Ніла Зборовська

(Уривок з нової книги Моя Леся Українка)

Дорогому побратиму – Миколі Бабаку

У своїй творчості Леся Українка безжально відкинула патріархальний християнський міт апостола Павла. Оскільки дух жінки тісно зв’язаний з природою, Леся шукала свій міт у світі природи і у світі жінки. Лісова пісня, на мій погляд, є унікальним звершенням такого пошуку. Тим паче, що активне вивчення античного світогляду з культом Діоніса, з культом Прометея пов’язувалося з українською язичницькою мітологією. Про те, що Леся українську мітологію не лише відрізняла, але й романтично ідеалізувала, свідчить її лист до матері за 1913 р. У цьому листі Леся обурюється з приводу публікації в журналі Вісник культури і життя статті російського автора Коненкова про слов’янську релігійність: показані тут боги, вважає Леся, “чисто кацапські, коли не фінські”. І далі додає: “я в них зовсім не пізнаю “релігії моїх батьків”, що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими потворами – всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила – “змій” – уявляється часто в подобі знадливого красуня. А “перелесник”? А русалки? А “золотокудрі сини” тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж либонь близька родина того Даждьбога, що вийшов таким “ідолищем поганим” у Коненкова?.. Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога “без спины, с одной ноздрей”, то чому ж його таким і не зображати, але нема чого розповсюджувати сього “ідеалу” на всіх слов’ян…” (1)

Лісова пісня Лесі Українки отож виразила цей любий дух “землі предків”, дитячу, природну “релігію батьків”.

В одному з листів до матері Леся скаже, що “історію Мавки може лише жінка написати”. Історія Мавки – це історія любові, написана жінкою-українкою. Я вважаю, що на всій Лесиній творчості позначилася автобіографічна історія її любовного життя. Основні події цього автобіографічного сюжету: виокремлення зі світу коханої матері в індивідуальний світ доньки; пережитий любовний шок від смерті Сергія Мержинського і Лесине народження у якості драматичного поета. З образу цього чоловіка-мученика, сина людського, що нагадує Сина Божого, народжується та чиста ідея Любові, на яку Леся спрямовує свою власну трансцендентність. Ідея, яка саму Лесю робить нескінченною… За образом Лукаша з Лісової пісні можна відчитати емоційний досвід пережитої Лесею сімейної любові до значно молодшого від неї Климентія Квітки. Проблемність цієї любові відчутна в Лесиних листах до матері. Тут ми можемо побачити характерну дочківську впевненість у своїй духовній боротьбі за чоловіка-сина. Так, коли Лесина мати турбується погіршенням здоров’я доньки, вважаючи причиною непорозуміння зі свекрухою – панею Карповою, що живе з ними, Леся запевняє, що це не так. “Між його душею і моєю ніхто не стоїть, – пише Леся про свої стосунки з Квіткою. – Матеріально, може пані Карпова і стоїть на першому місці в нашім домі…, але морально вона тепер не має і десятої долі того значення для Кльоні, що мала колись, і з того сама винна” (2). У Лісовій пісні стосунки між свекрухою, чоловіком-сином і Мавкою мають глибоко психологічний мітологічний смисл. Климентій Квітка, що мав талант до музики, був особливо близький Лесиній музичній душі. Вона, очевидно, хотіла витягнути його з буденного життя, намагалася спрямувати його душу на духовність, на музику. Лесина невгасима любов до музики, її незреалізований музичний талант відчутний у Лісовій пісні, драма ця – пристрасна туга за музикою, за улюбленим Лесиним мистецтвом…

Крізь Лісову пісню прозирає ще одна інтимна Лесина історія. У спогадах Квітки ревниво заперечується факт, що Леся здійснила якийсь специфічний ритуал “побратимства” з А.Кримським, котрий був закоханий в неї і якому вона присвятила свою драму В катакомбах. Мені здається, що Перелесник з Лісової пісні був надиханий і образом Кримського. У всякому разі, тут використана ідея неможливого побратимства між закоханим чоловіком і жінкою.

