ч
и
с
л
о

16

2000

Урсула Овен

Мова нетолерантности – зручний привід для цензури?

(Лекція пам’яті Єна Вокера)
© Index of Censorship. – 1998. – № 1.

Минулого року нью-йоркська радіостанція WABC звільнила ведучого ток-шоу Боба Ґранта. Упродовж 25 років Боб Ґрант у своїх передачах галасливо й регулярно лаяв чорних, латиноамериканців та інші меншини. Колишнього мера Нью-Йорка він назвав “доглядачем громадської вбиральні”, віруючих Афро-американської Церкви – “волаючими дикунами”, а біженців з Гаїті пропонував топити. Його вигнали, коли після авіакатастрофи літака, на якому летів Рон Бравн, міністр торгівлі в уряді Клинтона (а Рон Бравн негр), Ґрант заявив, що коли хто й зостався в живих, то певне тільки Бравн, “бо, – додав він, – я песиміст”. Цього не стерпіла навіть WABC, яка належить великій медіа-корпорації “Кепітал Ситис / Волт Дизні”.

Hate speech, як кажуть в Америці (багато британців ніколи не чули такого словосполучення) – серйозна проблема для тих, хто відстоює свободу слова. Поясню. Термін “мова нетолерантности” окреслює слова, націлені на те, щоб образити, зневажити, залякати, завдати неприємностей, а також ті, що спонукають до насилля, ненависти чи дискримінації. США, країна з найліберальнішою в світі цензурою, твердо дотримуються Першої поправки і 19 Статті Загальної декларації прав людини; більшість спроб накласти обмеження на “мову нетолерантности” були відкинуті Верховним Судом.

Американські захисники свободи слова переконані, що боротися з расистськими висловлюваннями треба за допомогою “постійної боротьби безпосередньо з расизмом”. Вони також вважають (і небезпідставно), що заборона “мови нетолерантности” зазвичай рикошетом вдаряє по невинних. До цього я повернуся нижче. Але віру американців у те, що свобода слова не суперечить викоріненню нерівности, поділяють далеко не всі.

Міжнародні закони, які стосуються “мови нетолерантности”, містять значно більше суперечностей. З одного боку, 19 Стаття Міжнародного Пакту про цивільні та політичні права гласить, що “кожен повинен мати право безперешкодно дотримуватися своїх переконань” і “кожен має право на свободу слова”, хоча це право обмежене “повагою до чужих прав або репутації” чи “охороною громадського ладу або громадського здоров’я чи моральности”. Але Стаття 20 цього ж Пакту констатує, що “будь-яка проповідь національної, расової або релігійної ненависти, яка містить заклик до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинна бути заборонена”. Деякі країни зафіксували застереження щодо Статті 20, засновуючись на пріоритеті свободи слова щодо інших прав. США, хоча й ратифікували Пакт, застерегли, що жодна стаття Пакту не може обмежити свободу слова, ґарантовану Конституцією, законом і судовою практикою.

Жодне з цих юридичних положень не припинило запеклих дебатів про неясність лінії розмежування між свободою слова і повагою до рівности. Я вважаю, що для нас, тих, хто виступає проти цензури і на захист свободи слова як основи усіх прав людини, це питання найважче. Вважається, що свобода слова – найбільші святощі демократичного суспільства, що свобода слова покладена в основу усіх інших свобод. Але в світі, де важкі наслідки висловлювань, які заохочують ненависть, проглядають із жахливою чіткістю, на мою думку варто поставити два запитання: свобода слова – якою ціною? І – коштом чиїх страждань?

