише за окремими ознаками. Візьмемо, для прикладу, віру в конструктивний
потенціал політичного насилля. Без цієї віри жоден фашизм неможливий,
а в комуністів вона є одним з основоположних принципів (“революція -
повитуха історії”).
Але зауважмо, - такі переконання аж ніяк не чужі й частині
демократів, і це довели, скажімо, події вересня 1993 р., коли більшість
[російської] демократичної громадськости підтримала указ ч. 1400, у
якому був запрограмований розстріл парламенту танками. Зараз можна сказати
більше: в цьому указі іманентно містилася і майбутня чеченська війна.
Чи, скажімо, ксенофобія. Найбільша кавказофобія з-поміж
московських газет притаманна демократичній (хоча й дуже “жовтій”) газеті
Московский комсомолец. З приводу війни в Чечні [першої чеченської
кампанії.— Прим. перекл.] вона, як не дивно, зайняла гідну позицію
(демократичну, а не “жовту”). Але загалом МК ніколи не пропускає
нагоди згадати, що “вбивство скоєне уродженцем сонячної Абхазії”, або
що “банда грабіжників наполовину складалася з дагестанців”. Щось я жодного
разу не бачив згадки про національну приналежність злочинця, якщо він
росіянин, або, не дай Боже, єврей. У демократичній (і поважній, на відміну
від МК) газеті Сегодня працює принаймні один журналіст, котрий
провоповідує ідейну ненависть до кавказців - Михаїл Леонтьєв. Однак,
я цілком щиро не вважаю ані редактора МК Павла Гусєва, ані оглядача
газети Сегодня Михаїла Леонтьєва фашистами.
Хоча згаданий вище В. Ядов вбачає у поглядах Жиріновського
та в ідеології ЛДПР багато спільного з фашизмом, я, усе ж, не вважаю
того фашистом. І не лише тому, що Жиріновський надто часто з популістських
міркувань міняє власні погляди (Жиріновський зразка 1989-1990 років
- пародія на Юрія Афанасьєва чи тодішнього Єльцина, Жиріновський зразка
1993 р. - карикатура на Руцького). Сьогодні він - радикальний імперіаліст,
радикальний авторитарист - ото й усього, що безпосередньо відповідає
фашизмові. Його антикавказький расизм - радше побутовий, аніж ідеологічний,
і поступається, скажімо, ідейній та послідовній кавказофобії демократа
М. Леонтьєва. У деяких висловлюваннях Жиріновського можна при бажанні
розгледіти антисемітизм, але він не виходить за межі побутового, неідейного
(це, навіть, швидше свідома популістська гра на побутових упередженнях).
Жиріновський навіть не націонал-патріот, не націоналіст
у повному сенсі цього слова. Упродовж останніх двох років ЛДПР, щоправда,
заграє з російським націоналізмом, але не більше, ніж мер Москви Лужков.
На програмному рівні ЛДПР Жиріновського виступає за НАДнаціональну державу,
велику й міцну, імперську й авторитарну, але не обов’язково з російським
національним обличчям, не етнократичну (на відміну від звичайних російських
націонал-патріотів, включно з фашистами).
Якщо Жиріновський - фашист, то тоді фашистами доведеться
визнати багатьох великих і малих політичних діячів минулого, починаючи
від Наполеона III та Миколи I й закінчуючи нещасним мексиканським генералом
Санта-Анна (на якого Жиріновський об’єктивно найбільше схожий).
Приблизно від 1993 р. ЛДПР, незважаючи на своє блазенське
минуле, є найсерйознішою партією “патріотичного” кута російського політичного
трикутника. Крім ЛДПР, більш-менш значними “патріотичними” організаціями
слід вважати Російську загальнонародну спілку [Российский общенародный
союз (РОС)] Сергія Бабуріна, “Державу” Александра Руцького, Російський
національний собор [Русский национальный собор (РНС)] Александра Стерліґова,
дві національно-республіканські партії (Ніколая Лисенко та Юрія Беляєва),
Російське національне єднання [Русское национальное единство (РНЕ)]
Александра Баркашова та деякі інші. При цьому “патріоти” загалом діляться
на НАЦІОНАЛ-ПАТРІОТІВ (така самоназва стала науковим терміном) й ІМПЕРСЬКИХ
ПАТРІОТІВ (імперських націоналістів, самоназва “державники” [державники,
государственники]).
