Ясміна ТешановичАнна Кареніна у Белґраді© Tesanovic Jasmina, 2000 Життя Анни Кареніної – це схема, в яку час від часу, як тепер, так і колись, потрапляє кожна жінка, і яка передує романові. Кажуть, що Толстой, пишучи про Анну, мав на гадці себе; тому, мабуть, ця схема дійсна і для чоловіків, але в будь-якому випадку, як на мене, то це Анна Кареніна створила Толстого, а не навпаки, і її існування є чимось справжнім і близьким, тоді як розповіді про Толстого обертаються у сферах наукових спекуляцій. Кожна людина залишає після себе щось досконале, навіть якщо це лише спожитий обід: Анна Кареніна гуманізувала Толстого, автора Війни та миру, поміщика та мислителя. Ось як це трапилося, наприклад, у Белґраді. Коли Вронський вирішив надовго залишити Анну, щоб піти воювати у Сербію, Анна пережила нервовий злам, загострилась її параноїдальна депресія, що незабаром призвело до відомого нам кінця. Справді ж страхітливим з точки зору кожної закоханої людини виглядає те, що інша сторона у фатальному зв’язку, який ламає не лише закони особистості, а й суспільні закони, переживає ще більший фатум, який не несе із собою нічого нового, а лише те, що є найдавнішим у світі – убивство, і заради цього жертвує усім особистим прогресивним діянням і благополуччям. Анна Кареніна й не знала, мабуть, де знаходиться Сербія, і що їй загрожує, щоб Щось Найкраще На Світі скорилося її порятункові. Але Толстой знав, знав про історичне православне братство росіян та сербів, але своїх знань Анні не передав, що коштувало їй життя, а йому, Толстому, допомогло усвідомити, до чого призводить ґетоїзація та охорона тих, кого ми любимо, а також іґнорування науки найслабших. На залізничній станції у Белґраді кожен день базарний. Контрабанда людьми та речами процвітає. Шланги та мітли громадять смердючий бруд, просяклий димом старих вагонів. Але вокзал й далі залишається найбруднішою з-поміж найгарніших і найстарших споруд Белґрада. Найбільше вокзал нагадує плювальницю, інколи він схожий на інфекційну лікарню. Різка протилежність – у відчуттях людини, яка мусить із своєї більш-менш урбанізованої квартири ступити спершу на запльовану розриту белґрадську вулицю, а відтак спуститися вздовж ріки, вдихаючи забруднене повітря, до найнижчого місця. Як і у всіх інших містах на світі, поруч із вокзалом процвітає кримінал, і цей квартал стає фольклорно вираженим і небезпечним водночас: душа міста. Якби Толстой переніс Анну Кареніну у Белґрад, залишивши їй усі її неврози, і якби вона поспішила у такому стані на Белґрадський вокзал, то, мабуть, і не наклала б на себе руки. Спостерігаючи дев’ятнадцятирічних новобранців, які з почуттям смертельної ейфорії вирушають на фронт і яких проводжають родичі, що більш-менш вдало вдають патріотизм, можливо, вона збагнула б, що війна не є чимось таким, як уявляє її Вронський – для піднесених чоловічих поривів. Вона збагнула б, що це безвихідь фрустрованих інферіорних систем та людей, якими б святими не здавалися причини. Усвідомлення того, що вона знає більше за свого молодого коханця, бо є вдвічі старшою і як жінка, і як чоловік, змусило б її здригнутися та втямити, що вона не має іншої опори, крім свого п’єдесталу (з якого їй вдалося так стрімко злетіти), того самого, який був би дуже корисним і для всіх, хто залежить від неї, наприклад, її дітям, або дітям взагалі. Анна та Вронський багато років жили разом, перед тим як зустрітися. Про це колись сказали б: створені один для одного, та вони такими не були. Був певний час, коли вони не жили разом, перед тим як зустрітися, а коли зустрілись, вони не були єдині, хто б міг із зустрічі створити Кохання. Ще декілька чоловіків та