Ясна річ, навіть гіпотетично припускати можливість посилення цензури вкрай небезпечно, особливо мені, редакторові часопису Index of Censorship. Важко сперечатися з тими, хто висуває арґументи “зіслизання по похилій площині”: якщо можна піддати цензурі одне, то як завадити цензуруванню іншого? Підозрюю, що цензура природна як дихання. Прагнення заборонити думку, відмінну від твоєї власної, сягає корінням вглиб століть і виявляється в найнесподіваніших формах. У 1824 р. Джеймс Мілл за фінансової підтримки Єремії Бентама заснував Вестмінстерського оглядача. З 1837 до 1840 року його редактором був Джон Стюарт Мілл, видавцем і власником – Джон Чепмен. І ось, у 1852 році, коли він і Джордж Еліот, тогочасний редактор, писали проект часопису, вони оголосили, що журнал розглядатиме “широко розповсюджені гадки щодо прийнятих вірувань і міркувань” і “безстрашно досліджуватиме компоненту церковного авторитету й догматів”. Журнал був покликаний захищати просування до загального виборчого права і судової реформи. В часописі також передбачався незалежний розділ, “аби забезпечити свободу вислову тим, чиї погляди відрізняються від поглядів редакції”. Але далі в такому ж недбалому тоні сказано: “Однак, цей розділ так і зостався невтіленим, і після виходу другого числа його закрили”.

В ті часи навряд чи можна було знайти ліберальніше і благородніше налаштованих людей, аніж ця група. Просто, дуже нелегко надати право голосу ідеям. які суперечать твоїм власним.

Index of Censorship був заснований з вірою в те, що свобода слова, разом із спорідненими свободами сумління й віросповідання, є фундаментальними правами людини, які покликана захищати світова спільнота. У 1972 р., коли Стівен Спендер почав випускати наш часопис, він займався насамперед тим світом, який так ядуче описала Надєжда Мандельштам у своїх блискучих мемуарах. Спогад про дочку Шкловського: “Вона показувала мені підручник, де за наказом учительки цупким папірцем один за одним заклеювали портрети вождів. Після кожного наступного арешту повсюди проглядали книги, а у вогонь летіли опуси вождів, які впали у немилість. У нових будинках не було ні печей, ні плит, ні навіть продушин, і заборонені книги, письменницькі щоденники, листи та усіляку іншу заколотницьку літературу різали ножицями та спускали у вбиральню. Люди була зайняті ділом”.

Люди і тепер зайняті ділом. Зараз більш ніж у 50 країнах можна потрапити до в’язниці без суду і слідства за те, що висловлюєш власні переконання, чи просто за те, що ви є тим, ким є. Більш ніж у 60 країнах вдаються при допитах до тортур. У 1991 році принаймні 51 журналіст був убитий за те, що сказав і написав. Представництво ПЕН-клубу у Комітеті по в’язницях клопочеться про долю більш ніж 700 письменників у 94 країнах. Моніторинг цензурних утисків, який ми публікуємо густим шрифтом у кожному номері нашого журналу, переконливо свідчить про те, що й далі в ходу увесь діапазон випробуваних і перевірених методів: від убивств і тюремного ув’язнення до традиційного червоного олівця. Причому ці повідомлення – лише вершок айсберга, позаяк стосуються лише письменників і журналістів, а не звичайних людей, які у багатьох країнах позбавлені права вільно висловлювати свої погляди. Щоденна пошта нагадує мені, з якою неймовірною швидкістю діє влада, забороняючи слово – написане і вимовлене, якщо вона вбачає у ньому загрозу для себе. І тут ідеться не лише про тоталітарні системи.

Цензура вбиває й калічить: якщо люди накидають на свої дії покрив таємности, то найважчі зловживання відбуваються безкарно. Index і був створений, аби прорвати насильницьке мовчання, дати слово тим, кого примусили замовкнути.

Я почала працювати в редакції Index of Censorship восени 1993 р., невдовзі після однієї з найавторитетніших зустрічей з питань прав людини, яка відбулася у Відні. Зустріч ця була бурхливою, але на ній таки вдалося відстояти лінію Загальної декларації прав людини 1948 р., а саме, – кожен має право на свободу переконань і слова, і ці права неподільні та універсальні, вони не можуть бути переглянуті з державних чи культурних мотивів. Універсальність цих прав зазнала безсоромних нападок авторитарних урядів, які твердили, наче свобода слова не потрібна і суперечить їхньому шляхові розвитку. Тут недвозначно проглядає намір запровадити культурномотивовані обмеження свободи слова, а відтак зняти цю проблему загалом.

