Ольґа ТокарчукМандрівка людей Книги(уривок з роману) © Tokarczuk Olga, 1996 Коли кавалер д’Альбі пішов, Вероніка поринула в сон. У сновидінні перед нею постала пустеля, де було дуже спекотно. Поміж дюнами, на розжареному піску були розставлені столи з наїдками, розмаїтими винами й квітами, котрі поволі в’янули. Вероніка була однією із запрошених на весілля гостей. І, як решта присутніх, мала на собі вишукане вбрання. Високі підбори черевичків грузнули в піску, шеврові рукавички палили руки. Решта товариства невеликими групами оточували стіл. Панове тримали кришталеві келихи з вином, що набуло пісочного кольору, їхні пальці були обтяжені перснями, пані крадькома витирали з чола піт мереживними хусточками. Всі на щось очікували. Коли Вероніка спробувала дізнатися, на що ж чекають, один з чоловіків вказав на постать у білому. Це була Наречена. Стоячи трохи оддалік, вона з терплячою надією вдивлялася в обрій. “Звідтіль повинен прибути Наречений, – сказав чоловік. – Однак він чомусь запізнюється”. Вероніка співчутливо придивлялася до Нареченої і зненацька з жахом помітила, що біла сукня її враз почала жовкнути. У тому було щось надто знайоме і жаске. “Поглянь, що діється з її сукнею, – гукнула вона до чоловіка. – Тікаймо! Він однаково не приїде”. І всі кинулися врозтіч по розжареному піску, спотикаючись і підводячись, збайдужівши до капелюхів, мережив, кришталевих келихів. Вероніка ще раз кинула поглядом позад себе і побачила Наречену – сукня Нареченої зовсім пожовкла, дівчина стояла нерухомо й самотньо, як примара. Вероніка прокинулась, серце її шалено билося. Розплющивши очі, вона побачила свою кімнату, потонулу в мороці. Важкі червоні завіси ледь пропускали смужки імлавого світла. На підлозі лежала сукня, в яку вона була вбрана вчора. Вероніка відчула кислуватий присмак в устах, і раптом їй зробилось недобре. Вона повернулася навзнак, і разом із цим рухом сон про розжарену пустелю відійшов у ніч. Провівши мимохіть рукою по животу, вона усвідомила, що лежить зовсім гола. Простирадло, збурене і поплямлене червоним вином, валялося біля ліжка. Єдине, що спало Вероніці на гадку, то це лиш те, що він пішов, і що вона знову сама. Першої миті їй захотілося встати і бодай чимось зайнятися, але в тілі не було і дрібки сили. Вона знову повернулася на живіт і одразу заснула. Для Вероніка сни були як для Ґоша – каштанові чоловічки, а для Маркіза – свічада: вони дозволяли їй вийти поза себе. Вона сприймала їх нече щось цілком буденне, щось на зразок окремішнього нічного життя, котре тільки розширює, а водночас уточнює те, що відбувається вдень. Якщо сни приходили радісні, любі й приємні, то робилися цікавою грою, а якщо набирали вагомості й значення, Вероніка сприймала їх як послання з осторогою від вищих сил. Вона ставала уважною і зосередженою. Коли уві сні з’являлася мати, котра померла кілька років тому, Вероніка сподівалася якогось клопоту, сон про розтрощений посуд щомісяця нагадував про наближення днів дискомфорту. Коти снилися, коли особливо нестерпним ставало відчуття самотності. Це був її власний, особистий інтимний сонник і вона не сумнівалася, що решта людей живе у снах так само: цілісіньку ніч, з розмахом, кольорово і значимо. Вероніка не усвідомлювала, що природа вділила їй талану, не менш рідкісного, аніж поетичні чи малярські здібності. Вона належала до нечисельного гурту вибраних, які провадять зі світом свої неповторні розмови, і кожна наступна ніч наближає їх до високої миті усвідомлення неосяжності цього світу. Двадцятип’ятирічна Вероніка була куртизанкою. Це слово могло б означати чимало різного. Але для неї воно окреслювало лишень те, що час до часу вона кохала того чоловіка, який погоджувався її утримувати. Вона відчувала до своїх клієнтів (яке ж це неоковирне, невдале слово!) щось схоже до кохання, котре виникає з прив’язаності, а ще з пошанівку, і трішки з тієї магічної хвилини, коли, віддаючи своє і беручи чиєсь тіло, переживаєш коротку, болісну мить буття не собою. Вероніка могла дозволити собі на такий обмін почуттів. Вона не була непутящою дівкою з Маре, яка обслуговує кількох чоловіків щоночі. До неї приходили постійні клієнти-достойники, і поки вони не зникали у пошуках нових пригод, Вероніка намагалася бути їм вірною. Може, саме наймення куртизанка не пасувало їй. В усі часи безліч жінок жили так, як Вероніка в 1685 році, дозволяючи чоловікам утримувати їх і платячи за це тілом, цією ніби крихкою, відданою на поталу часові, та однак найтвердішою валютою. Завдяки цьому вона мала забезпечений такий-сякий комфорт, вигоди, достаток, невеличке помешкання на одній з наймодніших паризьких вулиць, служниць, котрі час до часу змінювалися, постійно її обкрадаючи; мала дещицю суконь і біжутерії. Останній її коханець, кавалер д’Альбі придбав для неї скромний екіпаж і щоночі палко запевняв, буцім кохає її. Щодо кавалера, то тут усе виглядало дещо інакше, ніж з усіма попередніми протекторами. Кавалер д’Альбі мав намір одружитися з Веронікою. Зробити це довелось би потай, і напевне, що не в Парижі, і напевне, що без усталених звичаєм трикратних оголошень, як того вимагав присутній повсюдно дух Тридентського собору. Існувало тринадцять протипоказань супроти укладення шлюбу: надто юний вік, імпотенція, зв’язок з іншою особою, висвячення, різниця віросповідань, урочиста обітниця, викрадення, злочин, далекий кровний зв’язок, відбування кари, спорідненість духовна або ж правна. Як бачимо, у випадку взаємин Вероніки з кавалером не існувало жодної з вищевказаних перешкод, однак була інша, котра не підлягала сумніву і яку годі було усунути, бо в підґрунті її лежали неписані закони розшарованого суспільства: безодня між станами, що її годі оминути. Отож, зоставалося тільки ринути в неї з безрозсудністю кохання й очікувати, що світ колись, з часом вибачить мезальянс. Кавалер д’Альбі, плануючи потаємний шлюб із куртизанкою, мусив рахуватися з можливими наслідками. Кожен, хто бере за жону особу такого ґатунку, вкриває ганьбою свій рід. Подейкують, нібито жінки, особливо ті, легкої поведінки, зазвичай вельми потайні та користолюбні. Заморочують голови своїм коханцям, зачемеричують їх усякими любовними штучками і обіцянками ще заманливіших пригод. Відомо, що у мить найвищої насолоди вони кладуть знак хреста на спину того, хто лежить на них, аби той бідолаха не міг кохатися з іншою жінкою. А Вероніка розраховувала тільки на своє кохання, позаяк була занадто порядна, аби вдаватися до якихось там чарів – принаймні не тоді, коли йшлося про кавалера д’Альбі. Вона легко й одразу занурювалася у кохання, як у криничну воду, і світ бачився їй крізь кохання, і те, що вона брала за нього плату, зовсім нічого не означало. Вона кохала свого кавалера, бо він був багачем і красенем, оточеним людською шаною. Десь майже опівдні Вероніка прокинулася таки насправді. Нінон принесла їй горнятко шоколаду. – Він тобі щось сказав, Нінон? – Я взагалі не чула як він виходив, пані. – А чом же він вийшов так рано? Чому не попрощався? – розмірковувала Вероніка. – Я б не хотіла вас непокоїти, пані, але нещодавно Маркіза бачили в Понт-Неф з такими двома... – Нінон виразно хмикнула, не приховуючи злостивої усмішки. – Це тебе не обходить, – обірвала Вероніка. Вставши з ліжка, вона підійшла до люстра. Розсипана по долівці пудра позначала її сліди. У люстрі відбились набубнявілі уста і підпухлі від сну очі. Вероніка не сподобалася собі. Предки її походили начебто з Голландії, звідкіля й узялося це розкішне руде волосся та світла, майже молочно-біла шкіра, підкреслена делікатними веснянками. Тіло її було велике, повне, груди важкі, а сідниці пишні. Нінон узялася спинати їй волосся у модний, дуже високий кок. Вероніка споглядала власне тіло доволі стримано, без самовдоволення. Чи не почало воно вже старітися? Чи не надто гладкі її стегна? Коли вона ось так приглядалась до себе, в її уяві майнув образ ганчір’яної ляльки, якою бавилася в дитинстві. Замурзаний тулуб, напханий клоччям, абияк попришивані руки, ноги, голова. Сіренький пожмаканий клумачок. Такими ляльками бавилися всі убогі дівчатка з вуличок понад рікою. Однак завдяки любові власниць ляльки перетворювалися в найпрекрасніших королівен. Існує особливий тип малих дівчаток, з яких опісля виростають так само особливого типу жінки. Такі як Вероніка. Найчастіше це первородні доньки, після котрих Бог посилає батькам сина. Досить вродитися бодай одному хлопцеві, і вже батько й матір полегшено зітхають: Бог врешті благословив їх. Якщо немовля – це недосконала форма людської істоти, то немовля жіночої статі – недосконала форма немовляти, щось таке буденне, як шість днів у тижні. Коли з’являється на світ хлопець – це як неділя. Малі дівчатка, в яких народжується братик, ростуть з переконанням, що самі вони тільки вступ, увертюра до іншого, значно важливішого буття, тому що поява брата одразу ж відсуває їх у тінь. Тільки ним батьки пишаються, щасливо споглядаючи, як він робить перші кроки і вимовляє перші слова, і коли він смикає за руді кіски старшу сестричку, то це називають задерикуватістю, відвагою і врешті-решт мужністю. І відтоді для старших сестер мужність в’яжеться із смиканням за косички, яке мовчки схвалює світ. Старші сестри прагнуть осягнути таємну причину, через яку їх позбавили привілеїв. Вони шукають цих причин у тому, що їм найближче – у власному тілі, уважно вивчаючи його, торкаючись пласких ще грудей, живота, худеньких стегон. Вони досліджують обличчя, руки, очі, зуби, волосся – і не знаходять ґанджу. Але водночас відчувають, що їхньому тілу бракує досконалості й довершеності. У порівнянні з тілами братів їхні власні тіла здаються їм замкнутими в собі, відстороненими, невикінченими. Ба навіть пізніше, коли у них починають розвиватися груди, болісно набубнявілі пипочки стають тільки замінниками сили. Навіщо здалося таке недосконале тіло? Що робити з таким тілом? З тілом, гіршим уже в своєму засновку, з тілом, в котрому з віком тільки збільшується його інакшість, яке гладшає і заокруглюється в місцях, котрим належить зоставатися міцними і пласкими? З тілом, якого годі позбутися, хоча, може саме це й належить з ним зробити. Тоді вони, нарешті, приходять до думки, що цьому тілу слід надати вартости. Його треба мити, напахчувати, погладжувати і поплескувати по ньому, щоб стало тужавим. Треба прикрашати його вигадливими зачісками вранці, дарма, що надвечір їх однаково доведеться розпустити. Обличчю треба надавати блідости або ж рум’янити, залежно від моди. Зранку до вечора слід займатися своїм тілом, і аж поки відкриється в цьому неповторна втіха, і перед люстром скажеш сама до себе несміливо: я прекрасна, тіло моє прекрасне, тіло моє – це я. В такий спосіб старші сестри враз отримують облудну винагороду за всі зневаги, за всю байдужість у минулому. Їхнє тіло стає єдиним відшкодуванням за всі прикрощі. А водночас – об’єктом їхньої власної любови і прив’язаности. Те, чого їм колись не додали, тепер вони офірують самі собі. Самі зрівнюють себе з власним тілом і роблять себе залежними від нього. Не гладшають, не сивіють, не старіють якомога довше, бо знають наперед, що варті лише стільки, скільки варте їхнє тіло. Своєму коханому вони дарують те, що для них самих найдорожче – власне тіло. Віддаючись на вівтарі цього тіла, і від коханка сподіваються захоплення цією неоціненною офірою. Мужчини, однак, – вельми спритні творці розмаїтих розчленувань. Вони роз’єднують те, що старшим сестрам здається монолітним і неподільним: тіло від почуттів, від розуму, від душі. Мужчини творять ієрархію вартостей. Тому, беручи тіло чиїхось старших сестер, вони називають це хіттю, чуттєвим, тілесним коханням. Для більшості з них саме тут починається відлік заплутаних і нечітких пошуків. Вероніка одягнула темно-блакитну сукню і на завершення туалету приліпила зовсім близько до уст оксамитну мушку. Коли Нінон вийшла, вона вийняла із