жінок крутилося біля їхньої спільної опори, зміцнюючи та розхитуючи її. Джерело зміни було доступне всім, але тільки Анна та Вронський ним скористалися. Не з хоробрости, а з відчаю, зі страху, що їхнє життя й далі мляво протікатиме, як добре знайома хвороба, що оповила людей наче туман місто. Дехто каже, що усі коханці повні розпачу, і що впізнають один одного по злу, знаходять за спільним тавром нещастя, незалежно від суспільного становища чи природної обдарованости. Хтось інший, навпаки, казатиме, що лише тоді, коли ти достатньо сильний, ти можеш дозволити собі посковзнутися і впасти у чужу особистість – закохатися. Мені здається вірним і те, й інше, причому водночас. Хоча дуже швидко відбувається розподіл ролей і один падає, інший вибирається з прірви, здебільшого, жінки падають з якоїсь фіктивної висоти королівни у ще фіктивнішу прірву своїх біологічних буднів, тоді як чоловіки із прірви “ніжної душі, яку ніхто не розуміє” возносяться до “тирана, якого ніхто не хоче слухати”. Може бути й навпаки, може й перемінно, але динаміка диктує зміст, а тоді й ту непомітну форму, що зветься коханням. Звісно, тут з’являється й еротика, як шнурок-подовжувач – з тригодинної любовної афери створює пожиттєвий чи майже пожиттєвий шлюб з декількома дітьми: чому, зрештою, варто присвятити життя, як не коханню з добрим еротичним супроводом? Може, війні? Вронський про це знає, про комбінацію з декількох піднесених елементів, Анна тягне лише в один бік, до сутички, а Вронський обертає це в еротику. Вона через сутичку висловлює незадоволення тим, що не може реалізувати себе. Вона – електричне коло, він хапається за неї як за найавтентичнішу подію, незважаючи на свою карколомну кар’єру військового, яка пропонує йому альтернативне життя. Могло би бути й навпаки, коли б Анна, вбивши життя попереднє, почала писати, а Вронський оберігав би хатній поріг у часи великих воєн. Чи добрий розрахунок – довга любов? Добрий розрахунок виключає категорію любові, яку ми знаємо. Особливо розрахунок жінки, яку частіше використовують. Візьмемо й поміркуємо, що її ніхто ніколи не любив і не буде любити, якщо попередньо буде змушений заплатити за рахунком. Майже кожну жінку, яка не є вільним стрільцем. Якщо, за Одновою порадою, кохання вже не є взаємним, важливіше бути тим, хто любить, ніж бути коханим, у такому разі жінка виграє. Однак, якщо кохання завжди взаємне, як вважає Лакан, то вона знову повертається до питання порахунків. Отже, жінки приречені на те, щоб разом із свідомістю вбирати й скупість, ту хворобливу скупість, що призводить до анорексії, самообмеження, і ту, що веде до аскетизму. Знову досягнення святенницьке. Чи коханням ми схиляємося до доброго розрахунку? Постійно, знаючи, що йому нема кінця-краю, як у безконечній партії в шахи, у якій рівноправні партнери змінюють правила гри. Ніхто не любить закоханих жінок, бо вони надокучливі. Надокучливі перш за все для тих, у кого закохані, що вони й самі усвідомлюють, а через це стають надокучливими для усіх решти. І найважливіше: найбільше, мабуть, вони надокучливі для самих себе, бо хтозна вкотре повторюють одну і ту саму історію, з голови, вивчену, справжню чи вигадану. Надокучливі, бо слабші ніж завжди, вразливі, і тому порочні, без ідей, і тому веселі, одержимі і позірно зацікавлені в різноманітності. Увесь час розтягується один тягар у різних напрямках, в ім’я якоїсь рівноваги, що її неможливо утримати: вічного та досконалого кохання, відчуття впевнености та довершености, своєї та предмету бажання. У цей час вони стійкі до вірусів, до дітей, до капостей: ніщо не може їх зупинити, крім фальшивого стогону якоїсь мелодії, яка до глухоти