Докази проти безумовного пріоритету свободи слова висувають і добросовісніші опоненти, вони щиро стривожені, що західні цінності накидають іншим культурам, насамперед таким країнам, які начебто успішно дають собі раду з економічними й соціальними проблемами. Такі докази лунають дедалі частіше, особливо у дебатах навколо так званої “істернізації”. Сенс цих арґументів полягає ось в чому: якщо свобода слова перебуває у центрі наших уявлень про культуру, то це ще не означає, що її належить переносити на інші суспільні структури, де уявлення про особистість засноване, можливо, на чомусь іншому, скажімо, на пануванні певної релігії, і де кпини з релігії неприпустимі. Цей арґумент використовують для виправдання свого становища ті, хто засуджує Сатанинські сури Салмана Рушді.

Багато прихильників такого становища цілком щирі, і все ж я вважаю подібний релятивізм неприйнятним. Мені не видаються переконливими арґументи, наче певним суспільствам краще залишатися з їх стабільністю та економічним процвітанням, якого вони досягнули коштом свобод, що ними авторитарні правителі жертвують заради благоденства. І я сумніваюся, що подібна стабільність дійсно стійка.

Але певність у тому, що свобода слова – фундаментальне право людини, і що без нього неможливо захистити решту прав, включно, зрештою, з правом на життя, – ставиться під сумнів не лише з поганих, але й з найкращих міркувань. Роналд Дворкін пише, що свободі слова опонують “не лише споконвічні вороги свободи – налякані нею тирани і злодії при владі, але й вороги нові, які заявляють, що вони виступають не за тиранію, а за справедливість, покликаючись на інші, не менш священні для нас вартості, в тому числі свободу від расової ненависти та передсудів, як на причину, задля якої право на свободу слова варто понизити у ранзі”.

У центрі згаданих проблем перебуває питання про “мову нетолерантности”. Я хочу навести докази на захист свободи слова будь-якою ціною, навіть погоджуючись на толерантне ставлення до “мови нетолерантности”. Мені б також хотілося оприлюднити кілька міркувань про причини того, що необхідність захищати свободу слова у Европі наприкінці ХХ століття ставить нас перед серйозною альтернативою за умов расової ворожнечі та упереджень. Я вважаю правомірним твердження, що “мова нетолерантности” у всіх своїх виявах не тільки дошкуляє тим, у кого націлені образливі слова, але й породжує культуру ненависти у ширшому сенсі слова чи сприяє її формуванню. Коли захищають свободу слова будь-якою ціною, такі арґументи лунають рідко, їх важко обґрунтувати конкретними прикладами.

Конституційний розвиток США, зокрема, призвів до того, що тут мова нетолерантности перебуває під захистом закону. Прихильники толерантного ставлення до мови нетолерантности, ясна річ, не заявляють, що без неї суспільство зазнає шкоди. Навпаки, традиційна лінія захисту мови нетолерантности у США – оголосити її тією ціною, яку суспільство ладне платити заради забезпечення свободи висловлювання.

Напевне найзнаменитіший випадок захисту мови нетолерантности – справа у місті Скокі (Іллінойс). У 1977 р. група американських неонацистів забажала пройти маршем по району, населеному значною кількістю євреїв, які вижили у часи Голокосту. Суд підтвердив право нацистів на такий марш, обґрунтувавши своє рішення Першою поправкою. Суд вважав, що таке рішення врешті-решт спрямоване на благо расових та інших меншин, воно захищає свободу на вільне висловлення поглядів.

Ось як висловив це Арієг Неєр після винесення вироку: “Може, євреї та їхні друзі і перебувають при владі в Скокі, але в країні при владі не вони. І ніколи до влади не прийдуть. У Скокі євреї вимагають запровадити обмеження, щоб захистити себе. Але, коли ми усунемо купку нацистів з вулиць Скокі, то це послужить погану службу євреям, адже від цього у США постраждає свобода говорити, публікуватися, збиратися... Давати нацистам слово – небезпечно. Але набагато небезпечніше – знехтувати ті закони, згідно з якими ніхто не посміє закрити рот євреям, якщо тим знадобиться порозумітися між собою та рештою світу, волаючи про допомогу”.

