‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

© WIEZ, 1998

Збіґнєв Носовський: Слово “фемінізм” у багатьох католицьких середовищах однозначно ототожнюють із підтримкою свободи абортів. Чому ж тоді Іван Павло II вирішив “реабілітувати” це слово, послідовно закликаючи упродовж кількох останніх років до творення “нового фемінізму”?

Сестра Ева Боньковська: Я не певна, чи можна це взагалі назвати реабілітацією. Зазвичай вихідною точкою папського міркування про “новий фемінізм” вважають слова з енцикліки Evangelium vitae, написаної у 1995 р. Але Папа вживав це поняття уже раніше, хоча й порівняно нечасто і у специфічному контексті. Вперше це трапилося у 1980 р., коли в Бразилії він виступав перед групою студенток. Тоді пролунали слова про “справжній фемінізм”. Цим поняттям Папа окреслив автентичну реалізацію жінки як людської істоти, котра становить інтеґральну частину родини і суспільства, реалізуючись у певний, властивий для неї спосіб. Уже тоді дефініція справжнього фемінізму містила три елементи: насамперед людська особистість, відтак родина і суспільство як контекст, зрештою специфічний спосіб реалізації людськости.

Наступні висловлювання Івана Павла II про фемінізм – слова, скеровані до груп єпископів зі Сполучених Штатів, котрі перебували у Римі з візитом ad limina (це було у 1988, 1989, 1993 роках), та до групи міжнародного руху pro-life (1995). Тоді Папа казав їм, що необхідно захистити справжній християнський фемінізм, а з іншого боку – критикував “поверховий” фемінізм, який, вступаючи у чужий для нього простір чоловічости, лякається величі материнства.

І лише пізніше з’являється його знаменита думка з Evangelium vitae про потребу творення нового фемінізму. Отож, я гадаю, це формулювання не можна прийняти як щось цілком нове у його понтифікаті. Подібне мислення притаманне папській рефлексії від початку його служіння Церкві, про що свідчать чимало документів, які широко аналізують жіночу проблематику.

Реабілітація фемінізму, чи повторне прочитання Сотворіння?

Інка Слодковська: На мою думку, радше йдеться про реабілітацію фемінізму. Позаяк Папа говорить про “справжній” фемінізм, то, звичайно ж, йдеться про реабілітацію. Гадаю, що Папа хоче сказати: боротьба жінок за їхні права була слушною справою, коли йшлося про боротьбу за можливість здобувати освіту, виборчі права, право на працю, громадянські права. Однак, у певний момент трапилося викривлення цього руху, з’явився той різновид сучасного фемінізму, про який говорила Сестра.

Однак подібний дуалізм притаманний феміністичному рухові від першопочатків. Скажімо, можна згадати класифікацію польських емансипаток XIX століття. Значна частина була відома під назвою “ентузіасток”. До цього грона належали Нарциза Жміховська, Клементина Гоффман, Емілія Щанецька, Еліза Ожешко та Біб’яна Морачевська. Усіх їх об’єднувало прагнення до здобуття жінками усього комплексу громадянських, економічних та соціальних прав. Усі вони також провадили активну громадську діяльність і брали участь у русі за національне визволення. Варто додати, що спільною для них була боротьба за гідність та юридичний захист материнства. Інша група тих часів – т.зв. левиці, як називали жінок, котрі за шлях емансипації обрали наслідування найгірших зразків поведінки сучасників-чоловіків (коротше кажучи, мавпували сім головних “чоловічих” гріхів). Отож, оті сім головних гріхів громадська думка – загалом неприхильна до емансипації жінок – приписала усім жінкам, які виборювали право на освіту, на рівність у фаховій діяльності, майнових правах чи участі в суспільному житті. Подібна ситуація спостерігається і тепер, коли громадськість ототожнює фемінізм переважно з боротьбою за право на аборти, хоча є не менше, а може й більше, аборціоністів-чоловіків. Фактом, однак, залишається те, що найгаласливішими, найпомітнішими в ЗМІ є проаборційні феміністки, і треба визнати, що, на жаль, в принципі поняття “фемінізм” привласнене ними. Завданням на сьогодні є змінити цей стереотип – і докластися до цього повинні не лише жінки, але й чоловіки.