звучить у них всередині. Кожного ранку вони прокидаються з думкою: де я, хто я і хто це спить біля мене. Секунду потому вони обіймають предмет своїх бажань, поринаючи у теплий світ “ілюзії, що триває” і доживають до заходу сонця: хто зна, може завтра вже й не буде? Здебільшого, вони ненавидять себе, як ненавидять і слова, які вимовляють: уникають людей, які їх підтримують, бо ті знають у чому річ. Їм здається, що їхній внутрішній світ порочний, а зовнішній – зразковий простір для подолання відчуття провини. Може статися так, як це нерідко буває, що зовнішній світ протистоятиме внутрішнім недолікам, тоді увесь процес фіксується надовго, багато довше після того, як вщухне громадський інтерес. Дуже часто він фіксується на усі часи, як потреба, або основний різновид кохання. Кохають, за винятком технічних деталей, у спосіб, в який кохав наш предок. Цей впізнаваний, теплий, майже вологий запах, який робить нас щасливими поряд з коханою людиною, передусім у звитому гнізді. Закохані жінки можуть стати схильними до флірту і безладних статевих зв’язків. Саме ті, що ніколи такими не були і не можуть бути такими по-справжньому. Бо їхній світ стає монотеїстичним: усі чоловіки стають Ним, усі дотики, усі слова можуть мати зміст лише у зв’язку з Його дотиками і словами. Вони – святенниці, вони возносять жертви Тому Іншому, вони морально зрадили себе, а отже, й інших, і більшої зради бути не може. Водночас цей монотеїстичний та пантеїстичний світ, джерело їхнього істеричного напруження, випромінює еротичність через кульбаб, чоловіків, комарів. До всього вони вразливі, від усіх вони відрізняються. Закохана жінка, завжди і тільки, незважаючи на суспільні умовності та її становище у рамках тих умовностей, є передусім поверженим ангелом. Але треба було б починати з кінця: Анна Кареніна, після від’їзду Вронського на війну, боронити Сербію, сьогодні не кинулася б під потяг, а, займаючись регулярною самоосвітою, піднялася на свій жіночий п’єдестал разом із своєю дитиною жіночої статі і усвідомила б те, чого жодна жінка, силоміць вигнана із приватної сфери, повалена королева, не може уникнути. Усвідомила б, що через виховання своєї дитини жіночої статі, покидаючи двічі розвалений дім, слід почати з обмеження ролі ідеалізму в ім’я здорового глузду. Оце й все про закінчення, яке не було б happy end, а лише закликом до відкриття, такого відмінного від цього усе ж консервативно-оптимістичного Скарлет О’Хари: “Завтра буде новий день”, під чим мається на увазі “знову вийду заміж за справжнього чоловіка”, “знову буду гарно виглядати”... Анна Кареніна, після від’їзду Вронського у далеку Сербію в ім’я православ’я та сербства знала б, що ні завтра, ні взагалі коли-небудь не зможе вийти заміж, бо, по суті, усі чоловіки, перш за все, належать до якоїсь іншої, але не любовної віри, а якщо залишити без уваги кохання, то цю роботу вона й сама чудово знає й виконує. Що стосується її материнського інстинкту, двічі фрустрованого – стосовно сина, якого вона не може мати, і стосовно коханця, якого вона теж не може мати, то сьогодні вона б мусила обернути його на свою користь у такий спосіб, що сама себе позбавила б ролі матері як єдиного способу реалізації свого багатого та складного емоційного життя. Вона стала б письменницею, святою, активісткою якогось гуманітарного добровільного товариства. Зрештою, жінки із нижчих верств або т.зв. сурогатні матері, які випозичають свою утробу на дев’ять місяців за десять тисяч доларів, дуже добре вміють відокремлювати матеріальний аспект від материнства як суспільного способу існування. Вона не надто піклувалась про свою молодшу дитину, доньку, яка народилась у її фатальному зв’язку від її фатального кохання. Хоч це й ненормально, коли мати занедбує дитину, така Аннина поведінка виглядає нормально. Перш за все, зв’язок Анни з Вронським є еротичним, а Аннин зв’язок з дітьми також еротичний. Мені здається, що особа, чесна сама з собою, не може мати одночасно два або декілька рівноправних еротичних зв’язків. Анна була більш ніж чесна, оголена, бо народила другу дитину. Із внутрішнього світу вона перейшла у світ зовнішній, з жінки з утробою перетворилась на жінку із шкірою, здертою шкірою. Суспільна ейфорія та трансґресія, які були її небажаною рушійною силою, не могли перерости у стабільну внутрішню силу жінки, яка не є ні жінкою-утробою, ні фатальною коханкою зі здертою шкірою, а особою, наділеною розумом, можливо, скромною (як, здається, думає про неї Толстой), але автентичною мудрістю. Звісно, життя Анна Кареніної – це життя королівни, а її проблеми мають трагічність та вагу царського значення. Повалити можна лише того, хто сидів на престолі. Справді важко ідентифікуватися з володарем, окрім як через поезію, якщо ти ним не є. Однак, жінці це майже завжди під силу, бо їй ніколи не загрожує абсолютна влада, хоч дуже часто вона перебуває біля самого її джерела. Кареніна була королевою. Як сказала б моя мати, “якби вона трохи краще затаїлася, могла б мати усе”. Кареніна не хотіла затаюватися, щоб, як моя мати, не заробити астму. Бажання гідне поваги, і воно потім призвело її до того, щоб триматися рівня вимог цього першого у ланцюзі кроку: що вона не хоче бути лише матір’ю, що не хоче бути чиєюсь дружиною, що не хоче прийняти бажання коханої людини піти на війну, якого вона не розуміє. Анна Толстого є жертвою власної легкодухости. Це було б так, якби Ібсенова Нора, повідомивши про свій відхід, все ж таки повернулася додому заради дітей. Анна зробила революційний крок, що змінив життя тисяч жінок, а тоді її проковтнула хвиля, викликана вагою її рухів. Коли Анна Кареніна стала перед вибором між двома єдиними своїми почуттями, між сином та коханцем, вже тоді вона опинилась у сплетенні двох оманливих та неможливих варіантів, однак між двома єдиними справжніми предметами своїх бажань. Існує декілька висловів стосовно безвихідних ситуацій: краще мати один поганий шлях, ніж два добрих; якщо не маєш відповіді на запитання, заміни запитання і т.д. Усе це не допомогло Анні Кареніній, бо її сутність перебувала поза межами неї самої: вона не хотіла вибирати, переймати відповідальність за життя, у яке не вклала ніколи й лепти авторства; і не існувало відповіді на запитання, кого більше любить жінка, яка, перш за все, має завдання бути коханою. Однак, відхід від дому не є вибором котрогось з них, а лише вільним падінням особи без особливої ваги. Для багатьох жінок життя б саме почалося, для неї розпочався лише кінець, бо не могла пробачити людині, яка дозволила, щоб саме заради неї вона виказала відсутність власної думки, те, що сліпо трималась за поруччя чужого кохання. Зрештою, як інакше вона й відчувала кохання як не біль, екстаз, забуття, категорію пороку, просвітлення, конечности? Смерть, завжди й назавжди: залізничні рейки як відстань між рядками для увіковічення неписьменного автора. Кожна жінка є анонімним письменником, Анна Кареніна – найвідоміший анонімний письменник усіх віків та народів, мій зразок. На кожному кроці, думаючи, чи не думаючи про неї, я натрапляю на якусь складку з її життя як на схему, упізнаваний мотив якоїсь моєї цілком автентичної емоції. І щоб розчинити цю автентичність до кінця: вона не існує для себе, як елементи, невидимі, доки окремі, слід додати до них якісь інші, щоб ті проявились, або виявили найголовніші свої властивості. Анна Кареніна є лакмусовим папірцем: на кожен важливий жіночий досвід накладається її життя, як нам його змалював Толстой, у такий спосіб досвід стає історично видимим, і може бути миттєво подоланий багатьма різними способами. Скільки існує шляхів до залізничної колії, згадайте Мерлін Монро, її поезію та любовно-політичне життя! Роман Анна Кареніна не можна по-однаковому переказати у двох часових періодах: про це свідчать екранні версії. Ґрета Ґарбо та Жаклін Біссет намагалися віднайти ключ до розуміння роману, більшою мірою, ніж режисери, які разом із сценаристами перетворились на костюмографів: була Анна невротичною чи спокійною особою, авторитарною чи м’якою, – такі деталі надають найбільшого змісту її словам та вчинкам, і розповіді взагалі. Переказати роман – означає переказати Анну, означає уявити Анну, означає ідентифікуватися з нею. Процес, який жевріє у мені, від часу, як я стала жінкою, від часу, як кожен чоловік став ще й жінкою. Що Анну привабило у Вронському? Його високе молоде тіло з широкими плечима, якщо взяти до уваги те, що вона не зазнала фізичного кохання, супроводжуваного пристрасними переживаннями, чи щира податливість його натури, психічна і фізична? Мабуть, і те, й інше. Якби вона відкинула його відверту великодушну пропозицію, якій кожна жінка й сьогодні може позаздрити, вона б і на самому початку роману вчинила самогубство, і перешкодила б змінам стількох життів, заснованих на миттєвості її кроку. Де вона згубила орієнтир і повернулась до цього кроку лише згодом? Вона розгубилась, коли збагнула, що потрібно принаймні кілька сотень років, щоб пропозицію Вронського вона могла прийняти як рівноправний партнер, інакше кажучи, прийняти так, щоб нею насолоджуватися. Це так, наче принц запропонував би злидареві царство, не беручи до уваги його дітей, або що він отримує задоволення, коли їсть руками. Бути вищим за свій рівень не лише важко, а й неможливо; бути нижчим за свій рівень не ганебно, а швидше викликає занепокоєння. Анна пізнала обидві ситуації. Вона не могла витримати роль незалежної жінки, що легко обертається у товаристві за своїм вибором. Бо жодна жінка, навіть і сьогодні, не має й половини тієї свободи, що її мають чоловіки, які диктують міру цієї свободи: жінки домінують або в громадській, або у приватній сфері. Не знаю, чи вдалося якійсь перемогти у них обох. З іншого боку, Анна не могла прийняти навіть ту кількість власної свободи, без якої не могла б існувати. Вона постійно поверталась до власного образу, який сама ж і створила: ідеального чи розбитого. Анна була глибоко роздвоєною особистістю, невиліковно роздвоєною. Кожна чутлива жінка є роздвоєною, та лише найсильніші залишаються такими до глибокої старості, не сходячи при цьому з життєвого шляху, не відриваючись від свого покоління, не покидаючи звичної ролі. Шляхи Анниної свідомості, її монологи: скільки природних задатків, і на цьому все й закінчується. Толстой, її alter ego, знав, що незабаром усі чоловіки стануть ще й жінками, тому й змінив напрям своєї подорожі у такий спосіб, що сів на сидіння навпроти, за вітром, розвернений до майбутнього. Ідея про шлюб, про кохання, яку Анна щодня мусила виносити на осуд громадськості, на високому рівні – бо це найменше, що слід було чекати від жінки її класу – знаходиться в одному ряду з ідеєю про те, щоб бути рабинею єдиного чоловіка-авторитета, чиє відношення, яким би воно не було, є самодоведенням власних достоїнств. Якщо він хоче вірности, ти даси йому це, якщо він хоче невірности, ти даси це і т.д. Ця історія розподілу ролей вимагає абсолютної втрати або обмеження особистости з боку жінки. Найбільше, що дозволено – творчий послух, для якого певна кількість вияву особистости корисна, та у будь-якому випадку недостатня, щоб, опинившись одного разу поза межами своєї ролі, жінка могла б проіснувати. Що знищило Анну? Все потроху й усе помалу, якийсь різновид знайденого щастя, щастя, яке неможливо визначити і яке можна протиставити нещастю без бажань, що йому передувало. Щастя, яке звалилось на Анну наприкінці шляху нещастя без бажань викликало у неї відчуття нещастя з бажанням, яке ніколи не могло здійснитися: повернути усе назад й прожити деякі події інакше, а не як переможений – щоб лише врятувати свою шкуру живою із колишнього життя, яку можна набити новим безликим змістом. Анну знищило занадто “вільне” відношення до її не-вільного минулого: те, що вона не змогла врятувати ні себе, ні своїх близьких: сина, друзів, чоловіка, врешті-решт. Вона не змогла надати їм жодного змісту, крім того, який відкинула, а з іншого боку, з Вронським накопичилось стільки змісту у вже відомих їй формах, що вона не могла це класифікувати й прожити, як слід. З одного боку – темрява та прірва минулого, з іншого – хаос та неонові реклами майбутнього. Вона залишилась у теперішньому, яке не існує інакше, як порожній коридор. По дорозі їй і справді ніхто не трапився. Ніхто й ніщо, мені здається, що їй не вдалось почути навіть співу птахів. Звісно, її спіткав невроз, щоб надати її станові живого змісту й відтермінувати цей стан, який неминуче призводить до самознищення. Тому й маємо клубок ревнощів, еротичних фантазій, спотворене ставлення до пологів та до друзів. Це все зупинки на шляхи до кінцевої відвертої поразки. Однак, вона не стала психічно хворою, вона стала невротичною: захист реальности не полишав її до кінця. Якби вона збожеволіла, то може й упоралася б із цим вакуумом, у якому опинилася, і знову б одужала (як Ніколь із Ніч лагідна). Божевілля й існує для того, щоб людина залишалась живою, у якомусь певному сенсі, і, можливо, одужала, якщо їй пощастить розплутати, за свого життя, основний вузол. Бо життя людини не є жодною одиницею виміру для людства, що не заперечує існування Бога як долі або збігу обставин. Це означає лише, що доля чи випадок можуть, але не мусять виявитися чи збагнутися у рамках одного людського життя. Як у лузі колоски пшениці, повалені вітром, говорять про грозу, так і неторкані колоски не свідчать проти тієї самої сили. Анна Кареніна могла б, перед тим як накласти на себе руки, одягти темні окуляри та крислатого капелюха, й у ресторані здорової їжі сісти за стіл переговорів із трьома своїми мужчинами: чоловіком, сином та коханцем. Могла б пригрозити їм, блефуючи, подивитися, чи усвідомлюють вони, що за цим столом переговорів вона не має майже ніякої ваги. Бо цікаво, що чоловіки, які дуже уважно стежать, аби їхні жінки не мали більшої влади, ніж позірна, ніколи не впевнені до кінця, що це справді так. Завдяки цьому блефові Анна могла б врятувати собі життя. Та це врятоване життя було б вже зовсім іншою розповіддю, як, наприклад, розповідь про Ісак Дінесен – Карен Бліксен, жінку з двома іменами, з двома життями. У Белґраді цього десятого жовтня не дихається: легені служать як фільтр, а біль як підтвердження того, що ти живий. Піднімаючись угору вологою вулицею Балкан, здається, що день не існує, що від кохання залишились поцілунки, від дня – люди. Сьогодні в новинах казали, що один мудрий англієць вигукнув у парламенті: Чи є щось гірше, аніж коли людина стоїть на пероні, а потяг запізнюється?! Його привітали бурхливі аплодисменти чесного британського люду. Одне таке спізнення врятувало б життя Анні Кареніній. Переклала Христина Стельмах |
ч
|
|||