У свідомості пересічного поляка Білорусь постає щонайпохмурішою країною, такою собі темною діркою в центрі Европи. Цікаво, що цей близький до Польщі край і народ не заслужив на бодай більш-менш ґрунтовний аналіз. Навіть Звіти Осередку східних студій, де подаються детальні аналізи ситуацій в Росії, Україні та інших постсовєцьких країнах, описують проблеми Білорусі банальними узагальненнями. Інші аналітичні видання роблять те саме. Водночас ЗМІ безперестанку інформують про чергові починання уряду Лукашенкі або про маніфестації опозиції. Насамперед мене турбує цілковита відсутність спроб зрозуміти білоруське суспільство і сили, які діють всередині нього. Гідним винятком є хіба що книга Євґеніуша Міроновіча, яка стосується історії Білорусі у ХХ ст.

Хочу запропонувати декілька рефлексій на тему причин відмінностей у розвитку ситуації в Білорусі порівняно із Росією та Україною.

Найпоширеніша і найбільш повторювана теза гласить, що, з одного боку маємо русифіковане і совєтизоване суспільство, homo sovieticus, безвольну масу, “білоруське бидло” (як каже Алєсь Барщевський), а з іншого – засліпленого манією влади сатрапа, примітивного, ймовірно – психічно хворого колгоспника Лукашенку. Таке пояснення феномену Білорусі є занадто простим, якщо взагалі може існувати якесь пояснення. Ніхто не ставить запитань щодо очевидних суспільно-культурних процесів, які властиво і допустили до влади Лукашенка. У 1994 році, коли ще не могло бути й мови про якісь виборчі маніпуляції на користь Лукашенкі (влада тоді була зосереджена в руках його конкурента Кебіча), за нього проголосувало 80% виборців. Незалежно від того, скільки часу протримається при владі Лукашенка, створений ним режим, схоже, має риси тривалого явища.

Десятиліття від часу падіння Совєцького Союзу на всьому його колишньому просторі було часом пошуків нових варіантів майбутнього укладу – з одного боку адекватних до ґеополітичної ситуації після занепаду комунізму (перемога Заходу, ідеї демократії та вільного ринку), а з іншого – спроможних витягти суспільство із економічної та моральної кризи, вилікувати країну.

Протилежними і навіть до певної міри модельними прикладами цих тенденцій можуть бути Україна і Білорусь. Україна взяла за модель схему, близьку до західних. Вона увесь час декларує свою відданість ідеям демократії та ринкової економіки, тяжіння до европейських структур і дистанціювання від Росії. Завдяки цьому Захід підтримує її морально і матеріально, Україна є предметом особливої уваги всіх західних урядів. На перший погляд це видається неймовірним: як у країні з таким чудовим ґеополітичним та географічним розташуванням, багатій на природні ресурси і високоосвічених людей, з ненайгіршою інфраструктурою, при ідейній підтримці найкращих радників – могло дійти до стану, катастрофічнішого від якого не зустріти в сучасній Европі. За оцінками офіційних міжнародних інституцій, ВНП України нині становить 37% від 1990 р., державні структури не функціонують, владу і центри, де приймаються рішення, паралізовано. Часто лунає думка, мовляв, не проведено вчасно чи не закінчено економічних реформ. Проте, не береться до уваги, що для бажаного успіху економічних реформ насамперед необхідна моральна та ідейна “інфраструктура”. Правові акти, які в Польщі мають за щось благословенне, в Україні можуть нести печать прокляття.

Для українських політологів ситуація в країні не є таємницею: за умов формальної демократії та вільного ринку повноту влади перейняла паразитична і криміногенна олігархія, яка переховує свої капітали на Заході.

Ситуація в Білорусі – пряма протилежність до України. Режим Лукашенкі продемонстрував свою економічну (ВНП Білорусі становить 82% від 1990 р. і є найвищим в постсовєцькому просторі, якщо не брати до уваги країни Балтики), а також суспільну (серед населення Лукашенка і надалі залишається популярним) і політичну (державі не загрожує параліч) спроможність. Проте для міжнародної спільноти цей режим є неприйнятним, Білорусі загрожує подальша ізоляція, і можна передбачити, що політичні еліти країни намагатимуться з часом замінити Лукашенка політиком більш легкостравним для Заходу.

Спроби створення подібного до лукашенківського режиму, проте виразно зорієнтованого на Захід, спостерігаються останнім часом і в Україні. Схоже, Кучма хоче повторити експеримент Лукашенкі: змарґіналізувати та підім’яти під себе парламент, перейняти повноту влади, скориставшись референдумом. Захід мабуть проковтне цей крок, висловивши певні перестороги – швидше за звичкою, ніж з переконання. Можна припустити, що державний інтервенціонізм у цьому випадку має певне теоретичне та практичне обґрунтування. Взяти хоча б Китай, де в такий самий спосіб втілюється економічна політика. Зрештою, щось подібне висловлюють і деякі відомі теоретики на Заході, зокрема знаний своїми ліберальними поглядами Френсис Фукуяма. Під час останньої президентської кампанії Посол США заявив, що Україні загрожують не стільки комуністи, які вимахують червоними прапорцями, скільки місцева оліґархія.

Проте повернемося до Білорусі. Чому антизахідна риторика Лукашенкі, його тяга до союзу з Росією, а особливо – неґативне ставлення до національної символіки знаходять такі позитивні відгуки у суспільстві? В Україні це було б неможливо. Зрештою, на виборах переміг Кучма, а не комуністи.

Можна припустити, що в Білорусі, як і в інших постсовєцьких країнах, викристалізувався похідний від колишньої номенклатури клас оліґархів, які зосередили в одних руках економічну та політичну владу. Її основою є аморфна державно-приватна власність. В Білорусі, на відміну від “компрадорських” оліґархій у Росії та Україні, вона зосереджує свої капітали не в західних банках та бізнесі, а тут-таки, в країні. Авторитаризм режиму Лукашенкі відчутно гальмує бурхливий розвиток мафіозних структур, з яким доводиться мати справу в Росії та Україні.

Певна річ, все це є результатом не якогось особливого патріотизму білоруської оліґархії чи самого Лукашенкі, – всього лиш наслідком існуючого і чинного укладу. Можна тільки виокремити певні особливості цього процесу в Білорусі.

Серед значної кількости важливих справ, які стосуються наших східних сусідів, з’ясованих частково чи зовсім нез’ясованих, найістотнішим, мабуть, є розуміння етнічної ситуації в Білорусі.

Національна свідомість білорусів базується на двох типах автоідентифікації – етноґрафічній та цивілізаційній. Носієм другої є реліґія: з одного боку православ’я, з іншого – латинське віросповідання, переважно католицизм. Цивілізаційна ідентифікація, проте, доволі примарна. Вона перетинає Европу від берегів Скандинавії до Балкан. І майже на всій своїй протяжності вона ділить етноґрафічно однорідні простори на протиставлені, нераз ворожі один одному нації чи народи. На такому “розмитому” і складному для автоідентифікації просторі конфлікти набувають особливо драматичного характеру. Периферійність та незрозумілість автоідентифікації переважно вимагає більш екстремальних середовищ її вираження.

Сучасна білоруська література, а слідом за нею – і “строго” національне усвідомлення “білоруськости” виховуються в колах латинських та католицьких впливів. Зародки цих ідей з’являються ще в колах міцкевичівських філоматів, коли вперше Чечотом було вжито білоруську мову як літературну. Творці білоруської літератури XIX ст., місцева шляхта та її нащадки, були ідейно пов’язані із польським середовищем та католицькою реліґією. Підручники історії білоруської літератури згадують в цьому контексті імена Чечота, Рипінського, Барщевського, Коротинського, Вяриґи-Даревського, Сирокомлі та Дуніна-Марцінкевича. До кінця XIX ст. майже всі білоруські письменники походили переважно із поміщицьких родин та католицького середовища. Використання білоруської мови у письменстві шляхетна богема трактувала як службу ідеї польській, а не білоруській, оскільки про останню тоді не могло бути й мови. Білоруська людність сприймалася ними тоді як певна мутація польської і, щонайменше, як щось протилежне “російськости”. Згодом у цьому колі латинських і польських впливів виховається ціла літературна традиція білорусів, зародиться національна свідомість. Росіяни вважатимуть це “польською інтриґою”.

Проте цих творців та ідеологів від народу – переважно православного – відокремлював цивілізаційний та становий бар’єр. Звідси – слабке сприйняття цих ідей в суспільстві і ще слабше їх вкорінення. Мистці обдаровують народ любов’ю – його мовою, фольклором, культурою. Проте не демонструють прикладів жертовности за суспільство чи білоруський народ, нераз виказуючи навіть погорду до нього.

Нині керівництво білоруської опозиції подібним чином утримує дистанцію (щоб не сказати – гордує) від білоруського суспільства, ставлячись до нього як до певної статистичної спільноти, яка формує електорат. У даному в 1991 р. інтерв’ю, опублікованому в книзі Іншадумци, лідер білоруської опозиції Зянон Пазняк подає штрихи до своїх переконань. Там він кілька разів наголошує з цілковитою певністю: загрозою для Білорусі є “політизація” суспільства.

Керівники всіх інших рухів цього типу – Саюдіса, фронтів і рухів в Україні, в колишній Чехословаччині та Угорщині – пишалися масовістю і вважали політизованість суспільства його силою. Пазняк не вірить – можливо й недаремно, – що політизовані маси стануть стіною за незалежну Білорусь. Він сподівається чогось цілком протилежного. План його у 1991 році був наступним: спираючись на національно свідомі еліти швидко створити структури незалежної Білоруської держави, а далі, застосовуючи методи наказів, примусу, а інколи й репресій, за допомогою державного апарату виховувати білоруський народ (в повному розумінні цього слова). Усе інтерв’ю пронизане погордою до білоруського народу, його “політизації” та стилю життя. Політикою повинні займатися національні політичні еліти. Схожий стиль мислення властивий і українським націоналістам, але вони відверто апелюють до ідеолоґії фашизму.Я приділяю цьому стільки уваги невипадково. Нинішні чільні діячі народно-демократичної опозиції в Білорусі (Зянон Пазняк, Станіслав Шушкевіч та інші) є вихідцями із католицьких середовищ, і громадська думка сприймає їх за “поляків”. Слід відзначити, що репрезентований ними стиль мислення є характерним для місцевої білоруської шляхти XIX ст. Цей факт дуже спритно використовує пропаґанда Лукашенкі і – судячи із сучасного стану справ в Білорусі – влучає “в десятку”.Свого часу, під час візиту Голови Верховного Савєта Білорусі Станіслава Шушкевіча до Польщі, вельми поважний часопис Жечпосполіта в коментарі до інтерв’ю написала, що він поляк. Шушкевіч прокоментував це наступним чином: “Зрозуміло, що я добре знаю польську мову, і тому хтось може назвати мене поляком. Проте сам себе я вважаю білорусом, відповідно до походження та переконань”.

Схоже, польські політичні еліти не цілком усвідомлюють “делікатність” білоруської проблематики. Національна ідея, під прапорами якої функціонує білоруська опозиція, зароджується в колі латинських впливів, її творцями було переважно місцеве поміщицтво, а нині вона значною мірою пов’язана із католицькими середовищами в Білорусі. Католики в Білорусі й надалі для широкого загалу – як білоруського так і польського – залишаються “поляками”, “польськими білорусами”, “білорусами польського походження”, “білорусами-католиками” – тобто в будь-якому разі “не зовсім білорусами”. Беручи до уваги вище перелічене, апаратові Лукашенкі це дозволяє винищувати рештки опозиції, представляючи її як іноземну аґентуру.

Водночас із так званою білоруською ідеєю в XIX ст. в Білорусі розвинулася конкурентна ідея, зорієнтована на схід, ідея “западнічества” (Данілєвіч, Бобровський, Ярошевіч, Каяловіч). Білоруси розглядаються як народ “західноруський”, що належить до трьох “руських” народів: росіян, малоросів (українців) та західноросів (білорусів). Тут слід, мабуть, зазначити, що подібні ідеї ми знайдемо і на початковій стадії українського національного відродження (Костомаров). На думку Костомарова, існують дві руські “народності” – росіяни та українці, які суттєво відрізняються психічним складом, історичною традицією та культурою. “Западнікі” вважають, що існують три такі “народності”, які при всіх своїх відмінностях об’єднані спільною “руською” традицією та культурою.

Наприкінці XIX ст. ці ідеї знайшли своє продовження поміж білоруської інтеліґенції та студентства православного віросповідання, згуртованих довкола журналу Гоман.

Ця формація не залишила по собі жодного літературного доробку, який можна було б порівняти із здобутками “латинізуючої” формації, ані не відіграла настільки важливої ролі в історії Білорусі. Проте вона виявилася без порівняння ближчою до почуттів та ментальности православної спільноти Білорусі і сьогодні складає ідеолоґічну основу “лукашенкізму”. У близьких до Лукашенкі колах йде мова про пошуки “власної національної ідентичности”, “національної ідеї”, автодефініції народу з опорою на православні традиції. Звичайно ж, це викликає обурення в опозиції, яка вважає, що таку автоідентифікацію білорусів вже давно сформульовано.

Лукашенка, певна річ, будує свою лінію на “менталітеті” та почуттях православної, “руської” Білорусі. Бажаючи стати національним героєм білорусів, їхнім лицарем-захисником, він не може возвеличувати латинізаційних традицій Білорусі. Звідси напрочуд неґативне ставлення до пам’яток тієї традиції. Державні ЗМІ – телебачення і радіо – білоруськомовні, незважаючи на те, що в столиці країни білоруською розмовляє заледве 3% мешканців; свою інавґураційну промову як президент Лукашенка виголосив сякою-такою літературною білоруською. Очевидним фактом навіть для Лукашенкі є безсенсовість розмови про білоруський народ, як такий, без згадок про зароджені на ґрунті католицизму національні традиції. Натомість відкидається традиційну ідеолоґію народовців: визнання Росії головним ворогом та прозахідну орієнтацію Білорусі. Ситуація проясниться, якщо ще раз порівняти Білорусь з Україною.

Українська національна свідомість зародилася в добу романтизму, у православному середовищі, переважно козацькому та селянському, і безпосередньо пов’язана із прарідною руською і православною традицією. В часи комунізму національно-демократичний рух в Україні набув значно ширшого розвитку, аніж у Білорусі. Найважливіше, однак, те, що в Україні він “інтеріоризований” в національній традиції, несе в собі пам’ять козаччини, опору в “українській” (уніатській) реліґії, “лицарського” збройного чину УПА та ідеолоґії ОУН, яка підносить ідею українського народу до ранґи абсолютної і, знову ж-таки, реліґійної цінности, а також безлічі дисидентів, котрі боролися за національну справу в часи комунізму і ще в 60-х роках засуджувалися до розстрілу чи до тривалих термінів ув’язнення. УВ Білорусі набагато складніше знайти мучеників за національну справу чи бойовиків, ладних віддати за неї своє життя.

В Україні національно-демократична опозиція змогла віднайти власне місце в демократичних структурах своєї держави – дітищі влади комуністичної номенклатури та кримінальних елементів, проте на цих теренах вони стали єдиною можливою владою, народженою внаслідок демократичних процедур. Присутність національно-демократичної опозиції у владних структурах надає Українській державі тяглости її суверенних прагнень та відносної ясности в окресленні національних інтересів.

Натомість представники сучасної білоруської національно-демократичної опозиції за комуністичних часів не сиділи по тюрмах і таборах, не були активістами антикомуністичних партій (бо тут таких не було), а дехто з них займав високі компартійні посади. Після проголошення незалежности вони зобразили аристократичну огиду щодо можливостей співпраці з реально пануючою в країні оліґархією та її владою. Після президентських виборів, на яких 80% виборців (при 70%-ній активності) проголосували за Лукашенка, Пазняк коротко кинув: “Суспільство хворе і здеморалізоване”, і присвятив себе умовлянням західних та польських політиків, аби ті якимось чином позбавили Лукашенку його влади і запровадили в Білорусі належний лад.

Оліґархія повсюдно демонструє сепаратистські, незалежницькі тенденції, добиваючись неподільного панування на своїй території. Тому вона охоче співпрацює в Україні з народовцями. Однак, позбавлена підтримки національних сил і при величезній популярності антикорупційних і проросійських ідей Лукашенкі, білоруська оліґархія відмовилася від “компрадорських” мрій і зайнялася відбудовою економіки Білорусі. Частково їй це вдається.

В будь-якому разі, роль режиму Лукашенкі в житті сучасної Білорусі неоднозначна і суперечлива. Річ у тім, що Лукашенко демонстративно протиставився Заходові і при щонайменшій оказії декларує своє зневажливе ставлення до стану, який настав після “холодної війни” і до якого з такими труднощами пробують адаптуватися Росія та Україна. Для Польщі ця ситуація неприємна і небезпечна.Подальший перебіг подій в Білорусі важко передбачити. Можливо, вдасться “демократизувати” Лукашенку і зробити з нього друга Заходу, як це колись трапилося з Єльциним. Але це малоймовірно. Інший варіант: сили, які нині його підтримують, позбуваються Президента, як невигідного. Проте залишається правдоподібним і “чорний варіант”. Позбавлена реальних шансів здобуття влади демократичним шляхом, опозиція намагатиметься вдатися до “силових” чи позапарламентських методів, розраховуючи на активну підтримку Заходу, а до гри буде втягнено “польську карту”. Польська меншина в Білорусі і білоруська меншина в Польщі можуть стати елементом “ґлобальної ґеополітики”. Вже нині видно ознаки такої загрози.

Переклав зі скороченнями з польської мови Андрій Кирчів