Анна Каронь-Островська: Гадаю, варто уточнити поняття. Чи, питаючи про “новий фемінізм”, ми розуміємо під цим поняттям конкретний суспільний рух, який виник у XIX столітті, а чи називаємо “фемінізмом” дискусію про роль і значення жінки у суспільстві?

З. Носовський: Якщо ми кажемо, що фемінізм був “привласнений”, то тим самим натякаємо, що спершу його винайшов хтось “наш”, відтак його в нас украли, і тепер ми мусимо його повернути...

І. Слодковська: Звичайно ж, йдеться не про це, бо фемінізм не був винайдений ані черницями, ані Папою, ані католицькими діячками. Рух за права жінок неминуче повинен був з’явитися в історії людства. Історичні перекази свідчать, що його витоки сягають глибин людського минулого. Позитивно висловлюючись про джерела фемінізму, Іван Павло II намагається усвідомити нам, що вони є християнськими. Бо автентичне християнство проголошувало ідею рівности людей. Але чому лише у XIX столітті виник фемінізм – і як потужний суспільний рух, і у формі автономного нурту філософсько-соціальної рефлексії, який постійно розвивається? Без відповіді на це запитання неможлива будь-яка плідна дискусія на цю тему, як і про “неофемінізм”. Емансипаційний жіночий рух з’явився у світі европейської культури водночас із модерною демократією. Зауважмо, жінки не стали персонажами ні французької, ні американської “Декларацій Прав Людини і Громадянина”. Про них мовчала польська Конституція 3 Травня. Модерні демократії усього світу обдарували своїми правами виключно чоловіків, та й то не всіх. Десятиліттями не мали громадянських прав ті чоловіки, які, скажімо, належали до небілої раси, або ті, кому бракувало належного майнового цензу. Для жінок участь у демократичній системі була закрита через їхню стать. І аж до ХХ століття цього становища не могли змінити ані освіта, ані маєтність, ані фахова діяльність будь-якої жінки.

Думаю, що представлена Церквою оцінка фемінізму похідна від того, як Церква розуміє та оцінює демократії сучасности. Слова Івана Павла II про “неофемінізм” варто розглядати також і в цьому контексті. Тут можна було б процитувати чимало фраґментів енциклік і висловлювань Папи про гідність усякої людської істоти. Багато з них безпосередньо стосуються становища жінок у сучасному світі. На мою думку, коли Папа схвально відгукується про фемінізм, то цим він схвалює рух на захист прав жінок. Двічі у його висловлюваннях повторюється думка про те, що процес визволення жінок – “важкий і складний, подекуди не вільний від помилок, але в принципі прогресивний, хоча досьогодні не завершений через численні перешкоди, процес”.

З.Носовський: У Листі до жінок ці слова навіть доповнені заохочувальним закликом: “Варто рухатися у цьому напрямку й далі!” Там само Папа навіть говорить іще більше – він дякує тим жінкам, які присвятили своє життя обороні гідности жіноцтва, які виступили з такою ініціативою у період, “коли подібну діяльність вважали відхиленням, ознакою нежіночности, виявом ексгібіціонізму, ба навіть гріхом”. Себто римський єпископ дякує тим жінкам, котрі повставали на боротьбу за власне визволення навіть всупереч церковному людові, який уважав таку діяльність гріховною!

