ч
и
с
л
о

16

2000

Владімір Прібиловський

Тоталітаризм, комуністи, націонал-патріоти, фашисти.
Терміни й реальність

© Независимое издательство ПИК, 1996
Нужен ли Гитлер России?— Москва, 1996

Нотатки про Ґалльську війну Юлія Цезаря розпочинаються словами: “Gallia omnis est divisa in partes tres” (“Уся Ґаллія поділяється на три частини”). Уся Росія також поділяється на три частини: на демократів, комуністів і патріотів, якщо вжити найпоширеніші політичні самоназви. Коли представити політичне поле Росії графічно, то воно виглядатиме, наче трикутник, на одній з вершин якого перебувають демократи, на другій - комуністи, на третій - патріоти. Є, щоправда, і плем’я “центристів”. Це ті, хто намагається втриматися посередині між трьома вершинами трикутника.

Демократами в Росії зазвичай називають тепер ті політичні угруповання, які виступають за продовження чи відновлення реформ у керунку від тоталітарного соціалізму до вільноринкової демократії західного зразка. Комуністами називають політичні сили, які виступають за повне або часткове повернення до політико-економічної ситуації з-перед 1991 р. Патріотами іменують тих, для кого питання про вільноринкову економіку не принципове (іноді вони на неї згодні, іноді - ні), найважливішою проблемою для них зостається відновлення великодержавности. Ну, а центристи - це ті, кого існуюче становище цілком влаштовує, і вони виступають за припинення реформ та стабілізацію їх результатів.

Трикутник “демократи-комуністи-патріоти” не рівносторонній, у кожному разі на сьогодні відстань між комуністичним і патріотичним кутами значно менша, аніж між останніми й демократами. Фактично, між комуністичною та імперсько-націоналістичною (“патріотичною”) ідеологіями існує своєрідний союз, вістря якого спрямоване проти ідеології демократичної.

У полемічній літературі трапляються твердження, наче комунізм - це різновид фашизму, що фашизм - родове поняття, а нацизм і комунізм - гатункові. Але в науковій літературі все ж переважає інше членування: родовим визначенням уважається тоталітаризм, а комунізм і фашизм - його різновидами. Є “чорний” тоталітаризм - фашизм, нацизм, і є “червоний” тоталітаризм - комунізм.

Коли йдеться про слово “фашизм”, то воно в сучасному російському політичному письменстві має радше характер політичної лайки, ніж терміну.

Фашизм у побутовому вжитку - це “все, що мені не подобається”, все “дуже погане”. Комуністи іменують “фашистами” своїх опонентів-демократів (“демофашисти”), демократи - комуністів і націоналістів, націоналісти - демократів (“сіонофашисти”). У нас функціонує Московський антифашистський комітет Євґенія Прошечкіна, створений демократами, Антифашистський комітет Боріса Ґунька, створений комуністами, та Російська антифашистська рада [Русский антифашистский совет] Сєрґєя Жарікова, створена радикальними націонал-патріотами. Прошечкін та Ґайдар мають за фашиста Жиріновського, Ґунько й Анпілов - Боріса Єльцина, а Жаріков - Прошечкіна й Ґунька.

Цікаво, що у Франції слово “фашизм” вживається рідко, але існує аналогічне слово-наліпка “наці”, воно має той сам лайливий відтінок, і кожен, хто назове Ле Пена “наці”, ризикує наразитися на судовий позов, і його засудять так, як у нас Жиріновський засудив Ґайдара.

Юридичного сенсу слово “фашизм” у російській мові не має. Однак певне наукове значення у цього терміну все ж є, і хотілося б, аби його політичний зміст співпадав з науковим, а не з побутовим.

Що я розумію під фашизмом у науковому, а не посполитому сенсі слова - якщо підсумувати відомі зі спеціальної літератури визначення (В.Ядова, А.Ґалкіна, Стенлі Пейна тощо)?

Фашизм - це ідеологія консервативної революції, якому притаманна низка обов’язкових рис:

  1. Крайній націоналізм, що має містичний характер, національний солідаризм.
  2. Віра в державу, містичний етатизм.
  3. Ідея соціально орієнтованої держави, державний патерналізм.
  4. Корпоративізм, прагнення законодавчо закріпити структурування суспільства за корпоративно-фаховою ознакою.
  5. Орієнтація на “традиційні цінності”.
  6. Агресивна ксенофобія, яка у німецькому варіанті доходила до расизму (антисемітизм - частковий, хоча й найпоширеніший варіант ксенофобії, у російському фашизмі сьогодні кавказофобія укорінена навіть більше за антисемітизм).
  7. Віра у конструктивний потенціал політичного насилля.
  8. Ідея розширення “життєвого простору” нації.
  9. Антипарламентаризм.
  10. Віра у вождя.
  11. Мілітаризм.

