Сюзанна Вайнґартен, Маріанне Веллерсгофф

Майже півстоліття минуло відтоді, коли так званий Другий жіночий рух у Західній Німеччині переживав часи розквіту. Його здобутки – кампанія в журналі Штерн під гаслом Я зробила аборт і зміна §218, поява груп самодопомоги, жіночих книгарень та жіночих ресторанів, дискусія про ваґінальний орґазм, уповноважений у справах рівности статей, притулки для жінок, котрі зазнали насильства, феміністичні часописи Емма і Кураж, – усе це загалом стало масовим протестом жінок проти традиційних очікувань, накидання статевих ролей і патріархального гноблення.

Сьогодні жіночий рух у Німеччині – небіжчик. Поступово, майже непомітно, він упродовж 80 років дедалі слабшав, аж доки врешті не вмер остаточно. Ентузіазм вичерпався, з’явилося розчарування, неминучі сутички всередині руху забрали силу – патріархатові ж і на гадку не спало поступитися, на що колись, на самому початку, сподівалися багато феміністок. Нещодавні спроби організувати масові феміністичні кампанії, скажімо кампанія журналу Емма проти порнографії PorNo, не мали жодного успіху. На заходи з нагоди міжнародного жіночого дня регулярно навідуються дуже мало людей; але купка непохитних вперто крокує 8 березня німецькими вулицями наперекір зимовій погоді. “Візок з емансипацією, попри те, що його потрохи штовхають уперед, увесь час грузне у патріархальному болоті”, – вважає феміністка і публіцист Клавдія Пінль.

Тому, коли б ми сьогодні спробували підвести підсумки, то голоси багатьох ветеранів звучали б розчаровано, пригнічено і вкрай самокритично. Після 20 років Нового жіночого руху, після боротьби за право розпоряджатися своїм тілом, за рівні шанси на отримання освіти й рівну оплату праці, за участь в суспільній владі, за допомогу по догляду за дітьми і проти бідности в старості, багато феміністок взяли тайм-аут. Безперечно, є певні досягнення, але “великої зміни” не сталося, підсумовує Пінль. Соціологи Шеріл Бенард та Едіт Шляффер писали у 1997 році: “На жаль, лише зараз, а не 20 років тому, ми, маючи вже навіть забагато інформації для аналізу соціальних процесів, приходимо до незаперечного і засадничого висновку: балачки нічого не дають. Аналіз, міркування та усвідомлення теж безрезультатні. Все й далі триватиме так, як і колись”. “Схоже, що жінкам забракнуло духу у впертій боротьбі за принаймні незначний поступ”,– констатує із занепокоєнням жінка-політик Ева Рюмкопф. “Жінки сьогодні не приводять планету в рух, бо вони надто часто потерпають від знемоги та легкодухости, а ще тому, що вони дуже часто просто перевантажені”,– вважає Ілона Гакерт, уповноважена у справах жінок з Оффенбаху. Жіночий рух сьогодні паралізований. “Де масові демонстрації жінок, які протестують проти зловживань та новітніх незаконних домагань?”– міркує психолог Урсула Нубер. “Коли ми говоримо про жіночий рух, то чи не йдеться всього лиш про “ексклюзивний бізнес-клуб для жінок з цілком конкретною життєвою концепцією”,– запитує себе Піке Бірман, колишня активістка німецького руху повій. Ще жорсткіше висловлюється соціолог Мехтільд Янсен: “Жіночий рух став обмеженим, тупим, дрібничковим. Він розпався на тисячі дрібних часток і сам себе знищив. Якщо ситуація не зміниться, то це просто кінець. Рух став принагідним і посереднім, занедбав критику культури, суспільства і влади”.

Подібні єретичні висловлювання дуже далекі від колишніх рятівних надій феміністок, наче світ стане кращим, якщо до влади прийдуть жінки. Але й цій самокритиці бракує рішучости у сприйнятті активісток жіночого руху 70-х років – скажімо, ортодоксальна феміністична історія замовчує те, що жіночий рух часто обирав хибні шляхи, приймав невірні рішення. Жіночий рух сімдесятих у Німеччині не спрацював як щодо своїх власних догм, так і щодо дорослого покоління молодих жінок та суспільства, яке змінюється. Він сам відцурався від більшої частини жіноцтва.