Націонал-патріоти бачать відновлену великодержавність
винятково етно- чи расово-національною, а для імперських патріотів етнічне,
расове, вузьконаціональне забарвлення держави відіграє третьорядну роль,
а то й взагалі ніякої. Як я вже згадував вище, ЛДПР радше імперсько-патріотична
партія, ніж націонал-патріотична, хоча їй притаманні націонал-патріотичні
вкраплення і час до часу партія робить реверанси в бік етнічного російського
націоналізму. Бабурінська РОС та “Держава” - конгломерат групок обох
різновидів, лише в РОС переважають усе ж імперські патріоти, а в “Державі”,
схоже, - етнонаціоналістичні.
(...) Приблизно з 90 існуючих організацій фашистськими
можна визнати 12-15. Цікаво, що майже стільки ж організацій та лідерів
самі вживають до себе цю самоназву, або вживали в минулому, і не випадково.
Принцип самовизнання, звичайно ж, не можна визнати основоположним для
дефініції, але насправді він значною мірою корелюється з принципом дійсно
основоположним - принципом радикальности, “розжареності”, інтенсивности
забарвлення. Якщо котрийсь із націонал-патріотів настільки “крутий”,
що сам готовий назвати себе “фашистом” чи “нацистом”, то швидше за все
він-таки дійсно фашист (хоча це не означає автоматично зворотного -
в жодному випадку не фашист, бо не визнає себе ним). Що стосується РНЕ,
то його лідер свого часу в опублікованому інтерв’ю заявив дослівно таке:
“Я не фашист, я - нацист”, тобто, наче заперечуючи, підтвердив.
(...) Усі ці організації, включно з найсерйознішою та
найнебезпечнішою - РНЕ, - марґінальні. І хоча загалом їх вплив поступово
зростає, і це тривожна ознака, особисто я не вірю в безпосередню небезпеку
фашизму як такого - ані в його перемогу на виборах, ані в перемогу шляхом
збройного заколоту.
Головна небезпека, яку породжують фашистські, напівфашистські
та радикально-націоналістичні організації, не безпосередня, а опосередкована.
По-перше, вони роблять вагомий внесок у загальну атмосферу
хаосу в країні, в загальну латиноамериканізацію становища (під цим оглядом,
я б сказав, що РНЕ дещо небезпечніша для демократії, аніж “солнцевське
угруповання” [переважно російське за складом московське кримінальне
угруповання.— Прим. перекл.], і менш небезпечна, аніж Головне
управління охорони (ГУО) Російської Федерації [створена Б. Єльциним
після заколоту 1993 р. спеціальна служба, яка підпорядковується безпосередньо
Президентові, ліквідована у другій половині 90-х.— Прим. перекл.]).
По-друге, вони можуть користуватися іншими, впливовішими
антидемократичними політичними силами або як прямою зброєю (так намагався
використати Баркашова Руцькой у вересні 1993 р.), або як привід для
антидемократичних дій (так вдалося використати Баркашова Єльцинові в
жовтні 1993 р.).
Безпосередня небезпека, яка, на мою думку, загрожує нашій
країні, - не фашизм, і не червона тоталітарна диктатура, а радше груба
авторитарна диктатура іспано-латиноамериканського типу. До речі, якщо
Гітлер та Муссоліні не надто популярні в нас навіть у середовищі крайньо
правих радикалів, то у Франко й Піночета в Росії маса прихильників і
в патріотичному таборі, і в “демократичному”. У нікараґуанського диктатора
Сомоси, схоже, особливих прихильників немає, але на практиці спроба
побавитися у Франко-Піночета швидше за все переросте у корумповану диктатуру
а ля Сомоса. На жаль, у цьому напрямку скерований основний вектор нашого
посткомуністичного розвитку.
З якого кута трикутника загроза диктатури найбільша,
це уже не так важливо: на неї здатні й патріоти, й існуючі квазідемократичні
органи влади, та й комуністи.
Цілком можна собі уявити, чим відрізнятиметься ця диктатура,
залежно від того, хто її встановить.
Патріотична диктатура радше за все буде схожа на Портуґалію
Салазара і Каетану: гігантські імперські претензії, незначні можливости,
багато ідеології (патріотичної, квазірелігійної), безнадійні колоніальні
війни.
“Демократична” диктатура - на Нікараґуа до розпалу сандиністської
революції: подекуди бордель, подекуди село Первомайське, мало ідеології,
багато “дикого ринку”, рештки свободи слова у поєднанні зі свободою
відстрілу політичних противників.
Комуністична диктатура - чомусь мені видається, що на
справжній ҐУЛАҐ комуністів уже не вистачить, замість цього вони отримають
щось вкрай непрезентабельне й нестабільне: гібрид соцзабезу з витверезником.
|