Поза тим, варто рахуватися із мірою “розжареності”, інтенсивности цих ознак. Поміркованість націоналістичних чи етатистських поглядів діяча чи організації уже виключає розгляд питання про їх “фашизм”.

Не усяка антидемократична ідеологія - фашизм, і не усякий диктаторський режим - фашистський. Диктатура Франко в Іспанії, скажімо, не була фашистською, хоча до складу правої коаліції, на чолі якої Франко прийшов до влади, входила фашистська “Іспанська фаланґа” і певний час вона відігравала у структурах влади поважну роль. Не була фашистською і правоконсервативна, архаїчна диктатура Салазара в Портуґалії. Румунська “Залізна Ґвардія” Кодряну була фашистською партією, але маріонетковий режим Антонеску - навряд. Ясна річ, не були фашистськими диктатури “чорних полковників” у Греції та Піночета в Чилі, хоча в ідеологіях цих режимів можна відшукати окремі риси, які наближають їх до фашизму.

Прецінь, не можна ототожнювати явища, які співпадають лише за окремими ознаками. Візьмемо, для прикладу, віру в конструктивний потенціал політичного насилля. Без цієї віри жоден фашизм неможливий, а в комуністів вона є одним з основоположних принципів (“революція - повитуха історії”).

Але зауважмо, - такі переконання аж ніяк не чужі й частині демократів, і це довели, скажімо, події вересня 1993 р., коли більшість [російської] демократичної громадськости підтримала указ ч. 1400, у якому був запрограмований розстріл парламенту танками. Зараз можна сказати більше: в цьому указі іманентно містилася і майбутня чеченська війна.

Чи, скажімо, ксенофобія. Найбільша кавказофобія з-поміж московських газет притаманна демократичній (хоча й дуже “жовтій”) газеті Московский комсомолец. З приводу війни в Чечні [першої чеченської кампанії.— Прим. перекл.] вона, як не дивно, зайняла гідну позицію (демократичну, а не “жовту”). Але загалом МК ніколи не пропускає нагоди згадати, що “вбивство скоєне уродженцем сонячної Абхазії”, або що “банда грабіжників наполовину складалася з дагестанців”. Щось я жодного разу не бачив згадки про національну приналежність злочинця, якщо він росіянин, або, не дай Боже, єврей. У демократичній (і поважній, на відміну від МК) газеті Сегодня працює принаймні один журналіст, котрий провоповідує ідейну ненависть до кавказців - Михаїл Леонтьєв. Однак, я цілком щиро не вважаю ані редактора МК Павла Гусєва, ані оглядача газети Сегодня Михаїла Леонтьєва фашистами.

Хоча згаданий вище В. Ядов вбачає у поглядах Жиріновського та в ідеології ЛДПР багато спільного з фашизмом, я, усе ж, не вважаю того фашистом. І не лише тому, що Жиріновський надто часто з популістських міркувань міняє власні погляди (Жиріновський зразка 1989-1990 років - пародія на Юрія Афанасьєва чи тодішнього Єльцина, Жиріновський зразка 1993 р. - карикатура на Руцького). Сьогодні він - радикальний імперіаліст, радикальний авторитарист - ото й усього, що безпосередньо відповідає фашизмові. Його антикавказький расизм - радше побутовий, аніж ідеологічний, і поступається, скажімо, ідейній та послідовній кавказофобії демократа М. Леонтьєва. У деяких висловлюваннях Жиріновського можна при бажанні розгледіти антисемітизм, але він не виходить за межі побутового, неідейного (це, навіть, швидше свідома популістська гра на побутових упередженнях).

Жиріновський навіть не націонал-патріот, не націоналіст у повному сенсі цього слова. Упродовж останніх двох років ЛДПР, щоправда, заграє з російським націоналізмом, але не більше, ніж мер Москви Лужков. На програмному рівні ЛДПР Жиріновського виступає за НАДнаціональну державу, велику й міцну, імперську й авторитарну, але не обов’язково з російським національним обличчям, не етнократичну (на відміну від звичайних російських націонал-патріотів, включно з фашистами).

Якщо Жиріновський - фашист, то тоді фашистами доведеться визнати багатьох великих і малих політичних діячів минулого, починаючи від Наполеона III та Миколи I й закінчуючи нещасним мексиканським генералом Санта-Анна (на якого Жиріновський об’єктивно найбільше схожий).

Приблизно від 1993 р. ЛДПР, незважаючи на своє блазенське минуле, є найсерйознішою партією “патріотичного” кута російського політичного трикутника. Крім ЛДПР, більш-менш значними “патріотичними” організаціями слід вважати Російську загальнонародну спілку [Российский общенародный союз (РОС)] Сергія Бабуріна, “Державу” Александра Руцького, Російський національний собор [Русский национальный собор (РНС)] Александра Стерліґова, дві національно-республіканські партії (Ніколая Лисенко та Юрія Беляєва), Російське національне єднання [Русское национальное единство (РНЕ)] Александра Баркашова та деякі інші. При цьому “патріоти” загалом діляться на НАЦІОНАЛ-ПАТРІОТІВ (така самоназва стала науковим терміном) й ІМПЕРСЬКИХ ПАТРІОТІВ (імперських націоналістів, самоназва “державники” [державники, государственники]).

