© Т.Батенко, 2000

Повинна бути якась надія в Аляксандра Лукашенкі. Ще недавно політологи могли натякати, наче він прагне повторити один болюче проторований в Европі історичний шлях: народившись австріяком, мріяти про Берлін, народившись Шікльгрубером, мріяти стати фюрером. Себто, можна припускати, що спершу у А.Лукашенкі була ідея спробувати втілити свої претензії на російський владний Олімп. Не виключено, що бажання випробувати свої сили у єльцинській Росії виникло у “Аляксандра Ригоровича” через підсвідому віру у Б.Єльцина, як аналога німецького президента П.Ґінденбурґа – в надії на “благословення”. Однак, у це важко повірити хоча б тому, що А.Лукашенка – історик. Та, схоже, є такі історики-практики, яких матінка-наука нічому не научає, і які починають творити з чистого аркуша.

БОРОТЬБА ЗА ОДНОМАНІТНІСТЬ

Коли б Лукашенка був хорошим істориком, то мав би втямити, що будь-яка одноосібна диктатура приречена на таке ж стрімке падіння, як і сходження. Якою ж є перспектива А.Лукашенкі? Це, здається, найтяжче питання, яке може загнати у глухий кут самого білоруського Президента.

Одна з головних проблем сучасної Республіки Білорусь – відсутність глибокого лідерського потенціалу. У другій половині ХХ ст. вона, як республіка СССР не знала, за винятком П.Машерова та, може ще К.Мазурова і М.Зимяніна, яскравих, харизматичних лідерів у вищих ешелонах Компартії. Після загибелі у 1980 р. П.Машерова, ім’я якого і досі викликає пієтет серед громадян, його наступники – Т.Кісєльов, Н.Слюньков, Є.Соколов та А.Малафєєв – не виходили за межі номенклатурного, рутинного стилю керівництва Білоруською ССР. Білорусь на знала також опозиційного лідерства. У совєцькій Білорусі не було такого численного письменницького інакодумного середовища, “шістдесятництва”, як в Україні чи Росії. Це тепер білоруські письменники на чолі із патріархом літературного цеху, “сумлінням нації” Васілем Бикавим ходять у напівдисидентах (себто, у республіці друкуються їхні старі художні твори совєцької доби, натомість нові рукописи зазнають цензури та обмежені у накладах). Білорусь загалом не мала багато чого з того, що цементувало б її незалежність. Насамперед їй бракувало історичних пагонів державности. А білоруське суспільство виявилося неготовим до свободи.

Доба відродження кінця 80-х – початку 90-х років поволі розтоплювала льодовик у свідомості білорусів. Але тоді національне лідерство стало радше викликом долі, аніж покликанням нації, що зводилася на ноги з колін. Приклад цього – лідерство та невміння за нього поборотися професора-фізика Станіслава Шушкевіча, обраного головою Верховного Савєта Білорусі у 1991 р. На запитання: “Чи міг щось вчинити С.Шушкевіч, щоб не втратити владу у 1994 році, перед приходом А.Лукашенкі?” один із “біловезьких зубрів” Л.Кравчук відповів: “Шушкевіч справжній демократ, але він нічого не міг вчинити, бо в нього не було більшости в парламенті. Доки тривали демократичні процеси, Шушкевіч мав велику підтримку у суспільстві. Але потім почалися труднощі перехідного процесу, і його стали звинувачувати у всьому. Білорусь останньою ухвалила рішення про вибори Президента. Вони взагалі не хотіли вводити цей пост. І саме комуністи ухвалили рішення про президентські вибори. Саме комуністи і привели Лукашенку до влади”.

Білорусь двічі у ХХ ст. не спромоглася обрати лідера-інтелігента. Лукашенка всього лиш “впіймав” перехідну добу тієї миті, коли вона ще не оговталася від руйнування совєцьких мітів, і в одну мить компенсував на виборах відсутність загальнонаціональних лідерів. Від 1994 р. про Білорусь з тривогою заговорили щонайменше на европейському континенті.

Доводиться чути про одну мало не вбивчу характеристику стану білоруського суспільства – посттрайбалістське (іншими словами, суспільство, яке щойно вийшло з міжплемінної ворожнечі). Саме таке суспільство могло виплекати тип Лукашенкі. Один з найбільших інтелектуалів кінця ХХ ст. англо-німець Ралф Дарендорф одним реченням схарактеризував тип суспільства, схожого на білоруське: замість громадянського суспільства виникають і торжествують допотопні племінні типи контактів, які просувають самозваних трибунів на боротьбу за одноманітність. Саме таким самозваним трибуном був до перемоги на президентських виборах 1994 року А.Лукашенка.