Як би там не було, але між мовою нетолерантности та цензурою виник зв’язок, який викликає певну стурбованість. Кетрін Маккіннон і Андреа Дворкіна в основу своєї – сьогодні уже знаменитої – кампанії за заборону порнографії поклали ідею, що порнографія, по суті, є мовою нетерпимости, вона ображає жінок, зображаючи їх в якості сексуальних об’єктів, та стимулює культуру, в якій жінки огидним чином підпорядковані чоловікам. Вони вважають недоладним становище, коли свободі слова надається таке значення, що вона ставить під загрозу речі, набагато, на їхню думку, важливіші – людську гідність, право не зазнавати образ і принижень. Хоча їм не вдалося переконати американський суд у доцільності прийняття поправки до законів про свободу слова, канадські законодавці запровадили таки суворий закон про цензуру. Але першими під дію нових канадських законів підпали далеко не ті, про кого йшлося феміністкам. Першими жертвами стали відомі гомосексуальні письменники, радикальна чорна феміністка, звинувачена у розпалюванні расової ненависти проти білих, і сама Андреа Дворкіна. Ліберали, котрі попереджали, що цензура може бути спрямована не проти тих, про кого йшлося законодавцям, виявилися праві.

Це, звичайно ж, один з найпотужніших арґументів проти цензури. Не копай іншому яму – сам до неї впадеш. Закони проти мови нетолерантности повертаються проти тих, хто від неї страждає – цей парадокс жорстокий, але від нього не втечеш. А позаяк переслідування за мову нетолерантности стали звичайним явищем у багатьох частинах світу, то прикладів у нас багато: південноафриканські закони проти расової ненависти за часів апартеїду систематично використовували проти жертв расистської політики. У Східній Европі та в колишньому Совєцькому Союзі закони про наклеп та образу особи застосовувалися для переслідування критиків режиму. У Туреччині подібний закон був ужитий проти Ізмаїла Безекчі, турецького ученого, котрий писав про порушення прав людини стосовно курдів; навіть Коріння Алекса Гейлі було заборонено в ПАР на тій підставі, що негритянська тематика “може загострити расові почуття”.

Подібні приклади – серйозний арґумент проти запровадження будь-якої цензури. Вони надають реального сенсу питанню, яке усі вороги цензури вважають за потрібне поставити при обговоренні цієї проблеми: а судді хто?

Тим не менше, у 80-х роках ХХ століття у США, на батьківщині вільного слова, в університетських кампусах народився новий варіант цензури. Стурбовані словесними нападками на жінок і студентів – представників меншин, а також на аффірмативні програми, завдяки яким збільшилася кількість таких студентів, деякі університети запровадили так звані лексичні кодекси, якими заборонено сексистські чи зневажливі для будь-якої раси або релігії висловлювання. В Америці водночас із усіма великими походами за розширення свободи – проти рабства, проти сеґрегації, за права жінок – тривали битви за принцип свободи слова. Аж ось, ті самі люди, котрі підтримували традицію боротьби за громадянські права, несподівано заявили, що вважають свободу слова не абсолютним правом, а чимось вторинним і релятивним, і що ми повинні обмежити свободу слова, аби захистити від ненависти уразливі групи. Лексичні кодекси призвели до запеклих і нераз втомливих дебатів про політичну коректність, у цих дебатах була спроба розширити застосовуваність і межі образливости у мові нетолерантності.

ПК (політичну коректність) висміюють, відстоюють і дискутують про неї уже більше десяти років. Загалом, немає нічого простішого, аніж вказувати на недоречність деяких її проявів. В університеті Ореґона, якщо чоловік хоче поцілувати жінку, він повинен її спершу спитати дозволу, а якщо вона скаже “так”, то зобов’язаний перепитати “ти певна?” У Вассарі було влаштоване судилище над студентом, котрому оголосили суворе попередження щодо його буцім то гомофобії, оскільки він зіштовхнув приятеля-гомосексуаліста, який всівся йому на коліна. Ці випадки екстраординарні, безглузді. (Хоча не варто забувати інших випадків з минулого Америки, подекуди справді жахливих, пов’язаних із тим варіантом політичної коректности, який запропонував був сенатор Маккарті).