Ельжбета Адам’як: Ця річ дуже вагома. По-перше, з теологічної точки зору важливе багаторазове повернення до цікавої для нас проблеми. Таке повернення підвищує ранґу цього сюжету в папському научанні. По-друге, кажучи про роль і значення жінок, Папа не лише користується словом “фемінізм”, але й іншими поняттями, запозиченими з феміністських текстів. Скажімо, він говорить про дискримінацію та гноблення жінок, про те, що ми не можемо спізнати правдивої історії жінок, бо вона була забута, або й взагалі переконує, що усю історію варто було б написати наново – з жіночої точки зору. Отож треба ще раз спитати, чим є фемінізм? Якщо ми констатуємо, що це боротьба жінок за право на аборт, то кажемо неправду. Мені здається, що Іван Павло II ніде не подає уточненого визначення фемінізму. Зрештою, подібне спостерігається і у творах феміністок – зазвичай кожна авторка репрезентує власне розуміння фемінізму. Особисто я вважаю, що в найзагальніших рисах фемінізм можна визначити як суспільний рух, а водночас як рух інтелектуальний (себто – в позитивному сенсі слова – ідеологію), вихідною точкою якого є певність в існуванні несправедливости, якої зазнають жінки тільки через те, що вони жінки, з огляду на їхню стать. У такій загальній формі усі погоджуються з такою дефініцією. Клопоти починаються лише тоді, коли ми намагаємося встановити, що таке справедливість. Дійсно, існує частина феміністичного руху, яка таку несправедливість пов’язує з материнством, необов’язково з материнством у біологічному сенсі, але з певною суспільною інституцією материнства...

Аґнєшка Маґдзяк-Мішевська: І саме в цьому полягає проблема, позаяк тільки одне – цілком марґінальне – значення слова “фемінізм” міцно вкоренилося у суспільній свідомості. Для пересічної людини фемінізм означає насамперед рух визволення жінок, який прагне – звичайно ж не до здобуття виборчих прав, бо так було в минулому – а до перехоплення чоловічих суспільних ролей, до прийняття рішення про те, народжувати дитину, чи ні. У найгостріших формах громадська думка усвідомлює фемінізм як рух, що проголошує ненависть до чоловіків і повну відмову від традиційної жіночої ролі, яку вважає “неевропейською” та “немодерною”. Оскільки цей стереотип міцно вкорінений, я дуже сумніваюся, чи вдасться пробитися до суспільної свідомости з поняттям “неофемінізму”. Я вважаю, що насправді права жінки є нічим іншим, як правами людської особи, які випливають з її гідности, і це рівною мірою стосується чоловіка, жінки чи дитини. Таким чином, чи має термін “неофемінізм” шанси на функціонування в суспільстві?

З.Носовський: А отже, чи не варто по-інакшому назвати те, про що йдеться Папі? Чи варто усе ж міцно триматися за окреслення “фемінізм”?

А.Каронь-Островська: Я б, власне, хотіла назвати це по-іншому. Поняття “неофемінізм” здається мені не надто влучним, бо – як казала Аґнєшка – воно тягне за собою шлейф нездоланної лихої слави і породжує більше проблем, аніж відкриває перспектив. Я гадаю, що коли Папа говорить про “неофемінізм”, йому йдеться про повернення до певного архетипу жіночности. Коли я слухаю те, що Папа говорить про “геній жіночности”, і спостерігаю як він будує візію жінки на образі Марії, то у мене виникає враження, що не йдеться про ніякий “новий”, а тим більше старий фемінізм, а про своєрідне повернення до джерел. Іван Павло II, по моєму, заохочує до пошуку архетипу жіночости, пошуку суті буття жінкою. А цією суттю є материнство, не лише у фізичному сенсі, але і як спосіб відносин з іншою людиною і з Богом. Отож, “неофемінізм” є поверненням до чогось первісного, повторним прочитанням жіночої ролі, записаної в Біблії, є, коротше кажучи, новим прочитанням Єви. Він є прочитанням первісної суті жіночости і пошуком її значення у наші дні. Таким чином, йдеться про архетип і сучасність водночас.

І.Слодковська: Натомість, я наважуся стверджувати, що вживання Папою слова “фемінізм” є свідомим і обміркованим. Він не кидає слів на вітер. Папа не говорить про фемінізм тільки тому, що йому бракує кращого слова. Гадаю, він робить це тому, що фемінізм – єдине слово нашої культури, завдяки якому жінка визначається як автономна людська істота, а не у порівнянні з чоловіком. Прикметник “новий”, натомість, підштовхує до роздумів про те, яким би мав бути цей фемінізм. Тут я погоджуюся з тобою, Аню, щодо дефініції архетипу жіночости.

