ч
|
Рафал Панковський“Батьки-відновники”: Мослі, Евола, Деґрель, Бардеш© Instytut Studiow Politycznych PAN, 1998
Перелічені в назві розділу постаті видатних ідеологів до- і післявоєнного европейського фашизму варті уваги з огляду на те, що їхні ідеї можуть послужити ілюстрацією тривкости та еволюції фашистської думки ХХ століття. Сер Освальд Мослі віддавна уособлював інтелектуальний бік европейського фашизму. На відміну від більшости фашистських провідників його цілком слушно описували як “холодного, логічного, раціонального”, а приточувана ним арґументація мала вигляд логічного міркування. Перед заснуванням своєї власної New Party (Нова партія), а відтак у 1932 р. British Union of Fascists (BUF, Британська фашистська спілка), Мослі встиг побувати членом Палати громад як представник консервативної, а пізніше лейбористської партій. Особливу увагу він приділяв проблемам економічної організації суспільства, чим також вирізнявся серед інших лідерів фашистських партій, котрі переважно обмежувалися найзагальнішими візіями національної могутности та культурної чистоти. Однак, зовсім не випадково, що перший серйозний біограф Мослі, Роберт Скіделскі, був водночас біографом Джона Мейнарда Кейнса. Деякі з поглядів Мослі про необхідність економічного державного регулювання були радше близькі до тверджень цього сучасного йому британського економіста, котрий заклав теоретичні підвалини під соціал-демократичну модель економіки. Різниця між Мослі та Кейнсом полягала у ставленні до демократії. Творець BUF прагнув до диктатури, яка б зруйнувала британську парламентську систему, в той час як автор Загальної теорії зайнятости, процента та грошей пропагував політику державного регулювання в межах демократичного політичного устрою. Мослі, слідом за Гітлером і Муссоліні, належав до покоління, сформованого світовою війною. Його бачення економіки – і ширше: суспільства – відповідало, за словами Р.Скіделскі, ідеї “воєнної економіки, в якій уряд приймає усі принципові рішення, хоча промисловість і залишається в руках приватних власників”. Ідея інтеграції держави в економіку з елементами корпоративізму була не єдиною точкою збіжности поглядів Мослі та програм континентальних фашистів. Його “чорні сорочки” та пов‘язаний із ними парамілітарний образ руху свідомо та відверто взорувалися на італійському та німецькому зразках. Наприкінці 30-их років BUF дедалі ширше вдавалася з пропагандистською метою до радикального антисемітизму. Відстоюючи однозначно пронімецький напрямок іноземної політики, Мослі різко виступав проти британських ґарантій для Польщі та подальшої війни з Німеччиною. Інтернований урядом Черчилла на час війни, після звільнення він повернувся до політичної дільности, відновивши BUF під новою назвою Union Movement (Об‘єднаний рух). UM був безпосереднім спадкоємцем BUF і за членською базою, і за ідеологією. Мослі інаґурував повоєнний розділ своєї діяльности, опублікувавши нове видання Tomorrow We Live, ідеологічного маніфесту 1938 р., та підготувавши My Answer,– брошуру, в якій боронив передвоєнну пропозицію союзу з гітлерівською Німеччиною, висловлювану BUF. На думку Р.Ітвелла, “мосліанський захист фашизму був чимось значно більшим, аніж тільки спробою виправдати його передвоєнну програму. Цей захист віддзеркалював фундаментальну філософську тяглість його повоєнної думки”. Наступним кроком стала публікація The Alternative, списку повоєнних політичиних цілей Мослі. “Ідея сильної виконавчої влади, здатної регулювати національну економіку з метою підтримки класової кооперації” й надалі залишалася провідним постулатом колишнього лідера BUF. Виразним відлунням поглядів з-перед 1939 р. у нових втіленнях Мослі й UM стала ворожість до демократії та пропагований ідеал героїчної “нової людини”. У повоєнних творах Мослі з‘явилися, однак, і нові мотиви. Як стверджує Д.С. Льюїс: “Навдивовижу оригінальною рисою програми Union Movement стала заміна націоналізму паневропеїзмом”. Власне Мослі створив популярні в неофашистських колах гасла “нації Европи та европейського соціалізму”, а відтак претендував на те, щоб належати до провісників Европейської Економічної Спільноти. Згідно з великим планом Мослі Европа мала б стати “чимось на зразок блоку Третього шляху між капіталістичною Америкою та комуністичною Росією”. Часопис, який видавав Мослі, відповідно до нового курсу називався The European. Він був присвячений різним аспектам програми UM, зокрема ідеї об’єднання Европи. Однак, “дебати, які там відбувалися, точилися в колі фашистських та неофашистських мислителів, обертаючись навколо значення націоналізму та европеїзму, користи синдикалізму (старий поділ на правих і лівих у фашизмі), важливости раси тощо” [Р.Скіделскі], а отже переважно навколо традиційних проблем фашистської ідеології. З-поміж іноземних авторів, які публікувалися на сторінках The European, найвідомішою постаттю був Отто Штрассер, на початку 30-х років – лідер Чорного Фронту, “лівацької” фракції НСДАП. Тогочасні европейські однодумці Мослі рекрутувалися назагал також з-поміж колишніх фашистів. Під час мандрівки, яку лідер UM здійснив у першу повоєнну декаду, він зустрівся з міністром закордоних справ Республіки Сало Філіпо Альфузо, лідерами MSI на чолі з Джорджі Альміранте, з відомим командосом Гітлера Отто Скорцені, експертом Вермахту в справах партизанської війни Артуром Ергардтом та знаним у довоєнні роки провідним фашизуючим літератором Ернстом Юнґером. “Прагнучи до европейського поєднання”, Мослі критикував Нюрнберзький процес над головними гітлерівськими злочинцями як вияв “полювання на відьом”. У написаних пізніше спогадах він тепло згадував, як сердечно зустріли його “молоді німці, щойно з армії, зокрема з військ СС, ревні проевропейці, які цілковито підтримували моє захоплення европейською ідеєю”. Ентузіазм ветеранів СС для “паневропейського” різновиду фашизму не дивує у контексті вищеописаної ідеологічної еволюції, яку можна було зауважити в німецьких нацистських колах у 40-х роках і яка найвиразніше була помітна власне у колах, близьких до СС, що обґрунтовувала “паневропейську” та “арійську” поліетнічність формувань Ваффен-СС. Один із згаданих ветеранів, Артур Ергардт, до певної міри інспірований концепціями Мослі, заснував у 1950 р. в Німеччині газету Nation Europa. Її назву було запозичено з думки творця британського фашизму, вшанованого на сторінках Nation Europa іменем “пророчого феномена і провідника духу”. Донині Nation Europa залишається впливовою в неофашистських середовищах як “головний німецькомовний форум екуменічного фашизму і принципу „европейської нації“”. Водночас, характерною рисою публіцистики газети залишається “підсичування ворожости до імміґрантів” [Р.Ґріффін]. Італійським еквівалентом видання Ергардта був журнал Europa Unita, котрий почав виходити у той сам час, тобто у ранні повоєнні роки, проголошуючи аналогічну фашистську версію ідеї об’єднання континенту, відому в Італії з програми фашистської Республіки Сало. Під сильним впливом Мослі міжнародна конференція неофашистських партій у Венеції в 1962 р. прийняла спільну Европейську Декларацію, де було проголошено “европейську спільноту крові та духу”, а також постульовано створення “европейського уряду”. Серед учасників конференції були лідери найвпливовіших неофашистських европейських угруповань,– окрім самого Мослі, були присутні лідери італійської MSI, німецької DRP, бельгійської Jeune-Europe. Тут вони продовжили попередні зусилля, спрямовані на досягнення порозуміння фашистських рухів під прапором Европейської Імперії, як було постульовано