‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

© Walczewska Slawka, 1999
© eFKa, 1999

I.1. Особиста свобода

1а) тіло

Емансипаційний дискурс невипадково від самого початку займався тілом. Жіноче тіло формувалося – і надалі формується – у дискурсах різних епох в контексті низки репресивних процедур, починаючи від обмежень, нав’язуваних одягом, відтак тренінгу способу рухатися, який табуїзує природні функції тіла, аж до контролю за його репродуктивними можливостями і, зрештою, експлуатації його як робочої сили і джерела сексуальних втіх. Необхідність спутування тіла корсетом, носіння капелюшків і довгих суконь, які обмежують свободу руху, потреба відбувати складні процедури одягання і роздягання – усе це пояснювалося естетичними причинами. Свободу тілесної поведінки додатково обмежували загальноприйняті правила “скромних”, “гідних” та “елегантних” рухів і способів сидіти.

У концентрованій формі та блискучих формулюваннях вимоги до жінок можна знайти у книгах Клементини з Танських Гоффманової. І в першій її книзі, виданій у 1819 р., “На згадку про добру матір”, і в наступній, “Про обов’язки жінок”, міститься низка порад для жінок про те, як вони повинні кшталтувати своє життя. Обидва твори були страшенно популярними у XIX столітті. Гоффманова зібрала в них повсякденні, найпоширеніші уявлення про жінок, висловивши їх в елеґантній, літературно бездоганній формі. Вона зафіксувала певну систему вимог до жінок, якої ті мусили так чи інакше дотримуватися на щодень, до родичів у їхньому ставленні до жінки, до підготовки гувернантки, до закоханих тощо. Гоффманова кодифікувала ці відомості. Її поради мають “життєвий” характер, вони описують, як жінка повинна поводитися, аби достосуватися до вимог свого оточення і не потрапити у конфлікт із ним.

Із творів Танської ми довідуємося, що жінки з середніх і вищих класів повинні насамперед подобатися “жінкам, чоловікам, літнім, молодим; прагни, щоб кожен міг би сказати про тебе: Яка вона приємна особа!” (Танська, 1876 VIII, 322).

Вроді та доглядові за зовнішністю Танська присвятила окремий розділ книги “Про обов’язки жінок”. Одна, подобається жінка, чи ні, залежить, виявляється, не від вроди. Вирішальними стають аж ніяк не правильні риси обличчя чи зграбна фігурка. Важливішим за вроду є “добре виховання”, більше, аніж краса, в жінці цінується її досконалість. Найвищий і найбажаніший наслідок такого “подобання” – подружжя. Танська у книзі “На згадку про добру матір” наводить приклад прекрасної Пауліни та її молодшої сестри, не такої гарненької, але краще “вихованої” Кароліни.

Несподівано для усіх, саме не надто вродлива Кароліна більше сподобалася одному “достойникові”, котрий попросив її руки, а Пауліна зосталася старою панною.

Слово “подобатися” містить певну характерну двозначність. Ним називають естетичне переживання, цілком безкорисливе переживання красивого, як от у фразі: “Цей образ мені подобається”. Водночас, до цього слова вдаються, аби окреслити певний стан речей, прийнятний для нас, скажімо: “Ти вже зробив те, що я тобі казав? Гаразд, це мені подобається”.

Від Танської ми довідуємося, що ж таке оте “добре виховання”, яке подібним двозначним чином подобається більше, аніж врода. Воно поширюється на рухи, поставу, манеру розмовляти, поводитися, взагалі спосіб буття. “Гречність” включала в себе і опанування правил savoir vivre, і товариськість, і турботу про зовнішність, особисту культуру – усе це разом і ще дещо: покірність чоловікам.

Добре виховання поширювало свої закони і на жінок, і на чоловіків, але усе ж передусім його вимагали від жінок, позаяк “невихованість у чоловіка менш відразлива, аніж у жінки” (Танська IX, 129).