Але, попри все, жіночий рух доволі сильно вплинув на наше суспільство, хоча це може й не помітно на перший погляд. Феміністична думка, яка колись викликала бурхливі суперечки, вкоренилася в німецькому суспільстві доволі міцно. Змінився профіль суспільства, були досягнуті певні етапні цілі Другого жіночого руху. Існує жіноча політика, жіночі міністри, уповноважені у справах жінок, на комунальному, земельному та федеральному рівнях діють референти, що займаються забезпеченням рівноправ’я; частково впроваджене законодавство, позитивно настановлене до жінок (наприклад, щодо насильства у сім’ї). Чимало ветеранів жіночого руху сімдесятих зробили кар’єру в інституціях, через які вони колись хотіли пройти маршем. Вони впровадили там покращення для жінок і перейняли керівні посади. Цілі жіночого руху – неважливо, чи йдеться про вимогу сексуального самовизначення, право на безпечну контрацепцію чи аборт, рівне право на освіту і рівні шанси на отримання роботи, засудження і покарання за сексуальне насильство, – всі вони сьогодні широко визнані та перебувають у стандартному репертуарі ліберальної політичної риторики.

Навіть модні журнали цілком свідомо пропагують сьогодні жіночу самосвідомість, яка тридцять років тому вважалася революційною. Водночас з’явилася – погодьмося, поки що дуже скромна – феміністична промисловість. Сюди ми зараховуємо жіночі видавництва і жіночі книгарні, які презентують і продають теорію емансипації у класичному виконанні. Емма – єдиний федеральний феміністичний журнал, що залишився на ринку, розширив свій вплив. Але публікуються також автори посібників на кшталт Як жінці зробити кар’єру, працюють викладачі менеджменту, фінансів та комп’ютерів, які спеціалізуються на жіночому ринку; жінки-підприємці утримують готелі для жінок, будинки зустрічей; феміністичний персонал зайнятий в освітніх та культурних жіночих центрах; соціальні працівниці та психологи надають допомогу в притулках для жінок, які потерпіли від насильства, в притулках для повій, наркоманів, неповнолітніх, котрі зазнали насильства, в консультаційних центрах з проблем абортів.

Зрештою, функціонують центри жіночих досліджень, які стимулювали феміністичні імпульси у викладанні низки університетських дисциплін – чи то у формі соціологічних, історичних або політологічних досліджень соціального становища жінок, чи то у пошуку причин позірної статевої нейтральности класичних гуманітарних наук, як-от філософія, германістика, теологія, чи то у постановці проблематики природничих досліджень, чи то у створенні цілком нових навчальних концепцій (жіночі та ґендерні студії). Академічний фемінізм буяє, хай навіть на далеких від практики дослідних полях і теоретичних ділянках.

Нічого з переліченого ви б не знайшли на соціальній карті Західної Німеччини – немислима для жінок молодшого покоління ситуація. “Іронія історії полягає у тому, що саме успіх другої хвилі фемінізму призвів до того, що багато його рушіїв залишилися позаду”,– констатує критично налаштована молода американська феміністка Наомі Вулф. Досягнуто дуже багато, тому необхідно визначити нові цілі.

Ми констатуємо суспільний парадокс: у Німеччині існує фемінізм без жіночого руху. Фемінізм, який ті, хто його представляє, часто самі не можуть визначити – це не стосується молодших жінок, котрі сприймають як належне суспільні досягнення, що їх попередні покоління вважали віддаленою метою. Ми переконані, що це, мабуть, найбільше досягнення жіночого руху сімдесятих, яке радикально змінило ставлення молодих жінок до свого життя, їхні очікування та надії. Ці молоді жінки – так звані феміністки apres la lettre. Вони вважають себе сексуально емансипованими, вільними та рівноправними, досягають в школах та університетах кращих успіхів, аніж їхні ровесники-чоловіки, планують власну кар’єру, яку вони узгоджують із своїм партнерством та заснуванням сім’ї, використовують можливість контрацепції та аборту. Якщо б ці молоді жінки 30 років тому чинили так, як вони це роблять сьогодні, їх би обізвали “емансипатками” або “синіми панчохами” – якщо це трапляється сьогодні, вони впевнено дають відкоша.