Народився він у 1954 р. в селищі Копись Оршанського району Вітебської области. Його трудовий шлях до 1990 р. далекий від дисидентських зиґзаґів. А.Лукашенка обіймав посади інструктора політвідділу Західного прикордонного округу (м. Берестя), секретаря комітету комсомолу Могильовського міськхарчоторгу, заступника командира роти з політчастини. На початку перебудови його обирають секретарем парторганізації колгоспу ім. Леніна Шкловського району. Останнє його трудове досягнення перед початком демократичних зрушень у республіці – посада директора радгоспу “Городець” Шкловського району. Хоча побутове дисидентство таки було. Кажуть, А.Лукашенка вічно скандалив із районними властями. У 1989 р. він програв тодішньому заступникові голови Ради Міністрів БССР В’ячеславові Кебічу на виборах до Верховного Совєта СССР. Республіканській владі був не до вподоби норовливий голова радгоспу і вона порушила судову справу за фактом побиття робітника радгоспу. Однак у 1990 р. А.Лукашенку обрали народним депутатом Білоруської ССР і судові перипетії відійшли в сторону. У парламенті він став головою Комісії по боротьбі із корупцією.

Саме Лукашенка з трибуни Верховного Савєта Білорусі оголосив безкомпромісну боротьбу “за одноманітність” і став улюбленцем мас. Його антикорупційна риторика й вирішила долю президентського пасьянсу. 10 липня 1994 р. він таки довів, що здатен перемагати стару партгоспноменклатуру і виграв президентське крісло у прем’єр-міністра Білорусі В.Кебича, тим самим сторицею компенсувавши свою поразку п’ятирічної давности. В.Кебичеві у президентському марафоні не допоміг навіть підписаний договір про валютне об’єднання із Росією.

ДИЯВОЛЬСЬКА ІНТУЇЦІЯ

До політика вищої ранґи завжди слід ставитися серйозно, навіть коли зовні перед нами комедійний персонаж. Існує певна збірна характеристика таких зовні карикатурних авторитарних постатей: небуденна сила волі, виняткова інтуїція, жорстокість у поведінці, нестандартне мислення, виняткова здібність оцінювати ситуацію і людей, палка уява. Усе це можна віднести й на адресу А.Лукашенкі. “Диявольську інтуїцію” приписав білоруському Президентові І.Осінський, колишній член його команди, котра чимало зробила для його приходу до влади. Злости Лукашенкові теж не добавляти. Ф.Ніцше якось висловився в тому сенсі, що “величі прагнуть люди як правило злі: таким є єдиний спосіб витерпіти самих себе”. Лукашенко терпить Лукашенка…

Опозиція у Білорусі ще мала шанс у 1995-96 роках. У травні 1995 р. на референдумі А.Лукашенка отримав право розпускати парламент. Водночас було обрано новий Верховний Савєт, більшість у якому становили комуністи та аграрії. Однак, сподівання Президента на те, що парламентом врешті вдасться “поляльководити”, не виправдалися. Спікером був обраний С.Шарецький, який став на позицію збереження суверенітету республіки. Почалося нове протистояння. На бік парламенту стали Центрвиборчком та Конституційний Суд.

Двома референдуми за два роки у Білорусі було фактично реалізовано конституційний переворот. На другому референдумі у листопаді 1996 р. більшість білорусів (понад 70%) підтримали новий проект президентської Конституції, за яким встановлювався двопалатний парламент, проголошувалася президентська республіка та продовжувався термін виконання повноважень А.Лукашенкі до 2001 р. Протистояння ще тривало – пробували паралельно функціонувати старий та новий парламенти. Однак для Президента це вже не мало жодного значення: результати народного волевиявлення розв’язали йому руки. Від листопада 1996 р. опозиція наче втратила ґрунт під ногами і не знаходить більше сил реально протистояти режимові А.Лукашенкі.

У міжчасі накопичення влади Президент ріс як інтеґратор. У квітні 1996 р. він зробив послугу Б.Єльцину напередодні президентських виборів і підписав договір про створення Союзу Суверенних Республік на базі Росії та Білорусі. У листопаді того ж року із трибуни Держдуми Росії А.Лукашенка заговорив про ідею конфедерації двох держав. Однак подальше зближення довелося відкласти до грудня 1999 р.

Чи наважаться нащадки віднести особу О.Лукашенка до “великих”? Політологи таки точно зачислятимуть його до “великих пародистів”. Виглядає так, що А.Лукашенка прагне стати на теренах СНД уособленням китайського керманича Ден Сяопіна (і скільки таких у постсовєцькому просторі!), намагаючись втілити його знамениту формулу: “одна країна, дві системи”. Нікуди дітися від відповіді на питання: чи можливий союз держав із протилежними, взаємовиключними політичними системами? І що можна очікувати від такого протиприродного союзу?

Досить нагадати, що 1998 р. американський комітет захисту журналістів вніс А.Лукашенка до списку 10 глав держав, котрі жорстоко придушують свободу преси. Емма Ґрей, координатор цього комітету, заявила, що коли б його члени могли визначати пожиттєвого “ворога журналістів”, то А.Лукашенка міг би стати номінантом на таку “премію”.

У Білорусі постійно тривають судові політичні розправи над представниками опозиції. Президент започаткував чистку адміністративної машини. Досі вона мала т.зв. м’які форми. За “хабарництво” на лаві підсудних опинилися колишній прем’єр-міністр Михайло Чигир (очолював уряд республіки у 1994-96 рр.), колишній міністр сільського господарства Василь Леонов та двічі герой соцпраці Василь Старовойтов, котрі наважилися виступити проти існуючого режиму. У вимушеній еміґрації перебуває колишній лідер Білоруського народного фронту З.Пазняк та екс-голова парламенту С.Шарецький. А ряд високопосадових осіб просто зникли. Серед них – екс-голова Національного банку Тамара Віннікова, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, голова Центрвиборчкому Гончар. “У Білорусії може трапитися все, що завгодно”, зауважує Михайло Чигир. Перелік “незручних” осіб, котрі до того ж перебували по обидві сторони барикад, є чималим. Ліберальна Росія лише одного разу проявила достатню силу волі і вказала О.Лукашенкові “на ви”. Це стосувалося ув’язненого журналіста Павла Шеремета, котрий нині працює на ГРТ. Тоді на парканах Мінську навіть з’явилися надписи: “Шеремета в президенти!”.

“ЗАРУЧИНИ” ІЗ РОСІЄЮ: СОЮЗ “ПРАВЕДНОГО” З “ГРІШНИМ”

Повернемося до початку розділу, де ми висунули версію щодо того, наче Президент Білорусі потаємно прагнув посісти якщо не російський Олімп влади, то вже точно зайняти першість у рамках Російсько-білоруського союзу. Упродовж останніх років А.Лукашенка здійснював дивні вояжі регіонами Російської Федерації. Ймовірно, такі рейди найбільше турбували Кремль. Навіть підписуючи 8 грудня 1999 р. у Москві Договір про створення Союзної держави, сподівання на російський трон усе ще залишалися. Надія ця однак згасла з несподіваною відставкою Б.Єльцина.

Після обрання В.Путіна Президентом РФ А. Лукашенка мав би діяти більш праґматично та обережно у рамках російсько-білоруського союзу. Адже Президент Білорусі якщо іще не втратив, то, безумовно, втрачає імідж головного “собирателя земель русских”. Доведеться поволі розпрощатися з подальшими спробами претендувати на першість у Росії завдяки союзові. В.Путін на теренах Росії надається на не менш “довічного” Президента, аніж А.Лукашенка у Білорусі. З огляду на це останній мав би переглянути свою політичну перспективу через підписаний Договір. У будь-якому випадку: інституціоналізація союзу розтягнеться на далеку перспективу. Лише питання запровадження посад президента і віце-президента Союзної держави може бути розглянуте на референдумі не швидше літа 2004 р. А до цього слід визначити статус Союзу, його міжнародну правосуб’єктність, затвердити на референдумах Росії та Білорусі Конституцію союзної держави тощо. Всього цього може й не бути, якщо… “бацька” не передумає.

Роки інтеґрування Білорусі та Росії переконують у тому, що Президент А.Лукашенка не є маріонеткою Москви. Його мета – стати самодостатнім керівником незалежного державного утворення, навіть без достатніх національних атрибутів. Незалежність Білорусі тримається на інституті президентства. Союз із Росією ґарантує підпору економіці Білорусі і, відтак, існуючому політичному режимові. Тож наразі можемо скаламбурити: не А.Лукашенка є заручником Москви, а, навпаки, Росія стає заручником його режиму.

В.Путін публічно не вельми охоче демонструє переваги союзу, адже, здійснюючи турне у західні держави, намагається позувати у ролі демократичного лідера. Хоча на початку 2000 р. російсько-білоруський союз допоміг В.Путінові знайти вихід із пікантної ситуації, пов’язаної з особою тодішнього керуючого справами Президента РФ П.Бородіним. Останнього тривалий час закордонні мас-медіа звинувачували у хабарництві. Тож П.Бородін за скеруванням В.Путіна став держсекретарем російсько-білоруського союзу. Чуток про хабарництво різко поменшало. На захист П.Бородіна став і президент А.Лукашенка.

Чи контролює Москва режим А.Лукашенкі? У 1999 р. екс-Президент України Л.Кравчук на запитання кореспондента “Дня”: “Чи не вважаєте ви, що навіть у СССР, за часів першого секретаря білоруської компартії Машерова, у Білорусі було більше демократії, ніж за часів “народного батьки” Лукашенкі?” відповів: “У ті часи з боку Москви був такий жорсткий контроль, таке було стеження, що жодна посадова особа не могла отримати такої необмеженої влади, як у Лукашенка. Сьогодні контролю Москви немає, внутрішнього контролю теж немає…” Звичайно, фінансовими дотаціями білоруського “ринкового соціалізму” Москва має достатньо важелів впливу на політичний режим А.Лукашенкі (в середньому, Росії доводиться витрачати для дотацій білоруської економіки до одного мільярда доларів у рік). Однак, куди краще для неї було б мати не диктаторський режим з до кінця непрогнозованим інтегратором, а країну з прогресуючою економікою і, відтак, ліберально-демократичними цінностями влади.

Заявляти про те, що кінець режиму А.Лукашенкі мали б дописати самі білоруси, було б трохи банально. Не зрозуміло, зрештою, чи здатні і чи прагнуть вони цього? До диктатури А.Лукашенка поволі звикли, як на Заході, так і всередині республіки. Звичайно, Захід демонструє свою нетерпимість щодо режиму у Білорусі, і міжнародне співтовариство загалом солідарне із діагнозом, який давно йому встановила опозиція. Тим не менше А.Лукашенка наразі демонструє міць адміністративної машини і власне розуміння поняття “острів свободи”. У Европі по суті з’явився свій Фідель Кастро, такий же ж безкомпромісний, а, головне, політично невмирущий.

І справді, існує чимало аналогій між Фіделем Кастро та Олександром Лукашенком. “Історія Фіделя Кастро, – аналізував на початку 90-х років один кубинський автор-емігрант, – стала сюрреалістичною і дуже сумною. У боротьбі з соціальною несправедливістю Фідель став сам несправедливим до своїх громадян. Ведучи боротьбу із бідністю, він зробив усіх злиденними. Після перемоги над корумпованим диктатором він зробив корумпованою усю країну. Звільнивши націю від США, він зробив її рабом СССР”.

Погодьтеся, не менш сумною видається й історія з Лукашенком. Він, як і Фідель Кастро, у боротьбі з попередньою системою, несправедливою щодо рядових громадян, створив свою систему – не менш жорстку та антисоціальну. Він так само зробив злиденною республіку, земля якої мала б заповідати своїм громадянам процвітання. Під гаслами боротьби з корупцією він створив режим, за якого будь-якого керівника можна звинуватити у хабарництві та зловживанні службовим становищем. Він, так само як і Фідель Кастро, вів боротьбу зі світовим імперіалізмом, викликаючи дискомфорт навіть у присутності сусідів і перетворив Білорусь у державу-п’явку, яка існує на дотації з Росії. А.Лукашенка пішов далі, аніж Ф.Кастро. Не зупиняючи процесу саморуйнації, він здійснив дискредитацію білоруської національної ідеї, сподіваючись з допомогою Союзу із Росією утримати владу. В одному А.Лукашенка, радше ніколи не досягне справжньої гідности Фіделя Кастро. У намірі дочекатися “осені патріарха” і потрапити у тінь величі диктаторів Ден Сяопіна, Сухарто та Ауґусто Піночета.