(уривки)

© Cetkovic N., Frydlova P., 1999

Белґрад, 27 березня 1999 р., 16 годин 45 хвилин, під час нальоту на Белґрад

КРАЩЕ ПАКТ, НІЖ ВІЙНА

Цілком особистий політичний лист до жінок, з якими мене об’єднували ілюзії та громадська активність

Я часто думаю про Меліту з Вуковара (Хорватія). Вона у лютому 1992 року у Венеції говорила про смерч торнадо, який досягне своєї кульмінації у Белґраді. Донині важко було уявити, яких розмірів сягне той смерч. Америка та НАТО? Просто смішно.

Тоді я почувалася винною, що я не на її місці. У жіночій робітні я розповіла історію свого життя. Народилася я у Заґребі. Дитинство провела у Словенії (у Шкоф’я Лоці, Крані, Чрномелі). Перші два класи середньої школи скінчила у Матаругах, у сербському селі. Наступні чотири – у двох мостарських середніх школах. Потім три – у Джакові. Всі ці міста – і тепер моя батьківщина, та, котру я ношу в свому серці.

Недавно у Зениці я довідалася, що Бекіра Асовича, мою дитячу симпатію, з яким я сиділа за однією партою, снайпер поцілив у око в перші дні війни у Мостарі. Його дитячі очі я часто бачу уві сні. Мені сняться наші ігри у садку біля його будинку над Неретвою. Бачу уві сні й Андрію Плелі, моє перше кохання, джаковчанина. Уві сні бачу хлопців, таких, як мій син, а його відчуваю, але не бачу. Боюся, чи живий він.

Меліта потрактувала мої сльози за уламками мого життя як жаль за державою Югославією, через яку вона з дітьми сиділа у підвалі понад два місяці. У неї не було сліз. Її біль був більшим за мій. На жіночих конференціях я вже не говорила про свій біль. А продовжувала його відчувати так само інтенсивно. Можливо, після страждань у зруйнованому Белґраді і мій біль стає законним?

Від 1986 року я – активістка феміністичного руху. Брала участь у створенні багатьох жіночих та пацифістських груп: SOS-телефонних ліній для жінок та дітей – жертв насильства, Белґрадського жіночого лобі, Жіночого парламенту, Жіночих студій, Жінок у чорному проти війни, Безпечних жіночих будинків, Спогадів Жінок. Я була дійовою особою всіх антивоєнних протестів. Думаю, що все, що я зробила упродовж минулих років, виходить поза межі одного життя. Я виступала проти насильства над жінками, проти мілітаризму, війни, ґвалтувань, режиму, проти людей, яких я любила. Я забувала, що у мене є діти, сім’я, що ті, кому я перейшла дорогу, можуть заподіяти їм щось лихе. Насильники загрожували моєму просторові, погрожували... Підтримку я відчувала рідко. Я змушена була змиритися із фактом, що жіноча солідарність – золота піщинка у пустелі і що будується вона важко. Утопічні проекти, у побудові яких я брала участь, – надто крихкі.

У ці дні я розумію, що у вирішальний момент ти залишаєшся наодинці з собою і думаєш про головні речі: як вдихнути повітря, яке тебе не отруїть; де набрати води; щоб твої діти лишилася живими. Все інше не має значення.

Я думаю про жінок у притулках. 23 березня у Соросі не прийняли рішення про кошти на оренду Безпечних жіночих будинків. Від 1 квітня жінки покинуті на милість власників. У нас немає грошей заплатити за їхнє подальше перебування. Я ніколи особливо не вірила у гуманітарні та інші проекти, а в останні роки добре на них надивилася. Delfi star зник з Белґрада вчасно.

Перед тим вони нам прочитали низку коротких курсів “марксизму”. Такі курси іншого ідеологічного спрямування ми вже колись прослухали. Мушу визнати, що тамті мали благороднішу ідеологію. На цих нас вчили, що основне – конкуренція, що мусиш мати PR, а тоді продаси що хочеш, будь-яку ідею – як Coca-Cola або Nike. Конкуренція, боротьба, ієрархія, успіх – про це слухали феміністки, які почали з неієрархічної організації, поваги до інакшості та відмінності, з “жіночої солідарності”. І мій останній прихисток – громадський сектор – заразили американки та їхні гроші. Якісь нові жінки, які входили у жіночий рух у рамках “проектів”, слухали. Не мало значення, з якою освітою вони стартують, які їхні здібності. Кожний новий лад шукає підданих. Деякі із запеклих феміністок зберегли дистанцію і продовжували працювати згідно зі своїми переконаннями. Деякі забули, коли і чому прийшли у феміністичний рух. Вони втратили сумнів. Я розумію людську потребу в опорі. Опори не можна було знайти у нашій державі, а серед жінок-феміністок в інших країнах, з якими ми контактували, мало було таких, що діяли від власного імені. У Відні на семінарі з підготовки до жіночої конференції у Пекіні я просила Джил Бендрлі купити телефон для лінії SOS у Кралєві. Вона подумала і сказала, що не може, бо мусила б купити телефон у американської фірми, щоб прибуток залишився у США. Від мене очікували нелояльності, а вони були лояльні до своєї держави до останнього центу прибутку.

Вже багато місяців я пишу історії жінок. Закінчую книжку Синя панчоха – про віднайдену ідентичність Світлани Князев Адамович, філософа та логіка. Вечір першого бомбардування Белґрада ми провели, редагуючи текст книжки до пів на першу ночі. Під виття сирен та вибухи ми відчували себе зворушливо жіночими та солідарними із трьома її собаками та трьома кицьками, що живуть у злагоді. Додому я повернулася пішки. Таксі більше не було. Все сталося миттєво. До Світлани я приїхала на таксі, яке замовила по телефону. Вогні та реклами у місті були останніми слідами наших колишніх життів і того, що ми у цей вечір втратили – миру.

Відколи нас бомблять, я присвятила себе дітям. Готую обіди, гарно накриваю на стіл, стараюся, щоб порядок у домі створював ілюзію нормального життя. Телефоную подругам. Підтримуємо одна одну. Вигадуємо різні смішні коментарі до того, що з нами відбувається. Все почалося із відповіді на питання “Як ви зустрінете бомбардування?” – “Інтимно, у родинному колі”. В одному белґрадському графіті написано: “Колумбе, до ...... матері твою цікавість”. Обмінюємося лише гарними новинами, типу “у нас є світло і вода”. Кожна творчо працює і поширює позитивну енергію.

Чого я чекаю? Напевно, нічого. Але живу так, ніби переді мною – довге спокійне життя. Поки це буде можливо.

Надежда.

Афіни, 31 травня 1999 року.

Я не розповіла тобі, як пройшла вчора дискусія про підсумковий документ. Як ти можеш здогадатися, на жіночих конференціях я найбільше боюся ситуації взаємної конфронтації жінок, які беруть під захист позиції своїх чоловіків. Думаю, що так було 1994 року у Женеві. Ми були не готові до подальшого розвитку подій. WILPF, власне Едіт Балантайн, зібрала жінок з усіх республік колишньої Югославії, аби створити документ, який відрізнятиметься від того, над яким працюють чоловіки з державних структур. Йшла підготовка до Дейтонської угоди. Коли перед нами поклали на стіл папір із чоловічою пропозицією (який реґіон якій державі належить; чи згадуватимуться Країна, Санджак, Косово незалежно, чи як частини Хорватії та Югославії й т.ін.), ти не можеш собі уявити, до чого дійшли державотворчі пристрасті жінок. У нас було гірша сутичка, аніж у чоловіків. Уся феміністська солідарність зникла упродовж першої години дискусії. Було жахливо серед розпалених пристрастями жінок....

Вчора дискусія була ще важчою. Албанки вже напередодні не погодилися із гаслом “stop bombing”. Зал якось швидко поділився, за національною ознакою, звичайно. До албанок підійшли канадка, дві жінки з Ізраїлю, Соланж (француженка з WILPF Франції.) Соланж вимовила фразу: “Бомби – відповідь на етнічні чистки”. Я сказала їй: “Бомби ні на що не можуть бути відповіддю. Ти пацифістка, Соланж”. Вона отямилася, вибачалася потім, але пристрасть війни є цілком реальною пристрастю і у жінок.

Белґрад, 27 червня 1999 року

На перших заняттях із вирішення конфліктів несиловими методами я відчувала нетерпимість до жінок, що обстоювали тези, які суперечили моїм. Днями я поставила проблему своєї емоційної позиції. Це йшло з глибин мого єства. Розумом я усвідомлювала, що можливе різне бачення процесів, тим більше що йдеться про складні й суперечливі суспільні процеси. Але мене навчили, що лише один шлях правильний, а всі інші – хибні. Поступово я наповнювала сенсом власні позиції і приборкувала нетолерантність у собі. Отже, і тоді, коли хочеш себе сформувати як демократичну особистість, це вимагає напруження, а результати приходять поступово, поетапно, разом з падіннями та розчаруваннями. Вдатися до макк’явелівських методів і покластися на силу – завжди швидше і простіше. (...)

Отже, ми на полі так званого третього сектора, який, як ти знаєш, є моєю надією. Бо саме у громадських організаціях формується демократична енергія спільноти. Це не означає, що “третій сектор” – сфера миру та демократії. Йдеться про найконфліктнішу, напевно, частину суспільства. І оті, котрі хочуть демократичного суспільства, вдаються до “легших, швидших, ефективніших” недемократичних методів. “Третій сектор” – терен, населений нашими помилками, спробами утопічних проектів, і тому він – надія. Заради цих надій я борсаюся, мучуся, розумую...

Енергія жінок, які спілкувалися і підтримували одна одну всупереч політикам та національній політиці – міст до майбутнього.

З любов’ю, Надежда.

Переклала Алла Татаренко