Інтерв’ю Еліс Шварцер з Доменікою© Luchterhand Literaturverlag GmbH, 1989 Від редакції: Журналістка Еліс Шварцер, видавець німецького феміністичного журналу Емма опублікувала низку інтерв’ю з відомими жінками. Опубліковане інтерв'ю з Чому саме вона? Жінки-бунтівниці було взяте у Доменіки, найвідомішої в Німеччині повії, котра працює в Гамбурзі на Ріпербані. Ця жінка вперше публічно виступила з питання охорони праці повій, знана з численних газетних інтев’ю та виступів на телебаченні. Наше знайомство розпочалося, коли нас обох запросили до Штуттґарта для участи в дискусії про порнографію. Я вагалася, бо не хотіла фехтувати на шоу з Доменікою. Через кілька днів газети написали: “Еліс Шварцер боїться дискутувати з Доменікою”. Це було не зовсім так. Тому я їй написала і пояснила, чому я відкидаю спосіб інсценізованих півнячих боїв. Через кілька тижнів Доменіка зателефонувала до мене. Ми вирішили познайомитися. Я відвідала Доменіку в Гамбурзі. Три дні на Гамбурзькій панелі: Ріпербан, вулиця Герберта, повна картина. І насамперед: три дні з Доменікою в її двокімнатній квартирі на вулиці Гайна Гоєра. А також гігантська кількість випитої кави. “Королева” сідає за круглим столом у вітальні. Біла мереживна скатертина всіяна вазами з квітами, склянками і кавовими горнятами. Чуєш себе як у прохідному дворі. Доменіка не закриває вхідних дверей, бо тоді вона не мусить кожного разу вставати. Ліліана і Горст вже тут. Ліліана – жінка в чоботах, тобто професійна доміна, окрім того – уповноважена організації “Солідарність гамбурзьких повій”. Вона готується змінити фах. Горст 20 років працював “танцівницею” і був п’ять років одружений з турком, майже одружений. “На кухні я мусив носити хустину на голові – але чого не зробиш заради кохання”. Тільки-но ми всілися, подають першу філіжанку кави. Потім телефонує Пеґґі, моя колега. В двері дзвонить експерт від партії СПД, яка прийшла подискутувати з повією-зіркою про порнографію. Обох ми посилаємо подалі. Зрештою ми тут, аби працювати. Жодного шансу. Дзвонять. Сюзанна, тричі розлучена і прооперована екс-трансвестит, завжди “хотіла зі мною познайомитися” і принесла мені червоні троянди. Люсі, дуже ніжний чоловік, лише зазирнув на секунду, щоб розповісти про своє горе. Для кожного знайдеться горнятко кави, іноді відразу ціла пачка кави або двадцятка. І завжди милий – не сентиментальний, радше неіронічний – погляд. Доменіка родом з Кельна. Перед вечерею ми йдемо на Гербертштрассе. Минаємо поліцейський відділок Давідсвахе, низку молодих повій, котрі чекають клієнтів. Немає жодної, до якої Доменіка не посміхнулася б привітно. Вступ на Гербертштрассе звичайним жінкам заборонений. У супроводі Доменіки нас ласкаво запрошують. І ми почуваємо себе впевнено. Ми вечеряємо “у маленького італійця за рогом” і сідаємо в кімнатці за кухнею. Жодних шансів. Усе починається з поглядів та перешіптування біля барної стійки. Потім починають під’їжджати – неголені яппі з оточення (не з середовища). Перший завжди хотів познайомитися з Доменікою. Другий працює фотографом. Шварцер: Вчора ввечері, коли ми були разом, ти кілька разів сказала: нам треба було поговорити багато років тому. Чому? Що ти хотіла мені сказати? Доменіка: Я б розповіла тобі про свої клопоти. Бо я гадаю, що ти емансипована жінка. Тоді б разом взялися за мої тодішні проблеми. Але й зараз ми це можемо зробити з тим самим успіхом... Шварцер: І які ж це проблеми? Доменіка: Недостатня впевненість тутешніх дівчат у собі. Треба їм пояснити, що вони не повинні платити за кохання. Шварцер: Як це? Я думала, їм платять за “кохання”? Доменіка: Я маю на увазі не клієнтів, а сутенерів. Добрих 70% усіх жінок та дівчат, які тут працюють, мають сутенера. І вони йому платять. За ніщо. Шварцер: Тебе називають королевою Ріппербану. Проте тут у тебе слава емансипованої жінки. Кажуть, ти відкриваєш дівчатам очі. Будинок на Гербертштрассе, який був твоїм останнім місцем роботи, називали борделем емансипованих жінок. Відколи в тебе така репутація? Доменіка: Це зі мною почалося 6 років тому. Я бачила безліч дівчат, котрих нещадно визискували, та ще й били. Мені стало їх шкода. Я подумала: ну хіба нічого не можна зробити? Ситуація гіршала. Дівчата на панелі дедалі молодші. Сьогодні на вулиці побачиш вже 12, 13 та 14-річних. Тут, на Ріппербані, ще півбіди, більшість уже має 18 років. Гірше у Ст. Ґеорґу, де дівчата ще й нашпиговані наркотиками. Вони вже не можуть і клієнтів обслуговувати. Шварцер: Що це означає? Доменіка: Якщо якийсь чоловік поводиться зі мною нахабно, то я його відразу посилаю. Зі мною треба добре поводитися. Моя кімната не смітник, а я не сміттєзвалище. Ми, старші повії, маємо свої закони. Ми працюємо лише з презервативом, так було завжди. Ми не дозволяємо себе цілувати, бо це щось таке, що зазвичай можна робити лише вдома. Про анальний секс не може бути і мови. Однак молоді дівчата, які зазвичай одержують наркотики від своїх сутенерів, які їх потім посилають на вулицю, вони роблять усе. Їм усе одно. Вони знесилені і не мають змоги подбати про себе. Колись старші навчали молодих. Нам казали: це ти робиш, а це – ні. Сьогодні молодь залишилася сама, цілковито під владою отих типів. Шварцер: Чи ці молоді жінки складають вам конкуренцію? Доменіка: Аж ніяк. Гостя, який таке виробляє з молодими дівчатами, я не хочу й бачити. Шварцер: Ти привселюдно заявила, що радієш за кожну жінку, яка кидає проституцію. Доменіка: Так, я дуже рада за кожну жінку, яка хоче покинути проституцію і може це зробити. Як і за кожну, яка немає тут успіху і знаходить собі іншу роботу. Я радію також, коли вони кидають проституцію не тоді, коли вже запізно. Шварцер: Для тебе особисто вже, мабуть, запізно. Доменіка: Так, для мене так. Я ще заробляю гроші, але це вже питання часу. Я не маю ніякої фахової освіти. Шварцер: А яку б професію ти хотіла мати? Доменіка: Я завжди хотіла бути дизайнером одягу. Але... Шварцер: Поети складали про тебе вірші, художники писали твої портрети. Здається ти – зразок успішної, певної в собі повії. І все ж сьогодні ти остерігаєш кожну жінку, аби вона не займалася проституцією. Доменіка: Бо це дуже важка професія. Не кожна витримає без шкоди для свого тіла та душі. Умови нашої праці не покращилися. СНІД. Безробітні чоловіки. Дедалі більше жінок виходить на панель. А клієнтів приходить дедалі менше. І вони дедалі молодші. Із різними збоченнями. Вони надають перевагу сечі абощо. Крім того: раніше шлях до проституції був дійсно складнішим. Сьогодні деякі жінки ідуть на панель як до церкви чи на службу. Часто вони також походять із заможного суспільного середовища. Раніше повії були з бідного прошарку, тому їм нічого іншого не залишалося. Сьогодні вони приходять з поважних родин. Шварцер: Деякі жінки стверджують, що на панелі можна легко і швидко заробити