Володимир ЄшкілевПатос (фраґмент з роману)© Єшкілев Володимир, 2000 8
Авдиторія університету. П’ятнадцять хвилин по другій. Корват розкладає на викладацькому столику пасьянс списаних цитатами різнокольорових аркушів. Жовті – виписки з часопису “Огляд сучасної психіатрії”, рожеві – вибірки з Дерріди, Барта, Стендаля, блакитні – з Андруховича, Іздрика, білі – видруки з Інтернету, дбайливо розсортовані Трахом. Мине кілька хвилин, дурнувато зареве пристрій, котрий тут чомусь називають “дзвоником”, почнеться пара, і слова почнуть випорхувати з аркушів, застрибувати в лектора, а вже з нього – тяжко стрибати в авдиторію, немов затерплі пасажири з переповненого автобуса. До Корвата підходить студентка. Він не пам’ятає її імені. Прізвище, здається, починається літерою “ц” (десь наприкінці залікової відомості). Натомість він пам’ятає, з якої вона групи: ПР-42. Подвійний чубок звисає на обличчя Ц-ПР-42 лакованими крилами втомленого кажанчика. Футболка кольору бичачої жовчі, курточка і штани з лакованої шкіри, стягнутий масивною пряжкою чорний широкий Calvin Klein, круглі окуляри з жовтими шкельцями, мідний саморобний pasific на шкіряній поворозці. Тоненькі ніжки з’єднані з громіздкими платформами взуття непереконливими, затягненими у білі шкарпетки, шарнірами. Двадцятидворічний персонаж андеґраундного передання. Темна лінія спектра. Ц-ПР-42 відхиляє пасмо лакованого волосся від жовтого шкла і звертається до Корвата мікшованим голоском. У дитячій анімації так говорять виповзлі з мушель молюски: – Аристиде Михайловичу, хочу вас запитати... – Прошу. – Ви на минулій лекції розповідали про модерністичне сприйняття світу. Ви казали, що комунізм і фашизм були найбільш вдалими модерністичними проектами. Я цього якось не можу зрозуміти. Нам професор Боровчук казав, що модернізм – то напрям у мистецтві, але ж фашизм не був мистецькою течією. Може ви поясните якимось прикладом... – Охоче, – Корват завважує вузьку талію, розвинуті стегна і груди Ц-ПР-42. – Я вам розповім притчу. “Чогось мене повело нині на анекдоти, – констатує він подумки. – Певне, старий Стасьо зурочив... А цю пацифістку треба буде потягати по перездачах. Може, й вийде з того якась пригода. Все ж таки кажанчик на четвертому курсі, а обручки ще нема...” – Уявіть собі, – починає він притчу, – сенаторський палац часів Римської Імперїї. Величезний, населений павичами, пеліканами і мармуровими статуями палацовий парк. Сенатор виходить на ранкову прогулянку у супроводі цілого натовпу рабів з віялами, наложниць, посіпак, найманих поетів, акторів, бретерів, друзів дому, номенклаторів, радників і родичів. Найманий поет (який-небудь Луцій Мальвій Магон, співець патріархального села і військових традицій, далекий нащадок Катіліни і Долабели) декламує щойно створений панегірик, що прославляє щедрість і могутність сенатора. Посіпаки вітають оплесками кожну гіперболу і метафору, наложниці пошепки обговорюють чоловічі здібності акторів і бретерів (такий величезний! я ледь не вмерла...), друзі дому озираються навколо з надією щось поцупити... Величне видовище! Могутній володар! Раптом сенатор зупиняється і запитує в поета: “Чи не здається тобі, мій любий Луцію, що мій парк щойно залишила наша втіха, срібнонога золотоока Гармонія?” “Так, о нездоланна підпоро Вітчизни, окрасо Сенату, жаху сарматів і персів! – миттєво знаходиться поет. – Прийшла весна, і тут тепер забагато зеленого кольору. Це не сподобалось лілейнокрилій Гармонії!” Сенатор хвилину дивиться на Луція (посіпаки вже починають нервувати), потім викликає з почту юну наложницю. Щаслива увагою володаря, красуня підбігає до свого пана, а той дає умовний знак бретерові. Одним професійним порухом меча найманець зносить наложниці голову. Злива паруючої крови фарбує блискучий мармуровий пісок доріжки в червоне. “Червоним врівноважено зелене! – радісно сповіщає поет. – Гармонія повернулась! Слава нашому володареві!” Почт аплодує... – Так от, – Корват поглядом обмацує опуклості під футболкою, – я б визначив так: у цього уявленого нами сенатора модерне світосприйняття; себто, у його, так би мовити, дискурсивному полі естетична потреба є більш вартісною, аніж моральні приписи і настанови... У пріоритеті естетичного, ірраціонального над етичним і впорядкованим і криється глибинна сутність модернізму... – Підар гнойний, етот ваш сєнатор, – раптом переходить на російську Ц-ПР-42, повертається і йде геть. “Вона таке мені сказала? Не може такого бути!.. Причулось?..” – Корват ошелешено спостерігає потилицю Ц-ПР-42. Серед пустелі розгублено-верескливих коротеньких кочових думок (помсти! помсти!) палестиною спокою народжується припущення: “Це ж, напевне, знову атенолол грає мої збаранілі рецептори... Фармацевтичне зґвалтування реальности... Не могла ж вона дійсно сказати мені, викладачеві таке...” Реве “дзвоник”. Авдиторія швидко наповнюється строкатим рухом, запахами дезодорантів, парфумів, поту, перегару, тютюнового і конопляного диму, ароматичних добавок до пральних порошків. Хвилею здіймається і відразу спадає стишене стакато дискантів і контральто. Шелестіння конспектів і спідниць. Нахабнючка Ц-ПР-42 умощується поряд із цибатою білявкою Маґдою, щось їй захоплено розповідає, сміється. Білявка (блакитноокий екземпляр Homo europeans nordicus) обдаровує лаковану batlasse чарівною посмішкою, нахиляється до неї і цілує чорну квітку її напіврозтулених губ. “Лесбійки!” – вирішує Корват. Недбалим помахом руки (сідайте ж уже!) він вітає авдиторію. Тиша. Аристид Михайлович Корват, приборкавши хтиві фантазії та відігнавши холодну примару атенололової млосності, починає: – Запишіть тему сьогоднішньої лекції. Минулого разу я розповідав вам про архетип Народження Божества, присутній у давній літературі. А також ми з вами говорили про його модерне і постмодерністичне відлуння у сучасних художніх текстах. Сьогоднішня лекція присвячена архетипу Самогубства. Отже записуйте: “Випадок Зенона: інтерпретація суїциду в літературних текстах”. Записали? Скорше записуйте... З літератури я даю вам тільки одне джерело: D.Cettor Essai sur la narration da suicide. Часопис NERVURE, 1999, число п’яте... Записали? Що? Так, французькою мовою... То ваші проблеми. Отже суїцид. Самогубство. Ніхто з присутніх не пробував покінчити з своїм існуванням? Ні? Вельми втішений... А проте, від часів самогубства Зенона Кітіонського (про котрого зокрема піде в нас мова далі) до фатального стрибка з вікна французького філософа Жіля Дельоза (1995 року) практики суїциду вплетені вибагливим візерунком у знакову, ритуальну, оповідальну тканину світової культурної матриці... Чи дивились ви фільм “Матриця”? Ну, тоді знаєте, про що я говорю... На перший погляд, нескладною, прозорою уявляється етимологія самого слова “суїцид”. Але вже десь на кордоні звукового навіювання, так би мовити, шаманського проговорювання “сууйтцид” нам чується англійське swing – ритми барабанів, банджо, смертоносні танці негритянських жерців, пурпурові присмерки джезу... Латинське слово sui – “себе” ми зустрічаємо у сталевих періодах Цицеронових трактатів – sui conservandi causa – “задля власного врятування”. Невідомий історії словотворець темних століть долаштував до цього слова корінь caedo – “бити, різати, нищити”... Встигаєте записувати? Напишу вам на дошці... Крейда знову волога! Коли ви вже навчитесь готувати авдиторію до лекції?.. Хто староста курсу? Корват чудово пам’ятає, що старостою четвертого курсу є валькірія Маґда. Він не відмовляє собі у задоволенні відправити її за сухою крейдою у деканат, помилуватись дефілядою породистого створіння попри викладацький столик. Краєм ока він обмацує розкішний вигин її стегон, блиск плоті у розрізі темно-синьої спідниці. “Нащо ж було вдягати до такої спідниці яскраво-червоне взуття? Відразу видно, що ходить з лохами”, – співчуває дівчині лектор. – ... Марк Туллій, – продовжує Корват, отримавши суху крейду з рук Маґди (довгі пещені пальці, перстень з жовтим топазом), – застосовує слово, утворене від вказаного кореня у значенні “офірного заклання” – inter caesa et porrecta – між закланням жертви і покладенням її на жертовник. До речі, будь-хто з вас може собі побавитись і увести до українського лексикону нове словоутворення інтерцидний у значенні “міжжертовний, недоофірований”. Не бажаєте? Ну, це жарт... Продовжуємо... Знавець древньогрецької може відчути у слові “суїцид” відблиск мілітарного заліза, присутність прямого еллінського меча – siderion, котрим Софоклів Аякс перерубує нитку свого героїчного і звитяжного чину. Ось такими коннотаціями облаштована фонетика самогубства. Розповідь про самогубство яко подію, або випадковий уривок життєвої історії, відбувається вже після суїцидального акту. Розмови друзів, родичів, сусідів самогубця формують оповідальність особливого типу. Вам, певне, відомо, що самогубців колись не дозволяли ховати на християнських цвинтарях, позаяк самогубство – гріх проти Бога. Так само “поховання у слові”, віртуальна панахида розмов, пліток, спогадів близьких, виправдальні монологи справжніх і уявних винуватців відбуваються через оповідальність особливого типу, яка знаходиться поза межами звичайного побутового анекдоту. “Мовчання, безумовне мовчання оточує факт самогубства”, – писав у 13-му столітті славетний схоласт і радник двох Вселенських соборів, світоч середньовічної ерудиції Сиґер Брабантський. На думку багатьох психологів і психоаналітиків, те, що про самогубця говорять інакше, підкреслює позамежність його смертної практики, підкреслює, що кожен акт самогубства ховає в собі Послання, адресоване, зрештою, нам усім. Це Послання про неповноцінність життя взагалі, про невдячність і жорстокість близьких, про неминучість оплати всіх авансованих нам радостей буття, про безжальність або байдужість коханої істоти, справжнє єднання з якою можливе лише на теренах, де стають безглуздими всі прояви егоїзму (“я зійду у могилу, щоб тебе обійняти”, пише Гайне у “Ліричному інтермецо”), про Вигнання з уявного світу (Барт), про заколот друзів, про несправедливість Творця, який створив недосконале тіло (зависоке, занизьке, надто худе, товсте, клишоноге, з плямою на носі тощо), про вперте мовчання телефона, про нестерпну легкість буття, про невиліковність СНІДУ (ату її, цю завжди невсихаючу науку!), про Порожню Фортецю Бруно Беттельгайма, побачену у наркотичному видінні, про примарних монстрів Лавкрафта і Вілсона, що при повному Місяці висотують нашу свідомість... Чи не помітили ви того, що, заглиблюючись у послання самогубця, я стаю нестерпно літературним? Даруйте, але є підозра, що не всі люди мають однаковий стиль мислення – уявіть собі, що дехто навіть у момент затягування петлі може думати про Лавкрафта... Пречудовий дослідник кордонів людського-занадто-людського Ролан Барт так описує створення Послання: “Я стягую на себе роль: я той, хто буде плакати, і цю роль я граю перед собою – і від неї я плачу: я сам собі власний театр. І, бачучи себе у сльозах, я плачу від цього ще сильніше; якщо ж вологий потік з очей підупадає, я швиденько повторюю адресовані собі різкі слова, від котрих вони потечуть знову... У такому подвоєному промовлянні, що ведеться до фінальної какофонії (клоунська сцена), міститься задоволення певного штибу”. Принагідно згадаємо Вертера, що описує Шарлотті образ своєї майбутньої могили... Життя для самогубця перетворюється на співмірний з його особистою проблемою предмет, він крутить його у руці, дивуючись: таке нікчемне! Він залишає цей м’ячик нам у спадок: бавтеся, добродії, я набавився вже. Він уявляє, як м’ячик розгорнеться у ляпас і навідліт вдарить по щоці ту сизу імлу, якою поступово постаємо ми всі в уяві самогубця, розгорнеться у прокляття, котрим і розпочнеться Армаґедон. Aurevoir, my friend, aurevoir! Це адресовано всьому світові! Суїцид, таким чином, виявляється чимось більшим за подію. Більшим за ситуативне переконання. Це – релігія смерті, яко свідомого вибору. Це – виклик Творцеві від тваринної істоти: “Ти сотворив життя, а я сотворю смерть і урівняюсь із Тобою!” Під цим кутом зору самогубство не є апофеозом стоїків, а, скорше, квінтесенцією всіх стильових пошуків післямодерної доби... Зенон Кітіонський. Діоген Лаертій зауважує, що від Зенона Елійського, учня і коханця славетного Парменида, в Елладі було аж вісім філософів з цим ім’ям. Можемо говорити про найулюбленіше чоловіче ім’я Передвічної Софії. Кітіонець з того загону однойменників був третім, мешкав у четвертому столітті до Різдва Христового, був калічним від самого народження і покінчив життя настільки достойно, що поп-біографи античності перетворили його у найвзірцевішого самогубця давнього людства. Він зробив свій останній вибір, отримавши Знак – зламаний мізинець. Невиправний цинік Родольфо Картенат жартує, що виглядає правдивим припущення: цей мізинець був останньою цілою і функціонуючою частиною Зенонового тіла. Так чи не так, але Провидіння, у котре давньогрецький філософ (при всіх тодішніх теїстичних сумнівах) мав би вірити, вказало йому: життя втратило лінійність (а разом з лінійністю сенс) і перетворилось на дурне коло ситуативних повторень. Ми б сказали: Groundhog’s Day.(1) Зенон добровільно залишає життя, стає героєм, йому споруджують статуї. Адже для античного світу у Посланні самогубця ще немає нічого непристойного. Скорше навпаки: дисонанс старості із вічно юним, безсмертним світом (упроявлений у знищенні улюбленого мізинця) є зрозумілим античній людині, і зразковий мудрець не чекає ганебного здитинення (безпомічність, маразм, знущальні жарти дітлахів, презирливі погляди красунь, зламані пальці). Він пише заповіт, напучує друзів досвідом своїх помилок і мандрів, дефлорує щойно куплену п’ятнадцятирічну рабиню (та верещить під натиском могутніх чресел старця), роздає бідним мідяки, дякує архонтові і народним зборам за їх громадські чесноти, приносить тлусті жертви всім богам і відправляється за допомогою шляхетної отрути (або через кратер сицилійського вулкана, як у випадку Емпедокла) на береги Стіксу. Як високо підноситься це світле і прозоре видіння античної суїцидальности над невротичним зведенням порахунків з власним “я” у закопченому фабричними трубами, прагматичному, сіро-жовтому, як сторінка радянського шкільного підручника з портретом Маркса, дев’ятнадцятому столітті. Барон Стендаль пише: “Людина, котра аж сорок п’ять хвилин роздумувала про самовбивство, вже влізла на стілець і зняла з книжкової полиці каталог зеркал сен-ґобенської фабрики.” Цитата з “Арманс”. Ви записуєте? “Сен-Ґобен” пишеться через “о”...Добре, почекаю... Отже, з’являється романіст, котрий бере на себе ролю адресата Послання. У своїх сентиментальних вчительських оповідках він перетворюється на невтішного зашмарканого родича всіх самогубців і узагальнює, і повчає, і ототожнює, і розповідає і, нарешті, вбиває бідну мадам Боварі... А потім, у “Максимі” чи “Мулен Руж”, доїдаючи охолоджене суфле з абрикосами (ґарсон, я замовляв бордо!), повідомляє вухатому потенціальному біографові: “Мадам Боварі – це я!” Зрозумійте мене вірно, тут і тепер я говорю не про Флобера (мир його пам’яті!), а, скорше про Метафлобера, деконструктора соціальних (вибачте за пошлість) причин самогубства. Доктор Дідьє Сеттю зауважує: “Зіткнувшись із самогубством, ми доконечно знаємо результат, але одночасно передчуваємо таке розмаїття всеможливих причин, що не можемо призупинитись на жодній; а, разом із тим, якесь відчуття – редукція незнання, або безсилля – підштовхує нас до ситуації, коли кожна з можливих причин є правдивою.” Перед такою непевністю можна надовго загубити позитивне сприйняття життя, перефарбуватись у ніцшеанця, підштовхнути ближнього, не питаючи, з якого такого добра той похитнувсь... Самогубець актом власної волі перетворює лінію особистої історії на коло, повертаючись до арійського світосприйняття предків. Може тому серед євреїв так мало самогубців? Цикл замикається в особистому Вічному Поверненні. Він каже нам: я забираю весь свій світ без винятку, і частину вашого світу із собою... Аристид Михайлович на хвилину відривається від кольорових аркушів і оглядає авдиторію. Повний безлад. На задніх лавах йде жваве обговорення якихось позалекційних подій. Ц-ПР-42, притулившись до оголеної руки Маґди, зануривши кирпатий носик у золотаві хвилі її волосся, щось щебече у вушко валькірії. Рука нахабнючки майже обіймає її стегна. Маґда, впіймавши Корватів погляд, хтиво посміхається. Ц-ПР-42 теж обертається до кафедри, дивиться на лектора вкрай недружньо. “Поламав лесбійський кайф пацифістці!” – горизонтальна підлувата радість припливає до Корватового обличчя. З несподівано приємним відчуттям Корват повертається до лекційної вправи. – Суїцидальна література 20-го століття отримує у спадок від попередньої епохи небагато якісних рефлексій. Хіба що передсмертну записку бідної Олі із недоладно-геніальним словом “дебют” (Достоєвський) та агонію Емми Боварі... Модерністичне мислення нової доби відмовляється визнати самогубство трагедією. Цитований вже французький психіатр пише: “Ми звертаємось до оповіді романіста саме тому, що через літературу виявляється багато потаємного, окультного. “Боварі – це я!” багаторазово було трактоване текстознавцями. Але ризикнемо запропонувати ще один варіант: ми бачимо в цьому прикладі ознаку вдалого псевдоніма. Вдалого, позаяк він вичерпує собою самогубство”. У наведеній цитаті для модерніста слово “вдале” важливіше за “самогубство”. Модерніст мислить проектно, тому Послання самогубця він бачить у якості ориґінального, але припустимого способу пошлюбити літературну славу. Найблискучіший приклад такого модерніста – французький письменник російського походження Ромен Ґарі, автор одного з найкращих (як на мій смак) романів 20-го століття – “Коріння неба”. Його літературне життя позначене псевдонімами-самогубцями. Починаючи з першого роману (у той час йому було дев’ятнадцять років), він підписувався “Люсьєн Брюлар”. Потому підписи різноманітнішають: Фоско Сіцібальді, Шате Боґа. Низка історій, понаписуваних під егідою “псевдонімії”, у яких герой закінчує самогубством, дозволяє собі померти, ставлячи нас перед знаком суїциду. Відтак у творах Ґарі оформлюється псевдонімічна серія “Еміль Ажар”. У лабіринтному романі “Псевдо” Еміля Ажара, його персонаж Тонтон Макут – Р.Ґарі? – вбиває себе. Пароксизм незносної особистості: “Ажар” насправді існує у тому вимірі, котрий ми звикли називати “реальністю” (це літературне псевдо Павловича, молодшого двоюрідного брата Ґарі, якого він, за звичкою старого фальсифікатора, рекомендував світові яко небожа!). І шельма Ґарі хоче переконати у цьому своїх читачів. Він пише “Псевдо” для того, щоб проголосити дійсне існування Ажара і заперечити існування себе самого. Але це, як і досі, наскрізне, тотальне (переможне у своїй повсюдності) псевдо. Стриманість критики запалює інтриґу: особистий світ Ґарі стає ще потаємнішим. Все здається псевдонімічним, складається враження, що немає нічого реально існуючого. Під ім’ям Ажара Ґарі отримує другу Ґонкурівську премію (єдиний в історії, позаяк статут премії не передбачає можливості повторного нагородження). Можливо, саме псевдо стало зобов’язуючим символом утримання від розпаду його нелітературного життя... Але таємниця поступово розкривається, і Ґарі встромлює собі до рота карабін... Дещо інший шлях обрав відомий відчизняний прозаїк Юрій Андрухович, роман якого “Перверзія” є, передусім, наскрізною оповідкою постсуїцидального типу. Відлік внутрішнього романного часу йде від 11 березня 1993-го року – коли кінчає життя самогубством (або імітує цей акт) Стас Перфецький, персонаж-гібрид, химерне поєднання alter ego самого Андруховича і романтизованого образу київського режисера Сергія Проскурні. Якщо згадати, що день народження (тобто єдина для живої людини безсумнівна дата) автора роману – 13 березня, маємо доконечно вибудуваного гностичного змія, що кусає себе за хвіст. Гадаю, що в окультній символіці немає більш суїцидальної потвори. Самогубство Перфецького Андрухович описує так: “Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках... Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня”. Тут подибуємо спробу постмодерністського письма реставрувати той світлий, естетизований чин припинення топтання рясту часів античності, котрий оприявлено у біографії Зенона. Але знов усе псує іронія. У шостому пункті “заповіту Перфецького” читаємо про його борги у сумі “27 тис. 730 ам. доларів”. Зелене капустяне шурхотіння затуляє обрій чистої естетики. І знов недосяжним виявляється чин Кітіонського старця... На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук. Музичка. Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі. “Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!” – Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до столу, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Усі записи є. “Упс!” – дивується він. – Щось не так? – єхидно запитує нахабнючка. Маґда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. Її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької лілейнобілої шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. “Ось чому в неї червоне взуття!” – здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком. “Стаєш імпотентом, Аристиде!” – повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту. – Ви постійно вдвох розмовляєте, – робить він зауваження Маґді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки: – Ми розмовляємо, бо ваша лекція нецікава. Корват реаґує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції, виготовлені на згубу Ц-ПР-42, залишаються застряглими у горлі: краєм ока він помічає як правиця нахабнючки відтягує ґумку Маґдиних трусиків і щезає під бганками спідниці. Маґда вдоволено мружиться. Корват готовий поклястися, що бачить миттєвий рожевий спалах “гусячої шкіри” на оголених раменах валькірії. Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко: – Чому це вам нецікаво? – Непереконливо. – каже лакована дівчина. – А ви самі колись пробували покінчити з життям? – питає примружена Маґда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. “Що це сьогодні зі мною коїться?” – він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі. – А наявність такого досвіду ви вважаєте для лектора обов’язковою? – Ні, – каже білявка, – але ж ви намагаєтесь нам щось довести. “То вони обидві проти мене!” – У ісламському мистецтві, – переходить він у контрнаступ, – є поняття “доторку до буття”. Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей... Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним... Авдиторія сміється. Один – один. – І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, – питає Ц-ПР-42, – ви направду вважаєте “доторком до самогубства”? Воно ж все наскрізь несправжнє... – А ви, шановна, знаєте щось таке “справжнє”? – Вона собі вени різала, – повідомляє хтось за спиною Корвата. – Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, ви нам зробите усне повідомлення про ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми вас охоче послухаємо, – висуває він безвідмовну викладацьку пастку. “От і подивимось на тебе, розумнице недорізана... Take me away, Ah, Ah...” Ц-ПР-42 запитально дивиться на Маґду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата: – Мені можна вийти на кафедру? – Авжеж. Отже ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне? – Спробую. “Упс!” – подумки констатує Корват, дивиться на годинник. – Добре, – погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він обертається до авдиторії: – Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?.. Ну, то дякуйте вашій колезі... Де обліковий журнал? Журнал у Маґди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи: – Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці. – Мене не попереджали. – Так то було ще перед другою парою... Нас мало сьогодні. – Скільки є, – суворішає лектор, – стільки й перевіримо. – Я хлопців вже повідмічала, – валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами “енок”. – Добре, добре... – Корват спрямовує олівець на список. – Білецька Галина! Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської. – Варасарян Галина! Де є?.. Відсутня. – Гошовська Галина! Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі. – Сідайте. Ошевич Маґда! – Я тут, – нордична посмішка валькірії. – Оленчук Галина! “Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність...” – Пайзьо Галина!.. Самар Галина!.. Ткачівська Галина!.. Нарешті літера “ц”. – Цап Галина! Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях: – Я не Галина, я – Катря. – Вибачте... Цирлик Олена! – Альона, – виправляє, зводячись, Ц-ПР-42. “Опочки!” – запам’ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже: – Як тут написала ваша староста, так я читаю... Прошу вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві ваші думки з проблеми самогубства... – А ви ще Галю Яремків не відмітили! – ображено підстрибує “торпеда”. – Так, так, – Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Маґди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. “Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!” – давить Корвата важка зелена жаба. Альона починає: – Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією...А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям... – Цікаво! То ви феміністка? – Якщо “феміністками” ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді – феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмету. Які бажають бути вільними і рівними... Ви – фалократи! – За що ж нас так?.. – За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки самозакохані і цинічні. – Ха! – сміється Корват. – Мені пригадується один з героїв Достоєвського. Він казав, що ненавидить жінок тільки за те, що вони собі на, вибачаюсь, тилові частини наліплюють “фру-фру”, щоб виглядати “бельфам”! – Дуже дотепно! – приходить на допомогу подрузі Маґда. – Можна сміятись? – Я вас перервав, Альоно. Вибачте, – чемно відступає куртуазний друг реввоєнгакера. Його все більше збуджує радикальна відмінність у зовнішності цих двох дівчат, безкомпромісний шарм Альони і нордична досконалість її подруги. Його фантазія, звільнена атенололом від корд і кордонів, малює видива сплетених тіл, чорні губи неформалки, заблукані у рожево-золотих хащах між ногами валькірії... – Мені видається, – пояснює Альона, – що чоловіки живуть у більш відкритому світі, аніж жінки. А якщо світ відкритий, то самогубство не відбудеться... Перед тим, як вирішити піти з життя, людина має відчути, що все навколо зачинено, що небо стало цератою, що воно вже не відкрите, повітряне, але ніби ляда, накривка, медицинська ширма. Чоловік ніколи не відчує цього так, як відчуває жінка... Все має бути зачинено: і глупі книжечки, де все брешуть літератори, і має бути ображеним усяке незґрабне звірятко, і будиночки мають бути помальовані нетверезими фарбочками, і має бути подзьобане волооке зернятко, і кохання має квітнути кишками назовні... А оце: Who kills it, feels it.(2) – це ж жінка написала... А чоловіки... Вони ж завжди спроможні переключати себе ніби на інші програми. На кар’єру, друзів. А коли зрадять жінку, то вона буде у всіх речах, людях, книжках бачити тільки ту зраду і більш нічого. Все стає отруйним. І телевізор стає отруйним. І ліжко. І холодильник. І будинок, і вулиця теж... Вона йде тією вулицею і згадує: ось тут ми призначали побачення, тут цілувались, тут він мені розповів про своїх батьків, у цій каварні ми їли крекерні тістечка... І у цьому всьому – сто пудів найотрутнішої отрути. У чоловіків ніколи не болить тіло, коли їх зрадять, а в жінки все тіло болить. Чоловіки собі вигадують причини для самогубства, а жінка ріже собі вени, бо просто не може жити, їсти. Хто з вас це зрозуміє?.. І ляда закривається і під нею нема чим дихати. Немає повітря... От ви, Аристиде Михайловичу, у позаминулій лекції розповідали нам про від’ємне мислення. Про “ніщо”. Про аванґард говорили нам. Про Чорний Квадрат. А жінка це ваше “ніщо” завжди відчуває, непотрібно їй для цього відчуття жадних мистецьких образів. От ви знімали коли-небудь взимку з дротів замерзлі, затверділі на морозі простирадла? Ні? От, коли ви торкаєтесь цих простирадл, вони ніби трупи на доторк. Коли тебе зрадять, то все навколо стає таким на доторк – холодним, трупним. Речі стають трупами речей, а книжки – трупами книжок, а слова – трупами слів... Це тільки ви, чоловіки, завжди такі позитивні, налаштовані на “щось”. Звідси всі ваші розмови про якесь Послання! Кому його заадресувати, якщо світ постав трупом? Якщо тебе вивертає назовні зеленим блювотинням від смороду тієї потвори, того паскудного звіра, з яким ти зачинена разом в одній клітці, в одній кімнаті, в одній собачій будці, в одному цьому затраханому світі?.. Я так вам скажу: насправді немає ніякого Послання, є тільки дурні нотатки, що нічого не варті. Словами-трупами нічого не напишеш... Вона замовкає, перегортає конспект, ніби шукає там продовження виступу. Павза. – У вас все? – питає її Корват. Альона мовчки хитає головою. Вона не вдоволена собою, своєю неспроможністю підшукати більш точні і влучні слова, образи, сентенції, повідомити Маґді, студентам, занудному викладачеві про справжнє, котре так легко відчувається без слів-посередників. У своєму зніяковінні вона приваблива і сексуальна – красиве зґрабне інтерцидне звірятко, розлючене невдалим стрибком. Вона зустрічає вдячний погляд Маґди і заспокоюється, сходить з кафедри. “Цікаво, – думає Корват, – коли вона дивиться на Маґду крізь ці кумедні жовті окуляри, якого кольору бачиться їй Маґдина шкіра? Жовтого? Помаранчевого? Їй це подобається?” 1 День Байбака (англ.) 2 Хто вбив тебе, зрозумів тебе (англ.) |
ч
|
|||