Істотний вплив на процес перебудови Европи має “німецький чинник”. Німеччина проводить зараз чітко виражений курс на підвищення своєї економічної, політичної та військової ролі в західному співтоваристві. В урядових колах ФРН міцніє думка про те, що в перспективі німецька політика безпеки і військове будівництво повинні відповідати політичній та економічній вазі Німеччини. Міністерство оборони ФРН орієнтоване на збереження високої боєздатности німецької армії, незважаючи на скорочення її чисельности, за рахунок послідовного втілення програми модернізації власних збройних сил.

Керівництво Північноатлантичного союзу, високо оцінюючи внесок Німеччини в зміцнення альянсу, шукає шляхів стимулювання її до активнішої участи у діях НАТО поза зоною своєї відповідальности, включно із залученням бундесверу до розв’язання реґіональних конфліктів.

“Німецьке питання” у теперішній його постановці викликає певну стурбованість у партнерів ФРН по НАТО. Водночас їм, на думку західних експертів, під силу ґарантовано контролювати поведінку Німеччини за допомогою достатньо ефективних противаг політичного і військового характеру.

У нейтральних країнах Европи продовжує посилюватися тенденція до відходу від традиційної політики нейтралітету. Наслідком цього став вступ до ЕС від 1 січня 1995 р. Швеції, Австрії, Фінляндії, які також отримали місце спостерігачів у ЗЕС. Водночас нейтральні країни Европи виявляють інтерес до того, аби стати членами функціонуючої при НАТО Ради північноатлантичного співробітництва. З ініціативи урядів Швеції, Австрії, Фінляндії та Швейцарії дипломати цих держав уже обговорювали дану проблему із представниками міністерств закордонних справ і оборони деяких країн – членів НАТО.

У військово-політичному курсі країн Північної Европи зберігається тенденція до нарощування оборонного потенціалу за рахунок підвищення військових витрат і удосконалювання озброєнь. Водночас активізується діяльність Північної ради, звертається увага на необхідність розвитку співробітництва з прибалтійськими країнами і надання їм сприяння у створенні національних збройних сил, продовжується вивчення питання про формування реґіональної системи колективної безпеки.

Підвищити свою роль у европейській політиці та активніше чинити самостійні кроки на міжнародній арені прагнуть країни Центральної і Східної Европи. Процес переорієнтування на Захід їхньої економічної та військової політики набув незворотного характеру. Домагаючись ґарантій безпеки від Заходу, вони продовжують курс на зближення і якнайшвидшу повномасштабну інтеґрацію в НАТО і ЗЕС. Задля вирішення цього завдання здійснюються заходи для приведення національних воєнних доктрин у відповідність до основними військово-стратегічних установок НАТО, а також заходи, спрямовані на досягнення військової сумісности з ними. У рамках формування нової системи колективної безпеки в Европі східноевропейські країни активізують свої зусилля щодо субреґіональної інтеґрації.

Практично оформилася “вишеградська група” у складі Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини. Проте, у зв’язку з поглибленням національно-територіальних суперечностей між Угорщиною і Словаччиною, наявністю низки невирішених проблем, що виникли після розпаду Чехословаччини, ця субреґіональна організація переживає серйозну кризу. Розуміючи, що загострення суперечностей не тільки шкодить розвиткові співробітництва в рамках “групи”, але й було серйозною перешкодою для їхнього вступу в НАТО, ЗЕС і ЕС, керівництво Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини шукає шляхів уреґулювання виниклих проблем і збереження політичної стабільности в реґіоні.

Країни “вишеградської групи” проводять скоординовану політику щодо України та прибалтійських держав задля розвитку економічних зв’язків, підтримки контактів у військовій галузі та залучення цих країн у різноманітні субреґіональні організації. Вона цілком узгоджується з установкою НАТО на створення біля західних кордонів Росії розширеної буферної зони, яка включає країни Східної Европи і прилеглі колишні республіки СССР.

Зростає політична активність “Центральноевропейської ініціативи” (ЦЕІ), створеної з метою координації політичної та економічної діяльности країн Східної і Центральної Европи. До її складу окрім країн “вишеградської групи” входять Австрія, Італія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеґовина, а також п’ять асоційованих членів – Албанія, Болгарія, Білорусь, Румунія та Україна.

Під час засідання ЦЕІ на найвищому рівні, яке відбулося в жовтні 1995 р., було визнано за необхідне перетворити об’єднання у “функціонуючу ланку” при вирішенні питань европейської і реґіональної безпеки. Практичну реалізацію цього передбачається здійснювати як у рамках ЦЕІ, так і разом з іншими европейськими організаціями, насамперед ЕС і НАТО. При цьому контакти з ЕС планується здійснювати як на двосторонній основі, так і через Італію та Австрію. Як сприятливий чинник розвитку цього співробітництва відзначається відповідне прагнення західних країн (Німеччини, Нідерландів) до активізації діяльности щодо встановлення ділових зв’язків із країнами-членами ЦЕІ.

Для підвищення дієвости та значимости “ЦЕІ” вважається за необхідне створити її постійні органи. Зокрема, своєрідним координуючим органом у найближчому майбутньому стане Центр інформації, документації та спільних проектів ЦЕІ, який планують розмістити у Трієсті (Італія).

Загалом аналіз спрямованости діяльности країн ЦЕІ свідчить про їхнє наполегливе прагнення підвищити роль і значимість своєї організації у вирішенні загальноевропейських проблем. У здійсненні цього задуму ставка робиться не тільки на посилення співробітництва з основними европейськими угрупованнями, але і на розширення сфери своєї діяльности за рахунок прийому до організації інших країн, у тому числі зі складу СНД.

У відносинах між країнами Східної Европи та у рамках окремих держав цього реґіону продовжують виявлятися, а іноді і загострюються давні національно-територіальні суперечності, що є одним із основних джерел нестабільности на континенті та причиною дезінтеґраційних процесів.

Найнаочніше це виявилося в Югославії. Існує можливість загострення суперечностей між Угорщиною і Румунією, Угорщиною і Словаччиною. Не виключене виникнення конфліктних ситуацій між Чехією і Словаччиною. Не можна також виключати можливість пред’явлення деякими східноевропейськими державами територіальних претензій до країн СНД.

На розвиток військово-політичної обстановки в країнах Балтії найпомітніший вплив чинить послідовне втілення у життя керівництвом цих держав курсу на зближення з НАТО, ЕС і ЗЕС. Своє першочергове завдання вони вбачають у тому, щоб домогтися від керівництва країн блоку ефективнішої допомоги у створенні національних збройних сил і в поступовому виході з економічної залежности від Росії. На більш віддалену перспективу ставиться завдання здобуття ґарантій безпеки та наступної інтеґрації в ці організації.

Прямуючи до членства в НАТО, прибалтійські країни, а також східноевропейські держави, починають послідовно чинити заходи, скеровані на досягнення військової сумісности з НАТО і створення армій західного зразка. Практично вирішене питання про можливе використання в перспективі наявної у країнах Балтії інфраструктури в інтересах військ НАТО.

Обстановка на півдні Европи багато в чому визначається розвитком ситуації на Балканах і в районі Середземномор’я.

На Балканах зіштовхуються інтереси США, західноевропейських та ісламських держав (Туреччини, Ірану, Саудівської Аравії, Пакистану). Ці країни виявляють інтерес до перебудови всього комплексу військово-політичних і економічних зв’язків на Балканах із урахуванням своїх стратегічних цілей і прагнуть заповнити “вакуум”, який виник у результаті послаблення впливу Росії на Балкани і розпаду СФРЮ, що грала тут важливу роль.

В даний час найважливішими чинниками, які визначають розвиток ситуації на Балканах, є проведення миротворчої операції під егідою НАТО й ООН по вреґулюванню збройного конфлікту в колишній Югославії, збереження внутрішньополітичної нестабільности в Албанії, “македонське питання” у відносинах між Македонією, Грецією і Болгарією, дії керівництва Греції, Румунії та Болгарії щодо обмеження впливу Туреччини та інших ісламських держав на мусульманську частину населення балканських країн. Найбільшу загрозу для безпеки у сучасних умовах становить криза в колишній СФРЮ. Остаточне вирішення “югославського питання” багато в чому сприяло б відновленню стабільности в реґіоні.