Е.Адам’як: У мене самої слово “фемінізм” також викликало погані асоціації, доки я не довідалася, що воно може означати. Окрім того, у Польщі цим словом зловживала комуністична пропаганда – жінки на трактори, тобто жінки повинні переймати чоловічі ролі.

Коли ми ближче придивимося до слів Папи з Evangelium vitae про неофемінізм, то помітимо три важливі складові елементи: “формування культури, сприятливої для життя”, протистояння “спокусі наслідування моделі „маскулінізму“”, діяльність, покликана сприяти “подоланню будь-яких форм дискримінації, насильства й експлуатації”. Саме поняття “неофемінізм” містить у собі два аспекти: підтвердження прагнення до ліквідації дискримінації жінок, а водночас відкидання певної версії “старого” фемінізму. У мене таке враження, що “старим” Папа вважає фемінізм, який настоює на помилці маскулінности, тобто переймання жінкою чоловічих рис.

Однак – коли поглянути на проблему в історичній ретроспективі – саме такий перший етап розвитку жіночого руху був неуникним. Адже, якщо жінка прагнула займатися чимось іншим, як раніше, вона неминуче повинна була взятися за справи, які раніше були виключно доменою чоловіків. Колись у виборах брали участь тільки чоловіки, в університетах навчалися й викладали також виключно чоловіки. Коли жінка у ті часи бралася за подібну діяльність, то це було рівнозначно перейманню типово чоловічих (як це визначала тогочасна культура) ролей. Треба обов’язково пам’ятати про цю неминучість, коли ми критикуємо маскулінізацію жінок.

І.Слодковська: Погоджуюсь. Жінки не помилилися, коли захотіли стати дантистками, лікарями, учительками, ткалями, продавцями. Відбулася не маскулінізація, а лише переймання певних людських ролей, які аж ніяк не були виключно чоловічими, але упродовж довгих років, подекуди цілих епох, залишалися недоступними для жінки. Завдяки емансипації жінки просто здобули право виконувати їх.

Віднайти рівновагу

Е.Адам’як: Дуже швидко виявилося, що самого лиш переймання цих “чоловічих” ролей мало. Феміністки із здивуванням зауважили, що жінки, котрі завдяки боротьбі своїх попередниць досягають високих посад, іноді уподібнюються до чоловіків настільки, що втрачають почуття солідарности з іншими жінками, ба навіть дистанціюються від них. Таким чином, жіночий рух мусів усвідомити, що не йдеться тільки про рівні права та рівні можливості, але, що існує іще дещо, завдяки чому жіноча перспектива відрізняється від чоловічої, і власне це є чимось вартісним. Таким чином, на другому етапі фемінізму йдеться про нову візію суспільства та культури. У цьому сенсі фемінізм є одним з найважливіших сучасних суспільних рухів.

У такому розвиткові фемінізму є певна закономірність. Лише коли була вчинена спроба подолати виниклі проблеми, виявилося, наскільки глибоко вони закорінені та якими вони є насправді. Прецінь – поглянувши із перспективи сучасности – жіночий рух на першій фазі не усвідомлював справжньої суті проблеми. Колись здавалося, що вистачить надати жінкам виборче право, і рівновага буде відновлена. Через сто років ми бачимо, що цього було замало, що рівноваги й надалі немає. Причина цього – той факт, що уся культура та організація суспільства залишаються патріархальними, тобто – кажучи мовою фемінізму – сформованими в аспекті чоловічого домінування.