Тому політична коректність зазнавала різкої та цілком обґрунтованої критики. Але вона була, принаймні спершу, способом визнання мультинаціональности та плюралізму суспільства. У ній виявився певний утопізм і зворушлива, хоча й почасти авторитарна віра, що вистачить змінити умови, а люди покращають самі собою. Вразливе місце ідеалу політичної коректности – в тому, що, як і інші цензурні заборони, ПК дуже легко перетворюється на свою протилежність. Саме в розмаїтому суспільстві не варто надміру зосереджуватися на відмінностях. Фройд сказав, що найбільші чвари спалахують саме через дрібні відмінності поміж людьми. Як зауважив Крістофер Гіґіченс, насправді політична коректність не змогла переконати людей поважати блискучу різноманітність людства, вона лише розділила групи на підгрупи, а останні – на атоми, і кожен очікує від інших підступу. “Я-десятиліття стало Я-тисячоліттям, – писав він. – Кожне плем’я, кожна група на перший план виставляє себе. Вивчення історії, соціології, літератури перетворилося у психотерапію взаємних докорів і образ”.

Захисники свободи слова (скажімо, Американська спілка громадянських свобод), які виступають проти цензурування мови нетолерантности в кампусах, запропонували провести серйозну освітню і політичну роботу, аби послабити вплив мови нетолерантности. Для досягнення цієї мети вони розробили восьмиелементну програму, мета якої полягає у “залученні усіх студентів у життя студмістечка”, підтримці аффірмаційних заходів і вивченні “історії та сенсу упереджень”.

Чудові наміри, і не виключено, що іншого шляху немає. Але чи працюватиме така програма? Мова нетолерантности діє швидко і завдає жахливої шкоди. При цьому історичний досвід свідчить, що мова нетолерантности опановує свідомість дуже легко, але вкрай важко їй протистояти, отож розв’язання проблеми виявиться не таким простим, як вважають апологети свободи слова.

У грудні 1991 р., наприкінці Маастрихтського самміту, Рада міністрів Европейської спільноти вирішила прийняти заяву, яка засуджувала расизм і ксенофобію, де йшлося про те, що “прояви расизму і ксенофобії в Европі постійно посилюються”. Пояснення причин расизму в Европі та його піднесення звучать непереконливо.

У звіті ООН робиться висновок, що “причини расизму глибоко вкорінені в історичному минулому і залежать від різноманітних економічних, політичних і культурних чинників” – цей висновок настільки широкий і нечіткий, що з ним неможливо сперечатися. У звіті згадано два історичні парадокси: расизм більшав водночас із розвитком демократії, расизм посилювався водночас із розвитком науки. Останнім часом ми спостерігаємо нову хвилю наукового расизму, який нав’язує лжетеорії про обґрунтованість переваг одних людей над іншими.

Захисники свободи слова кажуть, що на практиці застосування законів, спрямованих проти мови нетолерантности, і зниження етнічної та расової напружености та насильства мало пов’язані між собою, в той час як очевидних зловживань заборонами на вільне слово цілком достатньо. Вочевидь, це підтверджує той висновок, що караючи за висловлювання ідей, якими б огидними вони не були, ми мало виграємо і багато чим ризикуємо.

Прихильники свободи слова також твердять, що необхідно не лише знижувати, а, навпаки, посилювати увагу до ідей расової і релігійної нерівности: щоб зрозуміти арґументи противника, треба його вислухати; для вивчення анатомії ненависти потрібні діалог і демократія, а це передбачає свободу вислову, в тому числі свободу вислову ненависти. Я співчуваю таким поглядам, однак вважаю їх непереконливими у світлі історії ХХ століття. Від нас вимагають надто примітивної віри у силу демократії, порядности, а насамперед, раціоналізму, в успіх тривалої, повільної боротьби з расизмом; ми повинні повірити, маючи такий невтішний досвід, що прогрес, хоча й повільний, можливий. Наприкінці ХХ століття ми знову маємо справу з вибухом примітивної ненависти і насильства, зумовлених расовими, політичними і релігійними відмінностями, вибухом, який практично зруйнував велику европейську країну. І це трапилося рівно через півстоліття після Голокосту.