замкненої на ключик шабатурки усю свою біжутерію і трохи грошей. Було їх справді небагато. Вона постійно допомагала батькам і молодшому братові, котрий з улюбленця родини виріс на вуличного шибайголову. Вероніка збиралася у Сен-Осташ, до банкіра на прізвище Пелітьє, щоб залишити у нього коштовності та купити дорожніх векселів. Щоправда, майбутня дружина такої особи як кавалер д’Альбі не мусила б турбуватися про гроші, але Вероніка воліла мати трохи своїх власних, принаймні на подарунки. В останні дні серпня Париж виглядав утомленим. Болото вже давно висохло на куряву, що вкривала все сіруватою патиною. Багата дільниця Сен-Осташ здавалася дещо кращою. Їй надавав жвавості блиск грошей, які тут ощадливо громадили і плекали. – Шановний пан д’Альбі навідувався до мене позавчора. Він сказав, що збирається у справах до Іспанії. Гадаю, пані супроводжуватиме його. Пелітьє було важко знайти належний тон у розмові з коханкою впливового кавалера. – Звичайно, – сказала Вероніка, намагаючись будь-що поводитись як дама. – Подорож до Іспанії – це приємна прогулянка. Іспанія нині наш союзник... Я пропоную пані векселі під заставу один до двох, і то лишень тому, що пані – приятелька кавалера... Вирушаючи до Іспанії, ви нічим не ризикуєте. Цілком що іншого, скажімо, Росія. Один мій знайомий – шляхтич, як самі розумієте, – подався нещодавно до Росії, і векселі отримав у відношенні один до десяти! Так, так, справді, це ж неабияка подія, з Росії, люба пані, можна і не повернутись. Клімат суворий, харчі паскудні – у цьому найважливіша причина. Балакаючи, він підписував векселі, Вероніка бачила його подзьобану веснянками облисілу голову, котра випручувалася, наче дивовижний овоч із білого накрохмаленого комірця. Жінка вийняла гаманець з грошима, банкір справно вибудував луїдори у два рівні стовпчики, а відтак зненацька зазирнув їй просто у вічі. – Це, без сумніву, буде чарівна поїздка. Бажаю приємних вражень. І рекомендуйте мене, будь ласка, своїм приятелькам, – додав він, зсуваючи гроші до шухляди. Вероніка злегка похилила голову і вийшла з прикрим відчуттям. Вона кліпнула, щоб стерти з-перед очей образ залитої сонцем дільниці Сен-Осташ, всього Парижу, набережних вуличок, куди ходила у відвідини до брата, образ свого помешкання, вічно набурмосеної Нінон і відбиток власного обличчя в обрамленні рудого волосся. Увечері вона спакувалася і була готова в дорогу. Посеред кімнати стояли дві до краю натоптані скрині. Може вона взяла забагато речей? А на ліжку лежала ще її біла сукня, пошита зумисне для шлюбу. Вероніка боялась, що в скрині за ніч делікатне мереживо і штудерно укладені при ліфі квітки з рожевого єдвабу зімнуться. Буркотлива Нінон готувала їй із зілля фарбу для волосся. – І хто то бачив фарбувати таке прекрасне волосся. Стільки жінок хотіли б мати каштанове волосся, а ви вже його маєте. – Воно не каштанове, воно руде. – А крім того, такий колір додає жінці віку, чи пані того не знає? Вероніці байдуже було зараз до волосся. Її діймала тривога про завтрашній виїзд. Кавалер мав ще сьогодні прийти до неї, щоб поцілунками підтвердити їхні плани. І треба належно підготуватись, це ж не якась там звичайнісінька прогулянка... Треба заплатити Нінон, залагодити усі справи з помешканням. Може кавалер завітав до своїх батьків, може відважиться їм нарешті усе сказати? Господи, а що, коли він забув? З них двох Вероніка завше мусила пам’ятати про дати і числа. Вони збиралися вирушати від заїзду “Під Цезарем” на передмісті Сент-Антуан. Вероніка вирішила, що добудеться туди, що б там не сталося. Волосся висохло, і Вероніка звеліла запалити ще один свічник. Тримаючи обидва біля обличчя, вона підійшла до люстра. Волосся в світлі маленьких вогників здавалось чорним як воронове крило, але, наблизивши лице до свічада, вона помітила, що насправді це був колір торішніх каштанів. Коли жінка змінює колір волосся – це знак, що для неї відкривається нова епоха. Переклала Ніна Бічуя |
ч
|
|||