Гадаю, однак, що сьогодні не варто ламати списів навколо поняття “фемінізм”, натомість варто зауважити, що позитивний сенс, який означений цим словом, становить серйозну суспільну проблему, а звідси випливає істотний знак часу для Церкви. Ми й справді зіштовхуємося – вживу тут слово, яке не надто люблю – з “недооцінкою” жінок. Папа також помітив цю необхідність. У Листі до жінок він пише, що подолання дискримінації є актом “справедливості, а водночас необхідністю. Політика майбутнього вимагатиме, аби жінка дедалі більшою мірою брала участь у вирішенні найважливіших проблем”.

А.Маґдзяк-Мішевська: Тільки-но цілком слушно було сказано, що проблема полягає у загальній візії культури чи суспільних стосунків. Отож, варто зауважити, що радикальний фемінізм – а саме з ним зазвичай ототожнюють поняття “фемінізм” – призвів до відречення жінки від її природної ролі, її природної місії чи природного способу світовідчуття. Через це я неприхильно ставлюся до спроб виокремити жіночі проблеми з-поміж усіх інших – чоловічих, дитячих, родинних. Адже проблема стосується насамперед наших взаємостосунків у сучасному суспільстві. Вона стосується родини загалом. Так само, питання права на життя зачатих дітей не можна трактувати як виключно жіночу проблему. Звичайно, кожна жінка переживає материнство абсолютно неповторно, але чоловік несе співвідповідальність за життя майбутньої дитини не лише у біологічному сенсі.

А отже, я рішуче протестую проти виокремлення проблем жінок. І справді, у традиційному суспільстві це виглядало по-іншому. Але сьогодні варто зауважити, що існує не лише проблема жінки, але й проблема чоловіка. Існує потреба у тому, щоб знову віднайти архетип чоловіка. Наша фундаментальна проблема стосується насамперед усіх змін чи пошуку нової моделі стосунків у родині й суспільстві.

І.Слодковська: Дійсно, фемінізм – цілком слушний рух, метою якого є боротьба жінок за пошанування їхньої гідности – потрапив у пастку. Не відбулося одночасне оформлення чоловічого руху за зміну взаємостосунків чоловіків та жінок. Може у цьому винні жінки, а може і чоловіки, і жінки водночас?.. Завше, коли я про це міркую, я згадую слова героїні п’єси Кароля Войтили [світське ім’я Папи Івана Павла II.– Прим. ред.] “Перед ювелірною крамницею” Анни: “Я не хотіла відчувати себе предметом, який не можна втратити, раз придбавши у власність. (...) Чи зможу я коли-небудь вибачити? Чи тріщина й далі глибшатиме? Страшенно важко на цьому пограниччі егоїзму та не-егоїзму”.

А.Каронь-Островська: Ясна річ, виглядає, наче перший етап фемінізму виріс із рани, із почуття кривди й бунту. Цим, зрештою пояснюють його помилки. Проблема полягає в тому, що діялося пізніше. Пастка маскулінізму, якщо це можна так сформулювати, полягала не тільки у визначенні жінок крізь призму чоловічих ролей, але й у чомусь значно генеральнішому. Жінки не мали – і у певному сенсі й далі не мають – ідей щодо того, як істотно залишатися жінками. Скажімо, теологія зазнавала чисто чоловічих інтерпретацій, а тепер давайте-но зінтерпретуємо її на жіночий копил, і так штовханина (яка зводиться до примітивної війни статей) може тривати довіку. Йдеться про те, що немає позитивної дефініції, про потребу віднайти жінок для них самих, для суспільства, для родини, але також і для Церкви.

с. Е.Боньковська: Людство для мене наче птах з двома крилами – я б назвала їх символічно чоловічим і жіночим (у мене часто бувають природничі асоціації, бо я за освітою біолог). Наша цивілізація може злетіти дуже високо, стати значно одухотворенішою тільки тоді, коли обидва крила будуть однаково освіченими, здоровими і здатними до виконання своїх життєвих функцій. На жаль, у наші часи відбулося певне порушення рівноваги цих символічних крил.