у документах конфедерації в Мальме одинадцять років тому. Згідно з концепцією Мослі, нова, об’єднана Европа мала б утримувати домінування над Африкою. Це забезпечило б Старому Континентові необмежений доступ до сировинних ресурсів і дозволило б досягнути економічної самодостатности, що відповідало усталеним багато років тому автаркічним обсесіям лідера британського фашизму. Спільне утримування Африки у віжках призвело б, на думку Мослі, до витворення у европейців різних націй відчуття наднаціональної спільноти “білої” культури, становило б об’єкт спільної турботи і колективного плекання. Характерною рисою цієї програми є схожість із трактуванням африканського питання італійськими фашистами у програмі Сало. (...) Притаманна UM перевага для етно-культурно-расової гомогенічности виявилась у різкій кампанії проти імміґрації у 50-60-х роках до Великої Британії “кольорового” населення з колишніх колоній. У цьому випадку Мослі окреслював чорних імміґрантів як жертв експлуатації та закликав виселити їх з Европи для їхнього ж добра. Однак на неформальних зустрічах серед прихильників він не приховував свого расизму, розважаючи слухачів невибагливими анекдотами про “дикунство” кольорових імміґрантів. Після війни Мослі дещо стишив антисемітські елементи ідеології свого руху, однак усе ж і тоді в його виступах відчувалося антисемітське забарвлення. Протестуючи проти підтримки британським урядом утворення держави Ізраїль, він користувався риторикою, подібною до тієї, якої вживав перед 1939 р., ототожнюючи євреїв з агресивним міжнародним капіталом: “Міжнародна потуга грошей жадає створення єврейської держави в Палестині достоту так сильно, як нещодавно прагнула зруйнування Німецької Держави”. Однак у 50-х роках кольорові імміґранти перейняли роль об’єктів ненависти, й демагогічна енергія UM була відтоді скерована переважно проти них. Неуникним наслідком антиімміґраційної кампанії стали акти насильства на расовому тлі, винуватцями яких нерідко були прихильники UM, котрі належали до рекрутованої переважно з середовища робітничої молоді субкультури Тедді Бойз (Teddy Boys). Як пише біограф Мослі Р.Скіделскі: “На заходах UM часто можна було зустріти молодих людей в одязі та із зачісками “Тедді Бойз” (в тому числі двох синів-підлітків самого Мослі, Александра і Макса). Характерно, що Мослі виступав на захист тедзів як “добрих хлопців”. “Рух тедзів,– писав він,– є жвавим (...) і стихійним, саме такою повинна бути молодь”. Таке виправдання насильства на расовому тлі виразно суперечило витонченим висновкам зі сторінок The European. Після 1945 р. Мослі часто зазначав, що його рух, прийшовши до влади, шануватиме волю народу. Він, однак, заповідав розпуск усіх політичних партій та ліквідацію усіх представницьких органів, у тому числі парламенту. Їх мав замінити референдум; критики вказували, що референдум у пропонованій Мослі системі також не мав би жодного значення, як і ті, що відбувалися під владою Гітлера й Муссоліні (загалом популістські покликання на плебісцитну демократію є характерною рисою багатьох інших неофашистських рухів, зокрема MSI/AN в Італії). Д.С.Льюїс так підсумував повоєнну версію ідеології Мослі: “У світлі представлених сюжетів важко уникнути висновку, що великі ідеї европейської єдности та зобов’язання дотримуватися індивідуальних свобод були нічим іншим, як економічно-політичними заходами, що слугували фасадом, за яким, незважаючи на визнання реалій повоєнного світу, знаходилася фундаментально незмінна фашистська перспектива”. Мослі помер дещо призабутий у своєму палаці під Парижем 1981 р., але гроно його колишніх симпатиків, яке діє під шильдою League of St. George, заснованої у 1974 р., підтримує донині традиції міжнародної співпраці неофашистів. Виразом її була допомога, надана італійським втікачам – членам неофашистських терористичних груп, – які шукали притулку у Великій Британії в 80-х роках. Ці терористи були вихованцями іншого інтелектуала, котрий відіграв важливу роль в ідеологічному розвитку европейського неофашизму, Юліуса Еволи (1898-1974). Він був визнаний “можливо найважливішою інтелектуальною фігурою радикальної правиці у сучасній Европі” [Ф.