Націонал-патріоти бачать відновлену великодержавність винятково етно- чи расово-національною, а для імперських патріотів етнічне, расове, вузьконаціональне забарвлення держави відіграє третьорядну роль, а то й взагалі ніякої. Як я вже згадував вище, ЛДПР радше імперсько-патріотична партія, ніж націонал-патріотична, хоча їй притаманні націонал-патріотичні вкраплення і час до часу партія робить реверанси в бік етнічного російського націоналізму. Бабурінська РОС та “Держава” - конгломерат групок обох різновидів, лише в РОС переважають усе ж імперські патріоти, а в “Державі”, схоже, - етнонаціоналістичні.

(...) Приблизно з 90 існуючих організацій фашистськими можна визнати 12-15. Цікаво, що майже стільки ж організацій та лідерів самі вживають до себе цю самоназву, або вживали в минулому, і не випадково. Принцип самовизнання, звичайно ж, не можна визнати основоположним для дефініції, але насправді він значною мірою корелюється з принципом дійсно основоположним - принципом радикальности, “розжареності”, інтенсивности забарвлення. Якщо котрийсь із націонал-патріотів настільки “крутий”, що сам готовий назвати себе “фашистом” чи “нацистом”, то швидше за все він-таки дійсно фашист (хоча це не означає автоматично зворотного - в жодному випадку не фашист, бо не визнає себе ним). Що стосується РНЕ, то його лідер свого часу в опублікованому інтерв’ю заявив дослівно таке: “Я не фашист, я - нацист”, тобто, наче заперечуючи, підтвердив.

(...) Усі ці організації, включно з найсерйознішою та найнебезпечнішою - РНЕ, - марґінальні. І хоча загалом їх вплив поступово зростає, і це тривожна ознака, особисто я не вірю в безпосередню небезпеку фашизму як такого - ані в його перемогу на виборах, ані в перемогу шляхом збройного заколоту.

Головна небезпека, яку породжують фашистські, напівфашистські та радикально-націоналістичні організації, не безпосередня, а опосередкована.

По-перше, вони роблять вагомий внесок у загальну атмосферу хаосу в країні, в загальну латиноамериканізацію становища (під цим оглядом, я б сказав, що РНЕ дещо небезпечніша для демократії, аніж “солнцевське угруповання” [переважно російське за складом московське кримінальне угруповання.— Прим. перекл.], і менш небезпечна, аніж Головне управління охорони (ГУО) Російської Федерації [створена Б. Єльциним після заколоту 1993 р. спеціальна служба, яка підпорядковується безпосередньо Президентові, ліквідована у другій половині 90-х.— Прим. перекл.]).

По-друге, вони можуть користуватися іншими, впливовішими антидемократичними політичними силами або як прямою зброєю (так намагався використати Баркашова Руцькой у вересні 1993 р.), або як привід для антидемократичних дій (так вдалося використати Баркашова Єльцинові в жовтні 1993 р.).

Безпосередня небезпека, яка, на мою думку, загрожує нашій країні, - не фашизм, і не червона тоталітарна диктатура, а радше груба авторитарна диктатура іспано-латиноамериканського типу. До речі, якщо Гітлер та Муссоліні не надто популярні в нас навіть у середовищі крайньо правих радикалів, то у Франко й Піночета в Росії маса прихильників і в патріотичному таборі, і в “демократичному”. У нікараґуанського диктатора Сомоси, схоже, особливих прихильників немає, але на практиці спроба побавитися у Франко-Піночета швидше за все переросте у корумповану диктатуру а ля Сомоса. На жаль, у цьому напрямку скерований основний вектор нашого посткомуністичного розвитку.

З якого кута трикутника загроза диктатури найбільша, це уже не так важливо: на неї здатні й патріоти, й існуючі квазідемократичні органи влади, та й комуністи.

Цілком можна собі уявити, чим відрізнятиметься ця диктатура, залежно від того, хто її встановить.

Патріотична диктатура радше за все буде схожа на Портуґалію Салазара і Каетану: гігантські імперські претензії, незначні можливости, багато ідеології (патріотичної, квазірелігійної), безнадійні колоніальні війни.

“Демократична” диктатура - на Нікараґуа до розпалу сандиністської революції: подекуди бордель, подекуди село Первомайське, мало ідеології, багато “дикого ринку”, рештки свободи слова у поєднанні зі свободою відстрілу політичних противників.

Комуністична диктатура - чомусь мені видається, що на справжній ҐУЛАҐ комуністів уже не вистачить, замість цього вони отримають щось вкрай непрезентабельне й нестабільне: гібрид соцзабезу з витверезником.