гроші. Скажімо, представниці берлінського проекту Гідра. Крім того, вони кажуть, що сучасні жінки не мають сутенерів, вони самі розпоряджаються своїми грошима. Доменіка: Це дурниці. І дуже небезпечно таке розповідати. Піке Бірман недавно сказала на телебаченні, що проблеми сутенерів не існує. Я дуже здивувалася. Найгірше те, що молоді дівчата в це вірять, а потім отримують “подарунок”. Краще казати правду. А цю правду ми, повії, знаємо дуже добре. Що ж стосується проблеми проекту Гідра, то там майже всі – соціальні працівники. І вони не мають особистого досвіду у цій справі, вони гадають, наче роблять нам послугу подібними заявами. Насправді: понад третина повій мають милого друга, який сам заробляє, або не мають нікого. Всі інші мусять віддавати частину грошей. Часто це супроводжується насильством. Більшість повій і досі на панель приводять чоловіки. Я майже не бачила за всі роки, щоб жінка прийшла сама і сказала: так, я хочу тут працювати. Якщо вже таке трапляється, то ці дівчата намагаються знайти роботу в борделях. Молоді дівчата повинні знати, що їх чекає. Засторога – це мінімум, який ми, старші повії, можемо для них зробити. Шварцер: А що їх чекає? Доменіка: Злидні. Багато страждань. 90 із 100 повій стають об’єктами піклувань соціальної служби. Шварцер: А ти, Доменіко, заощадила грошей? Доменіка: Я була такою ж дурною, як і інші. Я також не заощаджувала. Я дарувала свої гроші. Або витрачала. На подорожі. На одяг. На алкоголь. Раніше я кожної ночі випивала алкоголю на 400, 500 марок. Там, звичайно, випиваєш... Шварцер: Ти – одна з небагатьох повій, які відверто критично висловлюються про сутенерів. Доменіка: Милий клієнт набагато кращий, аніж гидкий сутенер. Клієнт принаймні платить. Сутенер лише забирає гроші. Шварцер: Ти зараз омовлюєш щось таке, про що багато твоїх колег навіть не наважуються подумати, бо сутенер для повії таке ж табу, як чоловік для домогосподарки. Доменіка: Це ти так гадаєш. Шварцер: Деякі люди вважають, що ти заходиш занадто задалеко. Вони за тебе переживають. Доменіка: А що мені робити? Мовчки спостерігати? Мені не залишається нічого іншого, як відкрити рот. Шварцер: Але сьогодні ти вже не сама. Лише в Берліні існує три організовані групи повій. А в Гамбурзі після вбивства повії Сабіни Демут 29 березня 1987 року з’явилася організація “Солідарність гамбурзьких повій”. Вчора ми сиділи тут у тебе разом з Ліліаною Рьон, яка зараз є прес-секретарем “Солідарності”. Ліліана ще працює як доміна, але хоче змінити свою професію. Вчора вона сказала: “Доменіко, ти проклала нам шлях”. Про що йдеться? Доменіка (сміється): Їй ідеться про мою самотню боротьбу упродовж останніх років. Але так далі не могло бути. Дякувати Богу, сьогодні існує група. Раніше я сама одна виходила до громадськості. З милою посмішкою, щоб показати: повії теж люди. Останнім часом я все частіше зазнавала невдач, і йшла до дівчат у Ст. Ґеорґен й казала їм: “Кидайте проституцію! Йдіть краще в квітковий магазин”. Зараз там існує група. Вона зміцнює самосвідомість дівчат. Вони тепер бувалі. Там є група повій, справжніх професіоналок, які борються за наші права. Ми маємо до кого піти. Шварцер: Ти руйнуєш не лише табу сутенера, ти руйнуєш іще більше табу: поліція. Ти відверто заявила, що повії, яких визискують або з яких знущаються сутенери чи інші чоловіки, спокійно можуть звернутися у поліцію, якщо не мають іншої допомоги. Проте у твоєму, та й інших середовищах, існує неписаний закон: коли йдеться про власного чоловіка, в жодному разі не можна звертатися до лягавого. Той, хто це робить, опиниться поза законом. Закон, який дуже практичний для чоловіків... Доменіка: Так... Шварцер: Що це означає? Доменіка: “Йти в поліцію” раніше було найгіршою лайкою. І жінки це теж так сприймали. Жінка, яка заявляла на чоловіка, котрий її бив, чулася зрадницею. Шварцер: Це стосується не лише повій. Доменіка: Так, і власне з цим я хотіла покінчити. Що це таке: так не випадає робити! А чому ні? Коли мене визискують, б’ють, знущаються з мене в різний спосіб, то я мушу вміти захистити себе. Коли немає іншого способу, то я іду в поліцію! Шварцер: Ти говориш це дуже спокійно. Твій добрий приятель застеріг тебе вчора у моїй присутності. Він тобі сказав: “Будь обережна, бо якщо ти продовжуватимеш в цьому ж дусі, з тобою може щось трапитись...” Доменіка: Так. Зрештою, я трохи боюся. Проте інакше вже бути не може, чи не так? Я вважаю, що жінки повинні знати – вони вправі захищатися. Шварцер: Вчора увечері ми разом були на Гербертшрассе, на цій вулиці борделів на Ріппербані, де жінки сидять у вітринах, потім піднімаються з клієнтами в номери, до яких звичайні жінки не мають доступу. Ти розповідала, що на Гербертштрассе є жіночі і чоловічі борделі. У жіночих власниками є жінки, у чоловічих – чоловіки. Доменіка: Власники жіночих борделів – колишні повії. Вони беруть менше грошей за напої і оренду, і напевно не такі жорсткі. У деяких борделях, власниками яких є чоловіки, дівчина, яка упродовж вечора нічого не заробила, мусить залишатися і працювати, поки отримає належної суми. Шварцер: Ти також якось була власницею борделю. Доменіка: Так, але я його продала. Це не для мене. Знаєш, якщо якась дівчина не мала клієнтів і нічого не заробила, то я сама давала їй 50 марок і казала: “Слухай-но, я не можу на це більше дивитися, йди собі випий”. Проте, мій бордель досягнув найвищого успіху. Шварцер: Якого успіху? Доменіка: Найбільшої кількости жінок, які полишали проституцію. Шварцер: (сміється): Виглядає й справді, що бути власницею борделю – це не для тебе. Але як повія ти маєш легендарну славу. Чи можна поцікавитися, як конкретно виглядає твоя робота? Доменіка: Як я маю це розповісти? Шварцер: Як воно фактично є. Для жінок, які не кожного дня на панелі. Доменіка: Ну, спершу я беру з чоловіка гроші. Це ясно. Шварцер: А перед тим, як ти береш гроші? Доменіка: Отже, я сиджу у вітрині. Підходить клієнт. Я оцінюю його, скільки він може заплатити. Чи має він гроші, чи не має. Чи він милий, чи ні? Він питає: скільки? Я відповідаю: 100 марок. Якщо він питає: і що я одержу на ці гроші? Я кажу: добрячих пів годинки. Як, побачимо нагорі, я ж не знаю ще твоїх уподобань... Багато жінок відразу все обіцяють, під тиском чоловіків (ти по-французьки робиш?), бо ті інакше навіть і не йдуть нагору. Нагорі в кімнаті починається все приблизно так: ти з Гамбурга? Або так: ти вже бував з повіями? Я це питаю, щоб просто знати, чи він ознайомлений з правилами гри. Від сором’язливих можна отримати більше грошей, а досвідчені знають, що вони не можуть вимагати надто багато... Тоді я кажу: поклади свій “подарунок”. Я намагаюся отримати якнайбільший “подарунок”. Я кажу: “Може бути набагато приємніше, ми можемо робити різні речі...” Я вважаю, що 100 марок – це мінімум. 50 марок – це дуже мало. Всі жінки повинні вимагати як мінімум 100 марок. Однак молоді дівчата часто задовольняються 20 або 30 марками, особливо, якщо вони наркоманки. Шварцер: Ти маєш славу доміни, але насправді у класичному розумінні ти нею не є. Ти більше нагадуєш тип “енергійної жінки”, ти ж не катуєш чоловіків? Доменіка: Я із задоволенням їх катую. Але тільки морально. Своїм зовнішнім виглядом, своєю суворою зачіскою я провокую у чоловіків фантазію, прагнення до підпорядкування. Я наказую чоловікові, що він має робити. Як тітка, мати або вчителька. Наприклад, я йому наказую цілувати мої чоботи. Він мусить про все благати. Він не може так просто до мене доторкнутися – я повинна йому це дозволити. Тому я із задоволенням працюю з мазохістами. Я не роблю нічого, пов’язаного з кров’ю і болем. Те, чого би я сама не хотіла, я не чиню й іншим. Шварцер: Одна з твоїх колег сказала: “Чоловіки-мазохісти не демонструють своїх фантазій власним дружинам, бо не зможуть їм після цього сказати: а тепер накрий на стіл!” Доменіка: Звичайно. На годинку – це дуже мило, але вони хочуть залишатися мужчинами. А наказують вони й нам також. Я ж теж роблю лише те, що хочуть чоловіки. Вони мені за це платять. Тобто, я реалізую їхні бажання. Тому чоловіки є справжніми господарями становища. Шварцер: На перший погляд, ця форма проституції видається легшою. Але далі я запитую себе: чи активне перенесення в ситуацію чоловіка не є складнішим, аніж пасивне – розставити широко ноги? Це менше зачіпає тіло, але більше – душу. Доменіка: Треба мати велику фантазію і здатність вжитися в інший образ. Шварцер: А чи не важко тобі розрізняти між роботою і приватним життям, між клієнтом і коханцем? Доменіка: В мене майже немає коханців. Я це кажу цілком щиро. Моє приватне сексуальне життя дуже постраждало від усього цього. Сьогодні на роботі я просто відключаюся, так ніби спостерігаю все збоку. Раніше, якщо я й шукала секс, то, в основному, на роботі. Клієнт заплатив, все анонімно – це нам обом підходило. Шварцер: Тим самим ти порушувала одну з найсвятіших заповідей повії. Доменіка: А що таке заповіді повій? Це правила, створені сутенерами: ти не маєш права на симпатію до клієнта. Буває, що клієнт часом набагато миліший за сутенера. Останнім часом такі клієнти витягнули кількох моїх приятельок. Власне цьому і хочуть перешкодити сутенери – і тому вони всіляко очорнюють клієнтів. Я, особисто, завжди дозволяла собі симпатію до того чи іншого клієнта. У мене немає сталого друга, але у цьому я була винятком. Я б порадила жінкам на майбутнє – працювати з прохолодою. Так простіше. Шварцер: Це є і частина секрету твого успіху. Про тебе кажуть, що ти робиш це із задоволенням. Доменіка: Так. Хоча я теж сотню разів робила це без задоволення. Але одного разу з бажанням. Проте я не мала відчуття огиди, як багато інших. В мене є колеги, які щоразу кривляться, так, ніби вперше. Я із сотні разів скривилася заледве двадцять. Шварцер: Доменіка, яке в тебе особисте ставлення до сексу? Доменіка: Тут я маю певні проблеми. Тут я вже не така сильна. Тут я вже не тримаю чоловіка в руках, не можу визначати. Однак так буває з кожною жінкою, хіба ні? Крім того, в мене є проблеми з уявленням, яке мають про мене чоловіки. Отож Доменіка, у неї вже було 10.000 чоловіків, вони широко розхиляє ноги... Секс, секс, лише секс – так вони собі це уявляють. Тоді краще взагалі без сексу. Він має пізнати мене як людину. Я можу бути веселою, можу бути сумною... Шварцер: Як ти одягаєшся, коли ти закохана? Доменіка: Я вже так давно не була ні в кого закохана. Шварцер: Спробуй пригадати. Доменіка: Ну добре, тоді я намагаюся гарно одягнутися, без виклику. Радше стримано. Коли я закохана, тоді я й так безпорадна... Шварцер: Чи в тебе були випадки, коли твої кохані здатні були перейнятися твоїми фантазіями? Доменіка (вагається): Так. Один випадок був. Шварцер: Які наслідки для тебе має твоя слава? Доменіка: Не лише позитивні. Бізнес погіршився, бо приходить забагато цікавих. Крім того, не кожен клієнт хоче трахати відому повію... А в особистому житті у мене самі неприємності. Чоловік із задоволенням буває в товаристві з відомою акторкою, але не з відомою повією. І мені не вдалося б так легко залишити проституцію, як іншим анонімним колегам. Кожен знає, що я працювала повією. Шварцер: Відомою тебе зробила насамперед ліва інтелігенція, письменник Вольф Вондрачек, художник Томі Унґерер і Горст Янсен. У Плейбої за 1980 рік Вольф Вондрачек написав для тебе оду до повії. Можливо, ти одна-єдина, хто робить свою справу із задоволенням і побожністю, писав поет, бо ти та, єдина, довгоочікувана легендарна проститутка, в якої вогонь палає між ногами. Але, на превеликий жаль, ти – виняток. Більшість повій не що інше, як дівки з конвеєра, “підлі злодюжки”, які навіть задоволення від цього не отримують. Доменіка: Ну що ж... За це він дістав купу грошей, але мені не дав жодного пфеніґа. Не гоже таке писати! Я вважаю, що мої колеги мають рацію, коли не втрачають з поля зору свій бізнес. Тут я можу хіба лише себе картати, що була така дурна і так не робила. Вондрачек у такий спосіб переживає свої комплекси. На боксерському рингу він хіба краще презентується, аніж в борделі. Шварцер: Що ти вважаєш таємницею свого успіху? Доменіка: Треба мати певний шарм. Однієї краси для цього замало. Насамперед, чоловіки знають, що я доволі привітна. Шварцер: Вчора ти сказала, що твоє серце зменшилося, і ти сподіваєшся, що скоро в тебе взагалі не буде серця. Що ти маєш на увазі? Доменіка: Я не вмію говорити “ні”. Це ускладнює життя. Я вже пробувала, казала собі: все, я буду цілком холодною. Але тоді я була дуже нещасливою. Я б не могла жити інакше. Я б не отримала жодного задоволення. Шварцер: Проте кількох ілюзій ти вже позбулася у цьому столітті? Доменіка: Так? Я не думаю. На жаль. Шварцер: Але ж не можна не відчути, що ти охоче полишила б проституцію і не завтра, а вже сьогодні. Доменіка: Якщо б я мала хорошу альтернативу, з радістю! Я страшенно хотіла б мати свій салон, забігайлівку з виставковими залами, з митцями, але щоб дівчата теж могли туди приходити. Для цього потрібні гроші... І ще одне: я собі інколи дозволяю, і робила це раніше, не брати грошей, коли мене вже все “дістає”. Я це завжди могла робити, бо ні з ким не мусила ділитися. Шварцер: Ти також мала сутенера. На самому початку. Три з половиною роки. Доменіка: Так. Один раз. Потім – ніколи. Раніше так було. Але тільки тому, що так було, не обов’язково так мусило залишатися. Я прокинулася набагато пізніше. Коли я сьогодні чую, як моя колега говорить: “Поглянь, який він мені подарував класний годинник”, – то мене шляк трафляє. “Ти ж сама його заробила!” – кажу я тоді. Проте жінки іноді бувають такими дурепами. Шварцер: Ти завжди була аутсайдером, парією. Твої батьки не були одружені, твій батько був італійцем, мати багато працювала. Коли тобі було чотири, ти потрапила до сирітського притулку, до черниць, а в чотирнадцять його залишила. В тебе дуже сильно розвинуте почуття справедливости. Доменіка: Його набуваєш в інтернаті! Підняти заколот можна лише тоді, коли в ньому беруть участь всі. Тут те саме. Коли я вперше вийшла на панель, це мене найбільше вразило: знову закони, знову тиск – це мені було знайоме з притулку. Я почала захищатися. Я довго спокійно спостерігаю. Я сиджу в кутку, як Будда – але одного разу я кажу – годі!.. Шварцер: Твоя мати теж не вміла занадто добре пристосовуватися. Одного суддю, який звинуватив її у зберіганні краденого, вона вдарила по голові торбинкою. За це одразу отримала суворіший вирок – рік ув’язнення. І хоч вона й була втікачкою, мати потай відвідувала тебе й інших двох дітей у сиротинці. Під час твоєї конфірмації її заарештували... Доменіка: Так, для мене це було жахливо. Я була доволі побожною. Я стояла там у своїй білій сукні. І раптом з’явилася поліція. Моя мати сховалася за колоною. А потім тікала. Через це я не маю жодного фото з конфірмації. Мій найкращий день був цілком звичайним. Хіба поліція не могла почекати 5 хвилин?.. Подібних спогадів з мого дитинства доволі багато. Тому я люта на поліцію. І страх. Коли мені було 14-15, один такий прийшов до нас, показав мені одну марку, і я пішла з ним, через почуття страху. Шварцер: Він тобою скористався? Доменіка: Так, але я зробила це добровільно. Бо боялася. Я думала, що мушу це зробити. Шварцер: У сімнадцять ти мала стосунки з власником двох борделів. Але він посилав тебе не в бордель, а на кухню. Ти була його домогосподаркою. Доменіка: Так. І тому мене мучило сумління. Ми були разом одинадцять років, і я в певному сенсі також жила за рахунок інших дівчат. Це мені не подобалося. Шварцер: Чому ти тоді не пішла від нього? Доменіка: Цього я також не знаю... Коли він напивався, то ставав брутальним. Тверезий, він був доволі милим. Мене тримала також його фінансова стабільність. Я нічого не навчилася, і з роками дедалі більше від нього залежала. Я вже нічого від себе не чекала. Той мінімум певности у собі, який я мала, він відібрав. Шварцер: Пізніше він наклав на себе руки. Доменіка: Так. Для мене, після одинадцяти років домашнього життя, було справжнім полегшенням – самій піти в бордель. Це, врешті, були гроші, які я сама заробляла. І цей крок не був аж таким неймовірним. Цілий світ нагадував мені бордель. Шварцер: Упродовж багатьох років ти добре заробляла, і зараз теж. Незважаючи на це, ти говориш – це не виплатилося. Доменіка: Я шкодую, що нічому не навчилася. Тому сьогодні я кажу молодим дівчатам: “Кидайте проституцію! Ідіть вчитися!” Шварцер: Якби у тебе була донька, яка б хотіла піти на панель, якою була б твоя реакція? Доменіка: Я б спробувала показати їй усі труднощі, весь негатив, всю біду цієї професії. Я б сказала їй, як усе виглядає насправді. І що ситуація погіршується. Стає невтішною. Жорстокішою. Якщо б вона після цього все одно не відмовилася від свого бажання, я б її підтримала. Я б її не залишила. Це новий, дуже приємний досвід: матері, які відвідують тут своїх доньок. Повії уже не живуть в ґето. За це я борюся віддавна. Але це має і свої недоліки – крок до проституції тепер легший, аніж раніше. Це мене турбує, бо в цій професії немає нічого піднесеного. Більшість наших так нікуди і не приходять. Переклала з німецької С.О. |
ч
|
|||