Отже, Лісова пісня – це драма про любов. Про любов в її космогонічному сенсі. Мова іде про Простір Життя як Простір Еросу. У його широкому язичницькому розумінні. “Античний Ерос, – як писав Юнґ, – у повному смислі слова – Бог. Його божественна природа перевищувала межі людського розуміння, тому його не можна було ні зрозуміти, ні уявити… Ерос є космогонія, він – творець свідомості… Тут вміщується найбільше й найменше, найдальше й найближче, найвище й найнижче. І одне не існує без іншого. Ми не в стані виразити цей парадокс. Що би ми не сказали, ми ніколи не скажемо всього… Воістину ми суть жертви або засіб великої космічної “любови”. Я беру це слово в лапки, адже, під любов’ю маю на увазі не пристрасті, не перевагу, бажання або прихильність, але щось вище індивідуального, якусь цілісність, єдину і неподільну. Сама будучи частиною, людина не здатна пізнати ціле… Вона може змиритися, може бунтувати, але кожного разу вона перебуває в полоні цієї сили. Вона від неї залежить і на неї опирається. Любов – її світло і її тьма, кінця якій немає… Людина може спробувати назвати любов, перебравши всі імена, які знає, і все це буде нескінченним самообманом. І якщо у неї є хоч крапля мудрости, вона мусить змиритися…, назвавши ignotum per ignotius (3), – тобто назвавши її іменем Бога…” (4).

Подивимося на Лесин Простір Еросу. Драматичний сюжет Лісової пісні розгортається у світі мітологічному, невід’ємною частиною якого є головна героїня – Мавка. Дія розпочинається ранньою весною, коли весь світ Природи пробуджується, оживає і поєднується. Оце тотальне еротичне пробудження складає цілісний дух Лесиної драми. Він присутній і в інших Лесиних творах. Згадаймо Дон Жуана, коли той обіцяє донні Анні: “Я розбуджу тебе вогнем любови!”.

У Лісовій пісні Лесин пантеон богів і богинь, водяних і земних духів пронизаний молодою еротичною жагою. Ця жага збурює навесні водяне царство. Вода, як відомо, – жіночий мітологічний символ. У центрі Водяного Еросу – чоловік і жінка, Русалка і Той, що греблі рве, отже, символічно – юна нестримна пристрасть. На кону драматичного прологу з’являється Той, що греблі рве, палко бажаючи водяну царівну Русалку. Русалчина жіноча суть – вся в цих словах: “Я – вільна! Я вільна, як вода!”. У ній немає жодної внутрішньої застороги: Русалка бездумно поривається у світ вільного стихійного кохання. Однак вона зударяється з батьківською любов’ю. Русалку владно зупиняє насильницький жест Водяника. Тут маємо психологію батьківської любови з демонстрацією сили, тобто любови вимогливої, яка карає і нагороджує, передбачає покору і послух. Русалка пристрасно бунтує проти батьківського насильства, вона обурена, обурена вся її вільнолюбна суть! “З якого часу, – ображено запитує вона, – тут русалки стали невільницями в озері?” Однак, незважаючи на її бунт, перемагає еротична трансцендентність батька-Водяника, яка полягає в тому, щоб порятувати улюблену донечку від згуби, якою є безрозсудне кохання. “За непослух забере тебе Той, що в скалі сидить”, – погрожує Водяник і втихомирює бунтівливу Русалку, викликаючи в її натурі, ненависній до небуття, реальний страх смерті.

Сама ж Русалка представляє зрадливий і лукавий ерос. Вона легко пробачає ледачу вдачу Того, що греблі рве, бо й сама – така ж. Недаремно з жартівливим патосом Русалка обіцяє своєму коханцеві: “На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю…” Русалчине кохання – мінливе і плинне, як вода. Воно повною мірою відповідає духу природи, духу плоті.

Світ земних, лісових духів також ґендерно представлений: Лісовий (Земний Ерос) у своїй центральній презентації Лісовик-Мавка-Перелесник нагадує Водяний Ерос. Земля, як відомо, також мітологічний жіночий символ. Лісовик, якого Мавка називає дідусем, виявляє стосовно неї значно м’якшу, ніж Водяникова вимоглива і владна, батьківську любов. Лісовик на відміну від Водяника сам постає оборонцем природної волі та її основи – любовної стихії. Лісовик – навпаки – застерігає Мавку від неволі, яку несуть з собою люди. Проте Мавка не реагує на цю засторогу, бо вона не може уявити, як може вмерти свобода, те, що є сутністю її і Природи в цілому. “Ну як таки, щоб воля та пропала, – щиро дивується Мавка. – Се так колись і вітер пропаде!”