Танська посилається на Ґурніцького, котрий у Дворянині пише про відмінності між жінками й чоловіками таке: “У поставі, у словах (...), у вчинках молодиця мусить від чоловіка різнитися: бо як чоловік має в кожній своїй справі показувати, що він наче той дуб, так і молодиця мусить бути трохи пещеною, в міру пристойності по-жіночому слабкою, аби в поставі, ході, у мові [підкреслення С.В.] та у всіх її починаннях не давалося взнаки нічого чоловічого”.

На усьому трибі життя жінки мало б відобразитися те, що вона не є “наче той дуб”, сильною і могутньою, і вона повинна постійно “інформувати” своєю поведінкою, манерою мовлення, рухами про свою “кволість”, про те – що слабша за чоловіка.

Вишкіл доброго виховання має за мету повну інтеріоризацію його законів. “Неприродність, примус” (Танська, 1876 IX, 132) ніхто не повинен зауважити, а водночас треба постійно контролювати себе, уникаючи “неуважності, яка подібно до незграбності чи недбальства, неприємно вражає у жінці” (Танська, VIII, 323).

Ми уже знаємо, що вкрай важливе для жінок “добре виховання” формується внаслідок застосування певної системи примусу. Його принципи мають бути досконало сприйняті як внутрішнє переконання, з ними треба цілковито ідентифікуватися і послуговуватися ними не лише на свята, а й щодень. Танська перелічує основні принципи отого “доброго виховання”:

“Намагайся досягнути ввічливого та привабливого способу поводження з кожним...

З усіма обходься мило й гречно. Жваво й охоче намагайся прислужитися кожному.

Нехай будь-який твій рух буде шляхетним і приємним.

Намагайся також, донечко моя, зберігати на обличчі милий вираз.

Стій і сиди завше просто, нехай твоя хода буде легкою, пам’ятай про те, як пристойно вклонятися”.

Коли б виникла проблема з тим, що ж є насправді “шляхетним”, “приємним”, “милим” і “пристойним” у жіночій поведінці, то маємо наступне пояснення:

“Пристойне те, що непомітне: займати якнайменше місця, не надто виблискувати, бути маломовною, не заперечувати...”

Уже згадувана історія про добре виховану Кароліну і прекрасну Пауліну ще виразніше демонструє, що ж таке оте “добре виховання”, яке забезпечило Кароліні перевагу перед Пауліною у подружньому рейтинґу. Отож, Кароліна була “покірною, лагідною та боязкою”, і саме цими рисами вона звернула на себе увагу кандидата на одруження. Танська схвалює вибір цього чоловіка і вказує на користь, яку той отримав від зв’язку з Кароліною: “Вона невимовно вдячна своєму чоловікові, отож їй увесь час здається, що вона ще не досить міцно його шанує й кохає. Міркуючи про його щастя, Кароліна сліпо слухає його і завше чинить так, як він порадив”.

Слухняна та покірна поведінка жінок, яка виявлялася б у кожному русі їхнього тіла, представлена їхньою перевагою, завдяки якій жінки можуть досягнути щастя у формі шлюбу з чоловіком, котрий користуватиметься цими “перевагами” задля власної вигоди й користі. Через дванадцять років після письменницького дебюту Гоффманової Ельжбета Ярачевська зауважила естетизацію ефектів практики дисциплінування жіночого тіла, що слухняна, покірна, ляклива поведінка жінок представлена їхньою перевагою, рисою, яка додає їм чарівности: “Дельфіна Ставська (...) розблисла у великому світі на шістнадцятому році усією принадністю чарівного ранку життя. Привабливе обличчя, прекрасна фігура, достоту магічна несміливість, ледь стривожений погляд, лагідна посмішка [підкреслення С.В.], (...) усе це вирізняло Дельфіну в товаристві, наче ту чудову з’яву, котра вабить і захоплює будь-які очі, аж поки не зникне або не спосполитіє...”

Цією разючою характеристикою, що представляла вияви поневолення (боязкість, лякливість, покірність) молодої дівчини як риси чарівності, починається книга Ярачевської, яка була свідомим протестом авторки проти неправильного виховання жінок.