Феррарезі]. Евола розпочав свою кар’єру як дадаїстський маляр і поет у роки I Світової війни. Від мистецького аванґарду він невдовзі відійшов у напрямку найекстремальніших елементів у фашистському інтелектуальному істеблішменті, невдовзі ставши їх знаковою постаттю. Він ніколи не вступив формально до партії, однак про його важливе становище в рамках режиму Муссоліні свідчить те, що Евола понад десятиріччя редагував розділ культури впливової газети Il Regime Fascista. Під час війни вплив Еволи на політику фашистської держави помітно зріс, зокрема позначившись у питаннях расової доктрини, наслідком чого стала радикалізація антисемітизму в італійському фашизмі. Його Sintesi di dottrina della razza, опубліковану в 1941 р., Муссоліні визнав офіційним викладом фашистської расової доктрини. Коли Італія у вересні 1943 р. капітулювала перед альянтами, Евола разом з групою фашистських інтелектуалів відвідав Гітлера, з яким вони обговорили план створення Італійської Соціальної Республіки. Після викрадення дуче, здійсненого Скорцені, і перевезення до Німеччини, Евола був у групі тих, хто зустрічав Муссоліні в квартирі Гітлера у Ростенбурзі. Після війни Евола відійшов від поточної політики та присвятив свій час письменницькій праці, плоди якої невдовзі стали обов’язковою лектурою італійських та усіх інших фашистів: “Для наступних поколінь екстремістів радикальної правиці він став головним мудрецем і ґуру, вплив якого вийшов далеко поза межі Італії” [Ф.Феррарезі]. Філософія Еволи спиралася на квазініцшеанському переконанні, що “Бога не існує. Еґо мусить витворити його, вчинивши божеством самого себе”. Особливу відразу викликало в нього християнство, начебто “засноване на семітському дусі”. Твори Еволи містять апології “надраціоналізму” та заперечення дискурсивного пізнання, тобто европейської інтелектуальної традиції, яка датується ще часами Сократа. Як альтернативу він розвивав свою власну ідеологію, звану “традиціоналізмом”, що була виразом “містичного, антиеґалітарного елітизму”, закоріненого в суміші “метафізичного ідеалізму, примітивних мітологій і того, що він назвав “метафізикою історії” [Т.Шіган]. Праці Еволи постулювали відкидання сучасности у будь-якій іпостасі та “концепцію історичних часів як часів регресу”. Евола гордував демократією, натомість його основним застереженням проти довоєнного італійського фашизму та німецького нацизму було те, що вони начебто містили “демократичний” елемент, тобто апелювали до мас, що на думку Еволи було цілком даремно. Слідом за німецькими “консервативними революціонерами” він повторював, що “нацизм пішов на занадто багато компромісів задля досягнення влади”. У ставленні до італійського фашизму для Еволи характерна “погорда до мас і його відверто поганські погляди, які серйозно відрізняли його від значно популістичнішого та консервативнішого крила режиму Муссоліні” [Р.Ітвелл]. Однак, після війни він не засудив фашизму, вважаючи, що “ми повинні й надалі називати себе фашистами (...) з огляду на те, що було позитивним у фашизмі”. Сучасна демократія для Еволи означала “водночас найтемніший вік нігілізму та прелюдію до катастрофи, після якої настане Золотий Вік”. Ідеалом політичного ладу Евола вважав стародавню Спарту та початки римської державности, а також новочасну Пруссію. Ґуру італійського неофашизму твердив, що державний лад повинен спиратися на засадах священної ієрархії, витвореної “традицією крові”. Під впливом уявлень про стародавнє індоарійське суспільство він сконструював ідеал суворої кастової системи із точно окресленими суспільними ролями індивідів, систему “замкнутого і стабільного органічного суспільства”. Проблема раси була фундаментом філософії Еволи, незважаючи на те, що в повоєнних творах він подекуди дистанціювався від простої біологічної версії нацистського расизму. У них він визнавав, що єврейська “кров” і “єврейський дух” не тотожні, однак не уточнював, що є визначальним для буття “євреєм” чи “арійцем”. У більшості праць Еволи висловлено погляд, згідно з яким “вищість групи, касти, еліти тощо вмотивована на чисто духовному ґрунті, але саме через кров передаються ці духовні риси”. На сторінках його книжок безліч описів “того зрадливого стилю капітулянтського лицемірства, а водночас тихого, нищительського проникнення, яке залишається константною рисою єврейського інстинкту” [з твору Еволи Tre aspetti del problema ebraico]. Том Шіган також зауважив типові для Еволи численні посилання, як у працях з-перед 1945 р., так і пізніших, на “нижчі, неевропейські раси”, “силу нижчих верств і рас”, огидне “негритянське синкопування” у джазі, “єврейський психоаналіз” тощо. У світлі цих формулювань в черговий раз стає зрозуміло, що расизм Еволи, “духовний” чи ні, був однаково сильним і в його ранній, і в пізнішій творчості. Для підсумування цього з необхідности короткого аналізу еволіанської ідеї раси напевне достатньо покликатися на висновок Ф.Феррарезі: “Те, що Евола був расистом, не підлягає сумніву, між іншим і тому, що сам він гордо це визнає”. Глорифікація героїчної, чистої расово еліти знайшла вияв у неприхованому захопленні формаціями СС, яким Евола присвятив багато сторінок піднебесних похвал у книгах, опублікованих і до, і після 1945 р. У подібному тоні він вихваляв довоєнних фашистських “мучеників”: лідера Фаланґи іспанця Хосе Антоніо Прімо де Рібери та лідера Залізної Ґвардії румуна Корнеліу Кодряну. Ідеалізація Еволою нечисленної “еліти” поганських “жерців-войовників”, тотально відданих боротьбі проти демократії та декадансу, надихнула численні неофашистські терористичні організації, переважно в Італії. Своїм ідеалом вони визнали “політичного вояка” і “хрестоносця”, які беруть участь в хрестовому поході проти демократичного суспільства. Згідно з їхньою інтерпретацією теорії Еволи, “не треба виключати навіть найжорстокіших засобів, оскільки закони цього світу не стосуються тих, хто вірить у вищу дійсність, а “висока мета” повинна усунути будь-які сумніви, які стосуються вибору засобів” [Ф.Феррарезі]. Найістотнішими угрупованнями, інспірованими ученням Еволи, стали Avanguardia Nazionale (AN) і Ordine Nuovo (ON). Другу заснував в 1956 р. “Піно” Рауті, найближчий учень Еволи та відомий активіст MSI; органи державної влади заборонили її у 1973 р. Боївкарі ON і AN відіграли важливу роль у кількаразових спробах здійснення державного перевороту, які струснули Італією в першій половині 70-х років. Через рік після смерті Еволи, яка сталася у 1974 році, діючі в підпіллі уже нечисленні обидві організації об’єдналися та прийняли нову стратегію, яка нагадувала тогочасний “новолівацький” тероризм, зокрема у версії Червоних Бриґад. Водночас гасла неофашистських терористів уподібнилися до антисистемної риторики ультралівих і анархістів, вони говорили про “атаку на державу та закликали позбавити владу влади, ударивши по трансмісійних пасах державних органів управління”. Шіган зауважив цікаву подібність, яка існує між еволіанською моделлю фанатичної еліти й ідеалом революційної партії як “бойового релігійного ордену”, що його проголошував італійський комуністичний ідеолог Тоні Неґрі. Незалежно від цієї еволюції терористичний бюлетень Quex покликався на індоарійську традицію (скажімо, використовував цитати з Бгаґавадґіти) в стилі, який дуже нагадував письменство “маестро”. Інспіровані еволіанством, неофашистські терористичні осередки на межі 70-80-х років – це насамперед Movimento Revoluzionario Popolare, Terza Posizione, а також найфанатичніша з-поміж них Nuclei Armati Rivoluzionari, відповідальна за вибух бомби на вокзалі в Болоньї 1 серпня 1980 р., коли загинуло 85 випадкових осіб, а понад 260 було поранено. Бойня у Болоньї була визнана тоді “найжахливішим одиничним нападом в усій історії европейського тероризму” [П.Вілкінсон]. Подібні групи активно діяли також і в інших країнах Европи: 26 вересня 1980 р. підкладена неонацистами бомба убила 13 і поранила 312 осіб у Мюнхені, відтак 3 жовтня того ж року внаслідок влаштованого французькими неофашистами вибуху у паризькій синагозі загинуло 4 особи, 20 було поранено. Ідеологічний вплив Еволи поширився не лише на крайнє терористичне крило сучасного неофашизму. Терористичні та леґалістичні елементи прошивають і взаємопереплітаються у лоні більшости европейських неофашистських рухів. В Італії Fronte Universitario di Azione Nazionale, студентська організація MSI, стала персональним мостом між “радикальними та поміркованими”. Також, одна з течій всередині самого MSI була відома як spiritualista-evoliana. Багатолітній лідер MSI Джорджо Альміранте сказав про Еволу: “Це наш Маркузе, тільки кращий”. Сьогодні книги Юліуса Еволи експонують на стендах з літературою під час програмних конференцій Alleanza Nazionale, спадкоємця MSI, і, як кажуть, вони користуються значною популярністю. На згадку заслуговують ще принаймні два видатні ідеологи фашизму довоєнного та часів II Світової війни, які продовжили свою діяльність після 1945 р. і стали символічними предтечами неофашистської традиції. Леон Деґрель (1906-1994) був лідером ультраправого католицького руху, зосередженого навколо газети Rex в Бельгії у 30-х роках. “Рексисти” кількаразово зазнали поразки, намагаючись опанувати владу шляхом виборів, поступово еволюціонуючи в напрямку радикального фашизму. Під час війни вони співпрацювали з нацистськими окупантами, демонструючи настільки активний прогітлерівський ентузіазм, що це призвело до відлучення їх папою від Церкви. Деґрель здобув ранґу генерала в лавах Ваффен-СС, ставши командиром Валлонської Бриґади СС, яка воювала на Східному фронті. Після поразки Третього Райху бельгійський суд розшукував його за воєнні злочини і заочно засудив до смертної кари. Деґрель утік до Іспанії, де, завдяки особистому втручанню генерала Франко, здобув притулок на багато десятиліть. Він не відмовився від активної діяльности на користь фашистської ідеології – став провідною постаттю в CEDADE, неонацистській організації, “заснованій спеціально задля координації міжнародної діяльности пропагандистської та терористичної природи” [Р.Ґріффін]. З-поміж багатьох інших контактів відомо, скажімо, про щорічні зустрічі Деґреля та другого лідера CEDADE Педро Вареля з провідниками британських неонацистських угруповань British National Party та International Third Position. Колишній командувач Валлонської Бриґади уславився також як автор реабілітуючої Гітлера брошури Hitler pour mille ans та відкритого листа до Івана Павла II з протестами проти візиту папи у колишній табір Освєнцим під час мандрівки до Польщі у 1979 р. У листі до папи Деґрель заперечував факт існування газових камер у німецьких концентраційних таборах. На думку Деґреля вадою італійського фашизму були консервативні зволікання, “він вказував, що радикали повинні за зразок для наслідування визнати нацизм” [Р.Ітвелл]. Фашизм був для Деґреля не лише виявом партикулярного націоналізму, але й дорогою до “відродження” европейської цивілізації як цілости: “Фашизм розцвів повсюди в Европі, спонтанно, у дуже різних іпостасях, через нагальну, тотальну і всезагальну потребу відродження” [з твору Деґреля The Ideals of the Fascist Era]. Подібно явище фашизму бачив Моріс Бардеш (нар. 1907), фашистський ідеолог, який впливав на низку поколінь симпатиків руху упродовж багатьох років після закінчення війни, в т.ч. редагуючи щомісячник Defence de l’Occident. Його зв’язки з фашизмом не обмежилися сферою політично-доктринальних симпатій, й поширилися на родинні зв’язки: шваґер Бардеша Робер Бразійяш, фашистський інтелектуал і колаборант, був страчений за зраду в 1945 р. Бардеш захищав спадщину фашизму мало не від початку повоєнного періоду. В 1948 р. він опублікував один з перших – пізніше широко розповсюджених – памфлетів Nuremberg ou la terre promise, який заперечував історичну вірогідність Голокосту. У вступі до публікації Qu’est-ce quec’est le fascisme?, виданої у 1961 р., він гордо декларував: “Я – фашистський письменник”. Як і для лідерів MSI, для Бардеша Республіка Сало стала зразком держави, де були втілені справжні фашистські ідеали: “Програма республіки Сало 1944 р. була тим, за що Муссоліні мав би боротися на двадцять років раніше. Ось він, справжній фашизм”. Бардеш ретельно підкреслював зміни, які відбулися з фашизмом за роки війни: “На порозі війни фашизм був іще націоналістичним, зухвалим, нетерплячим. (...) Відтак гігантські масштаби війни, з’ява двох ненаситних полюсів сучасности, які вилонилися з імли, за якою досі ховалися [Америки й Росії.– Р.П.], призвели до того, що фашисти усвідомили справжнє своє покликання. Відтоді уряд Гітлера починає говорити про Европу” [з праці Бардеша Lenin Was Rigts]. Остаточною метою повоєнного фашизму Бардеш вважав, отже, народження очищеної фашистської Европи, яка б протистояла комунізмові з одного боку, й американізації – з іншого. Популярність цієї “проевропейської” інтерпретації фашизму призвела до того, що саме її автор очолив французьку делегацію на об’єднавчій конференції европейських неофашистських рухів у Мальме в 1951 р. Як Деґрель, так і Бардеш підкреслювали, що фашизм аж ніяк не є мертвим творінням, а ідеологією, яка розвивається і надалі здатна мобілізувати енергію послідовників в усій Европі. Година фашизму, стверджували вони, ще не настала. Безумовно, очевидна різниця між “раціональним” фашизмом Мослі, ідіосинкратичним “спіритуалізмом” Еволи, остентаційним нацизмом Деґреля чи фашизмом французького інтелектуала, яким був Бардеш. Незважаючи на це, усі вони належать, у той чи інший спосіб, до широкого спектру европейської неофашистської традиції. Вони уособлюють персональну та ідеологічну тяглість між старими й новими фашизмами. З огляду на харизму, якою перелічені діячі втішаються в европейських неофашистських середовищах, їх можна назвати “батьками-відновниками” повоєнного фашизму.
Переклав Андріс Вишняускас
[В публікації не наведено посилань. Основні твори, на яких засновується Р.Панковський: Eatwell R. How to Revise History (and Influence People?). Neo-Fascist Style / The Far Right in Western and Eastern Europe.– London, 1995 Eatwell R. Fascism. A History.– London, 1995 Ferraresi F. Julius Evola: Tradition, Reaction, and the Radical Right // European Journal of Sociology.– Vol. XXVIII.– 1987.– No 2 Griffin R. (ed.) Fascism.– Oxford, 1995 Griffin R. The Nature of Fascism.– London, 1994 Lewis D.S. Illusions of Grandeur. Mosley, Fascism and British Society, 1931-81.– Manchester, 1987 Sheehan T. Myth and Violence: The Fascism of Julius Evola and Alain de Benoist // Social Research.– Vol. 48.– 1981.– No 1 Skidelski R. Oswald Mosley.– London, 1975 Wilkinson P. The New Fascism.– London, 1981]
Фрагменти з книги: Pankowski R. Neofaszyzm w Europie Zachodniej. Zarys ideologii.– Warszawa, 1998. |
|||