Мавка ж – часточка низького (дочківського) світу, жіночих духів Матері-Природи. Згідно з українською мітологією мавки і русалки представляють нижчих (другорядних) жіночих духів. Побіжно у Лесиній драмі згадується і Вище Жіноче Божество – Змія-Цариця, у якості Грізної Караючої Сили. Її владний дух несподівано виринає у драмі. Так Мавка божиться Змією-Царицею, щоб підтвердити правду своїх слів. І це у її світі – “присяга велика”. Однак поняття верховної жіночої влади є нестійким і відносним. Про це говорить те, що Перелесник, котрий виступає любчиком Мавки, без страху спокушає Мавку першістю у жіночому царстві. “Щоб тобі здобути лісову корону, – обіцяє він Мавці, – ми Змію-Царицю скинемо із трону…” За подібною логікою всепереможної пристрасті-згуби діє і Той, що греблі рве, спокушаючи Русалку: “Поплинемо з тобою / ген на розтоки, / під бистрії лотоки, зірвемо греблю рівну, / утопим мельниківну!” Отже, природний ерос насичений низькими пристрастями: ревнощами, помстою, бажанням переваги. Лесина драма недаремно розплутує цей клубок найрізноманітніших палких пристрастей. На жаль, ми так банально використовуємо слово “любов”, що воно врешті втрачає свій глибоко вітальний смисл. У Лесиній драмі йдеться про багатозначний смисл любови, що запускає механізм життя, йдеться про ерос, що тримає життя у вічному, безупинному русі. Як скаже Перелесник: “все, що блискуче, все те летюче, все безупинного руху жагуче!”. Любов кожного разу як індивідуальний знак отож додає до її множинного смислу нового відтінку. Темні і світлі почуття складають тут могутні вітальні сили.

Подивимося на Лісовий Ерос. Він представлений у загубленій, минулій події, якою було пристрасне кохання Перелесника з Мавкою. Щовесни Мавка виходила з лона старенької сухої верби, щоб взимку знову повернутися до солодкого сну. Цю вербу вона називає матусею. У її материнському лоні Мавка пізнає дійсне еротичне блаженство захищеної материнською любов’ю дитини. Це – як солодкий любовний сон з Богом. Недаремно Мавці сняться казкові білі сни, з тихими і ніжними зорями, що спадають з неба… Перелесник вривається в цей сон, щоб пробудити Мавку до життя, цього жагучого шаленого руху. Лесин Перелесник – це гарний чоловік, “в червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям”, з блискучими очима. Отже – це образний портрет пристрасті. Божевільний запал, ейфорія, фонтануюча енергія – все тут виражає природне чоловіче бажання оновити свої почуття, оживити життя через незвичайну любовну інтригу. Палко забуваючи свої минулі авантюри, Перелесник з головою кидається в нові: заради Мавки він викине з серця Русалку Польову, заради Русалки Польової – Мавку. І всюди він буде так само пристрасний і так само відданий. Вся поведінка Перелесника спрямована на палке бажання отримати п’янке задоволення від життя. Будучи відкритий задоволенню, життєвій силі, він прагне, щоб і Мавка пізнала всепоглинаючу хижу і ніжну пристрасть. Перелесник невтомно поетизує любовну лихоманку життя. Він затягує Мавку в шалений любовний танець, посилаючи до її душі палкі поетичні заклики: “Звиймося! Злиймося! Вихром завиймося! Жиймо! Зажиймо вогнистого раю!”. Недаремно Мавка говорить про Перелесника, що він – “як сам вогонь”. На підтвердження вітального духу драми свідчить те, з якою любов’ю змальовано цей образ. У кінці трагічної любовної історії Мавки знову з’явиться Перелесник, щоб порятувати її від смерті. Вогненним змієм-метеором він злетить на висушене вербове тіло Мавки. Палким вогнем пристрасті зніме з неї смертельне прокляття. Отже, Перелесник – символічний образ вічного творчого духу. Цей ерос – як пожежа, як спраглий Мавчин порятунок, що звільняє її від смерті в простір буття вічного…

У центрі Лісової пісні – психологія Мавчиної трагічної любови.