Е.Адам’як: Ужитий Сестрою образ нагадав мені інший, часто вживаний у феміністичній літературі, – азіатська традиція перебинтовувати ноги маленьким дівчаткам. Жінки були призначені подобатися чоловікам (а маленькі ніжки належали в ті часи до канону краси!) і ходити маленькими кроками – отож, цей звичай призводив до обмеження свободи руху жінок. Це порівняння вказує, що задля урівноваження “довжини кроку” мало зняти калічні бинти – ноги й далі залишаться скаліченими, а рухи без бинтів будуть для жінок значно болючішими...

с. Е.Боньковська: Фемінізм був для мене спробою повернення рівноваги обох статей – крик скривдженого жіночого серця – але він вчинив помилку, намагаючись замінити також і чоловіче крило. Адже поряд із генієм жіночности існує і геній мужности, материнство неповноцінне без батьківства – хоча останнє постійно підважують. Це дві різні перспективи – зовсім різні, але паралельні. Кожна клітина жінки абсолютно інакша, аніж кожна клітина чоловіка, навіть за генетичним кодом ми інші, аніж чоловіки. Такими нас створив Господь Бог. Іван Павло II, на мою думку, чинить не що інше, як нагадує нам про цю очевидну, стару як світ, істину. Загалом я міркую, що у жіночому питанні Папа провадить політику “протирання дзеркала”. Відомо бо, що жінки люблять роздивлятися у дзеркалі, і в цьому немає нічого лихого. Але дзеркало сучасного світу дуже сильно вкрите пилом і в ньому важко помітити найважливіші речі. Існує потреба в упорядкуванні основних понять. Саме це й чинить Святий Отець, кажучи, між іншим, про геній жіночности. Він наче протирає дзеркало і заохочує: “Сягни глибин, поглянь хто ти насправді, де твоє істинне коріння”. Те, що він прагне показати, насправді старе як світ, а точніше як Сотворіння. Бо саме Бог створив людину в постаті чоловіка і жінки. Це Бог створив дві перспективи людства.

Отож, Папа нагадує про незмінне. Історико-культурні чинники, скажімо реалізація жінки у фаховій діяльності, що може абсолютно по-різному виглядати у Польщі чи у США, а ще інакше в Африці, є насправді вторинними. Іван Павло II має талан називати те, що знаходиться в глибині жіночого серця – і буває не завжди зрозуміло навіть для самого суб’єкта – незалежно від факту, чи конкретна жінка хоче їздити на тракторі, стати політиком чи перейняти усі обов’язки батька. Він прагне допомогти їй зрозуміти, ким вона є насправді, а отже вказати їй у чому полягає справжня краса і гідність.

А.Каронь-Островська: Я погоджуюся з тим що думці Івана Павла II – а перед тим Кароля Войтили – притаманне глибоке розуміння і цінування жінки. У мене виникло таке враження, що цей напрямок його рефлексії є насамперед результатом усвідомлення, що жіночий первень в історії світу, в тому числі й історії Спасіння, ми недооцінюємо. Отож, Папа намагається показати належну роль жінки в культурі та в Церкві. Йдеться – як слушно вказала Еля – про переоцінку культурних стереотипів та вирівнювання ролі жінки й чоловіка у вимірі культури й цивілізації. Йдеться про те, щоб визнати опікунчу функцію жінки за важливу суспільну роль. Бо у нашому світі найбільше цінують ту жінку, яка працює за фахом (а вона справді досягає успіху тільки коли підпорядковується прийнятим у чоловічому світі правилам гри...), але не цінять ту, котра сидить вдома і опікується літніми родичами чи дітьми, займається домашнім господарством і домом, який, як би там не було, є фундаментом для відчуття захищености кожної людини.

А.Маґдзяк-Мішевська: Парадоксально, але опікунську функцію жінки дуже високо цінували комуністи. Вони її страшенно боялися і боролися проти неї. Це менш помітно було у Польщі, але в Совєцькому Союзі це було першою справою, яку вони зробили, перейнявши владу,– була обмежена традиційна роль жінки шляхом виведення її з дому, творення ясель, дитячих садочків, у тому числі недільних. Комуністи чудово розуміли, що коли вони прагнуть виховати нову совєцьку людину, “визволену” від традиційного способу сприйняття світу, то треба відірвати її від природного шляху передачі традиції, яким є мати. Отож вони виводили жінок з дому усіма можливими способами.

