Сєрґєй КузнєцовКамілла Палья: чорна вівця в отарі американського фемінізму© Кузнецов Сергей, 1996 До свого шістдесятиліття відоме англійське видавництво “Penguin” опублікувало спеціальну серію “шістдесяток”: тонких книжечок по шістдесят сторінок. У серії було шістдесят книг, і навіть коштувала кожна з них шістдесят пенсів. Ясна річ, в таку ювілейну серію увійшли лише ті з безлічі “пінґвінівських” авторів, які гідні титулу класика в обраному ними літературному жанрі: Марк Аврелій, Едґар Алан По, Зиґмунд Фройд, Альбер Камю, Раймон Чандлер, Ґабрієль Ґарсія Маркес, Джеймс Герріот... Сучасну жіночу думку представляє у цьому почесному товаристві Камілла Палья. Поява її імені у списку “шістдесяти найкращих” не випадкова і пояснюється не тільки великою популярністю авторки в Америці та за кордоном. Справа радше в тому, що Палья посідає привілейоване проміжне місце в сучасному інтелектуальному ландшафті. Можна сказати, що за покликом Леслі Фідлера вона засипає рови і перетинає кордони, – але, на противагу письменникам-постмодерністам, які вшановують цю заповідь своїми художніми текстами, Палья поширює її й на тексти культурологічні. Вона міркує про місце жінки у світі та в соціумі, а водночас жорстко критикує американський фемінізм; вона аналізує складні теоретичні питання сучасної культурологічної думки, але переважно розв’язує їх, апелюючи до аналізу явищ поп-культури. Вона надто злободенна для академічної науки і надто важка для журналістики. Завдяки цьому в очах суспільства Палья є водночас чимось більшим, аніж просто університетський учений чи популярний журналіст. Цим і пояснюється поява Камілли Пальї у “пінґвінівській” серії, на цьому заснована її слава. Визнання прийшло до неї після публікації 1991 року книги “Сексуальні маски: мистецтво і декаданс від Нефертіті до Емілі Дікінсон”, що викликала у пресі бурхливі суперечки. Саме перший розділ цієї книги “Секс і насильство, чи Природа й мистецтво” надрукований окремою “пінґвінівською” книгою. Слідом за “Сексуальними масками” з’явилися “Секс, мистецтво і американська культура”, зрештою у 1995 році – “Спокусниці та лярвочки”. Теоретичні погляди Пальї ґрунтуються на започаткованому Ніцше протиставленні діонісійського та аполлонічного первнів. Перший традиційно асоціюється з хаосом, насильством і жорстокістю, другий – з гармонією та впорядкованістю. До цієї, доволі опрацьованої, дихотомії Палья апелює насамперед задля того, аби з’ясувати, що ж означають секс і насильство, де їхні початки і яка їхня природа. У контексті її поглядів останнє слово радше звучить каламбуром: саме Природа і виявляється джерелом та початком усього – Природа, усвідомлювана як жорстока хтонічна сила, Природа, очищена від руссоїстської ідеалізації, Природа в усій її жахаючій діонісійській красі. Цивілізація і культура – лише засоби прокинутися від страхітливого сну природи, адже для Пальї природа – не пташки-квітки, а безупинна боротьба за виживання; під її аполлонічним покровом криється безодня клекочучого хаосу. “Діонісизм – не пікнік”. Звучить радикально і безжалісно, наче гасло доби воєнного комунізму. На цю провідну ідею нанизується решта міркувань. Жіноче асоціюється з природним, а отже, з діонісійським, чоловіче – з аполлонічним, тобто з гармонійним і раціональним. За цими ж полюсами розходяться Природа і Цивілізація, поганське та юдео-християнське, сукупне та індивідуальне, перетікаюче і о-формлене. Відтак історія світової культури постає під пером Пальї як історія боротьби цих двох первнів, боротьби, в якій аполлонічне завше перемагає, заганяючи діонісійське вглиб. Однак, такий стан справ виглядає цілком закономірним – адже безодня і є пристановищем хтонічних сил. Неважко помітити, що всі ці міркування та протиставлення аж ніяк не нові: не говорячи вже про Ніцше, достатньо послатися на блискучого Жоржа Батая і поважаного Нормана О’Брауна. Останнім часом у Росії доволі широко розповсюдилося засноване на аналогічному поділі трактування історії культури, скажімо, постмодернізм сприймається в її рамках як діонісійська течія. Цікаво, однак, що вищезгадана методика розмежування “усього на світі” на діонісійське та аполлонічне власне й заснована на ідеях раціоналізму та аналітичного розчленування, тобто виявляється аполлонічною, упередженою в рамках означеної культурної суперечки. Справжній прихильник Діоніса не пише культурологічних монографій, в кожному разі таких, які пише Камілла Палья: досить порівняти її темпераментний, але логічно виважений стиль із манерою Жоржа Батая, котрий захлинається словами. Діонісійський підхід виключає можливість розподілу на аполлонічне й діонісійське; аполлонічний відмовляє діонісійському в праві на існування. Іншими словами, хибною виявляється сама методологія розмежування. Усяка – навіть дуже спритно вибудувана – дихотомія демонструє, коли уважніше до неї придивитися, свою штучність, переміщуючи інтерес читача від розмежування до розмежовувача. Власне сам процес розмежування вимагає від читача своєрідної “позамежовости”. Однак те розмежування, яке чинить Палья, виштовхує її в табір аполлонічного, позбавляючи змоги утримуватися на нічийній землі, а відтак здійснити коректне розмежування. Отож, перед нами постає цілком постмодерністська картина опозицій, які перегукуються одна з одною: чоловіче / жіноче, діонісійське / аполлонічне, душа / тіло, тверде / м’яке – опозицій, які перетікають одна в одну і розчиняються у безконечній грі розмежовувачів. Проте для нас не так уже й важлива новація пропонованих Пальєю теоретичних концепцій. Вони покликані, так би мовити, розчистити плацдарм, закріпившись на якому Палья може перейти в напад на американський фемінізм, принципи “політичної коректности” та сучасну їй американську академічну науку. Річ у тім, що завдяки тезі про діонісійську жорстокість природи під сумнів потрапляє одна з основ провідного напрямку американської культурної думки: ідея про соціальну детермінованість людської поведінки, в тому числі в її сексуальному аспекті. Саме по собі “природне” – від природи, а отже позитивне. І навпаки, все, що погане, скажімо те, що служить нерівності (статей, рас, націй тощо), “привнесене” ззовні, з соціуму. Подібні відхилення від благого – природного – пояснюють невдалими умовами соціального буття людини, системою суспільних табу й заборон. Але, ану ж бо вдасться виправити соціальні відхилення, і приватне життя громадян – у тому числі й статеве – одразу ж вреґулюється. Та для Пальї ніякого “вреґулювання” статевого життя не може бути в принципі: секс як природна, хтонічна сила базується на злитті насолоди й страждання, містить у собі тягу до смерті, насильство й жорстокість. Війна статей – не вислід соціальної несправедливости, а те, без чого ні розмежування статей, ні секс, ні кохання просто неможливі. Жорстокий, брутальний чоловік та жінка-спокусниця – ці постаті уявляються Пальї головними на цій війні. На відміну від більшости американських феміністок (як-от Наомі Вулф чи Андреа Дворкін), Палья вважає, що закріплені у суспільній свідомості стереотипи чоловічого та жіночого не є привнесеними ззовні, а відображають справжній, природний стан речей. На теоретичному рівні це означає, що Палья пристає на ототожнення жіночого з природним, перетікаючим та безкшталтним, а чоловічого – з жорстким, абстрактним та інтелектуальним; ототожнення, яке сягає корінням до арістотелівської співзалежності опозиції чоловіче / жіноче з опозиціями жорстке / м’яке, розум / емоції, душа / тіло тощо. Варто відзначити, що при аналізі цієї співзалежности існують дві різні методики, які відповідають двом напрямкам фемінізму. Згідно з першою, запропоновану Арістотелем кореляцію опозицій нав’язують чоловіки для зміцнення своєї геґемонії в культурній та економічній сферах. Саме цієї точки зору дотримується більшість американських феміністок, котрі доводять – теоретично й практично, – що жінка цілком здатна міркувати раціонально та контролювати власні пристрасті. За другою методикою, арістотелівське розмежування відображає реальний, “природний” стан речей. Саме до цієї теоретичної школи належить Камілла Палья. Однак справжню славу їй принесло уміння застосовувати свої теоретичні погляди при обговоренні найпалючіших проблем сучасности. Почнемо з питання про жіночий образ. На відміну від сучасних американських феміністок, Палья повстає не тільки проти закоріненого образу жінки-домогосподарки, але й проти образу слабкої жінки-жертви (жертви конкретних чоловіків та фалократичного суспільства загалом), а також ідеалу ділової жінки, яка успішно конкурує з чоловіками “на їхньому ж полі”. Рівні громадянські та економічні права – хороша справа, але, захопившись боротьбою за них, жінки наче відмовились від свого діонісійського первня. Врешті-решт сама цивілізація, в рамках якої здійснюються ці “рівні права”, була “вигадана” спеціально задля того, аби вберегти людство від жорстокого сп’яніння діонісизму, і вигадана, звичайно ж, істотами аполлонічними, чоловіками. Тому в аполлонічних забавах будь-яка жіноча перемога буде рівнозначна поразці жіночого, адже зрештою перемагає саме аполлонічний, чоловічий принцип. Де ж порятунок? Він для Пальї лише в одному: в утвердженні діонісійської жінки, жінки-вамп, la femme fatale, жінки, котра не приховує своєї сексуальности, а навпаки, всіляко її підкреслює. Секс – основа влади жінки, котра, на думку Пальї, постає не жертвою, а господинею і володаркою майже в будь-яких сексуальних клопотах. Чоловік ніколи не зрозуміє жінки? Ну й чудово! Ця інакшість, з лона якої – наче з хтонічного лона землі – і з’являється нове життя, повинна стати потужним козирем жінки, основою незборимої принадности, завдяки якій вона підкоряє собі чоловіка. Жінка-спокусниця, жінка-вамп стає однією з головних героїнь останньої книги Пальї. Простежуючи історію цього образу, автор особливо уважно зупиняється на сучасницях. Її героїнями стають Катрін Деньов у “Денній красуні” Луїса Бенюеля, Шарон Стоун в “Основному інстинкті” чи Мадонна в її скандальних кліпах та виступах. Усі вони, наче за порадою Пальї, користуються своєю сексуальністю, як зброєю, приваблюючи погляди чоловіків до звабливого центру власної непізнаваности, центру, виключеного з фалосоцентричної культури. Публічне наголошення самої істоти жіночої природи – чи то розхилені ноги героїні “Основного інстинкту”, чи то виклично-непристойний жест Мадонни, котра прикладає на сцені руку до власної проміжності, – усе це підкопує основи чоловічої влади сильніше за усі феміністичні трактати разом узяті. У такому підході до сексуальности Палья далеко відходить від радикального в минулому, а цілком академічно респектабельного нині фемінізму, який стверджує, що сексуальність в тому вигляді, в якому вона сконструйована соціумом, скерована на репресію жінки. Однак за Пальєю, сексуальність не є соціальним конструктом, а виступає, як ми пам’ятаємо, повноважним послом діонісійської природи у сучасній культурі. Секс не спроваджується до соціальності, адже соціальність – дитя цивілізації, яка сама по собі є для Пальї способом захисту від хтонічних, природних сил, насамперед від сексуальности. А втім, позаяк фемінізм став у сучасній Америці впливовою політичною силою, теоретичними суперечками справа не обмежилася: від перших своїх виступів Палья вступила у суперечку зі своїми колегами-феміністками щодо безлічі практичних, майже юридичних питань. Зрозуміло, усі вони так чи інакше пов’язані з сексуальністю, а найважливіші з них такі, що п’ятдесят років тому їх певне не стали б обговорювати у “пристойному товаристві”. Я маю на увазі дискусію навколо проституції, зґвалтування та порнографії. “Я гадаю, що повія – одна з небагатьох жінок, які по-справжньому контролюють свою долю, контролюють сферу сексу”, – каже Камілла Палья в одному з нещодавніх інтерв’ю. Їй імпонує ідея використовувати специфічно жіночу зброю – секс – для отримання грошей, символу чоловічої влади. Чоловіки ходять до ледачниць зовсім не тому, що прагнуть покопулюватися, – твердить Палья. – Проституція для багатьох – ледь не єдиний вихід у діонісійсько-поганський простір, який залишила відкритим юдео-християнська цивілізація. Ідучи до повії, чоловік віддається стихії жіночої влади. Не ледачниця віддається у користування клієнтові – клієнт сам себе віддає у користування