Раніше чи пізніше вони починають усвідомлювати несправедливість. Адже більшість жінок на підставі свого власного життєвого досвіду розуміють, що, незважаючи на формальне суспільне рівноправ’я, далеко не всього можна досягнути. Патріархат не ліквідований. Про це свідчать цифри, факти та численні соціально-емпіричні дані. Той факт, що жінки, складаючи половину населення земної кулі, працюють 2/3 усього робочого часу, заробляючи водночас лише 1/10 світового прибутку і володіючи менш ніж 1/100 світового багатства, аж ніяк не дає жінкам підстав для радісного настрою.

Становище в Німеччині з точки зору фемінізму також поки що далеке від сприятливого. В економічному сенсі жінки перебувають у гіршій, порівняно з чоловіками, ситуації – насамперед це стосується зарплат, які пересічно на 29% нижчі, аніж у їхніх колег-чоловіків. Їх першими звільняють і останніми беруть на роботу: приклад східної Німеччини після возз’єднання підтвердив цю традиційну для ринку праці схему. Жінкам важче зробити кар’єру: посісти керівні посади їм значною мірою перешкоджає “скляна стеля” [ефект “скляної стелі” – суспільний феномен, коли формально начебто немає жодних перешкод для кар’єрного росту жінки, але при виборі між рівними претендентами на посаду перевага віддається чоловікові, отож рух нагору жінки-фахівця значно сповільнений і вичерпується, досягнувши певного рівня. – Прим. ред.], яка подекуди не поступається за міцністю бетонові – у радах директорів 30 найбільших німецьких фірм у 1998 році не було жодної жінки. Через вагітність, материнство і максимальну трирічну відпустку для догляду за дитиною жінки у найважливішій фазі кар’єрного руху, коли їм близько тридцяти років, потрапляють у “mommy track” і опиняються в дуже невигідному з точки зору пануючої моделі кар’єри становищі, оскільки потрібна постійна присутність на робочому місці. Якщо жінки твердо намагаються продовжити кар’єру, їм на заваді стає відсутність надійної чинної соціальної мережі садочків і денних шкіл.

Хоча упродовж останніх років жінки добилися успіху на ринку праці, але цей успіх ґрунтується на “дискримінації та зміні умов працевлаштування”. В рамках подвійної зміни структури суспільної праці та послуг, при неврегульованих трудових відносинах, вважають, що жінок легше замінити через їхні традиційні “жіночі” якості.

Жіночий рух 70-их років впевнено покладав відповідальність за це на обставини трудової і сімейної діяльности. Але чи справді в цьому корінь зла? Хіба дійсність не є набагато комплекснішою, ніж її трактує класична феміністична ідеологія? Через чверть століття варто переглянути центральні позиції, проекти, вимоги і теорії жіночого руху, а саме – його основну передумову, наче жінки ніколи не були самодостатніми особами і завжди потребували допомоги. При цьому, коли ми говоримо про “жіночий рух 70-их років”, то нам йдеться про другу хвилю фемінізму в Західній Німеччині, яка розпочалася на початку сімдесятих революційним підйомом, у 80-их років загрузла в догматичній впертості, але донині фатальним чином визначає обличчя жіночого руху.

Ми усвідомлюємо, що всередині цього жіночого руху існували численні різноманітні напрямки, які генерували постійні гарячі суперечки, однак ці групи не охопили усього того, що окреслюється поняттям “жіночий рух 70-их років”. Але ми не уникнемо певного евристичного спрощення, якщо захочемо дослідити уроки, які випливають з помилок наших попередниць. Можливо, жіночий рух просто ставив неправильні вимоги, пріоритети і цілі? А може, невірно відповідав на важливі питання і приніс більше шкоди, ніж користі? Може, він був для жінок занадто суворою, нетолерантною вихователькою, замість того, аби служити їм?

Ми гадаємо, що жіночий рух минулих десятиліть у багатьох вирішальних питаннях дуже відстав від нових схем мислення та мовлення, виявився нездатним до розвитку. Занадто мало уваги приділялося передумовам, вимогам та методам доби ранніх 70-их, які не були пов’язані із справжніми здобутками, вони не розширялися і не переглядалися. Це зробило рух нездатним реаґувати на різноманітні форми суспільних змін, які повинна була б безпосередньо інтерпретувати феміністична теорія і практика: спостерігалася тенденція до багатоманітности та індивідуалізації жіночого стилю життя; хоча й далі чимало жінок обирають класичний шлюб і малі родини, однак інші живуть з чоловіками неодруженими, вирішують залишися самотніми або самотужки виховувати дитину, створюють “Patchworkfamilien” або живуть комунами. Ветеранки фемінізму не зробили жодних політичних висновків і з факту старіння німецького суспільства, який стосується і жінок старшого, і молодшого поколінь (вони частіше доглядають і турбуються про старших).

Позаяк жіночий рух 70-х ніколи не ставив собі за першочергову мету досягнення повного працевлаштування жінок, то жіночому рухові сьогодення також бракує пропозицій, як жінки могли б пристосуватися до вимог та ризиків ери, коли ринок праці загалом зменшується; відповідно, не розроблена програма захисту частково зайнятих, не запропоновано жодних ідей, як по змозі продуктивно повинні чинити жінки в революційно трансформованому суспільстві з його новим ідеальним образом гнучкої вільної робочої сили. Оскільки жіночий рух послідовно відкидав участь в патріархальних структурах влади, то йому бракувало передусім моделей взаємопідтримки жінок у кар’єрі і чогось на зразок політичної емпатії для численних труднощів, які переживають жінки на робочому місці. Інші теми, які не лунали в класичній жіночій політичній дискусії, – теми наслідків комп’ютеризації та ґлобалізації, виникнення інформаційного суспільства, в якому жінкам загрожує місце на найнижчому щаблі, якщо вони швидко і ефективно не перебудуються.

Ми не віримо у застиглий негативний ідеологічний стереотип пригнобленої жінки, яким так довго користувалися старі феміністки, адже він не відповідає більше досвідові сьогодення. Саме цим стереотипом пояснюється згубне відмежування старшого покоління від потенційних послідовниць – тих молодих жінок, яким дорікають, що вони “аполітичні”, оскільки не висувають вимог старого жіночого руху (як-от – реґулювання процентного співвідношення чоловіків та жінок у партіях). Навіть там, де є потенційні “нащадки” руху, їх не сприймають, бо вони говорять іншою мовою, надають перевагу іншому стилеві, засновуються на інших передумов і можливо не завжди ставляться з повагою до старших. “На жіночих конгресах часто буває, – скаржиться Роня Першбахер, молодий енергійний політик із партії зелених, – що старші жінки висловлюють стурбованість відсутністю молодого покоління та фемінізму у молоді, в той час як ця молодь сидить поруч і дивується подібній короткозорості”. 30-річна науковець з Берліна, яка працює асистентом у Вільному Університеті, дивується старшим жінкам, які багато років працюють професорами і доцентами, мають владу в Університеті, однак “поводяться так, наче вони великі бунтарки та індивідуалістки. Їм уже ніхто не вірить”.

Молода феміністка Зіґне Церран нарікає, що ті жінки, які серйозно сприйняли вимоги про звільнення, тепер залишилися ні з чим: “Тривіальні феміністки наче зламаний програвач монотонно читають баладу про гноблення жінки, а водночас нічого не роблять, аби взяти долю в свої руки і встановити нові суспільні правила гри”.

Звичайно ж, всередині жіночого руху за останні 25 років відбулися серйозні дебати та зміни. Спершу панівним був дискурс “жінка = жертва”. На початку 80-их років жіночий рух із шоком усвідомив, що жінки також є співучасниками, спільниками патріархату, вони дріб’язково користуються своїм становищем і далеко не завжди виявляють сестринську солідарність. На цьому ґрунті виросло переконання, що про абстрактне поняття “жінка” не може бути і мови, можна говорити лише про жінок, які перебувають під впливом певного класу, раси, соціального статусу, і які далеко не завжди забажають приєднатися до вимог, цілей і пріоритетів жіночого руху, закоріненого в міщансько-академічному середньому класі.