На Балканах під впливом кардинальних змін, які тривають в Европі, відбуваються глибокі внутрішньополітичні зміни практично в усіх, за винятком Греції, країнах реґіону (Румунії, Болгарії, Албанії, республіках колишньої СФРЮ). Перетворення в цих державах супроводжуються кризовими явищами в економіці, стихійними проявами націоналізму, що загострюють міжетнічні, національно-територіальні та релігійні протиріччя.

В умовах існуючої нестабільности внутрішньополітичного становища балканські країни продовжують пошук нових пріоритетів у зовнішній політиці в інтересах забезпечення національної безпеки, подолання політичної та економічної криз. Особлива увага при цьому приділяється інтеґрації в міжнародні військово-політичні й економічні організації (НАТО, ЗЕС, ЕС).

У Середземномор’ї нестабільність обумовлена збереженням осередків напружености на Ближньому Сході, у Північній Африці й на Балканах, невреґульованістю “кіпрського питання” і греко-турецьких суперечностей, нарощуванням у країнах реґіону військової потуги і поширенням у них передових військових технологій, включно з технологією виробництва зброї масового ураження, а також впливом ісламського фундаменталізму.

З урахуванням цього, для забезпечення і підтримки стабільности в Середземномор’ї керівництво НАТО значно активізувало свою діяльність, спрямовану на посилення впливу НАТО на країни даного реґіону. Одним із головних напрямків цієї діяльности воно бачить ідею розширення безпеки держав – членів блока.

Як основні заходи, спрямовані на реалізацію цієї ідеї, керівництво НАТО визначило: активніше залучення деяких держав Північної Африки й Ближнього Сходу до процесу формування системи безпеки в Середземномор’я, тісна взаємодія з військовими структурами Західноевропейської спілки, а також виконання оперативного плану посилення угруповання військ (сил) блоку на Південно-Европейському ТВД.

Для досягнення цих цілей керівництво блоку приділяє підвищену увагу встановленню партнерських стосунків насамперед із тими країнами реґіону, які дотримуються прозахідної орієнтації (Єгиптом, Тунісом, Марокко, Мавританією й Ізраїлем), активно здійснюють курс на протистояння ісламському фундаменталізмові. Зауважувана тенденція до проведення реґулярних консультацій у рамках Верховної ради НАТО із залученням представників цих країн може покласти початок процесу “розширеного співробітництва” із ними, у тому числі у військовій галузі. Важливе місце тут приділяється проблемі формування на пропозицію НАТО коаліційних сил швидкого розгортання (СШР) реґіонального призначення для запобігання і вреґулювання кризових ситуацій і нейтралізації спробу приходу до влади в країнах Північної Африки і Ближнього Сходу радикальних екстремістських угруповань.

Відсутність на даному етапі повної підтримки цієї пропозиції з боку держав реґіону (зацікавленість виявив тільки Ізраїль) викликана відвертою, на їхню думку, антиісламською спрямованістю призначення СШР, а також можливістю участи військових контингентів блоку в операціях на території мусульманських країн Середземномор’я (за планом альянсу одна з двох дивізій СШР буде складатися із формувань ЗС західноевропейських країн).

Поза тим, керівництво НАТО останнім часом виявляє інтерес до завершення формування міжвидового оперативного об’єднання ЗЕС – “південного еврокорпусу”, призначеного для вреґулювання кризових ситуацій і виконання гуманітарних завдань не тільки в південній і південно-західних частинах Европейського континенту, але й у Північної Африці і на Ближньому Сході. На думку альянсу, його подвійне підпорядкування – НАТО і ЗЕС – підвищить можливість блоку здійснювати контроль за розвитком ситуації в реґіоні і протидіяти в разі потреби, несприятливому розвиткові криз і конфліктів головним чином поза зоною відповідальности альянсу.

Адекватно розвиткові військово-стратегічної обстановки в реґіоні здійснюється діяльність керівництва Північноатлантичної спілки по підтримці угруповання військ (сил) НАТО на ПЕ ТВД у високому ступені бойової готовности. У випадку загострення ситуації в реґіоні передбачається перекидання додаткових контингенту військ НАТО з інших театрів військових дій. У цих цілях керівництвом Греції і Туреччини прийняте рішення про виділення відповідно 15 і 10 аеродромів і авіабаз для ОВПС альянсу. Командування блоку, з огляду на розширення розв’язуваних альянсом завдань, у тому числі щодо координації дій нових формувань подвійного підпорядкування (“південний еврокорпус” ЗЕС та коаліційні СШР) уживає заходів щодо удосконалюванню системи керування, розвідки.

Загалом, заходи, здійснювані керівництвом НАТО в Середземномор’ї, свідчать про прагнення блоку зміцнити свій південний фланг, розширити зону безпеки насамперед за рахунок включення до сфери своїх інтересів територій деяких країн Північної Африки і Ближнього Сходу. Водночас блок намагається зняти загрозу поширення ісламського фундаменталізму, який розглядається як одне з головних джерел загрози, що впливають на безпеку всіх держав – членів альянсу.

Активізується діяльність Організації по безпеці та співробітництву в Европі, особливо після зустрічі глав держав і урядів країн – учасниць ОБСЕ, що відбулася 5-6 грудня 1994 р. у Будапешті, де був підписаний пакет документів (Кодекс поведінки, що стосується військово-політичних аспектів безпеки, Віденський документ 1994 р., документи про ґлобальний обмін військовою інформацією та про принципи нерозповсюдження зброї масового знищення), що сприяють створенню нової моделі загальної і всеосяжної безпеки для Европи ХХI сторіччя. Підтвердженням зростаючої ролі ОБСЕ в забезпеченні европейської безпеки став факт передачі цієї організації прав ґаранта “Пакту про стабільність у Европі”, а також здійснення політичного контролю за його втіленням.

Від 1995 р. у процесі втілення положень Віденського документу 1994 р. проводилися практичні заходи щодо обміну військовою інформацією, здійснювалися контакти по військовій лінії, спостереження за окремими видами військової діяльности, а також заходи щодо контролю за дотриманням державами-учасниками ОБСЕ узгоджених заходів зміцнення довіри і безпеки.

У рамках реалізації Договору про звичайні збройні сили в Европі в листопаді 1995 р. завершився період скорочення обмежених Договором озброєнь і техніки. Загалом держави-учасниці Договору виконали свої зобов’язання щодо досягнення встановлених рівнів Договору, у результаті чого були істотно знижені наступальні можливості ЗС його учасників і зменшена можливість раптового нападу і ведення великомасштабних наступальних операцій на Европейському ТВД. Водночас реалізація планів розширення НАТО на Схід може підірвати концептуальні основи режиму обмеження озброєнь і призвести до істотного дисбалансу військових потенціалів у Европі на користь альянсу. У зв’язку з цим на настійну вимогу Росії держави-учасниці на переговорах у Відні розпочали розробку нової угоди, що повинна стати основою майбутньої моделі европейської безпеки. У неї передбачається включити низку нових елементів, що усувають головні хиби існуючого Договору про ОЗСЕ та створюють передумови для довгострокової чинности цієї угоди, незалежно від подальшої трансформації системи міжнародних відносин у Европі.

У ширшому плані стоїть питання про створення в реґіоні ОБСЕ системи колективної безпеки, що засновується на рівності прав і зобов’язань усіх його учасників. Як перший крок до створення такої системи розглядається так звана “гармонізація” (приведення до спільного знаменника) зобов’язань як учасників Договору, так і тих держав ОБСЕ, які не беруть у ньому участи, в області обмеження озброєнь і зміцнення довіри.

У рамках дотримання Договору по відкритому небу продовжувався етап його тимчасового застосування. У цей період держави – учасники ДВН виконували спробні спостережні польоти, у тому числі на основі двосторонніх домовленостей.

На переговорах у Відні відбулися дві сесії Консультативної комісії з відкритого неба, на яких обговорювалися і погоджувалися різноманітні питання практичної реалізації Договору.

До кінця 1995 р. ДВН ратифікували 22 держави, 7 із яких мають індивідуальну квоту більше восьми польотів. Водночас вступ Договору в силу можливий тільки після його ратифікації усіма державами, що мають індивідуальну квоту більше восьми польотів, у тому числі Росією, Білорусією й Україною.

Таким чином, оцінюючи військово-політичну обстановку в Европейському стратегічному районі загалом, варто підкреслити, що хоча основні тенденції її розвитку збережуться і на найближчу перспективу, проте певні нюанси характеру процесів, що відбуваються в Европі, можуть внести результати президентських виборів у Росії і США 2000 року. Збереження НАТО як дієздатної військово-політичної організації та існуюча паралельно тенденція до подальшої европоцентричної військовій інтеґрації, а також тенденція росту внутрішньоевропейських суперечностей свідчать про те, що осі військового суперництва в Европі будуть як і раніше визначатися протистоянням Схід (Росія і СНД) – Захід.

Аналіз розвитку військово-політичної обстановки показує також, що, незважаючи на малоймовірність розв’язання в Европі великомасштабної війни, тут як і раніше зберігаються джерела кризових ситуацій, локальних і реґіональних військових конфліктів, які тією чи іншою мірою зачіпають національні інтереси і безпеку Російської Федерації.

Цілком очевидно, що під гаслами “Партнерства заради світу” нарощуються зусилля по розширенню НАТО на схід. Після ліквідації “буферної зони” істотно погіршиться стратегічне становище Росії. Наприклад, досяжність ударно-вогневих засобів блоку досягне Уралу, а загальна перевага бойового потенціалу звичайних озброєнь альянсу з урахуванням тільки членів “вишеградської групи” зросте не менш ніж у 3,5 рази.

У перспективі військова загроза РФ з боку ЗЕС може зростати у міру посилення його впливу в міжнародних справах і розширення зони його можливих операцій на інші реґіони. Вже зараз сили загального призначення ЗЕС визначені в складі 3 дивізій і 11 бригад із перспективою їхньої підтримки за рахунок ядерної компоненти Франції та Великої Британії.

У сумі зазначені ґеополітичні та ґеостратегічні зміни в Европейському стратегічному районі створили реальні передумови для розширення конфліктогенної ситуації поблизу кордонів Росії. НАТО не зацікавлений у її відродженні як потужної в економічному і військовому відношенні держави. Оскільки РФ зараз практично не може проектувати посилення своєї військової потуги в ґлобальному масштабі, найбільш імовірною конфліктною основою для військового протиборства з НАТО і США в Европі може стати конфлікт інтересів Росії та НАТО у смузі “ближнього зарубіжжя”.

Надійним засобом досягнення цієї мети є підтримка на території Росії та навколо неї латентних конфліктних процесів, які супроводжуються періодичними спалахами національної ворожнечі та насильства. Перманентна “залученість” Росії у розв’язання таких конфліктів, на погляд військового керівництва США, буде не менш руйнівною, аніж недавня гонка озброєнь.

У зв’язку з цим найімовірнішим є поступове втягування Росії у воєнні конфлікти, розв’язані в сусідніх европейських країнах. Безпосередня військова загроза для Росії та виникнення значних реґіональних конфліктів як результат прямої конфронтації між НАТО і Росією хоча і малоймовірні, проте не виключені. Така війна може стати реальністю за умови особистої участи в конфліктах ОЗС НАТО і Росії як підтримуючих або конфліктуючих сторін.

У випадку, якщо відзначені негативні моменти у формуванні військово-політичної обстановки на якомусь етапі свого розвитку виявляться дуже ймовірними і достатньо значимими для того, щоб спровокувати кризовий її розвиток, то не виключена реалізація низки конфліктних сценаріїв.

Відповідно до одного з таких сценаріїв Фінляндія інтеґрується у військово-політичні структури Заходу. Усередині країни посилюються реваншистські течії, які починають чинити вирішальний вплив на політику країни. Після низки провокацій і сутичок на кордоні угруповання Збройних Сил Росії можуть виявитися втягнутими у відкриту військову конфронтацію зі збройними силами Фінляндії, на боці якої, не виключено, можуть виступити країни-члени ЗЕС або НАТО. Росії ставиться ультиматум про встановлення кордонів із Фінляндією по лінії, що існувала до 1939 р.

Можливе у прогнозований період і здійснення сценарію, при якому загострюється проблема порушення прав російськомовного населення в Прибалтиці. Націоналістичні сили в Латвії та Естонії організують кампанії по витісненню росіян із держав Балтії. При цьому втручання ЗС Росії може стати неминучим. Держави Заходу з метою відсічі “агресії Росії проти незалежних держав Балтії” у цьому випадку можуть здійснити розгортання СШР НАТО на території прибалтійських держав, що втягуються в бойові дії проти угруповань Збройних Сил Росії.

Згідно з іншим можливим сценарієм Росія, поступаючись міжнародному тискові, йде на значне скорочення своєї військової присутности в Калінінградській області. Німеччина (або, що менш можливо, Польща чи Литва) висувають претензії на територію Калінінградської области та розпочинають заходи задля її відторгнення. Пронімецькі засоби масової інформації ведуть активну обробку населення области та провокують ріст настроїв за відокремлення від Росії і проголошення незалежної держави (або за безпосереднє включення Калінінградської области як федеральної землі Східна Пруссія до складу ФРН). НАТО, поступаючись тискові Німеччини, заявляє про свою відповідальність за контроль над проведенням референдуму про її майбутнє і виступає з ультимативною вимогою до Росії про беззастережну демілітаризацію области. Розгорнувши свої війська на території Польщі та Литви, НАТО приступає до проведення воєнної операції по встановленню контролю над територією Калінінградської области з наступною ескалацією конфлікту.

У прогнозований період не виключена активізація дезінтеґраційних процесів в Україні та у Молдові і пов’язаних із ними територіальних суперечностей, а також подальшим пошуком взаємоприйнятного балансу інтересів між Росією й Україною. При цьому головне місце, напевне, займатимуть російсько-українські стосунки. Україна займає друге після Росії місце за своїм політичним і економічним впливом серед держав на території колишнього Совєцького Союзу. Окрім того, угруповання СЗП України, наприклад, порівняні, а за окремими компонентами у даний час навіть перевершує аналогічні угруповання військ, дислокованих на заході европейської частини Росії. Внутрішнє становище в республіці загалом визначається сильними сепаратистськими настроями в Криму; економічними негараздами, викликаними розривом старих економічних зв’язків, насамперед із Росією; незавершеністю поділу “майна” Збройних Сил Совєцького Союзу. Основні зусилля українського уряду в найближчій перспективі, радше за все, будуть зосереджені на вирішенні проблеми зберігання територіальної цілісности та надання Україні статусу центральної східноевропейської і чорноморської держави, що найчастіше підштовхує Київ до конфронтації з Москвою. Так, як і раніше невирішеними залишаються гострі питання про статус Севастополя і поділ Чорноморського флоту.

Ситуація в Молдові багато в чому визначається подіями навколо визначення статусу Придністров’я. У випадку, якщо позиція Кишинева з питань автономії Придністров’я втратить гнучкість, це може призвести до нової ескалації напружености в реґіоні, що в негативному плані відіб’ється на соціально-політичному становищі Молдавії загалом та її стосунках як із Росією, так і з Україною. Значний вплив на розвиток військово-політичної обстановки в цьому реґіоні може зробити Румунія. З приходом до влади в Румунії радикальних націоналістичних сил не виключені спроби здійснити насильницьке “возз’єднання” Молдавії з Румунією.

Аналіз можливих тенденцій кризового розвитку військово-політичної обстановки в Україні та у Молдові свідчить про можливість розвитки низки конфліктних сценаріїв.

Так, поточні тенденції змін поглядів політичного керівництва України на европейські інтеґраційні процеси дозволяють припускати, що на тлі поглиблення економічної кризи українське керівництво може форсувати реалізацію курсу на входження в західноевропейські військово-блокові структури. Цей процес може супроводжуватися кампанією по відторгненню ВМБ Чорноморського флоту на території України, захопленням частини бойових кораблів флоту.

Збройний опір частин Чорноморського флоту РФ провокаційним діям із боку силових структур України може призвести до виникнення загрозливого конфлікту в Криму. У рамках подальшої ескалації Україна може звернутися із проханням про розгортання військ НАТО на її території. Війська під егідою НАТО або ЗЕС втягуються в збройне протиборство проти Росії разом з Україною.

Втягування Росії у військовий конфлікт із НАТО можливе також і за наступним сценарієм. Румунія стає членом НАТО. При цьому прорумунські сили в Кишиневі можуть оголосити про “возз’єднання” із Румунією. Очевидно, Придністров’я заявить про свою повну незалежність від Молдавії.

У випадку ж виводу російських військ із Молдови на підтримку незалежности Придністров’я може виступити Україна. Між Україною і Румунією виникає військовий конфлікт, у котрий, маючи військові зобов’язання перед Україною, побічно може бути втягнута і Росія. Країни НАТО, як видно, виступлять на підтримку Румунії, а їхні війська в ході здійснення оперативного розгортання в Румунії можуть виявитися втягнутими в бойові дії.

Найважливішими чинниками, що визначають характер і спрямованість розвитку військово-політичної обстановки в стратегічному районі, є:

Кардинальні зміни, що відбулися в системі европейських міждержавних відносин, призвели до якісно нової військово-політичної ситуації на европейському континенті, яка характеризується тим, що поряд із різким зниженням загрози широкомасштабної війни підвищилася можливість виникнення нових збройних конфліктів на ґрунті територіальних, етноконфесійних та інших розбіжностей.

Для сучасного етапу характерним стало загальне зниження порогу переходу від невоєнних конфліктів до прямого збройного протиборства. Це пояснюється зникненням стримуючих чинників, які діяли у період біполярної системи, коли існувала реальна, усвідомлювана військово-політичним керівництвом держав, небезпека переростання будь-якого конфлікту у велику війну з усіма її катастрофічними наслідками.

Така ситуація характерна для Косово-Албанії. Це вогнище напружености при загальній вибухонебезпечній обстановці на Балканах уже спровокувало ескалацію більш масштабного збройного конфлікту, наслідки якого важко передбачити.

Для РФ формування нових ґеополітичних реалій у Европі обумовило появу нових небезпек і наповнило новим змістом старі загрози, притаманні біполярній системі.

На сучасному етапі й у короткотерміновій-середньотерміновій перспективі потенційна воєнна загроза для РФ закладена насамперед у військово-політичному курсі США, які, незважаючи на офіційно декларований партнерський характер сучасного етапу американсько-російських стосунків, незмінно розглядають Росію практично у всьому спектрі існуючих і перспективних загроз американським інтересам.

Вплив цього курсу багато в чому визначає традиційну спрямованість діяльности блоку НАТО по забезпеченню впливу на процеси, що відбуваються в Европі у вигідному для себе напрямку, і прагненням здійснювати контроль за обстановкою в країнах СНД і особливо в Росії.

Активізація зв’язків НАТО з Україною, що розглядається як противага РФ, має за мету стримувати доцентрові тенденції в СНД і обмежувати роль і вплив Росії в Співдружності. Таке особливе ставлення НАТО до України закріплене в хартії про особливі стосунки між НАТО й Україною, підписаній у липні 1997 року в Мадриді.

У діях керівництва країн НАТО у військово-політичній сфері проглядається прагнення не припустити налагодження повноцінного військового співробітництва і створення єдиного оборонного простору СНД. Стосовно Росії США і НАТО зацікавлені в ліквідації її ядерних засобів та істотного скорочення звичайних Збройних Сил, ослабленні або повній руйнації ВПК РФ.

Високорозвинені країни Заходу, розвиваючись за законами конкурентної боротьби, зацікавлені в перетворенні Росії у свій сировинний додаток, джерело дешевої робочої сили, ринок збуту товарів і послуг, які не знаходять попиту у високорозвинених державах. Головні “мозкові центри” США і НАТО засновуються на тому, що найзручнішим і найнадійнішим засобом досягнення цієї мети є підтримка на її території і навколо неї конфліктогенних процесів, що супроводжуються періодичними спалахами насильства.

По-перше, перманентна “зайнятість” Росії вирішенням таких конфліктів буде для неї не менш руйнівною, аніж нещодавня гонка озброєнь; по-друге, це унеможливить возз’єднання колишніх республік Совєцького Союзу і буде стимулювати відцентрові тенденції у самій Росії, що неминуче приведуть до відособлености реґіонів і їхнього зсуву в зону впливу інших держав.

Основні загрози безпеці РФ у період до 2015-2030 р. будуть визначатися політикою США і їхніх союзників, спрямованою на протидію інтеґраційним процесам на просторі СНД і недопущення відродження Росії як повноцінної великої держави, спроможної ефективно захищати свої національні інтереси.

Військова інфраструктура країн НАТО впритул наближається до кордонів Росії та її союзника – Білорусі, оперативна ємність можливого театру військових дій підвищується, що дозволить у 2-2,5 рази скоротити терміни оперативного розгортання і збільшити чисельність угруповань ОЗС НАТО.

Таким чином, на сучасному етапі потенційна військова небезпека для Росії на Заході виходить у першу чергу з боку НАТО. Проте рівень цієї небезпеки в даний час і в найближчій перспективі буде знижений у зв’язку з адаптацією збройних сил нових членів блоку до його стандартів. У майбутньому ця потенційна небезпека може трансформуватися у більш високі ступені військової загрози. Це пов’язано з тим, що подальше розширення Північноатлантичної союзу за рахунок прибалтійських країн, а також утягування ряду країн СНД у взаємодію з військовими структурами НАТО перетворить його у своєрідний кордон, що оперізує Росію з північно-західних до південно-східних кордонів, що завдасть непоправних збитків стабільності не тільки в Европі, але й в усьому світі.

Потенційну небезпеку для Росії продовжує становити можливе загострення територіальних протиріч у Европі: по-перше, у зв’язку з можливістю пред’явлення в майбутньому деякими східноевропейськими країнами, у випадку перемоги націоналістичних тенденцій в їхньому зовнішньополітичному курсі, територіальних претензій до держав Співдружности (до Білорусі – із боку Польщі; до України – із боку Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії); по-друге, внаслідок можливих територіальних суперечностей Росії з Фінляндією (через частину Карелії), Норвегією (через проблему розмежування арктичних вод у Баренцевому морі), Польщею і Німеччиною (через Калінінградську область), Естонією (через територію Кінгісеппського району Ленінградської области і Печорського району Псковської области), Латвією (через місто Питалово і прилеглий район Псковської области), Литвою (через місцевість у районі озера Виштітіс, Куршську косу та місто Совєтськ).

На відміну від потужних військових держав Заходу, східноевропейські та прибалтійські держави, а також більшість країн ближнього зарубіжжя (за винятком України) не мають у своєму розпорядженні істотного військового потенціалу і, відповідно, не становлять помітної військової небезпеки дня Росії.

Проте Литва, Латвія й Естонія, у випадку виникнення конфлікту з Росією, розраховують на політичну підтримку і навіть пряму військову допомогу з боку блоку НАТО, у розпорядження якого намічається передати частину вивільнених після виводу російських військ об’єктів інфраструктури.

Водночас, незважаючи на суперечливість обстановки в Европі, виникнення великомасштабної війни на Заході проти Російської Федерації в сучасних умовах малоймовірне, у той же час не можна виключати війн меншого масштабу, що можуть стати реальністю в майбутньому і за певних умов перерости у великомасштабні. Крім того, існує можливість втручання НАТО у конфлікти між окремими державами, що не входять у цей блок, під приводом проведення миротворчих операцій за мандатом ООН або ОБСЕ.

Зараз американське військово-політичне керівництво здійснює певні кроки в напрямку формування нової стратегічної концепції НАТО, що викликано, на їхню думку, недостатньою єдністю членів альянсу в захисті життєво важливих інтересів Заходу за межами Европейського континенту.

У той же час, становлення Західної Европи як центру сили світового значення породжує тертя між ЕС і США. Посилюється прагнення західноевропейських партнерів вийти з-під опіки Вашинґтона і підвищити роль “суто” европейських структур безпеки (в особі ЗЕС як військово-політичного відгалуження ЕС). Припинення безпосередньої небезпеки ґлобального конфлікту підвищує можливості західноевропейських країн забезпечити оборону власними силами.

Скорочений переклад з російської А.П.