надособистісній силі чистої сексуальности. І коли все закінчено, аби позбутися відчуття власної зужитости, він платить гроші, роблячи вигляд, наче залишається господарем становища. Поза тим, повії першими випробовують і застосовують марґінальні сексуальні практики, як-от садомазохізм чи груповий секс. Уже сам факт, що “цивілізоване”, тобто аполлонічне, суспільство витіснило ці практики на узбіччя, мав би підвищувати їхню цінність в очах Пальї: не приховуючи жалю, вона каже в інтерв’ю, що коли починала своє статеве життя, садомазохізм був доволі екзотичним, а тепер, коли він набув значного поширення і, можна сказати, став модним (не випадково для полегшення розмови сам термін скорочено до абревіатури S&M), вона вже спізнилася, аби “в’їхати” в нього як слід. Неважко зауважити, що позиція Пальї полемічно загострена проти банального феміністського уявлення про повію як жертву. Феміністки приточують дані про те, що більшість ледачниць зазнавало сексуальної експлуатації в дитинстві? Ці відомості статистично некоректні, відповідає Палья, оскільки вибірка нерепрезентативна. Справжня повія, фахівець екстра-класу, невидима, вона уникає поліцейських облав і статистичних опитувань. Відомості, якими оперують феміністки, зібрані за наслідками опитувань повій-невдах, які тільки ганьблять свій фах. Ті, хто попався, – аматорки, за якими не варто судити про професіоналок. Зауважмо, що Палья послідовно дотримується своєї позиції: “не варто представляти жінку жертвою”. Так, обговорюючи скандал, пов’язаний з обвинуваченнями Вуді Аллена в тому, що він “чіплявся” до своєї неповнолітньої прийомної дочки Сун Ї, Палья вигукує: “Нащо увесь цей галас, буцім її треба “захистити”? Сун Ї чи то 19, чи то 21 рік, і вона сама здатна розібратися з усім цим”. Однак це деталі. Питання про зґвалтування, як усі усвідомлюють, значно важливіше. Втім, варто уточнити, що йдеться про так зване date rape – дослівно зґвалтування на побаченні. Цей термін окреслює продовження статевого контакту між двома партнерами далі, аніж цього хотілося б жінці. На практиці це означає виникнення безмежного числа межових ситуацій, коли дівчина, скажімо, радо погоджується на оральний секс, але відмовляється від вагінального (чи навпаки). І коли юнак при цьому продовжує наполягати й досягає свого – це й є date rape, дружнє насилування. Коли дівчина вважатиме себе зґвалтованою, то може звернутися до суду, з усіма відповідними наслідками. При цьому докази іншої сторони – та вона зі мною й раніше..., та вона з усіма..., та вона ж сама роздягнулася... – абсолютно не вважаються в суді пом’якшувальними обставинами. Навіть якщо статевий акт відбувся і при попередній зустрічі, навіть якщо дівчина нестримно фліртувала чи взагалі неперебірлива у зв’язках, усе одно, зґвалтування сталося, якщо вона попросила партнера не робити чогось, а він усе ж це зробив. Одною з принципових залишається теза “ні завжди означає ні” – усного протесту дівчини має вистачити для її партнера. Як і всяке питання, що перейшло зі стадії теоретичного обговорення у стадію судового розгляду, питання про “зґвалтування на побаченні” обросло безліччю нюансів, підпитань, розмежувань і варіантів. Тим не менше, можна з певністю сказати: дійсно, існує безліч ситуацій, коли жінка відчуває, що дуже важко юридично фіксоване зґвалтування таки трапилося, незважаючи на те, що вона сама прийшла і сама роздягнулась. Камілла Палья, однак, вважає, що тут разом з водою виливають і дитину. Нащо намагатися захищати жінку, якщо справжня жінка повинна захищатися сама? Не варто перетворювати усіх жінок на жертв, віктимізувати їх. Чому в парі чоловік – жінка останню треба виокремлювати? Чому тільки вона може стати жертвою насильства, наче секс існує винятково для чоловіків, а жінок до нього тільки змушують? Навпаки, Палья закликає: “Дайте нам свободу ризикнути зґвалтуванням!”. “Мені імпонує ситуація побачення, – зізнається вона, – коли дівчина сама повинна захищати себе – словом і ділом, а не тікати під захист татка-закону, аби той схопив за руку її хлопця”. Палья відмовляється прийняти ідею “ні завжди означає ні”: як можна впевнено говорити про те, які бажання стоять за тим чи іншим словом? Іноді “ні” може бути елементом сексуальної гри, а іноді той, хто говорить, сам не свідомий власних бажань, і в такому разі “ні” може означати все, що завгодно. Уже перший виступ Пальї в 1991 році з протестом проти концепції “зґвалтування на побаченні” призвів до бурхливих суперечок, які не змовкли й донині. Не менш скандальними виявилися її погляди на порнографію. Варто відзначити, що в сучасній феміністській думці ці два питання тісно пов’язані. Починаючи з публікації знаменитої книги Андреа Дворкін “Порнографія” (1981), переважила точка зору, буцім порнографія сприяє чоловічій геґемонії, представляє жінку в якості сексуального об’єкта і провокує чоловіків на сексуальне насильство. Порнографія спотворює життя і прищеплює глядачам неточні уявлення про сексуальні стосунки статей. Шпарке гасло проголошує: “Порнографія – теорія, зґвалтування – практика”. Неважко здогадатися, що Палью усе це не лякає. Порнографія в її системі цінностей – породження поганства (а отже, діонісійства) в юдео-християнському світі. Будь-яка заборона відгонить цензурою, свобода неможлива без свобода сексуальної уяви. Порнографія сприяє зґвалтуванням? Дурниці, заборона на порнографію сприяє їм не менше. Порнографія спотворює дійсність? От і чудово, просто це означає, що порнографія гротескна, як гротескні давньогрецькі фризи, де зображено жорстокі битви титанів, – але ніхто не думає, що це було насправді, і не намагається їх наслідувати. Порнографія спотворює уявлення про жінку, подаючи за ідеал краси 90-60-90? Нічого подібного, просто усім подобається дивитися кіно, задля того, щоб там усе було не як у житті. Особисто вона, Палья, віддає перевагу товстим жінкам, з перетікаючими складками плоті. (Нічого дивного, адже ми пам’ятаємо, що те перетікання завше асоціюється з діонісійством). Убивства, сексуальна жорстокість? Ну і що? Ми ж дивимося детективи і фільми жахів, адже всі розуміють, що насправді нікого на зйомках не вбивають. Дитяча порнографія? Неприпустимо використовувати дітей при зйомках, але комікси, малюнки, статуї – чому б і ні? Скажімо, Караваджо – це наполовину дитяча порнографія! Може, Палья говорить про еротику? Та ні, ніскілечки, таке розмежування зовсім лицемірне. Я не кажу: “Мені подобається еротика”, я кажу: “Мікеланджело був великим порнографом!” Джерелом власних поглядів Палья вважає часи своєї юності, легендарні шістдесяті. Справді, неважко помітити, що її переконання повністю відповідають духові “сексуальної революції”, а образ самостійної сексуальної жінки – нонконформістському ідеалові цього десятиліття. Саме з тих років походить її захоплення поп-культурою. Не випадково Мадонна – одна з найяскравіших поп-зірок – постійно опиняється в центрі уваги Пальї, а прихильники Мадонни складають значний відсоток її читачів. У цьому питанні, як і в майже усіх решта, Палья протиставляє себе американським феміністкам, котрі схильні вбачати у поп-культурі механізм експлуатації жінки та маніпулювання її тілом і свідомістю. Саме поп-культура, невтомно повторює Палья, зараз об’єднує людей, виступаючи в ролі важливого каналу, яким до нас надходить інформація. “Аби зрозуміти Америку, потрібні автомобіль і телевізор”, – категорично заявляє вона, додаючи, що завдячує у своїй освіті кіно більше, аніж усім університетам і книгам, разом узятим. Як і багато людей її покоління, які ось уже двадцять років очікують завершення “епохи Ґутенберґа”, Палья захоплена новими електронними технологіями, насамперед ґлобальною комп’ютерною мережею Інтернет, яка дозволяє користувачеві, перебуваючи у власному помешканні, отримати доступ до фактично необмежених масивів інформації з усього світу. У своїй останній книзі вона пише, що технологія – західна версія розширеного стану свідомости. Електронне й електричне кодуються у неї як діонісійське, за рахунок іншого, значно гнучкішого способу організації інформації. А втім, тут Палья лише поповнює лави культурологів, які віднаходять у нових технологіях усі риси неевропоцентричного мислення. Ясна річ, Палья відстоює повну свободу слова в Інтернеті, захищає кіберсекс і кіберпорно. Інтернет платить їй взаємністю: якщо академічний мейнстрім не надто шанує Палью, то в Інтернеті регулярно з’являються нові її статті, передруковані кимось з прихильників, чи інтерв’ю, взяті спеціально для електронних журналів. Неважко помітити, що головною метою Пальї є її співвітчизниці-феміністки та низка принципів “політичної коректности”. Через це багато хто вважає Палью “провідною антифеміністкою Америки”. Однак вона сама з цим не згодна й твердить, що власне її погляди і є справжнім фемінізмом, який найповніше відповідає потребам жінок. Справжній чи несправжній, але Палью сміливо можна назвати феміністкою – якщо розуміти під фемінізмом не лише певний набір теоретичних положень, притаманних певній частині академічної спільноти США, а рефлексію про жінку та її місце в сучасному світі. Позиції Пальї – ще один вияв розмаїття сучасної феміністської думки, яка доволі серйозно відрізняється за країнами та школами. Американський академічний фемінізм, який заклав підвалини “політичної коректности”, – лише одна з таких шкіл, хоча, може, й найпомітніша. Фемінізм Пальї, як невтомно повторює вона сама, є цілком іншим фемінізмом: це фемінізм за порнографію, фемінізм за свободу сексуального вираження, фемінізм рівних прав, а не фемінізм, завше ладний побачити в жінці жертву. “Мій фемінізм – це фемінізм робітничого класу, футбольний фемінізм”, – вигукує Палья, нагадуючи про главу зі своєї останньої книги, де пояснює, що саме футбол здатний навчити жінок стратегії й тактики оборони у складних життєвих обставинах. Власне голосом таких – безстрашних і самостійних – жінок і хоче бути Палья, котра критикує академічний фемінізм за те, що він намагається не помічати ані шістдесятих, ані сексуальної революції. Подібний фемінізм, пише вона, є просто виявом страху білої жінки з середнього класу перед реальністю. Тому американським феміністкам слід учитися у жінок “третього світу”, проголосила Палья на Всесвітньому жіночому конгресі у Пекіні. В цьому й повинна полягати справжня мультикультурність. Найцікавішим є те, що Палья сама залишається насамперед американською феміністкою, з притаманною американцям зосередженістю на поп-культурі та мас-медіях. Полемізуючи з американським фемінізмом, вона дуже по-американськи закликає навчатися у країн “третього світу”, а европейську культурну думку або не помічає, або різко критикує: особливо гостро – французьку школу, символізовану іменами Жака Лакана, Мішеля Фуко та Жака Дерріди. Властиво, слідування їхнім ідеям, на думку Пальї, зродило “кризу в американських університетах”. Вона звинувачує їхніх послідовників у тому, що ідеї французького постструктуралізму застаріли в умовах сучасної культури, заснованої на “медіях”, а не на “тексті”, й протиставляє їм Маршалла Маклюєна, називаючи його “одним з найбільших пророків наших днів”. “Не читайте Лакана, Фуко і Дерріду, – звертається вона до студентів. – Вони навчать вас будувати усе лише на нерухомому фундаменті. Вслухайтеся-но краще в одне з послань афро-американської культури, в слова гурту “Midnight Star”: “Не паркуйся, бебі, не паркуйся на танцполі! Усе наше життя сьогодні – танець, і ви мусите навчитися рухатись, не руйнуючи його ритму. Залишатися нерухомим під час танцю – не вибір”. Критикуючи французький постструктуралізм, Пелья апелює до унікальности американського досвіду: “Вся ця французька маячня написана так, наче слово “медії” не існує! Наша культура – поп-культура! Американці – ось хто повинен її інтерпретувати!” Лакан, Фуко і Дерріда залишаються для Пальї представниками старої, “текстуалізованої” Европи, де вона не може надто довго перебувати: “Я була в Англії і відчувала себе там як у в’язниці: для мене дуже сильним ударом було те, що там фактично немає телебачення!” Однак, запекло критикуючи европейську культурологічну думку, Палья наче випадково не згадує про французьких авторів, які багато років працюють саме в царині вивчення мас-медій, скажімо, Бодріяр чи Вірійо. Між тим, їхні праці не лише спираються на ідеї Маклюєна, але й істотно їх поглиблюють. Саме вони, а не Пелья, насамперед репрезентують сучасну науку про мас-медії. Звичайно, не дивує перегукування тез Пальї про медії та поп-культуру й ідей Бодріяра. Цікаво те, що й з різко критикованим Фуко у Пальї на диво багато спільного. Насамперед – це орієнтація на традиції Ніцше, з його протиставленням Діоніса й Аполлона, як природи і культури чи хаосу й ладу. Для Фуко, як і для Пальї, природа стає тим “місцем”, де творяться, порушуються і перестворюються закони, плавильним казаном, де процес постійного оновлення-руйнування запобігає о-формленню та завершеності. Аполлонічне начало отримує в роботах Фуко різні найменування, найвідомішим з яких виявляється “влада”. Саме влада конструює систему понять, відмежовуючи злочин від не-злочину (“Наглядати і карати”) чи визначаючи межі людської сексуальности (“Історія сексуальности”). Отже, “трансґресія” – порушення меж – є тим самим діонісійським дійством, до якого і закликає Камілла Палья. Звідси походить її інтерес (подібно як у Фуко) до “порушників кордонів” – де Сада і Батая, котрі “впустили” діонісійське й хтонічне в культурний простір. Якщо Лакана, Фуко й Дерріду Палья критикує, то французьку школу фемінізму вона взагалі намагається іґнорувати. На відміну від американської школи, яка акцентує соціальне, французькі дослідниці відштовхуються від психологічного чи навіть біологічного. Це пояснюється, насамперед, сильною психоаналітичною традицією, яка виходить від Жака Лакана, в полеміці з котрим переважно сформувалися ідеї Люс Іріґарей чи Юлії Кристевої. Річ у тім, що традиційна психоаналітична схема у своїх уявленнях про розвиток особистости спирається на чоловіче тіло, висновуючи, зокрема, момент включення людини в соціальне зі страху перед оскопленням. Таке включення, на думку Лакана, відбувається при переході від так званої стадії уявного до стадії символічного. Жінка, таким чином, залишається виключеною з символічного, з тієї самої “цивілізації”, яку Палья називає “аполлонічною”, але це виключення, за Іріґарей, закладене в самій жіночій природі: якщо у чоловіка є фалос, страх перед втратою якого змушує його інтеґруватися у символічний, знаковий лад світу, то у жінки фалоса немає. Відтак жінка змушена залишатися на перед-Едиповій стадії, стадії уявного, якій притаманна текучість, розпливчастість, відсутність фіксованого центру та близькість до природних процесів. Знайомий набір, чи не так? Усе це Палья перелічує, описуючи “діонісійське” на противагу “аполлонічному”. Так, “священне діонісійське безумство” легко виводиться з особливостей жіночої істерії та оргазму, описаних, скажімо, в роботах Елен Сіксус і Катрін Клімент. Повертаючись до згаданого поділу на два напрямки у фемінізмі, неважко помітити, що Палья та перелічені дослідниці опиняються, принаймні стосовно американських феміністок, в одному таборі. Окрім зазначених рис, їх об’єднує інтерес не стільки до стосунків між чоловіками та жінками, скільки до співвідношення поміж чоловічим і жіночим. Так, “жіночі” й “чоловічі” особливості світосприйняття можуть спостерігатися і у чоловіків, і у жінок. З цим пов’язаний спільний для Пальї та Сіксус культ бісексуальности, усвідомлюваний як поєднання чоловічих і жіночих якостей: “Бісексуальність – це наша найбільша надія на подолання ворожости та лжеполяризованости у нинішній війні статей” (“Спокусниці та лярвочки”). Ясна річ, зовсім немислимо поставити поряд імена Люс Іріґарей і Елен Сіксус з одного боку, і Пальї – з другого. У першому випадку ми маємо справу із серйозними мислителями, а у другому – з фігурою дещо іншого ґатунку. Якщо перші є авторами доволі оригінальних теоретичних концепцій, то Палья у ліпшому випадку заслуговує на ім’я вмілого інтерпретатора. Вторинність теоретичних ідей, з одного боку, шокуючий спосіб подачі, з другого, відмежовують Палью від серйозних дослідниць, перетворюючи її на постать поп-культури, а не філософії чи науки. Її радикальні жести призводять до того, що цю жінку сприймають радше як артиста, поп-артиста. Точніше – поп-теоретика. Становище поп-теоретика відрізняється від становища поп-зірки тим, що над створенням образу останньої працює армія іміджмейкерів. Усе, чого Палья досягла, вона досягла самотужки, і хоча б через це заслуговує на пошану. Прадоксально, але саме в якості поп-теоретика Палья могла б стати близькою нашій авдиторії. Стиль Пальї (особливо стиль її інтерв’ю), у якому зважені оцінки підміняються темпераментними висловлюваннями на кшталт “я в захваті від Мадонни” чи “Зонтаґ в це просто не в’їжджає”, ідеально підходять для нових ілюстрованих журналів, скажімо, “Матадора” чи “Птюча”, які транслюють не так систему поглядів, як набір модних стереотипів, що входять у доволі туманне поняття “стиль життя”. Не випадково більшість інтерв’юерів подано тут як “митців” – на крайній випадок, “художників життя”. Так само, як Диховичному цікаво не те, яке кіно він знімає, а на яких машинах коли їздив, – так і в Пальї російського читача напевне зацікавить, у що вона одягається і яким футбольним командам віддає перевагу, а Палья, на відміну від серйозних теоретиків, на ці теми говорить дуже охоче. Есеї Пальї, де поєднано обговорення актуальних проблем і ґлобальне теоретизування, що виводить на “остаточні питання”, дуже близькі російській “культурології” – фундаментальній гуманітарній науці про все з нечіткими і неопрацьованими методологічними засновками. Ці есеї чудово підходять для “товстих” журналів, розрахованих на середнього інтелігента, котрому хотілося б бути “в курсі” останніх досягнень теоретичної думки, але який – у переважній більшості – не буде читати філософів і теоретиків навіть у перекладі, не те, що в оригіналі. У цьому жанрі новизна й оригінальність думки не такі важливі, як уміння вчасно і з належним посиланням нагадати – а комусь і вперше викласти – цікаву теоретичну концепцію. Можна було б назвати це “популяризацією”, коли б не зневажлива конотація, яка закріпилася за цим словом. Зрештою, та гілка фемінізму, яку по змозі представляє Палья, в Росії відома неприпустимо мало, неприпустимо ще й тому, що власне такий його різновид може знайти в Росії палких прихильників. На цій ниві Палья поза конкуренцією: високий теоретичний рівень робіт Сіксус та Іріґарей неминуче звужує потенційне коло їхніх російських читачів. Несприйняття американського різновиду фемінізму в Росії зумовлене двома основними причинами: наші жінки після сімдесяти років совєцької влади не хочуть і чути про рівність статей, підозрюючи в цьому наступний чоловічий обман (“Це що ж, я буду і на роботу ходити, і в крамницю? Ні, я чоловіка до крамниці не пущу – він там купить не те, що треба!”), а з другого боку, стримано ставляться до роз’яснень, що їхньою сексуальною поведінкою маніпулюють ззовні. Після десятиліть накинутої рівности й пуританізму багато жінок прагнуть нерівности та сексуальної свободи, причому сексуальну свободу вони усвідомлюють як можливість добитися нерівності, яка здається їм вигідною (“Я буду вдома сидіти, а він (вони) будуть мене утримувати”). Американський фемінізм турбують цілком інші проблеми – звідси побутуюче в суспільстві неадекватне уявлення про нього та про фемінізм загалом (“Феміністки – це ті, що проти чоловіків”). У цьому сенсі позиція Пальї, яка відстоює сексуальну свободу та відводить жінці перше місце у будь-яких стосунках між статями, напевне знайде чимало прихильників (точніше – прихильниць?). Скажімо, автор статті майже переконаний, що стосовно трьох обговорених у статті питань (проституція, зґвалтування на побаченні, порнографія) переважна більшість росіянок, особливо молодих, висловить повну згоду з позицією Пальї. Однак спиняє одна думка: якщо б у Москві Пальї вдалося стати культовою фігурою, то – через певну дивну аберацію – вона напевне постала б у свідомості пересічного читача в якості “американської феміністки”, тобто представниці того самого американського фемінізму, який вона сама на дух не переносить. Втім, цей парадокс був би всього лише ще одним у довгому ланцюзі протиріч, якими обплутана Камілла Палья: антифеміністка поміж феміністок, теоретик поміж митцями і митець поміж теоретиками. Переклав Андрій Павлишин |
ч
|
|||