Здобутки жіночого руху 70-их років на шляху від вузького, дуже ідеалізованого образу до плюралістичних групових образів із сьогоднішньої точки зору виглядають само собою зрозумілими. Але навіть ці дебати дуже поверхово представлені громадськості. Фемінізм поринув у науку, знехтувавши політичними дискусіями. Політолог Барбара Голлянд-Кунц, яка пише, що вона причетна до “академічного фахового фемінізму, добре оплачуваного і прирівнюваного до державної служби”, підтверджує це своїми висновками 1997 року: “Феміністична суспільна теорія сьогодні розвивається переважно “в тепличних академічних умовах”. Минулі 20 років “більш ніж переконливо довели, що розвиток соціально-критичної теорії можливий і поза безпосереднім зв’язком із практикою”. Так само стало зрозуміло, що прогрес наукового фемінізму не потребує “реальної боротьби жінок”. Виникло навіть враження, що жіночий рух, “який продовжує боротьбу”, не лише непотрібний, а навіть шкідливий. “Із цілями цього руху не погодилася б сьогодні жодна прогресивна дослідниця”, – пише пані Голлянд-Кунц. Отож, задіяні в політиці жінки заважають прогресові жіночої теорії? Що ж, у той час, коли феміністки тепличного штибу воюють одна з одною на конгресах, університетських семінарах, симпозіумах і в академічних журналах, інші жінки мусять давати собі раду з реальними змінними координатами життя.

Те, що німецькі жінки і сьогодні потребують допомоги і шукають її з рішучістю, вираженою в глибокому страху, непевності і почутті розчарування, а також у твердому бажанні подолати їх, свідчить успіх найрізноманітніших прагматичних і психотерапевтичних книг. Навіть ті, хто просто відкидає патріархат або щиро сміється з нього (і з самих себе), читають новий вид особливої жіночої літератури a la Гера Лінд і Ґабі Гауптманн, де набагато краще відображене становище сучасної жінки, ніж у феміністичній літературі. Очевидно й те, чого жінки не роблять: вони не і не збираються масово брати приступом жіночі книжкові магазини, жіночі центри і жіночі групи.

Лише в одному майже всі ці розмаїті пропозиції допомоги не спрацьовують: вони вбачають проблему лише у сфері приватного, замість того, щоб сприймати її як політичну, як загальносуспільну проблему. Тим самим вони стверджують протилежне, а саме – наче приватне є політичним. Сьогодні політичне є приватним. Кожна жінка переживає життєві труднощі в собі, а тому переживає їх як індивідуальну боротьбу, можливо як особисту невдачу і крах. Сотні тисяч читачів порадника Мак’явеллі для жінок не створюють спільний картель у світі бізнесу, а залишаються сотнями тисяч самотніх борців, які скрегочуть зубами і миряться з розчаруванням. Для того, щоб проблема перейшла в політичну площину, необхідно, щоб була група, яка її представлятиме. Тому ми вважаємо, що прийшов час для нового політичного жіночого руху. І прийшов час для феміністичного дискурсу рівноправ’я. Це повинно покласти початок новій, збагаченій фемінізмом свідомості жінок (і деяких чоловіків) в нашому суспільстві, замість того, щоб продовжувати розвивати застарілі доктрини. В англосаксонському світі в останні роки з’явилися низка критичних думок, скажімо тих, які висловлені у бестселері Наомі Вулф (США) Сила жінок і програмній книзі Наташі Волтерс (Велика Британія) Новий фемінізм. Ці авторки намагаються актуалізувати феміністичну думку, зробити її більш прагматичною та близькою до реальності. В Німеччині, натомість, ще нічого не чути про подібні дебати, які торкалися б питань специфічно німецьких, як-от становище східних і західних німок, місцевих та еміґранток. Але така дискусія життєво необхідна, бо не можна просто перенести англосаксонський досвід на німецький ґрунт, хоча б тому, що історичний розвиток і стан дискусії дуже різні.

Скорочений переклад з німецької Софії Онуфрів та Галини Томків

Сюзанна Вайнґартен, Маріанне Веллерсгофф

Фемінізм без жіночого руху

ч
и
с
л
о

17

2000

Сюзанна Вайнґартен, Маріанне Веллерсгофф

Фемінізм без жіночого руху

ч и с л о 17

2000

ч
и
с
л
о

17