Вірджинія ВулфЖінки та розповідна література© Quentin Bell and Angelica Garnett, 1958 Заголовок цієї статті можна відчитати двояко. Він може стосуватися жінок та романів, які вони пишуть, або жінок та романів, написаних про них. Цей подвійний зміст навмисний, бо якщо йдеться про жінок-письменниць, то потрібно проявляти максимальну гнучкість; треба залишити собі достатньо простору, щоб крім їхньої творчости можна було обговорити й інші речі, бо жінка завжди перебуває під впливом обставин, які жодним чином не пов’язані з мистецтвом. Вже поверхове ознайомлення з літературною працею жінок викликає численні запитання. Чому, запитуємо ми себе, до XVIII століття не було постійного жіночого письменства? Чому відтоді писання стало для жінок таким же ж звичним, як для чоловіків, і жінки створили низку шедеврів англійської романістики? І чому їхнє мистецтво тоді і зараз має переважно форму розповіді? Трохи поміркувавши на цю тему, ви зрозумієте, що ставите запитання, відповідь на які може містити переважно лише якісь домисли. Відповідь похована в старих щоденниках, припадає пилом в старих шухлядах, майже стерта з пам’яті старшого покоління. Її можна відшукати у життєписах невідомих жінок – у цих тьмяних коридорах історії, де постаті поколінь жінок є лише тінями. Бо про жінок відомо дуже мало. Історія Англії – це історія чоловічої, а не жіночої лінії. Про татів ми знаємо певні факти, щось, чим вони виділялися. Вони були солдатами або моряками; вони посідали ту чи іншу посаду, або видавали закони. Але що залишається від наших мам, бабусь, прабабусь? Нічого, крім легенд. Одна була красива, інша мала руде волосся, третю поцілувала королева. Ми нічого не знаємо про них, крім імені, дати одруження і кількости дітей. Тому якщо ми захочемо дізнатися, чому у певний період жінки чинили так, а не інакше, чому вони нічого не писали, або чому вони писали шедеври, то це буде вкрай важко встановити. Кожний, хто зайнявся б пошуками серед цих старих паперів, які вивертають історію назовні, і намалював достовірну картину повсякденного життя звичайної жінки за часів Шекспіра, Мільтона, Джонсона, написав би не лише дивовижно цікаву книгу, але і озброїв би критику зброєю, якої їй до цього часу бракує. Виняткова жінка залежить від звичайної жінки. Лише коли ми знатимемо умови життя звичайної жінки – скільки у неї було дітей, чи були в неї гроші, чи мала вона власну кімнату, чи допомагав їй хтось у вихованні дітей, чи були в неї слуги, чи виконувала вона якусь частину домашньої роботи – лише коли ми зміряємо спосіб життя та життєвий досвід звичайної жінки, ми зможемо знайти пояснення для успіху або невдачі незвичайної жінки як автора. Загадкові рамки мовчання наче розмежовують періоди активності. Так, за 600 років до Різдва Христового на грецькому острові жила Сапфо та невелика група жінок, які писали вірші. Вони замовкли. Пізніше, близько 1000 р. н.е. ми знаходимо в Японії певну придворну даму, пані Мусаракі, яка пише довгий і дуже красивий роман. Проте, в Англії, в XVI столітті, у часи великої активності драматургів і поетів, жінки залишилися німими. Літературні твори епохи королеви Єлизавети написані майже виключно чоловіками. В кінці XVIII – на початку XIX сторіччя знову з’являються жінки, котрі пишуть, навдивовижу часто і успішно, на цей раз в Англії. Очевидно, що відповідальними за таке чергування мови і мовчання були переважно закон і звичай. Якщо жінка мала бути готова – як-от у XV столітті – що її битимуть і знущатимуться з неї, коли вона не погодиться вийти заміж за вибраного батьками чоловіка, то духовна атмосфера для створення мистецьких творів не була сприятливою. Якщо її одружували всупереч її волі з чоловіком, котрий ставав їй паном та повелителем, “настільки, наскільки це допускають закон та звичай”, як у часи Стюартів, то напевне у неї було дуже мало часу на писання, не кажучи вже про підтримку. Величезний вплив оточення і навіювання ми починаємо розуміти лише зараз, у наш вік психоаналізу. Так само, за допомогою мемуарів та листів ми починаємо розуміти, якого нечуваного зусилля потребує мистецький твір, і якого відмежування та посилення потребує душа митця. Переконливими у цьому сенсі є життєві історії та листи таких чоловіків як Кітс, Карлайл і Флобер. Отож, можна виснувати, що дивовижний розквіт наративної літератури в Англії початку XIX сторіччя зумовлений численними незначними змінами у законодавстві, у звичаях і традиціях. Крім того, жінки XIX сторіччя мали трохи вільного часу і були освіченішими. Для жінок середнього або вищого класу не було винятком, що вони самі вибирали собі чоловіка. Дуже промовистий той факт, що із чотирьох великих романісток – Джейн Остін, Емілі Бронте, Шарлотти Бронте та Джордж Еліот – жодна не мала дітей, а дві були неодружені. Таким чином, стає очевидно, що чари, якими овіяне письменство, не такі уже й привабливі, натомість незмінним залишається прагнення жінок до написання романів. Ці чотири жінки були зовсім несхожі за характерами і генієм. Джейн Остін не може мати нічого спільного з Джордж Еліот; Джордж Еліот була прямою протилежністю Емілі Бронте. Але всі вони готувалися до однієї професії – всі вони писали романи. Для жінок найлегше було і є писати розповідну прозу. Причину цього не так уже й важко втямити. Роман – найменш концентрована мистецька форма. За роман легше взятися, або відкласти його на певний час, аніж коли йдеться про драму чи вірш. Джордж Еліот відкладала свою роботу, щоб доглядати свого батька. Шарлотта Бронте відкладала своє перо, щоб вирізати “очка” з картоплі. Оскільки вона жила, оточена іншими у спільній кімнаті, ця жінка навчилася використовувати свій розум для спостереження та вивчення характерів. Вона вивчилася на романістку, а не на поетку. Навіть у XIX столітті жінка майже цілковито жила у своєму оточенні та своїх відчуттях. Найзначніші романи XIX сторіччя зазнали відчутного впливу того факту, що жінки, які їх написали, через їхню стать не мали доступу до певних форм досвіду. Незаперечним є вплив на розповідну літературу досвіду. Найважливіша частина романів Конрада була б нікчемною, коли б у нього не було змоги поплавати морями. Якщо вилучити усе, що Толстой знав про війну як солдат, про життя і суспільство як багатий молодик, котрий завдяки вихованню набув найрозмаїтішого досвіду, то Війна та мир незрівнянно збідніють. Але романи Pride and Prejudice, Wuthering Heights, Villette i Middlemarch були написані жінками, позбавленими будь-якого досвіду, окрім того, що його вони набули в салонах середнього класу. Вони аж ніяк не могли набути безпосереднього досвіду війни чи морської подорожі, політики чи суспільного життя. Навіть їхнє емоційне життя було суворо регламентоване законом і звичаєм. Коли Джордж Еліот наважилася жити з паном Льюїсом, не взявши шлюбу, громадськість була глибоко обурена. Під тиском громадськости вона усамітнилася у передмісті, що мало відповідно негативний вплив на її творчість. Вона писала і запрошувала лише тих людей, які самі до неї зверталися. В той сам час на іншому кінці Европи Толстой жив вільним солдатським життям, спілкувався з чоловіками і жінками усіх соціальних прошарків, за що ніхто його не засуджував, а його романи черпали свою дивовижну силу та різноманітність саме з цього джерела. Проте, на романи жінок вплинув не лише недостатній досвід авторок. Їхні твори, принаймні у XIX сторіччі, вказують також на іншу ознаку, зумовлену статтю авторок. Романи Middlemarch та Jane Eyre назначені не лише характером письменниць, як, скажімо, у випадку Чарлза Діккенса, ми також виразно бачимо присутність жінки – тут промовляє особа, яка обурюється тим, як трактують її стать, і захищає права жінок. Це привносить в твори жінок елемент, повністю відсутній у творах чоловіків, щоправда за умови, що ці чоловіки не роботяги або не негри, а отже не відчувають своєї виключности з іншої причини. Згаданий елемент призводить до спотворень, часто є причиною слабких місць. Бажання відстоювати власну справу чи зробити якусь фігуру виразником особистого гніву чи обурення завжди має недобрий вплив, так, ніби це не один пункт, на який звертають увагу читача, а два. Геній Джейн Остін та Емілі Бронте в жодному іншому випадку не є таким переконливим, як в їхньому вмінні іґнорувати подібні вимоги й виклики і йти своїм шляхом, не звертаючи уваги на насмішки та осуд. Треба було мати дуже сильний і світлий розум, щоб протистояти спокусі гніву. Різні форми насмішок, осуду, заяви про меншовартість жінок, котрі займаються мистецтвом, природно, викликали таку реакцію. Ми бачимо це в обуренні Шарлотти Бронте, в резиґнації Джордж Еліот. Ми натрапляємо на цю реакцію знову і знову у творах менш значних авторів, у їхньому виборі предмету, у їхньому неприродному прагненні до самоствердження, у їхній неприродній покірності. Крім того, відчувається певна нещирість. Вони приписують собі авторитарно-святенницький погляд. Змальована картина стає занадто маскулінною або занадто фемінною; вона втрачає свою досконалу цілісність, а водночас свою найважливішу властивість як художній твір. Велика зміна, що поволі відбувається в літературній творчості жінок, – це зміна ставлення. Жінка, котра пише, вже не озлоблена. Вона вже не лютує. Коли вона пише, то вже більше не виступає і не протестує. Ми наближаємося до часу, а може й уже досягли його, коли твір, написаний жінкою, зовсім вільний від стороннього затьмарюючого впливу. Авторка в стані сконцентруватися на картині, яку спостерігає, без зовнішнього відволікання. Внутрішня дистанція, раніше доступна лише генію, оригінальній особистості, перебуває уже в межах досяжності жінки. Тому сьогодні середньостатистичний написаний жінкою роман природніший і набагато цікавіший, аніж 100 або 50 років тому. Фактом залишається те, що жінка, перед тим як вона зможе писати так, як їй хочеться, натрапить на чимало труднощів. Насамперед, існує технічна складність – нібито проста, але насправді каверзна – а саме, що навіть форма речення їй не відповідає. Це речення побудоване чоловіками; занадто розхитане, важке, гравітаційне для жіночого вжитку. Але в романі, який долає такі значні відстані, повинен вживатися звичайний і нормальний тип речення, який легко і природно веде читача від початку до кінця книжки. Жінка сама мусить формувати його, в той спосіб, що вона міняє і по-іншому формує чинний тип речення, аж поки вона не починає писати так, що речення набуває природної форми її думки, не обмежуючи її і не спотворюючи. Але зрештою це лише засіб досягнення мети, а ціль та мету, як і раніше, можна досягти лише тоді, коли жінка має мужність долати перешкоди і рішучість залишатися вірною самій собі. Бо роман – це висловлювання про тисячу різноманітних речей – людських, природних, божих; він є спробою співвіднести їх одну з одною. У кожному романі, який чогось вартий, ці різноманітні елементи утримуються силою побаченого автором образу на належному місці. Але вони також підлягають іншому порядкові, традиційному. А позаяк чоловіки є суддями смаків цієї традиції (норм поведінки), позаяк саме вони встановлюють шкалу цінностей, то й у романістиці, яка базується на реальному житті, значною мірою переважають ці ж цінності. Проте цілком можливо, що як у житті, так і в мистецтві, цінності жінки не є цінностями чоловіка. Тому, коли жінка збирається писати роман, то виявиться, що їй постійно хочеться змінювати існуючі вартості – робити значимішим те, що чоловікові видається незначним, і надавати меншого значення тому, що є важливим для чоловіка. За це її, звичайно, критикуватимуть; бо критик іншої статі буде щиро обурений і подивований спробою змінити існуючий світовий порядок і вбачатиме в цьому щось більше, аніж просто відмінність позиції, яка здається йому обмеженою, тривіальною або сентиментальною, бо відрізняється від його власної. Але й тут жінки, схоже, поволі звільняються. Вони починають поважати свою власну систему цінностей. Тому в тканині їхніх романів вимальовуються певні зміни. Здається, вони менше цікавляться собою; з іншого боку вони більше цікавляться іншими жінками. На початку XV століття жіночі романи були майже виключно автобіографічними. Одним з мотивів, який спонукав їх писати, було прагнення розповісти про свої страждання, оприлюднити власну справу. Тепер, оскільки це бажання вже не таке нагальне, жінки починають вивчати власну стать, починають писати про жінок так, як про жінок ще ніхто не писав, адже донедавна жінки в літературі зазвичай були креатурами, створеними чоловіками. Тут знову треба долати труднощі, бо жінки, якщо це можна узагальнити, не лише з меншою охотою, ніж чоловіки, миряться із спостереженням, окрім того, їхнє життя меншою мірою перевіряється і випробовується звичайним життєвим процесом. Дуже часто від дня жінки не залишається нічого такого, що можна зафіксувати. Приготовані страви з’їли, діти виросли і пішли в світ. Де акцент? Де та головна точка, за яку може схопитися романіст? Важко сказати. Її життя має анонімний характер, воно значною мірою невловиме і заплутане. Вперше ці темні терени спробувало дослідити наративне мистецтві; тієї ж миті жінка реєструє зміну в душевному стані та звичках інших жінок, зумовлену переходом до фахової діяльности. Вона спостерігає, як припиняється підземне життя жінок; вона помічає, які нові кольори і відтінки з’являються в них через те, що вони вилучені із зовнішнього світу. Тому, якщо спробувати схарактеризувати розповідну творчість жінок зараз, то варто зауважити, що вона відважна, вона щира і близька до того, що жінки відчувають. Вона вільна від гіркоти. Вона не апелює до своєї фемінності. Водночас книга жінки не написана так, як написав би її чоловік. Ці якості набагато поширеніші, ніж раніше, і навіть другорядним та третьорядним творам надають цінности правди і привабливости щирості. До цих добрих властивостей додаються іще дві, про які треба сказати окремо. Неймовірна та динамічна трансформація англійської жінки, яка зробила з неї виборця, відповідальну громадянку та навчила заробляти гроші, водночас надала її життю й творчості рис неособистого. Її стосунки уже не є лише емоційними; вони також інтелектуальні й політичні. Стара система, яка прирікала жінок на споглядання речей крізь примружені очі або крізь призму інтересів чоловіка чи брата, поступилася місцем безпосередньому та практичному інтересу людини, котра сама мусить діяти, а не лише тому, що їй дозволено впливати на дії інших. В такий спосіб увага жінок, до того сконцентрована виключно на особистому центрі, перемикається на неособисте; тому їхні романи стають більш критичними щодо суспільства і менш аналітичними щодо окремої долі. Можна очікувати, що місію соціального санітара, яку досі виконували виключно чоловіки, перейняли й жінки. У своїх романах вони звертаються до тем негараздів і лікування виразок. Їхні герої, жінки та чоловіки, представлені не лише у їхніх взаємостосунках, але й у групах, прошарках і народах. Це значна зміна. Але є ще одна зміна, цікавіша для тих, кому метелик миліший від комара – йдеться про тих, хто більше цікавиться не реформаторами, а суто митцями. Більша знеособленість життя сучасної жінки пробудить її поетичний дух, а поезія – найвразливіше місце жіночого мистецтва. Ведені цих духом, жінки надаватимуть меншого значення фактам, і не задовольнятимуться надалі максимально точною фіксацією незначних подробиць, які потрапили у поле їхнього зору. Виходячи за рамки особистих та політичних стосунків, вони займатимуться складнішими питаннями, які намагається вирішити поет – наше призначення і сенс життя. Звичайно, фундамент поетичної позиції складають матеріальні речі. Вона залежить від наявности вільного часу і певної суми грошей, а також від змоги відстороненого і безпристрасного споглядання, яку дарують гроші і вільний час. Коли жінки матимуть гроші і вільний час, то почнуть більше займатися літературною творчістю. Вони використовуватимуть набагато ширший і витонченіший інструментарій письма. Їхня техніка стане відважнішою та багатшою. Колись особливість жіночого письма часто полягала у незрівнянній спонтанності – жінки писали так як співають чорні дрозди. Це було не навчене; це йшло від серця. Але часто, набагато частіше, це була тільки пустопорожня розмова – розлита на папері, вона потроху висихала, залишаючи ляпки і плями. У майбутньому, за умови, що вони матимуть час, книги та власне приміщення у будинку, і для жінок, і для чоловіків література стане мистецтвом, яке потребуватиме навчання. Талант жінок буде школитися і посилюватися. Роман перестане бути місцем вивантаження особистих почуттів. Він стане таким же ж сучасним твором мистецтва, як і інші, досліджуючи власні межі та можливості. Звідси залишився лише один маленький крок до мистецтв, якими жінки досі займаються вкрай рідко – есеїстика і критика, історія та біографія. Це теж стане перевагою, коли ми думаємо про роман: це покращить не лише якість роману, це також відлякає чужих, тих, котрі обрали шлях розповідної форми, бо він звичніший, тоді як серце їхнє лежить до іншого. В такий спосіб роман стане вільним від наростів історії і фактів, які сьогодні настільки деформували його. Тому, якщо б ми наважилися пророкувати, то сказали б, що в майбутньому жінки писатимуть менше романів, але кращих; вони писатимуть також ліричні, критичні та історичні книги. Але ми зазираємо в надто віддалене майбутнє, в ту золоту, казкову епоху, коли жінки матимуть те, в чому їм так довго відмовляли – вільний час, вільні гроші і власну кімнату. 1929 Переклала С.О. |
ч
|
|||