с. Е.Боньковська: Комунізм також боявся жінки одухотвореної. Про це дуже чітко говорив Святий Отець у Ченстохові у 1979 році. Вистачить лише поглянути на статистику діяльности жіночих орденів у Польщі. За комуністичних часів нам відібрали усі школи, інтернати, дитячі садочки, ясла. Сестрам не давали змоги виконувати їхніх обов’язків біля ліжка хворих у різних лікарнях. Нам залишили будинки соціальної опіки для дітей і дорослих (у 1949 році існувало 29 таких осередків, які провадили монахині, через 20 років їхнє число зросло до понад 230). Влада вдавалася до багатьох різних методів виштовхування черниць із суспільного життя, включно з переселеннями і ув’язнення в таборах. Особливим полігоном у цьому сенсі була Сілезія. Написані цілі томи праць про ті часи. Загалом, комуністи чудово знали, у що поцілити насамперед – у материнство і духовність, скеровану на втілення відповідальности за іншу людину, чи то ту, яка тільки-но входить у життя, чи ту, котра дійшла краю земного шляху.

Бути, чи не бути феміністкою?

З.Носовський: Чому сьогодні не всі жінки згодні називатися феміністками?

А.Каронь-Островська: Бо й справді дуже обтяжливо постійно нагадувати про щось цілком очевидне, що ти також є рівною людською істотою. Я не люблю слова “фемінізм”, бо постійне виборювання своїх прав є чимось вкрай принизливим. Принизливим є також спосіб омовлення прав жінок. Дуже часто – як вказала Еля – кажуть про дооцінку, так наче хтось ззовні мав би нас переоцінювати: “Ну, ти така слабка, то ми тобі докинемо вартості...” Я зовсім не хочу, аби йшлося про переоцінку чи пропаганду жіночої справи, я прагну, аби була продемонстрована природна жіноча інакшість.

Е.Адам’як: Феміністка – це жінка, котра визнає, що її кривдять лише через те, що вона жінка. По суті справи, вона визнає, що її можна скривдити або уже скривдили. Це, безумовно, важко. Я вважаю, що саме в цьому джерело і сили, і слабкости фемінізму. Ніхто не хоче бути жертвою, тому ніхто не хоче виявити своєї слабкости. Але це може стати також і джерелом сили. Скажімо, жінки не люблять, коли їх визначають через певні родинні зв’язки як чиюсь дружину, матір, сестру. Природне і слушне їхнє бажання власної самоцінності. Але можна помітити, що в цій слабкій позиції є й сильна сторона, бо сила жінок часто полягає власне у тісній взаємопов’язаності з іншими. Папа також звернув на це увагу, покликаючись на філософію діалогу та контакту. В атомізованому та бруталізованому світі жінки могли б вивести міжлюдські стосунки на якісно новий рівень.

А.Маґдзяк-Мішевська: У Польщі поле діяльности для фемінізму дуже вузьке, що зумовлено специфікою польської традиції. Адже фемінізм є продуктом дрібноміщанської культури, яка зводила жінку до рівня домашньої курки. В традиційній польській культурі було по-інакшому. Польська шляхтянка мала на фільварку сотні обов’язків, причому доволі серйозних, не менш важливих, аніж чоловічі. Її роль не зводилася до виховання дітей, бо вона мусила займатися також усіма фільварковими жінками і дітьми, запасами харчів, лікаренькою, школою...

А.Каронь-Островська: Не всі жінки були шляхтянками...

І.Слодковська: Селянки теж працювали від зорі до зорі, для добра інших, не маючи надто великих шансів на покращення справ навіть у лоні власної родини.