Уже наступне покоління емансипаток піддало гострій критиці поради Амелиної матері, представлені Танською у книзі “На згадку...”. Учениця Танської з Інституту Гувернанток Нарциза Жміховська у вступі до Вибраних творів Танської писала, що та “дивиться на жінок чоловічими очима”, визнаючи їхніми перевагами лише те, що може ощасливити чоловіка, а вадами – усе, тільки не те, що справді шкодить жінкам, а саме: лякливість, непрактичність, легковірність. Інша ентузіастка [ентузіастками або емансипатками називали у XIX столітті в Польщі прихильниць рівноправ’я жінок у правовій, соціальній та інших сферах.– Ред.], Зоф’я Венґерська, поради для Амелії доповнила порадами для Людовіка. Таким чином, ентузіастки критикували не стільки погляди самої Танської – не надто оригінальну візію проблем виховання дівчат і “жіночих обов’язків”, – скільки посполиті переконання щодо жінок.

Та й сама Танська не була аж такою безкритичною прихильницею погляду, що жінка повинна насамперед подобатись усім. Вона визначала межу “уподобань”. Такою межею було здоров’я. У своїй книзі “На згадку...” вона радила “зміцнювати тіло”, оскільки “душа й тіло так тісно пов’язані поміж собою, що одна другому сили та моці додати чи відняти здатна”. Упродовж усієї своєї доволі чималої книги Танська не шкодує місця для конкретних вказівок як чинити, аби зберегти тіло здоровим. Більшість із цих порад настільки банальна, що вони й досі не втратили своєї актуальности, скажімо, не одягатися надто легко в холодну пору року чи побільше рухатися на свіжому повітрі; від інших відгонить нафталіном, як-от від застереження перед ліками і солодощами. Знаменно, що до чинників, які загрожують здоров’ю, Гоффманова зараховує читання романів. Вона була переконана, що романи формують помилкове і шкідливе ставлення до власного тіла, оскільки представляють тілесну слабкість жіночою перевагою: “Замилувана у меланхолії, заворожуюче бліда, сльози застигли на очах, чарівна зваба сумної посмішки, осина талія, непевний крок, часті й важкі зітхання – таким зазвичай буває образ героїні романів”. Жінки намагаються виглядати схожими на персонажів улюблених книг, “героїнь романів”, тому поширеною й модною стає хвороба, відома під назвою судоми.

Докладні приписи щодо тілесної поведінки жінки обов’язково поєднувалися із забороною на знання фізіологічних особливостей власного тіла. Знання про власне тіло та його функції були непристойними. Особливо небажано було панні на відданні знати про те, звідки беруться діти, а заміжній жінці – висловлюватися на тему ars amandi. Якщо хто казав, що жінка “має великий досвід”, як-от про Телімену з “Пана Тадеуша”, то це був натяк, що вона опинилася на межі товариської анатеми. Кандидатка в дружини мусила мати лише дуже загальне поняття про т.зв. подружні обов’язки. Наївність та незнання свого власного тіла – складова жіночих чеснот. Дівчинка, котра “схоже, уже в дванадцять років все знала”, викликала у Танської осуд, хоча в ті часи одруження чотирнадцятилітніх дівчаток не було аж такою рідкістю.

Наступні покоління емансипаток значно послідовніше критикували надмірну естетизацію жіночого тіла коштом його сили і життєздатності. Негативним персонажем емансипаційного дискурсу стала у 40-х роках XIX століття салонна лялька. Критика салонних ляльок не поширювалася на конкретних жінок, вона стосувалася мети виховних заходів, зазвичай застосовуваних у салонах. Салонні ляльки – несамостійні істоти. Вони не можуть рухатися з власної волі, ними постійно треба керувати. Хоча вони гарненькі, але порожні всередині, “вдалися тільки ззовні, і лише в зовнішності уся їхня цінність” (Маґазин Муд, 1841, 214).

Ентузіастки з кола Жміховської також критикували салонних ляльок. Завдяки своїй рішучості та відпірності натискові оточення вони призвели до зміни жіночої моди та розширення сфери тілесної свободи жінок. Ентузіастки носили вільні сукні, які не так спутували тіло, обтинали волосся, аби заощадити час, необхідний для укладання перед дзеркалом складної зачіски. Окрім того, вони вибороли для себе право поводитися так, як досі поводилися винятково чоловіки: курити сигари, їздити верхи, пересуватися поза домом не обов’язково у супроводі гувернантки чи служниці.

Жміховська пише у листі до Ванди Желенської про реакцію своїх ближніх: “Коли я випалила першу сигару, то в домі піднявся лемент, а коли сіла на коня – почався плач і скрегіт зубовний, якого ти собі не можеш навіть уявити” (лист за 14.04.1869).

Послаблення суворих правил щодо того, як належить жінці поводитись і яка її поведінка прийнятна, а яка виходить поза межі “пристойності” та “подобання”, мало, однак, чіткі рамки. Межею тілесної свободи було трактування тіла як джерела задоволення. Спроби ентузіасток подолати цю межу у життєвій практиці породили настільки гостру критику, що на півстоліття унеможливили будь-які дискусії навколо згаданої теми. Тілесне задоволення та свобода диспонувати своїм тілом у статевих стосунках стали табу для емансипаційного дискурсу, перш ніж стали його темою. Усе розпочалося від розмежування ентузіасток і салонних левиць.

Кілька поколінь польських емансипаток, починаючи від Жміховсткої, почерез Ожешко і до Кучальської стало повторювали тезу про розмежування ентузіасток і левиць. Ожешко додає до цієї класифікації ще саванток [від фр. savant – учений.– Ред.], учених “поверховою вченістю”, пустих, зарозумілих і нудних. Однак, це аж ніяк не усуває відмінности між ентузіастками й савантками з одного, а левицями – з іншого боку. Ця відмінність зрештою висновується з різного ставлення до тіла.

Левицями називали заміжніх жінок т.зв. лихої слави, але з міцними позиціями у товаристві. Лиха слава означала постійну готовність вийти поза межі конвенційно врегульованих стосунків із чоловіками, насамперед це стосувалося більшої сексуальної свободи. Левицям докоряли у розпусності, аморальній поведінці тощо. Для ентузіасток вільний убір і безпосередність, щирість у контактах із чоловіками були наслідком їхніх інтелектуальних занять, а не ціллю самою в собі. Водночас, левиць приваблювала нова модель чоловічо-жіночих стосунків, яка б відзначалася більшою безпосередністю і більшою взаємною доступністю. Обурення з приводу аморальної поведінки легко могло б упасти також на голови ентузіасток, тим більше, що з-поміж жінок із їхнього грона принаймні дві настільки рішуче обстоювали принцип вірності власним почуттям, що навіть зазнали остракізму громадськости. Перша з-поміж них – Зоф’я Венґерська, талановита публіцистка, котра розлучилася і вдруге вийшла заміж. Друга – Молінська-Войковська, письменниця, публіцистка, поетеса, редакторка – разом з чоловіком – радикального демократичного видання “Тиґоднік Літерацкі”. Войковська жила без шлюбу з Антонієм Войковським. Для оточуючих шокуючим було не саме лиш розлучення і повторне одруження, а й життя поза шлюбом. Ця пара була піддана гострим товариським санкціям. Для Войковської життя під постійним пресинґом було настільки нестерпним, що після несподіваної смерти свого партнера вона збожеволіла. Про обох цих жінок Жміховська пише вкрай стримано. Радше, вона намагається не судити їх, але й захищати не береться. У 40-х роках XIX століття жінки могли успішно домагатися більшої свободи у диспонуванні власним тілом доти, доки в гру не входило тіло як джерело сексуальних насолод і як засіб відтворення. Ці теми було заборонено для обговорення. Для цього не існувало навіть відповідної лексики, окрім мови почуттів і подружнього життя.

Ентузіастки не заперечували сексуальної свободи, хоча вона й не була для них самоціллю. Жміховська, навколо якої концентрувалася низка жінок-емансипаток, була, цілком певно, відкрита для інтенсивних інтимних переживаннь. Ще коли вона була молоденькою гувернанткою, то зазнала нагінки від своїх працедавців, Замойських, за начебто “надмірну” свободу поведінки під час перебування в Парижі. Її брат, намагаючись захистити честь сестри, навіть намагався викликати Замойського на дуель. Ставлення ж самої Жміховської до паризького епізоду її біографії було цілком іншим. З листів до брата Еразма випливає, що це був інтенсивний, плідний для неї час: там чимало пеанів коханню. Бой-Желенський припускав, що Жміховська вихваляла далеко не платонічні почуття. На підставі вражень своєї матері, приятельки Жміховської, він стверджував, що наприкінці життя Жміховська потерпала від омертвіння кінцівок. Бой залишив цю інформацію без коментарів, але добре відомо, що цей симптом притаманний для венеричних хвороб, чого Бой як лікар не міг не зауважити.

Враховуючи ці непрямі свідчення, тим дивовижніше, що той величезний простір переживань – тих, які стосуються тіла, Жміховська оминула в своїх творах. Подібну ситуацію можна спостерігати також у випадку інших емансипаток, про котрих відомо, що їхнє приватне життя не обмежувалося каноном моноандричного [з одним чоловіком.– Ред.] подружжя. Понад півстоліття тема тіла була відсутня безпосередньо у емансипаційному дискурсі. Мовчанка запала, коли ентузіастки радикально відмежувались від левиць, коли вони почали переконувати, що емансипація жінок аж ніяк не рівнозначна розпусності, і коли вони скорилися тискові правил моральної, т.зв. доброї поведінки. Навіть якщо конкретні з-поміж польських емансипаток не дотримувалися у приватному житті загальнообов’язкових звичаєвих норм, то вони не перетворили цю тему на предмет публічної дискусії. Тільки через півстоліття мовчанку було порушено.

III.2. Домашній матріархат

Існує доволі поширене в жіночому середовищі переконання, наче жінки керують світом, маніпулюючи чоловіками, що втілено у приказці: чоловік і справді є головою родини, але жінка – її шия. Такий погляд, різновид теорії змов, який демонізує жінок та показує чоловіків у ролі їхніх пасивних знарядь, не вартий розгляду на площині емансипаційного дискурсу, коли б не артикульована у ньому ідея влади однієї із статей. Всупереч миролюбним – або ніяким – версіям стосунків між статями, притаманних іншим дискурсам, образ жінок, які володіють прихованою, непомітною для чоловіків владою, демонструє міжстатеве напруження, боротьбу за владу.

Стратегія домашнього матріархату не є емансипаційною в тому сенсі, що не вимагає жодних інших змін у міжстатевих стосунках, окрім вдосконалення жінок у непомітній для чоловіків інструменталізації останніх. Відома телеведуча публічно заявила в інтерв’ю (а співрозмовниці підтримали її думку), що інтелігентність жінок полягає в тому, аби зуміти створити у чоловіка враження, наче вони менш інтелігентні за нього. Така стратегія належить до терену емансипаційного дискурсу з тієї причини, що з його прикордоння добре видно сповнені напруги стосунки між статями.

У концепції домашнього патріархату жінка-матір є володарем над усією родиною. Її влада суттєвим чином пов’язана з процедурою споживання їжі. Особливого значення ця функція набуває в періоди обмеженого доступу до основних споживчих благ, скажімо, в добу розвиненого соціалізму, що зауважили Анна Тітков (1995) і Міра Мароді (1996). У ті часи жінки добре давали собі раду з найрізноманітнішими, доволі непростими завданнями: працювали за фахом, виконували домашню роботу, здобували їжу для родини, вистоюючи в чергах, задіюючи “знайомства”, хабарі та мережу взаємних зобов’язань. Таким чином вони забезпечували собі важливе становище вдома.

Анатомія домашньої жіночої влади зводить цю владу до провідної ролі у “діставанні”, приготуванні та подаванні їжі решті членам родини. Споживання їжі перетворюється на ритуал, і мати в цьому ритуалі посідає унікальну позицію. Кухня є її тереном у будинку. Жінка готує страви і подає їх. Навіть коли вона дуже втомлена після роботи і погоджується, аби їй допомогли на кухні, швидко виявляється, що насправді лише вона одна зуміє зробити все так, як треба.

Поміж голодом, цим фундаментальним, архаїчним і болісним почуттям браку, і безтурботною, самовдоволеною ситістю уміщена “гастрономічна матір” з її кулінарним ритуалом, її тереном влади. Вона вирішує, що, де й коли можна буде з’їсти. Вона складає меню, в крайньому разі узгоджуючи його (без жодних зобов’язань зі свого боку) з родиною. Вагомість своїх рішень вона час від часу підсилює, готуючи на обід “щось смачненьке”. Тільки вона у цьому випадку володіє таємницею, що ж такого “смачненького” готується, а таємниця, як відомо, – оздоба величності.

Саме мати визначає час вживання їжі. Ясна річ, вона підлаштовує його до розкладу занять решти членів родини (чоловічої і жіночої статі), але останнє слово залишається за матір’ю, адже саме вона найкраще знає, як довго варитиметься суп і скільки треба тушкувати печеню. Приготованих нею страв не можна споживати цілком вільно. Вона їх подає власноруч, бо “мама краще знає” як це зробити. Це, зокрема, стосується недільних обідів і святкових страв. “Самообслуговування” вона дозволяє тільки в разі своєї відсутности. Однак відомо, що вийнятий з холодильника і розігрітий обід має нижчу ранґу, аніж обід, поданий мамою із дотриманням певного ритуалу. Перший лише механічно заспокоює голод, натомість другий породжує відчуття задоволення та безпеки.

Зв’язок поміж почуттям кулінарної безпеки та власною кухонною діяльністю “гастрономічна мати” підтримує завдяки ідеології “домашніх обідів” (“обідів як у мами”). Вони повинні бути смачними і здоровими на противагу до “ресторанних” чи “їдальняних”, про які ніколи не відомо, що ж в них є.

Мати інфантилізує свою родину. Вона прагне бути для неї такою ж важливою і потрібною як мати-годівниця для немовляти. Вона непевна щодо власної ролі в родині, вона боїться. Мати ходить за покупками, зносить додому кілограми різних продуктів, годинами вистоює над паруючими каструлями, чистить лушпиння, ріже, досипає, додає приправ. Годинами додаткової праці, понищеними руками, порізами, опіками вона спокутує свій страх перед відкиданням, іґноруванням, зневагою.

Виглядає так, наче мати більш суверенна, коли вона готує і наділяє стравами, аніж решта родини. Мати їсть лише тоді, коли їй схочеться, пробує з каструль, доїдає те, що залишилось, має більшу, аніж інші члени родини, свободу доступу до їжі, може нею вільніше диспонувати. Споживачі та споживачки приготованих мамою страв залежні від неї. Вона подає їм сигнал, що можна їсти. Коли ті затягують споживання їжі, мати підганяє: “Хуткіше, суп вистигне!” Іноді вони не можуть самі собі налити супу в тарілку, бо кухня є територією матері, і тільки їй відомо, як підігріти суп так, аби він не підгорів, і як налити його в тарілку, аби не розляпати.

Значними витратами часу і праці мати купує собі привілейовану позицію, свою необхідність для родини. Чим меншим є її відчуття власної вартости й впевненість у ролі в родині, тим сильнішає гастрономічний терор. Сім’я, незважаючи на певні незручності, назагал користується з того, що не має вільного, безпосереднього доступу до їжі – за це вона щодня забезпечена поживними теплими стравами. Незручності можна компенсувати саркастичними зауваженнями щодо якості страв, які гастрономічна мати сприймає як нападки на власну особу, загрозу для почуття власної гідности.

Кухня не є тереном матері-переможиці, владної матері. Це її останній шанець. Гастрономічна мати перебуває у глибокій обороні. Вона відчуває, що витиснута звідусюди, що на світі від неї дуже мало залежить, і тому якомога глибше окопується на своїх кухонних позиціях. Допомогти їй у чомусь? Боронь Боже. Вона наче й дозволяє, але відразу критикує усе, що зроблено, і сама робить усе спочатку. Королівство гастрономічної матері іноді називають домашнім матріархатом, тереном влади матері. І справді, гастрономічна матір має великі повноваження. Через шлунок вона досягає голови і серця. Вигук “Суп на столі!” паралізує і уриває найзатятіші дискусії. Мати створює потребу в кулінарній безпеці, ставить заспокоєння цієї потреби в залежність від своєї кухонної діяльності і завдяки цьому посідає у родині окреме становище. Однак її перемога на кухні – Піррова, оскільки вимагає занадто великих зусиль і часу, аби можна було самореалізуватися ще і на інших теренах, поза кухнею та їдальнею.

Гордість і почуття вдоволення у жінок, котрі і колись, і тепер можуть вирішити такі різні проблеми, як успішна робота за фахом і робота над годуванням усієї родини, абсолютно неслушно ототожнювати з владою. Приписувана матерям-годувальницям начебто реальна влада над світом аж ніяк не співмірна з їхнім мінімальним впливом на вирішальні для долі світу справи. Незважаючи на гігантський трудовий внесок у домашнє господарство, не жінки приймають рішення про те, чи в межах планової економіки у даний період буде доступне м’ясо, чи треба буде стояти у велетенській черзі, аби купити масла, а олія взагалі буде тільки на картки. Труднощі з постачанням були віддзеркаленням у мікромасштабі домашнього господарства тієї непропорційно малої ролі, яку відігравали жінки в актуальних економічних і політичних починаннях.

Переконання, наче роль жінки побільшується завдяки її участі в ритуалі споживання їжі та екстраполюється на інші сфери життя, з точки зору жінок має лише компенсаційний або бажаний характер.

Переконання у вкрай важливій ролі жінок вдома може також породжуватися іншою, аніж в сучасних патріархальних дискурсах, шкалою вартостей. У цій шкалі найвищою вартістю є біологічне життя людини, його тривалість і добробут, а найістотнішими є чинності, скеровані на підтримування життя і забезпечення його найвищої якості (здоров’я). Споживання їжі безпосередньо служить підтримуванню життя і турботі про здоров’я. Отож, жінки, заклопотані приготуванням їжі, до того ж матері, займаються найважливішими справами на світі.

Подібний погляд був сформульований під час V Березневої Феміністичної Конференції у Кракові в 1992 році на тему: “Материнство, сексуальність і нова тотожність жінки”. Одна з учасниць сказала тоді, що жінки живуть довше, позаяк самі собі готують. Жінки живуть довше, турбуючись про харчування, чоловіки не дбають про нього такою ж мірою, отож середня тривалість життя у них нижча. Убивча серйозність, з якою жінки ставляться до годування себе і родини, можливо, адресує нас до іншого, аніж емансипаційний – до матріархального дискурсу, доісторичного чи доцивілізаційного, в якому стале підтримання життя і спрямовані на досягнення цієї мети зусилля видаються пріоритетною вартістю.

Мати-годувальниця, котра “живить” свою родину кулінарними вміннями і кухонною діяльністю, має не лише владу особливого типу, обмежену домашніми, приватними ситуаціями. З точки зору дискурсу життя вона також несе величезну відповідальність за життя і здоров’я членів усієї сім’ї.

Однак новітня історія харчування демонструє дедалі меншу роль жінок і дедалі меншу їхню участь у годуванні себе самих та своїх родин. На зміну традиційним обідам з трьох страв дедалі частіше приходить “швидка їжа”: підігріта канапка з м’ясом, овочами та гострими приправами, яку споживають на вулиці чи в барі з голосною музикою. Хліба ніхто в місті не пече, а на селі зручніше купити його у крамниці. У спорядженні сільської хати великі печі для випічки хліба стають реліктами. Заготовки на зиму, квашену капусту та огірки роблять уже тільки найбідніші чи любителі. Заготовки – джеми, компоти, повидло – купують у крамницях. Те саме стосується солодкої випічки, котра донедавна була оздобою кулінарного мистецтва домашніх господинь.

Домашній матріархат сьогодні, схоже, стає всього лише достойним пережитком, спогадом про те, яку значну роль відігравали жінки у недавні часи дефіциту благ і якою непорівняно малою була їм за це віддяка.

Переклав Андріс Вишняускас

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку