Останнім часом у дискусіях політологів та суперечках політиків дедалі частіше фігурують як практичні, так і теоретичні аспекти ґеополітики. Повільно, але неухильно в академічних та політичних колах країн СНД зростає розуміння важливости комплексного підходу до проблем внутрішньо- і зовнішньополітичної стратегії держави. Але до цього часу так і не вирішено питання системности ґеополітичної концепції, співвідношення і взаємозалежности її складових частин. Досі не вироблено чіткого визначення суб'єкта, об'єкта і предмета ґеополітики. А головне, немає чіткого розуміння того, яке місце має посісти ґеополітична парадигма в системі формування стратегії національної безпеки.

Поняття ґеополітики перебуває у межах політичної географії. Тобто, особливості ландшафту та природних умов того або іншого реґіону Землі розглядаються у контексті політичних міждержавних відносин. Ведеться пошук кореляції між особливостями простору в межах певної території і аспектами зовнішньої політики розташованих на ній держав (насамперед розглядаються телурократична або таласократична орієнтації в зовнішньополітичній стратегії). Отже, головна увага у ґеополітиці приділяється розгляду перманентного процесу переділу між суб'єктами міжнародних відносин простору, захоплення і утримання під контролем певних його фраґментів. Таким чином, об'єктом ґеополітики є простір у всьому розмаїтті його проявів.

У наукових джерелах, що з'явились останнім часом у країнах СНД, під поняттям суб'єкт ґеополітики у кращому випадку розуміють державу. Однак істинність такого підходу виглядає сумнівною. Суб'єкт ґеополітики (як і політики взагалі) передусім є носієм певних індивідуальних (особливих) інтересів, що у ньому безпосередньо персоніфікуються. Держава не може виступати такою персоніфікацією, оскільки вона не є чимось самодостатнім. Держава – це лише форма соціально-політичної організації певної етнічної групи або сукупности етнічних груп, засіб досягнення цілей, що стоять перед етносом (або групою етносів, об'єднаних загальним державним устроєм) та випливають із його інтересів (в історії є прецеденти існування етносу без державної організації, але нема жодного прикладу існування держави без етносу). Таким чином, як носій індивідуальних інтересів, як активне начало у політиці, суб'єктом ґеополітики виступає етнос або група етносів, що проживають в одному географічному ареалі і мають єдину державну організацію. Це твердження вимагає роз'яснення, яке вкладається у поняття "етнос" в контексті статті (значною мірою воно базується на етнічній концепції Гумільова). Етнос – це співтовариство індивідів, що має неповторну внутрішню структуру та оригінальний стереотип поведінки, що базується на їхній індивідуальній духовно-психологічній організації. При цьому вищезазначені моменти перебувають у перманентній динаміці природної трансформації.

Суб'єкти ґеополітики (етноси) через державну організацію вступають у відносини між собою за об'єкт ґеополітики (простір). Тому предметом ґеополітики є відносини, що виникають між окремими етнічними групами за простір, у межах якого відбувається їхня життєдіяльність.

Але було б помилковим вважати, що сам етнос безпосередньо формулює перед собою цілі, виходячи зі своїх інтересів. Будь-який народ ніколи не піднімався і не підніметься у своїй масі вище усвідомлення лише власних потреб. Тільки його національна еліта здатна, виходячи з об'єктивних потреб, сформулювати національні інтереси, а на їхній основі – національні цілі.

Логічний ряд: "Національні потреби – національні інтереси – національні цілі", – завершується елементом "національна безпека". У політиці поняття "національні цілі" і "національна безпека" використовуються як синоніми. Так, наприклад, у національній стратегії США національна безпека формулюється "как более конкретное выражение совокупности главных национальных целей и является сферой совместной деятельности военной и внешней политики" [1, 54].

Етнічна самоідентифікація

За твердженням класичної психології, в індивідуальному розвитку кожної окремої людини головним є її психологічна самоідентифікація. Вона відбувається на певному етапі, в момент становлення особистісного "Я" індивідууму. Саме самосвідомість формує із людської істоти людину, відокремлюючи її від світу тварини. Фактично, виникнення і формування самосвідомости не тільки дає змогу людині осягнути свою сутність як об'єкта, але й наділяє її властивостями суб'єкта у системі людських взаємин. Одночасно з'являється усвідомлення своєї "самости", неповторности, індивідуальних особливостей і пов'язаних з цим потреб. Вирізняючи себе з ряду собі подібних, людина утверджується як щось особливе. При цьому вона заявляє про власні інтереси, що належать лише їй одній. Таким чином, завдяки самосвідомості людський індивідуум виділяє себе з навколишнього середовища, усвідомлює свої потреби й інтереси, формулює власні цілі, набуває вольових якостей, – тобто стає суб'єктом стосовно навколишнього світу.

Так само можна характеризувати будь-яку природно сформовану групу людей, яка має особливі, неповторні духовні і поведінкові властивості. Вона самоідентифікується за принципом "ми – вони", і проявляючи "самість", стає суб'єктом у системі міжгрупових відносин. Найпоширеніша форма таких груп (на рівні великих груп) – етнос, який, свідомо чи несвідомо протиставляючи себе іншим етносам та володіючи сукупністю унікальних психологічних і поведінкових стереотипів, виступає як єдина духовна спільність, що переслідує свої особливі цілі. Останні наділяють змістом існування певного етносу та виступають чинником загрози для інших етносів, з якими він вступає у відносини. Найнегативнішим наслідком втілення такої загрози стає втрата етнічної самоідентифікації менш життєздатного етнодержавного утворення з подальшою руйнацією його самобутности та унікальности.

Розпадаючись, етнос трансформується у конгломерат існуючих у рамках спільного простору індивідів (іншими словами, редукується до стану біологічної маси), пов'язаних єдиною територією проживання та потребами, які остання спроможна задовольнити. Лебон, Канетті, Ортеґа-і-Ґассет та ін. у своїх роботах показали, як легко ззовні маніпулювати масою (натовпом, а можна сказати і стадом). При цьому в індивідів, що її складають, інтенсивно знижується духовна й інтелектуальна активність, на перший план для них висуваються проблеми споживання та комфорту. Прагнення до наживи і накопичення при загальному потужному соліпсичному колапсі всього суспільства стають нормою та ідеалом.

На певному етапі розпаду етносу виникає ґлобальний екзистенційний ступор і втрачається дієздатність всього етносоціального організму (що включає державну, економічну, суспільну, наукову, військову та інші сфери).

Г. Лебон так описував цю ситуацію: "Енергія та діяльність замінені у державних людей вкрай безплідними особистими суперечками, у мас – захватом и злободенністю, у освічених – якимось плаксивим, безсилим і неокресленим сентименталізмом и кволими розумуваннями про життєві лиха. Безмежний егоїзм розвивається повсюдно. Кожен врешті-решт став займатися тільки собою. Він не вміє більше опанувати себе; а той, хто не вміє опановуватися, приречений невдовзі потрапити під владу інших" [2, 136].

Як правило, таке послаблення, що охоплює все етнодержавне утворення, настає після тривалої й планомірної інфільтрації "сторонніх агентів впливу". Потім уже може бути і відкрите вторгнення (здатне набувати різноманітних форм), територіальний розлам, втрата державности й остаточна анігіляція етносу. Все це яскраво ілюструє всесвітня історія, упродовж якої зник не один етнос та гинули цілі держави.

Таким чином, державні заходи, спрямовані на захист і збереження етнічної самоідентифікації, є важливим напрямом у програмі національної безпеки будь-якої країни.

Чинник власної сили

Сформовані на сьогодні у світі реалії загальноцивілізаційної ситуації вимагають від політичного керівництва будь-якої держави розуміння того, що на певний момент головним чинником внутрішньодержавних і міждержавних відносин є власна національна сила їх суб'єктів. Вона виявляється на етнічному, культурному, інформаційному, політичному, економічному, фінансовому, військовому та інших рівнях суспільної дійсности.

Нині окреслилась життєво важлива необхідність чіткої орієнтації всієї діяльности будь-якої національної еліти на перманентне нарощування етнодержавного, наукового, економічного, військового і т.п. потенціалу країни, а також його цілеспрямованого розкриття з метою розв'язання життєво важливих стратегічних завдань у загальнонаціональному масштабі.

Національна консолідованість держави не може залежати лише від зовнішніх умов як вияву впливу чужої волі (від окремих потужних іноземних держав до впливових міжнародних організацій). Зовнішній фактор (наприклад, кредити, членство у міжнародних організаціях тощо) можна з користю використовувати, але він ніколи не стане фундаментом національної могутности. Нікому ще не вдавалося стати сильним, використовуючи чужу силу. Остання завжди була, є і буде лише додатковим фактором у вирішенні якихось проблем, але не більше того.

Тому тільки інтенсивна мобілізація внутрішніх ресурсів нації (духовних, інтелектуальних, фізичних) і землі (природних ресурсів), на якій вона живе, може створити передумови для набуття національної сили та могутности. Такі мобілізаційні процеси не можливі без загальнонаціональних зусиль, копіткої, напруженої, цілеспрямованої роботи.

Маючи об'єктивний потенціал самоствердження на світовій арені, еліта будь-якого народу повинна чітко усвідомлювати основний для політики будь-якого рівня фактор власної сили як державно-політичну об'єктивацію всього розмаїття якостей нації. Без цього національне життя держави приречене на другорядність, а сама вона, крім того – на відсутність політичної та економічної самостійности.

Багатостороння самореалізація будь-якого етносу можлива лише тоді, коли його (країни) еліта розглядає себе як самодостатню, тобто як персоніфікацію етнічної сили нації, як чинник національного самоутвердження. Тобто, в жодному випадку еліта не має бути залежною (у будь-якій формі) від зовнішніх сил (нині ці сили репрезентовані надто потужними фінансово-політичними колами, що часом мають транснаціональну суть і намагаються адаптувати світ шляхом його абсолютної універсалізації відповідно до свого прагнення абсолютної, універсальної влади).

Перманентне етноґеополітичне протистояння

Основою дослідження політичного процесу будь-якого рівня є взаємовідносини і взаємозв'язки між окремими виділеними за певним критерієм групами (соціальними, політичними, економічними, становими, групами за інтересами тощо), взаємодія між якими розглядається як своєрідна "гра". Зрозуміти останню (її правила, причини виникнення та поточну ситуацію в ній) неможливо без визначення складу її учасників, підстав їх консолідації та цілей кожного з них.

Без сумніву, велика політика – це "гра", тонка і дуже складна. При аналізі політичного процесу міждержавного, світового рівня дуже часто іґнорується фундаментальний політологічний підхід, який завжди застосовується до внутрішньодержавного політичного процесу, що розглядається через призму виявлення перманентного протистояння різноманітних угруповань у суспільстві, боротьба яких є однією з причин виникнення держави. Тобто, у випадку такого іґнорування об'єкт аналізу (етнос) підміняється його організаційною формою (державою).

Але "державні інтереси" як такі не існують. Справа в тому, що "держава" – це лише соціально-політична надбудова конкретного етносу (або групи етносів), що виникла природним чином і забезпечує його організаційну основу. На нашу думку, поняття "державні інтереси" є не коректним з точки зору політологічної науки. Некоректність тут пов'язана з тим, що, по-перше, держава сама є провідником інтересів етносу, інструментом його захисту. По-друге, з цього поняття випливає, що етнос без власної державности не має своїх інтересів. Але це не так.

Кожний етнос має життєво важливі потреби та пов'язані з ними інтереси. Саме для їх реалізації він природним шляхом формує спершу суспільство (як основний внутрішній регулятор), а потім – державу (яка, крім внутрішньої регуляції, забезпечує інтереси етносу щодо зовнішнього антропогенного середовища). Переважно ці інтереси стосуються ареалу (простору), що забезпечує фізичне існування конкретного етносу, і всього, що з цим ареалом безпосередньо або опосередковано пов'язано. При цьому поняття ареалу (простору) виходить за просторові рамки, охоплюючи практично всі стратегічні сфери діяльности людини.