А.Маґдзяк-Мішевська: Але насамперед, варто нагадати, що у польській культурній традиції жінка мала право на спадок. В інших европейських країнах було інакше. Погляньте, скажімо, на британську ситуацію, коли жінку у світлі закону не можна було трактувати суб’єктивно. Якщо батько помирав, не маючи нащадка чоловічого роду, то маєток успадковував далекий кузен, а не дочка. Таким чином, жінка ставала наче об’єктом права, що мало дуже серйозні наслідки для її сімейного та суспільного становища. У Польщі завжди було по-іншому. Модель жінки-курки з’явилася у нас разом з дрібноміщанським стилем життя, коли жінка сидить вдома, а чоловік заробляє гроші.

А.Каронь-Островська: Шляхетська модель, на жаль, втратила свою актуальність! Уже немає поміщиць, давно зійшла з кону історії шляхетська Річ Посполита...

А.Маґдзяк-Мішевська: Але ж ні! Саме тепер ця модель дуже актуальна. Комфорт польок полягає у тому, що для своїх фахових чи позародинних амбіцій вони не мусять вигадувати жодних нових теорій. Вистачить сягнути до власної традиції. Це по-перше. По-друге, вони можуть запропонувати сестрам з інших районів світу дуже привабливу, як на мене, модель – жінки, яка будучи партнером чоловіка, не мусить відмовлятися від природної ролі матері й дружини задля фахової самореалізації. Усе це можна відшукати у польській традиції.

Чи сучасні жінки мають зразки для наслідування?

А.Каронь-Островська: Саме у цьому я вбачаю проблему. Уже раніше я сказала, що сучасні жінки не мають добрих помислів, як жити далі, а це зумовлено в числі іншого браком цікавих прикладів для наслідування, в тому числі й у середовищі Церкви.

І.Слодковська: Але чому ж, таких зразків чимало. Жінки завжди мали багато цікавих помислів, а Папа у процесі беатифікації та канонізації ці чудові зразки вказує. В числі цих зразкових жінок – королеви і графині, освічені і простушки, але всі вони мають у собі геній жіночности. Іван Павло II поставив перед нашими очима цілу низку святих жінок, поміж якими і дуже модерні, хоча б засновниця ордену урсулінок мати Урсула Лєдуховська чи свята Королева Ядвіґа.

А.Каронь-Островська: Я погоджуюся із тим, що кожна з них виражає ідеал служіння, який можна завше втілити. Але я запитую про ідеал для сучасної жінки, сучасної матері, дружини, яка працює за фахом, а водночас т.зв. домашньої курки. Такі зразки пропонують “мильні опери” та ілюстровані журнали, але не Церква. У Церкві проблема полягає також у тому, що пропоновані зразки жінок найчастіше представлені у певний “перецукрований” спосіб, що позбавляє їх автентичности.

І.Слодковська: І справді, у гроні беатифікованих мало сучасних постатей, за винятком італійки Джанни Беретти Моллі, котра пожертвувала власним життям, рятуючи життя дитини у небезпечній вагітності. Це дуже важливий приклад для сучасних матерів. Однак я переконана, що зразок християнської жінки є позачасовим.

с. Е.Боньковська: Дійсно, у гроні беатифікованих і канонізованих доволі мало світських християн, зокрема одружених жінок і тих жінок, які присвятили себе родинному життю. Якщо на вівтар возносяться жінки, то це найчастіше матері, які з часом стали черницями. Це випливає з дуже прозаїчних причин. Церковним інституціям простіше дотриматися усіх елементів доволі складного процесу канонізації. Але це не може послужити виправданням для нас. Треба шукати і популяризувати такі зразки. З іншого боку, я гадаю, що святих поміж нас чимало, а святих матерів іще більше.

З.Носовський: Папа написав у Tertio millenio adveniente, що “варто підтримати повагу до мужньої самовідданости світських віруючих, котрі втілили своє подружнє покликання” і визнав, що відчуває “потребу знайти відповідні способи, щоби ця святість була потверджена Церквою і стала зразком для інших християнських родин”.

Скорочений переклад А.П.

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку