Дубравка УґрешичА ми хлопці-молодці(уривки есею) © Ugresic Dubravka, 1997 1. Якщо іноземець опиниться у Заґребі, у “метрополії” свіжоспеченої европейської держави, а особливо якщо він опиниться там у суботу вранці, його здивує картина, яка асоціюється швидше з далекосхідним, аніж з европейським містом. Бо в суботу вранці головна заґребська площа заповнюється чоловіками. Чоловіки стоять, палять, розмовляють, гуляють із поважним виглядом туди-сюди, посміхаються один до одного, поплескують один одного по спині, молодші приязно обмінюються штурханами, і всі як один тупцюють, мов стадо пінгвінів. Якщо іноземець спрямує свій погляд у глибину площі, він побачить сходи, які ведуть на іншу площу. Це Долац, заґребський ринок. Сходами піднімаються і спускаються жінки, несучи в руках пластикові сумки з харчами. Це заґребчанки, жительки нової европейської “метрополії”, поспішають додому, готувати суботній обід. 2. Це типова для югославського стереотипу картина, і не має ніякого значення, чи пов’язана вона із заґребським, белґрадським, міським чи провінційним, “західним” чи “східним” середовищем. Вона така звична і така природна, що під час уроку статевого виховання у середній школі (звичайно ж, за доби комунізму – тепер у школах навчають релігії), одну учительку цілком заскочило питання, поставлене учнем. Отож, коли вчителька показувала малюнки оголених тіл жінки і чоловіка, пояснюючи відмінності у статевих ознаках, одна стурбована дитина перервала її: – А де мамині сумки? Сумка з харчами в руках матері була для дитини важливою статевою ознакою. 3. Homo balсanicus, юго-мужчина не існує як окрема одиниця. Він рідко з’являється як окремий екземпляр, особа, індивідуум; він – це найчастіше група чоловіків. Чоловічий мешканець південнослов’янських країн виховується у групі, у групі виростає, у групі живе. Чоловіча група є для нього природним середовищем, без неї він гине як риба без води. (...) Юго-чоловіки йдуть по життю із відчуттям, ніби вони постійно тримаються за руки. І тому сучасні прихильники маскулінізму у своїх пошуках втраченої ідентичності чоловіків не мусять їхати до Нової Ґвінеї. Загартована у вогні чоловіча ідентичність чекає отут, достоту під носом. 4. Одне з найважливіших місць в уяві юго-мужчин належить жінці. Її образові не зашкодили ані політичні новації, які принесла Друга світова війна (тоді жінки нарівні із чоловіками брали участь у партизанському русі), ані майже п’ятдесятирічна практика соціалізму (яка, принаймні з точки зору права, зрівняла позиції чоловіка та жінки), ані гнітюче велике представництво жінок в окремих сферах (наука, медицина), ані їхня присутність у суспільному житті (журналістика, університети, мистецтво), ані виникнення фемінізму, ані т.зв. демократичні зміни, ані навіть нова війна. Жінка в уяві чоловіка має непохитну позицію: позицію нижчої істоти. 11. Ми могли б ознайомити нашого іноземця з окремими сторінками югославських літератур, які нерідко являють собою класичні приклади мізогінії. Могли би познайомити його з масовою культурою, з пресою, і, зрештою, із статистичними даними. Могли б провести його різними інституціями, редакціями, видавництвами, змусити переглянути телепрограми... Наш іноземець усюди побачить ту ж саму картинку: повну тепла та щиросердности чоловічу спільноту з тінню жінки у якомусь куті, мовчазну секретарку, мовчазну прибиральницю, мовчазну подругу галасливого юго-самця. Самотніх жінок він зустріне тільки на дитячих майданчиках. Додаймо до тієї картини маленького хлопчика в мокрих штанцях, який щосили верещить: “Мамо-о-о!... Подивися, що я нароби-и-в!” Не тому, що ця подробиця конче необхідна, але вона нам придасться до змалювання іншої правди. 13. Якби наш іноземець розмовляв із юго-чоловіками до війни, він був би зачудований пристрастю, із якою вони безперервно розводилися на дві теми. Отже, надзвичайно охоче вони розповідали один одному про бувальщини з часів служби у армії, навіть якщо йшлося про події десятирічної давности. Іншою улюбленою темою були еротичні пригоди, при чому чоловіки радо перебільшували власні сексуальні можливості і знущалися з безсилля інших, “слабаків”. В отій чоловічій юго-міфології існував (і зберігся) “радісний” самецький міф про те, що хорвати не потрафлять так, як потрафлять серби. Оті останні знаходили підтвердження для своєї тези (що хорвати – слабаки) у мові, а точніше, у бідності хорватських синонімів до слова “пеніс”.Чоловічі справи (військо, спорт, кав’ярня, робота тощо) та секс – ото два найважливіші пункти у житті юго-мужчини. Війна лише активізувала те, що в уяві чоловіків існувало завжди. Жарти та пригоди, пов’язані із армією (колишньою), поступилися місцем воєнному героїзму, випробуванню власної відваги, а розповіді про ліжкові досягнення перенеслися на фронт. Воєнне мистецтво та секс переплелися. Слабаків починають називати “педерастами” (“педераст” – це воєнний синонім для боягуза). Провінційна усташівська газета Hrvatski vjesnik аж роїться гомосексуальними порнографічними карикатурами, у яких “педерастами”, зрозуміло, зображені серби. Ідентичний воєнно-порнографічний чоловічий сленґ використовують обидві ворогуючі сторони на усіх фронтах. Традиційну воєнно-порнографічну риторику підтверджують назви зброї (часто жіночі імена), воєнні фотокартки (вояк із карабіном, вояк, що обіймає жерло гармати), воєнна субкультура (комікси, “література”, гумор, “воєнна публіцистика”). Воєнна пропаганда найчастіше презентує війну як привабливу та збуджуючу чоловічу пригоду, рідше – як святу, аскетичну боротьбу за батьківщину. “Війна – це стрілянина та брехня, лють та вбивство”, – начебто сказав якийсь вояк, повертаючись з фронту. 14. У воєнній поняттєвій системі чоловіків існує також, звичайно, батьківщина. Батьківщина завжди жіночого роду: на рівні абстракції це мати (вітчизна-мати), на рівні життєвої практики – могутній банк для відмивання різних “брудних грошей”, як у кожній війні. Вкрита пилом і виснажена патріотична риторика все ще жива. Ніхто не написав стільки старомодних патріотичних віршів, як сучасні поети на всіх фронтах цієї війни. Батьківщина (“О ти, моя любов, Хорватіє моя свята”, – проголошує автор одного з хорватських віршів) і досі залишається стражденною матір’ю, богородицею, дівою, яку “кровопивці” (чужі чоловіки!) зганьбили, скупали у крові, і так далі, і тому подібне. А вона, звичайно, пробачає все і всім. “Мамо-о-о, подивися, що я нароби-и-в!” І прошу дуже, батьківщина лагідно посміхається, бере нашого хлопчика на руки і сю-сю-сю, гулі-гулі.... 15. Мати є абстрактною, дитина (чи то батько, чи то син) – конкретною. Коли сербський лідер Слободан Мілошевич у інтерв’ю признався, що його дружина не найкраще готує, вже наступного дня зголосилося принаймні двісті жінок із пропозицією, що вони будуть йому готувати. 20. У цій війні жінки втратили домівки, дітей, чоловіків. Жінок у цій війні ґвалтували. Спершу чужі мужчини, відтак нерідко власні чоловіки (“З розбитої філіжанки не п’ють”), ще пізніше – іноземні та місцеві засоби масової інформації... В таку хвилину вигнаними та зґвалтованими жінками опікуються.... інші жінки. Не чоловіки. У чоловіків є важливіші справи. Припускаю, що вони інколи замислюються, як би то гроші, які світові гуманітарні організації посилають жінкам, загарбати у легальний, згідний із правом спосіб, “ненадовго позичити” на суттєвіші цілі. Хоча б на придбання зброї, яка послужила б потребам “оборони”. 24. У патріархальних та женоненависницьких суспільствах жінки мають свої усталені функції, завжди для чогось служать (для народження дітей, для домашнього господарства, для польових робіт), в тому числі як маска чоловічої дорослости, відповідальности, нормальности та “правильної сексуальної орієнтації”. Мені розповіли історію одної не надто врівноваженої особи чоловічої статі. Чоловік був у скрутному матеріальному становищі. Одружився. Народилася дитина. Не мали мешкання. Розлучилися. Недавні політичні події раптово винесли нашого аноніма на поверхню – він перетворився на політичну фігуру , почав виголошувати промови, подорожувати, ходити на прийняття, показуватися на телебаченні, на обрії вималювалася посада посла в іншій країні. Його патріотизм був нагороджений успіхом, який посипався на нього, як дощ монет із автомату. І все було чудово. Крім одного. У нього не було дружини. Це був надто помітний і за нових обставин неприпустимий брак. І от наш чоловік скоренько повернувся до колишньої дружини, вони знову взяли шлюб, дістали більше мешкання. Жінка теж була задоволена різкою зміною суспільного статусу. Для нього вона постійно була додатком, в залежності від потреби: сертифікатом, виправданням, перепусткою, маскою його власної нормальности. На щастя, дружина була до того ж гарна і – власна. І всім подобалася. Хлопцям, ясна річ. Зрештою, це ж було щасливе подружжя. 27. Якщо юго-чоловік, у своїй комуністичній чи посткомуністичній іпостасі, наважиться щось публічно заявити, він стає “дисидентом”, “мучеником системи”, “мозком народу”, “нашим найвідважнішим мужем”, “хорватським Гавелом” або “сербським Рушді”. Якщо те саме зробить жінка, вона стає лише “курвою”. Проти війни, націоналізму, шовінізму, проти ненависти, проти порушення прав людини, проти корупції, проти глупоти, проти тоталітарної ментальности, проти зґвалтувань, проти недемократичного устрою країни, проти численних помилок хорватської політики і керівних органів – виступали у Хорватії (у Сербії, Словенії, Боснії...) хорватські журналістки, письменниці, інтелектуалки. Цих жінок у “демократичній” Хорватії проголосили: “зрадницями”, “серйозною загрозою”, “учасницями змови проти Хорватії”, “торговками батьківщиною заради власної вигоди”, “аморальними особами”, “компанією психічно невдоволених невдах”, які стали “ організаційним зародком міжнародного опору і акції знеславлення хорватської вітчизняної війни”, жінками, які “ґвалтують Хорватію”, “бабами, які переслідують Хорватію”, і нарешті... відьмами. “Відьми” (п’ять обраних) місяцями горіли на вогнищі, розкладеному хорватськими засобами масової інформації. Масла у вогонь підливали окремі колеги-жінки, але за усім наглядали чоловіки, “відважні хорватські мужі”, “світлі голови хорватського народу”. У “відьом” було небагато захисників, от часом якийсь журналіст (так, чоловік), якийсь приятель. Тимчасом один із місцевих екзекуторів публічно висловив здивування, що західна преса зауважила цькування “хорватських відьом” у пресі, адже це, по суті, одноразовий вибрик. 28. Хорватський випадок був лише підтвердженням фрустрацій юго-чоловіків, фрустрацій, перенесених цього разу на політичний ґрунт. При цьому відьма є найвідповіднішим, міфічним виразом тих фрустрацій. Вона, передовсім, – товаришка Диявола (“ворога народу”, “серба”, “ворожих сил”, “західного світу” тощо), руйнівниця комфортабельних чоловічих стереотипів, котра виставляє на посміховисько чоловічу систему цінностей (в тому числі війну) і піддає її сумніву, вона так чи інакше – небезпечна. Сучасний приклад дій хорватських засобів масової інформації – це не ексцес, а принцип, голосний коментар до історії тихо палаючих балканських вогнищ, на яких спалюють проклятих жінок, інтелектуалок, письменниць, артисток, самовбивць, бездітних, самітниць, одним словом, “курв” усіх ґатунків. 30. Одна з дуже популярних пісень (її автор – чоловік) розповідає про марнославного представника чоловічої статі – комара. Пісенька закликає жінок до резигнації, закінчується іронічним рефреном на честь чоловічого марнославства і сердечним, заспокійливо-фіглярним повчанням для жінок: “Яким би він не був, тримай його, бережи його, бо то чоловік”. Юго-чоловіки та юго-жінки ще довго варитимуться у своєму зачарованому садомазохістському казані. Жінки відремонтують розбите, позамітають сміття, приберуть чоловічі екскременти (“Мамо-о-о, подивись, що я наробив!”), все виперуть, все забудуть і тихо, як завжди, відійдуть у куток ( зрештою, шкоди наробили “чужі чоловіки”). Половина популяції, себто жінки, як і досі, залишатимуться мовчазними тінями, муміями-подругами, масками чоловічої відповідальности, родительками, банками для “прання брудних грошей”, в той час як друга половина, чоловіки, продовжать свої історичні забави. Ці забави одержать вагомі назви: розбудова держави для всіх нас, демократія для всіх нас, встановлення миру, майбутнє всіх нас. ДО ПОБАЧЕННЯ НА МАЙБУТНІЙ ВІЙНІ – так називався один із югославських фільмів (знятий під час другого міжвоєнного періоду). Ця фраза назавжди засіла у моїй пам’яті. Я, звичайно, хотіла б її витерти, але не можу, бо її непохитно підпирає інше гасло: ДІТИ – НАШЕ МАЙБУТНЄ! Переклала Алла Татаренко |
ч
|
|||