(уривки з щоденника)

© Tesanivic Jasmina, 1999

5 травня 1999 року

Вчора ввечері я рано лягла спати і лежала без сну у темряві, одна у ліжку йу власній кімнаті. Я усвідомила, що взагалі не була сама з собою наодинці від початку бомбардувань. Відчула себе невидимою, як у дитинстві. А потім я стала феміністкою і хотіла бути видимою. Іде дощ, немає світла, але немає й бомб. Немає сенсу писати, мене перериває зникнення струму, я чула по Бі-Бі-Сі, що у нас не було світла 6-7 годин... Це неправда, і я вже не знаю, чия це пропаганда – місцева чи іноземна. Це не допомагає нам, сербським політичним ідіотам, повірити у повідомлення, які ми чуємо про албанців, у будь-які повідомлення з обох боків, враховуючи, що говорять, ніби ми маємо світло й воду тільки тому, що це відповідає чиїмось політичним інтересам. Усі повідомлення комусь вигідні.

Я бігаю з однієї квартири на іншу зі своїм портативним комп'ютером на батарейках, рубленими котлетами та білизною, бігаю за світлом. У мене таке враження, що я невдаха. Тільки-но я з’являюся, зникає світло, тільки-но піду на другу квартиру, як та, яку я залишила, дістає струм... Це як тоді, коли стоїш у одній черзі, а ота друга черга поруч із тобою завжди рухається швидше... Ти не можеш перемогти забобону і відчуття, що як не крути, а ти переможений. Я бігаю, як масаї, я чула, що люди цього племені ніколи не ходять і не зупиняються. Тільки коли сплять або вмирають.

9 травня 1999 року

Сьогодні неділя, чому?

Я спала 13 годин, бо не було бомб, я впевнена, що сьогодні вночі їх буде багато. Я почуваюся наче побита жінка, яка чекає насильства і яка відчуває себе коханою, коли насильства немає. Я дала інтерв’ю для італійського телебачення: інформація про життя у Белґраді. В той час, коли я говорила, я зрозуміла, яким жахливим є наше життя і як ми фактично стали символами поганих людей, які живуть поганим життям. Інші можуть нас засуджувати або співчувати нам, але картина ясна, ми носимо колективне відчуття провини. Зараз я впевнена, що його в нас немає і не повинно бути, але воно напевно є навколо нас – як стіна. Сьогодні я боюся бомб більше, ніж будь-коли, бо розумію, що ніхто не знає і не хоче знати, що нас щодня бомблять, достатньо часто помиляючись, після чого кажуть: щиро жалкуємо. Ноги у мене тремтять, і я не наважуюсь залишитися на самоті: я починаю ненавидіти... інтенсивно... іноземні мови... слова... рухи... Коли перейдеш межу втрат, які ще можна поправити. Великий вибух у цей момент підтверджує мою думку....

І знову, сидячи на терасі, ми, політичні ідіоти з одного окопу, пили вино, палили дуже погані й дуже дорогі цигарки і мріяли про наше майбутнє. Оскільки у нас його немає, ми вільні бути ким хочемо у своїх мріях. Ніколи я не мала таких шалених амбіцій, мрій, радощів, як цими ночами на балконі: я навіть сама собі запропонувала вивести країну зі стану війни, якщо моя подруга з Країни погодиться бути міністром фінансів, а моя найкраща подруга з Жіночого центру – міністром поліції... Але, по суті, якщо я переживу бомби, які помилково наближаються до мого життя, я буду рибалкою на грецькому острові: піймаю рибу, подивлюся їй в очі і вкину назад у море, поки не впіймаю справжню сирену, яке поверне мене до моєї первісної домівки, глибоко-глибоко під морем....

Переклала Алла Татаренко