Діана ЕмдінФранцузький фемінізм у XX столітті© Emdin Diane, 2000 Ще з часів середньовіччя жінки повставали проти умов свого існування: у XVI столітті Христина Пізанська обурювалась з приводу нерівности між чоловіком та жінкою. Вона виступала також проти усталеної моралі, стверджуючи, що нерівність обумовлена не природою, а різницею у вихованні обох статей. Жінки змушені були боротися із “соціальною звичкою”, що проповідує різницю між обома статями і знайшла підтримку у доктрині християнства, де ідея жінки часто заперечується. У XVIII столітті Ж.-Ж. Руссо ідеалізує материнську любов. Він протиставляє відповідальність чоловіка та жінки: чоловікові відводиться громадська сфера, фахова праця, управління містом; жінці – приватна сфера, хатня робота та господарство. У ті часи жінка не відігравала жодної ролі у економічному, політичному, мистецькому та науковому житті. З появою обов’язкової та безоплатної освіти чимало жінок здобувають певну духовну незалежність. У квітні 1901 року утворюється Національна Рада жінок Франції (Conseil National des Femmes Francaises [CNFF]), мета якої – покращити життя жінки у виховній, соціальній та моральній сферах. Представниці усіх соціальних класів з різних реґіонів об’єднуються задля здобуття прав для жінок: санкцій проти відмови від батьківства (1912), представництва жінок у найбільших адміністративних органах, рівних умов оплати праці вчителів обох статей. Під час війни 1914-1918 років, коли чоловіки опинилися на фронті, жінкам довелося перебрати на себе усі функції: господиня дому, робітниця на заводі, жінка-шпигун, жінка – фронтовий лікар. Вони не лише беруть на себе увесь тягар життя, але й борються за припинення війни. Щоб надати важливости своїм вимогам, жінки прагнуть здобути право виборчого голосу. У період між двома війнами цього вдалося досягти у 21-ій країні світу, серед яких була й Україна, проте не було Франції. Національна Рада досягла чималих успіхів у сфері освіти для жінок, зокрема – право складати іспит на атестат зрілості, й активно стала на захист права на працю у період кризи безробіття, коли з’явилася ідея повернути жінок до суто хатніх обов’язків. З іншого боку, демарші Національної Ради продовжують іґнорувати на політичній сцені – відмова у наданні права голосу. І лише починаючи з 1944 року жінки у Франції здобувають право брати участь у голосуванні. У фашистській Німеччині права жінки були зведені до ролі матері/дружини. Знаменитий лозунг про 3 “К” (Kinder, Kuеchen, Kirche) досить добре ілюструє умови життя жінки у той період. Доступ до культурного життя стає вкрай обмеженим для жінки, їй заборонено займатись медициною, до навчальних закладів приймають лише 10% жінок. Після Другої світової війни, у 1949 році, Симона де Бовуар видає книгу “Друга стать”, яка дає новий поштовх боротьбі жінок у всьому світі. Автор палко стає на захист ідеї про те, що роль жінки обмежується не її природою, а сукупністю забобонів, архаїчних звичаїв та законів. Симона де Бовуар звертається до жіночої гідности, закликає жінок до праці задля економічного звільнення. Зрозуміло, що важлива частина такої жіночої свободи – це право вибирати між сексуальністю та продовженням роду. Починаючи з 1920 року Неллі Рассел обстоює ідею абортів та контролю за народжуваністю. Проте французький парламент продовжує затверджувати закони, які суперечать цьому праву жінки. Завдяки прогресу хемії та медицини вдається розробити ефективні контрацептиви, і, як наслідок, – починається нова хвиля боротьби у всьому світі за право вільного вибору. Практика абортів зазнає шалених атак. У Франції, у Сполучених Штатах, у інших країнах клініки, де практикують аборти, стають об’єктом нападів паліїв-командос. Закон Невірта, який легалізував аборти, було прийнято у Франції 1967 року, і цим було ліквідовано значне відставання Франції від інших країн, де аборт вважався вже засобом терапії. Відтоді материнство стає не лише правом, а й привілеєм жінки. Травень 1968 року, коли були легалізовані контрацептиви, відкриває еру сексуального визволення та войовничого фемінізму, спрямованого проти суворого християнського суспільства та культурного і юридичного підкорення жінки. У Франції феміністичний рух виступає проти дискримінації жінок при прийомі на роботу, при оплаті праці та призначенні на відповідальні посади. Нелегко миритися також з сексуальними утисками та секс-іміджем жінки (жінка-об’єкт, жінка-повія, провокуюча жінка-вамп), що його активно поширюють засоби масової інформації. Анн Трістан є незаперечним ініціатором французького Руху за Визволення Жінок. Вона видає книгу “Визволення жінок – нульовий рік”, де викладає основні засади філософії Руху. Численні акції змушують усіх говорити про цей рух, зокрема, “Маніфест 343 жінок”, які оголошують, що кожна з них вдавалась до аборту. Нарешті, створення 8 березня 1974 Ліги прав жінок на чолі з Симоною де Бовуар надає конкретного змісту цьому рухові. У 70-х роках становище жінки у Франції у найзагальніших рисах виглядає так: жінка здобула громадські та політичні права, вона вже вважається громадянкою; вона брала участь у післявоєнному економічному розвитку, а тому утвердила свою інтелектуальну та фінансову незалежність; вона отримала право сама визначати, скільки у неї буде дітей і коли. Власне тоді з’являється образ жінки 80-х, такої собі wonderwoman, яка намагається поєднувати сімейне та професійне життя, зберігаючи при цьому свою бездоганну жіночність. Проте дуже швидко нові феміністки висловлюють невдоволення цією моделлю, яка не дає жінці розвиватися, а лише по-новому її пригноблює. Питання про “жіночість” далеко не віджило свій вік, воно швидко адаптується до нових вимог життя. Сьогодні у Франції багато філософів розвивають ідеї, які часом взаємно доповнюються, з кількома суперечливими нюансами, і все це дає поживу для витончених дебатів. Згадаємо ім’я Елізабет Бадінтер. Для неї жінки відрізняються біологічно, і тому мають право на особливе визнання. Вона називає це “позитивною дискримінацією”. І справді, на думку Елізабет Бадінтер, абсолютна рівність заперечує специфічний статус жінок. Опоненти Бадінтер дорікають такій ідеології у небезпеці повернути жінку до ролі хатньої господарки, без конкретної відповідальности і з єдиним специфічним статусом – материнством. Інший філософ, Сільвіана Аґасінскі, дружина теперішнього прем’єр-міністра Франції, скеровує дискусію на дуальність статей. Дві різні системи співіснують, і цим створюють універсальність. А універсальне людство є поняттям не простим, а двояким. Його слід розуміти як людство чоловіка і людство жінки. Пані Аґасінскі відкидає “абстрактний універсалізм”, який іґнорує різницю між статями в ім’я єдиної “людської істоти”. Жінки не можуть досягти рівности між статями лише завдяки тому, що отримають доступ до світу “такого, яким він є”. Цього не можна досягти у світі, який вигаданий і збудований чоловіками. Жінки повинні його змінити, перебудувати. Так, пані Аґасінскі висловлюється проти республіканської ідеї “рівности для всіх”. І справді, громадянин не є ані чоловіком, ані жінкою, бо всі рівні перед законом. І ця ідея забороняє жінкам будь-яку спробу протесту та змушує їх пристосовуватись до виживання у андроцентричному світі. Таким чином, дебати кінця XX – початку XXI століття розгортаються також у сфері філософії, що є новим елементом у історії фемінізму. Але боротьба продовжується, бо здобутки залишаються нетривкими. Жінки стикаються сьогодні з конституційними проблемами, переглядають принципи французької демократії, посилаючись на статистику (6% представництва у Національній Асамблеї, в той час як жінки становлять половину населення). Це є темою дискусій у Франції сьогодні. Безперечно, що у порівнянні з середніми віками жіночий рух здійснив вирішальний поступ. Робота, особиста свобода, рівність в освіті та у виборі професії, початки політичної рівності... Однак існує також і певний спротив, випадки очевидної нерівності, як-от показники безробіття чи незадовільний стан сімей “без батька”. На світовому рівні націоналістичні рухи чи релігійний інтеґризм часто обирають жінок метою для своїх нагінок. По-справжньому фемінізм так і не зможе ніколи рухатись вперед, допоки старі стереотипи стоятимуть на заваді поступові. |
ч
|
|||