Якщо навіть це жахливе нагадування про похмуру владу мови нетолерантности не змогло змінити свідомости людей, то що й казати про здатність людини перемінитися на краще під дією ліберальних очікувань?

Якщо пам’ятати про жахливі історичні події, то усвідомлюєш, що суперечки навколо політичної коректности тільки збивають з пантелику. Мені здається, що, приділяючи так багато уваги індивідуальним випадкам, ці суперечки обійшли значно ширші наслідки ненависти. Проблема мови нетолерантности полягає саме в тому, що hate speech не стільки поціляє у визначену мету, скільки творить справжню культуру ненависти, яка культивує нетолерантність у найширших масштабах.

Дефініювати таку культуру непросто, вона може розгортатися за різними траєкторіями, але один з ймовірних сценаріїв полягає у тому, що щира і відверта ненависть перетворюється на пропаганду ненависти, а відтак переходить до найцинічнішого різновиду hate speech – до брехні. Нагадаю обставини нашої нещодавньої історії.

4 листопада 1995 р. Іцхак Рабин, прем’єр-міністр Ізраїлю, був убитий Іґалом Аміром, 25-річним студентом-юристом. Коли були встановлені всі обставини злочину, стало зрозуміло, що принаймні частку відповідальности за убивство несуть інші особи, які уникнули правосуддя. Яку роль відіграли праві ізраїльські радикали, котрі скандували “Рабин – зрадник, Рабин – вбивця!” на мітингах партії Лікуд? Чи плакати, де на обличчя Рабина була накладена сітка оптичного прицілу? Можливо, ще серйозніша роль рабинату, який упродовж багатьох місяців перед убивством, за словами Давида Ґоровіца, біографа Рабина, сумнівався в “єврейськості” політики Рабина “мир за території”, водночас запитуючи учену думку колег з питання (ясна річ, чисто теоретичного), а чи не передбачає гебрейське релігійне право Галаха смертної кари за такий вчинок, як передачу палестинцям контролю над Західним берегом, обіцяним Богом євреям. В 1995 р. три відомі ортодоксальні рабини надіслали сорока своїм колегам листа, де йшлося: “Чи не варто застерегти прем’єр-міністра і решту членів кабінету, що коли вони і далі віддаватимуть мешканців Юдеї і Самарії (Західного берега) і Ґази під владу убивць, то на них чекає суд за гебрейським законом і кара?” На виправдання своїх дій убивця Рабина постійно покликався на гебрейські релігійні доктрини і навіть заявив, що єдиним його співучасником був Бог. А рабини, котрі мітингували, засуджуючи плани Рабина демонтувати військові бази на Західному березі, не виступили і не опротестували політичне вбивство, коли Амір оголосив своїм співучасником Бога. Лише один з провідних рабинів, Йоель Нун, публічно висловився проти убивства, за що був засуджений частиною учених братів, йому почали погрожувати смертю, і він був змушений найняти охорону.

Слова можуть перетворюватись у кулі. Мова нетолерантности може вбивати і калічити достоту як цензура. Тому перше питання, яке я, переконана противниця цензури і захисниця свободи слова, зобов’язана поставити: якщо слова так легко перетворюються в кулі, то чи існує мить, коли кількісний ріст наслідків, зумовлених мовою нетолерантности, змусить нас якісно змінити нашу політику? Схоже, захисники свободи слова за будь-яку ціну іноді надто легко розмежовують мову нетолерантности (яка не повинна підлягати цензурі) та її наслідки (з якими ми повинні щось робити). Як ви пам’ятаєте, 20 стаття Міжнародного пакту про цивільні і політичні права співзвучна цим поглядам.