З погляду сучасної ґеополітики, до елементів, що визначають і забезпечують життєвий простір будь-якого з етносів і є одночасно основними об'єктами їхньої боротьби і конкуренції, можна віднести:

Значна частина життєвої енергії кожного етносу (або ж конгломерату етносів – суперетносу) спрямована на оволодіння і утримання необхідного для його повноцінного існування життєвого простору (всіх його елементів). Це пов'язано з обмеженістю ресурсів. Тому етноси (суперетноси), захищаючи власні інтереси, перебувають у постійному протистоянні, що має найрізноманітніші вияви (по суті, світова історія – це історія перманентного етноґеополітичного протистояння людства у вигляді кровопролитних війн, революцій, переселень народів, культурного або релігійного експансіонізму тощо).

Крім того, етногенез, що виявляється у формі перманентного етноґеополітичного протистояння, має діалектичну сутність. І саме він шляхом нескінченної трансформації етнічного розмаїття планети створює передумови для того, щоб людство залишалося людством, а не зводилося до рівня біомаси соціальних комах.

Таким чином, вторинною щодо самого етносу є вся його соціально-політична організація. Причини її виникнення, існування та відтворення пов'язані з її охоронною функцією. Якщо вона не спроможна з якихось причин виконувати цю функцію, етнос поступово зазнає розпаду аж до повної анігіляції. А врешті-решт руйнується і соціально-політична структура цієї сукупности індивідуумів, що мала, але вже втратила властивості та риси етносу.

У наш час суб'єкти світових політичних процесів широко та інтенсивно використовують технології етнічного розпаду своїх опонентів. Головний чинник цієї тенденції – універсалізм західної цивілізації, що постійно набирає силу. Він припускає ґлобальну одноманітність усіх прошарків людського буття і за своєю суттю є тоталітарною наддержавною суперсистемою, що культивує так звану "одномірну людину" з уніфікованими потребами і тиражованим способом життя.

Тому можна сказати, що сучасна епоха характеризується жорсткими виявами етноґеополітичного протистояння, в якому визначальними є не тільки життєві інтереси етносу, але і його фізичне існування. Нерозуміння зазначеного процесу національною елітою неминуче призводить до загальнонаціональної катастрофи.

Автентичність еліти

Сила та добробут будь-якої етнічної групи залежать від того, якою мірою її потреби віддзеркалюються елітою у вигляді концепції пріоритетних національних інтересів. Але проблема полягає в тому, що еліта спроможна до такого віддзеркалення лише тоді, коли:

Очевидним є те, що ототожнювати інтереси будь-якої групи з власними людина здатна лише у випадку ідентифікації себе з нею. Тому, якщо, крім владних відносин, еліта немає нічого спільного з очолюваним нею етносом, відбувається десинхронізація та різноспрямованість інтересів керуючих і керованих. Подальший розвиток такої ситуації веде до антагонізму "верхів" і "низів". При цьому утворюється невелика, але могутня денаціоналізована група, що використовує своє привілейоване становище, паразитує на етносі і рано чи пізно приводить його до загибелі.

Ще більш катастрофічна ситуація виникає тоді, коли через певні обставини еліта складається з представників іншої етнічної групи.

З усього вищезазначеного випливає необхідність обов'язкового збереження автентичности національної еліти, коли вона не втрачає зв'язку з етнічним середовищем, що її породило, та не витісняється чужинцями.

Концептуальна та діяльна самодостатність

У черепахи тверда хода, але чи варто задля цього підтинати крила орлові?Е.А. ПоБудь-яке співтовариство людських індивідуумів існує у двох основних реаліях, що взаємно визначають одна одну: у світі матеріальної життєдіяльности і віртуально-смисловому континуумі. Перша з них є тілесно-просторовим буттям людини, а друга – духовно-інтелектуальним.

У світі немає етнічних груп, що одночасно проживали у несхожих природно-географічних ареалах і мали б ідентичну матеріальну життєдіяльність (при всій начебто її стереотипності, що яскраво виявилася в останні двісті років).

Якщо розглядати найбільш уніфікований елемент життєдіяльности – економіку (виробництво), то тут значна схожість полягає у тому, чим працюють, а не те, як працюють. Так, наприклад, американська, японська, німецька і совєцька (існуюча і нині майже на всій території СНД) системи менеджменту мають принципову різницю. Людину, яка б стала, скажімо, у США організовувати виробництво на принципах японського менеджменту, найімовірніше просто не зрозуміли б (хоча іноді окремі моменти однієї системи менеджменту, але не головний її принцип, можуть бути запозичені іншою). Недаремно японське державне керівництво в особі свого прем'єра лише ввічливо посміхається, коли Президент США Б.Клинтон починає закликати Японію до лібералізації економічних відносин у країні.

Усі сфери життєдіяльности кожної етнічної групи такі ж неповторні, як і самі етноси та природно-географічні умови їхнього існування. Якщо сформовані природним чином різні системні відносини (зокрема економічні) у рамках певного етносу піддати будь-якій радикальній зміні відповідно до стереотипів іншого етносу, то це може призвести до руйнації цієї системи і аж ніяк до її оптимізації.Як писав Г. Лебон: "в політичних установах найочевидніше проявляється верховна влада расової душі" [2, 32]. Більше того, на його думку: "установи народу складають вираз його душі, і... якщо йому буває легко змінити їх поверхнево, то він не може змінити їхньої суті" [2, 55].

Для трансформації всієї системи внутрішньоетнічних відносин необхідна радикальна зміна як властивостей окремих її елементів, так і самого середовища, в якому вони перебувають. Але ця системна цілісність є результатом (чи етапом) тривалого і складного процесу розвитку, тоді як "радикальні реформи" обмежені у часі (тривалості впливу) і просторі (глибині проникнення у систему відносин). Тому результатом цієї тотальної "перебудови" основ стане, як уже зазначалося, не оптимізація функціонування, а руйнація зв'язків між складовими елементами системи та її наступна остаточна анігіляція.Таким чином, будь-яке соціально-політичне чи економічне перетворення в межах певної етнічної спільноти може дати позитивні наслідки лише тоді, коли виходитиме з особливостей сформованої у ній системи внутрішньоетнічних відносин, а не з відірваних від реалій умоглядних конструкцій (нехай і скопійованих з найкращих іноземних зразків). Нав'язування принципово нових стереотипів поведінки не тільки зробить менш ефективним функціонування всієї системи таких відносин, але й поставить під сумнів її існування.

Таким чином, ідейна (концептуальна) самодостатність етносу – це одна із складових фундаменту його безпеки. Тому за своїми наслідками катастрофічнішим за військове є будь-яке ідейне (концептуальне) вторгнення ззовні у сформований певним етносом віртуально-смисловий континуум, за зламом якого (коли вся ієрархія цінностей починає нав'язуватися ззовні) настає руйнація системних внутрішньоетнічних відносин (коли порушується гармонія взаємодії окремих індивідуумів і різних угруповань як між собою, так і з навколишнім середовищем), що веде до розколу суспільства у багатьох напрямках та послаблення державної системи (держава втрачає свої захисні функції і будь-яку значущість для етносу). Згортається активність самоутвердження країни на історичній арені, її політична вага. Підсумком усіх цих процесів стає загальнонаціональна катастрофа, що призводить до загибелі етносу. Про це свідчить історія розпаду корінних етнічних груп Північної Америки, Аляски та Чукотки.

Одним з руйнівних наслідків ідейного вторгнення ззовні у віртуально-смисловий континуум етносу є небажання окремо взятого індивідуума бути активною частиною своєї та прагнення ідентифікувати себе з чужою етнічною групою (або ж її культурною надбудовою). Як результат ідейного вторгнення ззовні зміна системи цінностей певного народу переважно веде до знецінювання усього, що з ним пов'язано, у свідомості кожного його представника. Стереотип: "ми убогі, забиті і ні на що не здатні; у нас немає нічого, що варто було б берегти" – стає домінуючим у свідомості пересічної людини.

Соціально-психологічна цілісність

Соціально-психологічний і духовний розкол у суспільстві, насамперед між елітою і народними масами, є проблемою національної безпеки будь-якої держави. Фактична відсутність соціальної цілісности, коли взаємини "низів" і "верхів" поступово вступають у фазу зростаючої конфронтації, призводить не тільки до внутрішніх потрясінь та загального етнодержавного ослаблення. Її наслідком може бути також вторгнення у тій чи іншій формі зовнішнього ворога.

По суті, відсутність соціально-психологічної цілісности суспільства означає нелегітимність політичної влади в країні (мається на увазі нелегітимність не тільки влади окремого конкретного політика чи політичної партії, а й політичного режиму в цілому, коли все, що пов'язано з державою, позбавлено народної довіри та підтримки). Тобто, це ситуація, коли народ психологічно і практично відокремлюється від держави, а вона – від народу, набуваючи у своїй діяльності фактичної самодостатности.

При цьому державний апарат, а також політична та економічна еліти, паразитуючи на суспільстві, перетворюються в свідомості громадян і реально на його головного ворога. За таких умов нація починає чинити опір: спочатку – пасивний (різні форми саботажу, згасання політичної активности, психологічна інертність та самоізоляція мас, багатостороння відчуженість більшости від усього, що відбувається в країні тощо), а через певний проміжок часу – активний (він починається переважно з різноманітних виявів громадянської непокори – акцій протесту, страйків тощо – і може призвести до збройної боротьби).

Як писав Н. Макьявеллі: "найкраща з усіх фортець – не бути ненавистним народові: які фортеці не будуй, вони не врятують, якщо ти ненависний народові, адже, коли народ береться за зброю, на допомогу йому завше з’являться чужинці" [3, 107]. Характерно, що на етапі активного опору суспільство готове йти будь за ким і робити що завгодно, аби змінити становище.

Кінцевим підсумком процесу, який описано вище, стає загальнонаціональна катастрофа.

***

Отже, можна виділити наступні ґеополітичні імперативи як фактори, без урахування яких сьогодні неможливе забезпечення національної безпеки будь-якої існуючої етнічної групи:

Запропонований перелік може доповнюватись, розширюватись та удосконалюватись так само, як містить потенціал для удосконалення будь-який елемент концепції національної безпеки, що має коригуватися з урахуванням змін реальної дійсности і співвідноситися за своєю динамікою з поточним станом внутрішнього та зовнішнього середовища будь-якої етнічної групи. У зв'язку з цим хотілося б зауважити, що оптимізація концепції національної безпеки є перманентною.

Більше того, оскільки концепція національної безпеки віддзеркалює всю сукупність постійно породжуваних світом загроз для того чи іншого етносу, то створення умов для їх нейтралізації є процесом нескінченним – перманентним.Крім того, загрози з боку реальности для певного етносу позбавлені будь-яких умовностей (чим, власне, і характеризується дійсність). А отже відповідь на них має бути адекватною, без сентиментів. Тому концепція національної безпеки не може обтяжуватись будь-якими умовностями, навіть якщо вони вважаються найголовнішими у суто людських стосунках. Сучасна історія переконливо довела, що здорова держава керується пріоритетом свого виживання.

Джерела посилань:

1. Жинкина И.Ю. Оценка угроз в американской стратегии национальной безопасности // США: экономика, политика, идеология. – 1998. – № 10.

2. Лебон Г. Психология народов и масс. – Санкт-Петербург, 1995.

3. Макиавелли Н. Сочинения. – Санкт-Петербург, 1998.

Друкується зі скороченнями. Повну версію статті можна прочитати за адресою: http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panoramal#2_2000