Індивідуальний знак Мавчиної любові – це музика. До речі, тут можна згадати слова музикального українського поета Павла Тичини, котрий сказав: “Я ніколи не покохаю жінку, в якої не має слуху”, отож котрий мав подібний знак любові – знак мистецтва. “З “духу музики” народилася трагедія Мавки” (5), – писав В.Петров. Отже, Лесина Мавка – естетка і меломанка. Вслухаючись у гру Лукашевої сопілки, вона зізнається Лісовикові, що хоче побачити людського хлопця, бо він – “певне гарний”. “Чи гарна я тобі?” – це зустрічне питання дуже вагоме у Мавчиній любові. Адже бути гарною – це мати гарну, тобто поетичну душу. Якщо Лукаш образ своєї душі виграє музикою, то Мавка вимовляє словом. Так з’являється мистецьке єднання душ – “спів і гра в унісон”. Саме під впливом духу музики у Мавчиній душі з’являється передчуття любовної муки. Мавчине кохання власне постає солодким болем і тугою до сліз. Лукаш грає, а Мавка плаче. Ця спрага в музиці і любові облагороднює низький мітологічний образ Мавки, є ознакою її нової суті. Тут любов – як роди. У зрадливої, легковажної Мавки, що так нагадувала Русалку, яка весело, безтурботно забавлялася з Перелесником, раптом народжується – душа! Ознакою народженої душі є відчуття самотности. Мавка, прокинувшись, отож народившись, раптом внутрішнім зором побачила, що насправді вона – “зовсім, зовсім самотня”. Кохання з Перелесником – як раптовий вихор, що налітав, закручував і покидав. Тепер Мавка прагне вічного кохання, любові “навіки”. Тобто любити так, як мати, яка ніколи не розлюбить свою дитину.

Подивимося, як розгортається Мавчине почуття до Лукаша і як реагує на нього Лукаш. Мавка, пізнаючи чоловічий світ, як рідний їй світ, вся відкривається йому назустріч. “Ти сам для мене світ, миліший, кращий, ніж той, що досі знала я, а й той покращав, відколи ми поєднались”, – говорить Мавка Лукашеві. Для Лукаша поєднання має прозаїчний, плотський смисл. Тому в його здивуванні звучить прихована іронія: “То ми вже поєднались?”. Однак Мавка не вслухається в цю іронію, переживаючи неймовірний екстаз любови, вона веде за собою Лукаша. “Ти не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять?” – допитується Мавка. І Лукаш вслухається у цей поклик любові:

І Мавка шкодує, що в час їхньої щасливої зустрічі – не може вмерти, що вона – безсмертна. “Що ти кажеш? – не розуміє її Лукаш, жахаючись згадки про смерть. – Я не хочу!”. “Ні, се так добре, – переконує його Мавка, – умерти, як летюча зірка”. З самого початку Мавчина любов у своїй повній реалізації. Вся – назустріч Лукашевій душі! Тому Мавка так пильно вдивляється в його очі, так дивляться – в душу. І тут вперше Лукаш жахається (вперше на мить зрікається!) Мавки. “Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу”, – благає він, закликаючи Мавку до легкої, радісної любовної пригоди. У той час, як в душі Мавки відбувається грандіозний спалах пізнання. І вона бачить – як віща Кассандра. “У тебе голос чистий, як струмок, а очі – непрозорі” – це говорить Мавчине прозріння, тобто те, що вона почула несвідомий поклик Лукашевої душі, котра запрагла духовності. Проте Лукаш ще сам не усвідомив, не пізнав цей ірраціональний поклик власної душі. На початку їх любовної драми відбувається власне стик різних кохань. Ця невідповідність кохань проявляється в тому, що Мавчина любов з’являється як пристрасть душі, яка збагнула самотність і запрагла любові, як музики, як високої краси, у той час як Лукашева любов – від скороминущої плоті. Коли Мавка хоче слухати душу, серце, то Лукаш не розуміє, до чого там можна прислухатися. Але коли Мавка пестить Лукаша, то він відчуває, що це саме та насолода, якої він прагне з жінкою. “Я не любився ні з ким ще зроду, – щиро зізнається він Мавці. – Я того й не знав, що любощі такі солодкі!”. Вторгнення любові в життя Лукаша – це вторгнення сексуальних бажань, оповите романтикою красивої жіночої плоті, у той час, як Мавці вже замало однієї сексуальної втіхи, яку вона повною мірою пізнала з Перелесником. Вторгнення любові в її життя – це духовний акт. Отже, у Мавки на відміну від Лукаша зовсім інша психологія любові. В основі її – родинне почуття, почуття рідної душі. За своїм духовним змістом ця любов наближається до материнської любові. “Материнська любов, – писав Е.Фром, – безумовна, всепроникливо захисна. Вона дає відчуття блаженства тому, на кого вона спрямована; її відсутність породжує почуття покинутости, що майже межує з відчаєм. Мати любить своїх дітей просто за те, що вони її діти…” (6)

Тут я хотіла би зробити деякі пояснення мітологічного смислу Лесиної психології любові. Відомі дослідники мітологічних уявлень (А.Ф.Лосєв, Б.А.Рибаков та ін.) сходяться на тому, що маскулінізована патріархальна мітологічна система оформилася у значно пізніший період. Російський дослідник слов’янської мітології Б.А.Рибаков зазначав: “у всіх випадках крізь пізнішу штучну патріархальну схему прозирають риси стійких древніх уявлень про космічне жіноче божество, про Велику Матір Світу…” (7) Леся недаремно так активно упродовж всього свого життя вивчає античну мітологію. Тут вона, очевидно, стикається з ідеєю великого космічного материнства. Образ Великої Матері вона безпосередньо переживає в колі своєї сім’ї. В одному з листів Леся згадує, що діти не варті своєї матері. Це самопониження дочки і водночас бажання стати гідною донькою своєї великої матері здавалося працює на те, що мітологічно і психічно Леся долає свою матір. Однак рідний образ її великої матері залишається у підтексті багатьох драм. Ірраціонально (у своїй любові) Леся утверджує матріарахальний дух Великої Богині, Великої Матері.

Однак повернімося до образу Лукаша. Пройшовши крізь вогонь першої плотської любові, Лукаш починає віддалятися від чужої йому Мавки. Плотська любов Лукаша скоро видихається, а іншої – він не пізнав. Коли Мавка пробує пояснити йому своє кохання як “огнисте диво”, що виросло з відчуття споріднених душ, Лукаш насміхається над високою мовою Мавчиного кохання. Мавка, перебрана за волею Лукашевої матері у сільське буденне вбрання, зі своєю поетичною душею видається Лукашеві смішною, оскільки вона нібито уже й не Мавка, але ж і не сільська дівка, а щось незрозуміле і чуже у його селянському світі. “Я тебе люблю за те, – безнадійно-сумно говорить Мавка Лукашеві, – чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки…”

Подивимося на психологію нерозуміння Лукашем Мавчиної любові. Тобто на психологію любовного життя чоловіка. З.Фройд вважав, що людина будує свої любовні стосунки у відповідності до того, як з нею поводилися в дитинстві. Так, закохуючись, мужчина знову стає дитиною. Тому любов, вважав Фройд, глибоко ірраціональна, інфантильна річ.

Уже на початку драми Лукаш представлений в інфантильній презентації: в його очах “є щось дитяче”. Мавка з самого початку наштовхується на його дитячу безпорадність. Так, він повідомляє їй, що його “хотять женити”. “Хіба ти сам собі не знайдеш пари?” – допитується Мавка. Але вона бачить, що Лукаш – такий безпорадний, одне слово – дитина. Логічно що між Лукашем і Мавкою скоро постає Лукашева мати зі своєю селянською психологією любови, як прагматичної чоловічо-жіночої спілки. Лукаш ясно говорить Мавці про ці егоїстичні бажання своєї матері:

Віддаляючись від Мавки, від її поетичної душі, Лукаш починає говорити селянською мовою своєї матері. А отже, він подається назустріч тій любові, поняття про яку дала йому його ж мати. Так з’являється Килина, розкішна вдовиця, по своїй суті дуже подібна на матір. Зі своєю такою зрозумілою для Лукаша презентацією плотського еросу. На тлі материної немочі прозирає виражена тілесно молода жіноча сила, якою й прагне заволодіти свекруха, щоб підкорити її синові. Все у зовнішній презентації Килини – багатобарвність одягу, розкішна тілесність – говорить про буяння природних інстинктів. Недаремно, коли Килина зустрічається з Лукашем, то міряється з ним фізичною силою. Любощі тут нагадують силове змагання, в якому фізично, грубо перемагає жінка. Отже саме ця груба сила плоті, що присутня в Килині, приваблює Лукашеву матір. На неї вона й скеровує свого сина. Вже у другій дії відчутно, що Лукаш поступово повертається в поле впливу своєї матері.

Мавка прагне, щоб очі Лукашевої поетичної душі побачили, яка груба натура Килини, що така вона – ніколи не втолить його духовну спрагу. Мавка хоче, щоб він побачив те, що вона сама прозоро бачить своєю душею. “Ся жінка, – говорить Мавка Лукашеві, – хижа, наче рись. Я не люблю її, вона лукава, як видра”. Мавчина любов навпаки – не хижа, вона не прагне влади. Мавка зрештою й безсило відступає, безнадійно оплакуючи свою непотрібну любов. Однак відречення Лукаша обумовлює згасання Мавчиної красивої плоті. Цю вмираючу Мавку, перебрану у нещасну селянку, понижену до служебки і зарібниці, “що працею гіркою окрайчик щастя хтіла заробити і не змогла” намагається любовно, по-батьківському порятувати Лісовик. Він нагадує їй, естетці, про загублену красу, про те, якою вона була красивою, коли розцвітало її кохання. У такий спосіб Лісовик прагне розбудити в цій страждаючій душі почуття мистецьке. “Оглянься, подивись, яке тут свято!” – закликає Лісовик Мавку на свято життя, на “свято осені”. “Ти забула, – нагадує він, – що ніяка туга краси перемагати не повинна!”. І тоді Мавка фанатично поривається до краси, вдягаючи святкові осінні шати. Щоб порятувати свою любов! “Я буду знов, як лісова цариця, – вперто домагається вона любові, – і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!” Здається, що таке перевдягання поверне її у світ палкого пристрасного еросу. Недаремно біля перевдягненої у святкові шати Мавки знову з’явиться Перелесник. Але він побачить зовсім іншу Мавку. Крізь неї світиться безнадійне страждання. На її згасання плоті відгукується Марище, дух смерті. Він спокушає Мавку мертвим краєм, де немає життєвого “вогню жерущого”, нема цієї спраги безупинного руху, а тільки – тьма і спокій. Але Мавка раптом відчуває в собі інше життя – життя душі. Мавка раптом відчуває, яка вона – жива! І що вона – така – буде вічно жити! І саме в цей час – Лукаш зрікається її остаточно. Лукаш зрікається цієї Мавки, жінки, яка в любові втратила плоть, яка стала однією вічною душею-мукою. Побачивши її з такою оголеною душею, у цьому абсолютному фанатизмі почуття (“Яка страшна! – жахається Лукаш. – Чого ти з мене хочеш?”), він інстинктивно кидається до Килини. І тоді Мавка, яка своєю пристрастю спалила плоть, зрікається і своєї душі, бо вся її душа – це непотрібна Лукашеві її вічна любов. Зриваючи з себе багряницю, Мавка кличе духа смерті: “Бери мене! Я хочу забуття!”.

Історія Мавчиної любові проте не закінчується смертю. Вона продовжується й після смерті. Тоді, коли Лісовик жорстоко покарав Лукаша за зраду: коли пустив його блудити по лісі диким вовкулакою, що прагне крові і не може втолити свою злу спрагу. Тоді Мавка, бунтуючи проти Лісовика, проти його жорстокої помсти, розриваючи важкенні ланцюги смерті, іде знову на цей світ, щоб сказати Лукашеві чарівне слово любові, щоб порятувати його душу. Крізь тьму і мертві неприступні скелі доноситься до неї несвітський самотній відчай Лукаша. Мавка вмить пробуджується покликом любові. Тепер її вогненне пробудження в стократ могутніше:

Ніла Зборовська

Хай буде музика!

ч
и
с
л
о

17

2000

Ніла Зборовська

Хай буде музика!

ч и с л о 17

2000

ч
и
с
л
о

17