Друге питання, яке я ставлю перед собою: чи можна розмежувати висловлювання тих, чия ненависть – справа переконань (нехай навіть ці люди невігласи, обдурені або упереджені), і такі ж висловлювання, які виконують роль пропаганди, свідомо і систематично використовуючи брехню, аби сіяти страх, ненависть і насильство в широких колах населення.

Досить проглянути газети колишньої Югославії, щоб знайти безліч прикладів, як мова нетолерантности роздмухувала цю страхітливу пожежу сучасности. У 1987 р. сербські газети опублікували фото одного репортера з Белґрада. Зроблене воно було у селі Прекале, розташованому в Косово, сербській провінції з більшістю албанського населення. На фото була зображена сербка, яка працює в полі разом з дітьми, – “мати з Пекале”. На плечі у неї висить рушниця. Зброя потрібна їй, як пояснила газета, щоб захистити себе і дітей від албанських терористів, які катують і вбивають сербів і ґвалтують їхніх дружин і дочок. Фото набуло широкого розголосу і жахнуло всю Сербію. Сотні подібних світлин і газетних статей, години телевізійних новин про переслідування сербів у Косово призвели до загальносербської кампанії терору й ненависти щодо албанців. Через кілька років виявилось, що фото було спритною маніпуляцією: репортер сам повісив рушницю жінці на плече. Але викриття спізнилося. Образ зробив свою справу. Приклади подібної пропаганди можна знайти у всіх учасників конфлікту; щоправда віртуозами цього паскудного ремесла, мабуть, стали хорвати і серби.

“Я не соромлюсь брехати, якщо це в інтересах Сербії та сербського народу”, – говорить головний редактор белґрадського телебачення. “Якщо це потрібно Хорватії, я збрешу”, – сказав провідний співробітник найпопулярнішої хорватської газети. Зараз уже ніхто не сумнівається, що у розпалюванні війни та провокуванні звірств величезну роль відіграли ЗМІ – значною мірою брехня замість арґументів.

Американський філософ і політолог Сідні Гук в інтерв’ю, яке він дав незадовго до смерті, у різкій формі висловив свої міркування про ефект такої пропаганди. “Я гадаю, – похмуро сказав він, – що людей можна підштовхнути до всього, така вже людська природа. Коли читаєш рядки новин, розумієш: якщо тиск середовища достатньо сильний, людину можна підштовхнути до будь-чого, а стримати аж ніяк не можна. Я переконаний, що будь-який народ, якщо розпалити його до стану націоналістичної істерики, і переконати, що у його одвічних стражданнях винуваті оті й оті, він зробить чи санкціонує те, що зробили німці. Я переконаний, якби у США психологічна й економічна ситуація коли-небудь стала б такою ж складною, як у Німеччині 20-30-х років, могли б початися систематичні расові переслідування. Їх об’єктом могли б бути чорні, євреї, будь-яка інша група, на яку вкажуть пальцем. Коли чуєш, що говорять пересічні расисти, або як Фарраган лає юдаїзм і вихваляє Гітлера, починає боятися, що будь-які, навіть неймовірно жорстокі проекти знайдуть своїх виконавців”.

Ще один важливий свідок роботи смертоносних механізмів, які так легко перетворюють колишніх сусідів на катів і жертв, – сербський романіст і Нобелівський лавреат Іво Андрич. У своїй епопеї “Міст на Дрині” він міркує про те, що трапилося зі світом у серпні 1914 р. (а писав він її у Белґраді, під час гітлерівської окупації, коли в Баніці нацисти побудували концтабори, а Теразіє вішали людей на площі): “Люди поділились на переслідуваних і переслідувачів. На свободу вирвався дикий звір, який живе в людині і носа не каже на світ Божий, заки не сховані бар’єри законів і звичаїв. Сигнал пролунав, перепони були усунуті. Насильство і розбій, навіть убивство, як це вже не раз траплялося в людській історії, отримали мовчазну санкцію за умови, що їх чинитимуть в ім’я найвищої мети, під певними гаслами і проти визначеної категорії людей, з таким-то іменем, такої-то віри”.

Нам, европейцям кінця ХХ століття, переважно гностикам, не так легко погодитись із уявленням про зло як про “дикого звіра, який живе в людині”. Але як нещодавно писав критик В.Л. Вебб, поглиблюючи Андричеве міркування, “не обов’язково вірити у вчення про первородний гріх, аби зробити належний висновок з того факту, що за життя будь-кого, кому за 50, люди, які живуть у соціумі, на століття віддаленому від родоплемінного суспільства, при першому сигналі (як тільки вожді “дали добро”) могли впасти у найжорстокіше варварство щодо інших людей”.

Якщо ви поїдете через Боснію (як їхала я у жовтні, прямуючи на конференцію Гельсинської спілки в Тузлі), у випалених ландшафтах і зруйнованих селах ви побачите цілком сучасну модель описаних Андричем патологічних механізмів. Війна тут була ближча до громадянської – тому прозорішою є схема їх функціонування. Ось вони, ті Інші, кого пропагандистська мова нетолерантности вказала як законні об’єкти ваших страхів і фобій, люди, яких ви покликані вигнати, вирізати, знищити, до того ж люди, добре вам знані: ваші сусіди, подекуди навіть свояки. Бездумність, яка вразила вас, зробила їх чужими і жахливими. Будинки, села, вулиці, звідки прогнали мусульман чи сербів – не просто румовища після підпалів та грабунків; після боїв їх систематично знищували динамітом і зарівнювали бульдозерами... Остаточним підсумком мови нетолерантности виявляється одна з екстремальних форм цензури – знищення самої пам’яті про місце, наче тут ніхто ніколи і не жив.

Мова нетолерантности у формі пропаганди, яка свідомо розпалює війну чи громадянську війну, спершу створює в суспільстві культуру страху й ненависти, а відтак “дає дозвіл” одній частині населення проектувати власні страхи й фобії на іншу частину. Патологічне у війні справді засноване на масованому застосуванні мови нетолерантности. Ті, хто ширить відчуття страху й незахищености, відмовляючи Іншим у праві вважатися людьми (чи йдеться про друзів, які стали чужими, як у колишній Югославії, чи про іноземців, яких зображали недолюдками, як це було у В’єтнамі) і зрештою відмовляються від заснованих на законності й цивілізованості заборон на вчинення звірств, дають людям свого роду формальний дозвіл чи навіть санкцію на такі акти.

Отож, чи існує момент, коли ми зобов’язані втрутитися, – момент у безперервному розвитку від огидних, образливих, але загалом локалізованих висловлювань, сповнених ненависти, до успішного створення в суспільстві (або його частині) культури ненависти, коли її розпалювачі перетворюються у підбурювачів, ба більше – здобувають справжню владу? А коли така мить настала, то що треба чинити? Простих відповідей у мене немає, але я переконана, що апелюю до світу, дуже несхожого на той, в якому народився наш журнал. Index повинен і надалі залишатися форумом, де обговорюється ця тема, одна з найважливіших сьогодні.

І нарешті, щоб ви не подумали, наче усі труднощі цієї проблеми мною вичерпані, дозвольте наприкінці повернутися до випадку з Бобом Ґрантом. Виявляється, у нашому грішному постмодерністському суспільстві мова нетолерантности не лише вбиває, – вона ще й прибуткова.

Програма Боба Ґранта користувалася шаленим успіхом. Її високий рейтинг спокушав рекламодавців. Коли продюсера Ей-Бі-Сі запитали, чим, на його думку, є репліки Боба Ґранта – прикладом свободи слова, яку належить захищати за допомогою Першої поправки чи забрудненням морального середовища, він відповів: “Якщо людина тримає високий рейтинг, станція мусить закривати очі на мерзоту, яку вона ляпає. Радіостанції завше воюють за конституційні права ведучих, якщо шоу прибуткове. У Ґранта рейтинги були високі, бо він ображав меншини. Якщо б у нього була невелика авдиторія, менеджери забули б про Конституцію і виставили його божевільним. Наші рекламодавці знають, що їхня продукція добре продається в упакуванні з ненависти”.