зміст

На межі тисячоліть історико-культурна, суспільно-політична та соціально-економічна думки планети повернулись до цивілізаційного підходу, що має майже двохсотрічний науковий набуток, розвинутий у ХIХ-ХХ століттях ученими різних країн. Саме у 90-і роки нашого століття на тлі ґлобальних екологічної та фінансово-економічної криз, що охопили майже всі країни Земної кулі, поглиблюється кризова ситуація у соціально-політичній сфері макрореґіонів (Югославія, Кавказ, Індія-Пакистан), розташованих на стику різних цивілізацій. Завдяки цим катастрофічним процесам сьогодні ґеополітичною термінологією оперують не тільки науковці, а й політики-прагматики. Більше того, терен України у деяких американських (Бжезинський, Гантінґтон) та російських (Дуґін, Мітрофанов) теоретиків і практиків сучасної ґеополітики опинився на розломі цивілізацій, і вони, мов ножем, проїхались українською територією, розділивши її (на щастя, тільки на папері) на окремі шматки. Тому й виникла необхідність обґрунтування цивілізаційного підходу з урахуванням його генетики та впливу на становлення нового порядку цивілізацій, що складається наприкінці тисячоліття. Головним же є визначення у цьому процесі місця України.

Визначення поняття "цивілізація"

Ще у 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, що є одним із засновників дуже авторитетної серед учених-суспільcтвознавців школи "Аннали", якраз на початку її існування присвятив еволюції значень дефініції "цивілізація" спеціальну роботу (ця праця називається "Цивілізація: еволюція слова та групи ідей"). Після ретельного дослідження він стверджував, що даний термін вперше вжито французьким інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі "Старовина, що виявлена у своїх звичаях", яка у переробці видатного французького філософа Поля Гольбаха була видана тільки у 1766 р., тобто після смерті автора (помер у 1759 р.). Цю дефініцію тут використано наступним чином: "Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до цивілізації, що подовжується" [11].

Існує й така думка, що поняття "цивілізація" вперше було використано у французькій літературі маркізом де Мірабо у 1757 р., а в англійській – у 1767 р. [4], тобто практично в одні й ті ж самі часи. Це свідчить про сам дух світосприйняття епохи, що вимагала нової дефініції. І сьогодні у слові "цивілізація" є щось магічне, що заворожує людину і створює в її уяві незвичайну суспільну модель, побудовану розумно, з урахуванням усіх необхідних потреб соціуму, що проголошувалось і в комуністичному ідеалі. Але в дійсності таких суспільств немає, і навіть громадяни найбільш розвинутих країн світу мають складне життя з усіма його суперечностями та проблемами. Слід також зазначити, що традиційно термін "цивілізований", відповідно до етимології латинського слова civilis, означає вихованого, гідного громадянина з високим рівнем освітнього та культурного розвитку.

Шпенґлер визначив 8 цивілізацій. Причому, в його капітальній праці акцентовано не стільки на аналізі історичного минулого тисячолітніх цивілізацій, скільки на прогнозуванні майбутнього людства, що й викликало широкий суспільний резонанс та інтерес до висловлених ним ідей.

Друга світова війна, здавалось, повністю підтвердила апокаліпсичні прогнози Шпенґлера. Головним її підсумком став розкол на дві протидіючі частини не тільки Німеччини та Европи, але й людства в цілому. Саме "берлінська стіна" стала символом біполярного світу, на протилежних полюсах якого майже на півстоліття розмістилися у взаємному протистоянні двоє планетарних лідерів – СРСР та США.

Зникнення першого з них з ґеографічної карти Землі на початку 90-х років стало вражаюче несподіваним для багатьох. Другий же, у відповідності з прогнозом кінця 80-х років американського соціолога Френсіса Фукуями, став претендувати на одноособове лідерство у, як тоді здавалось, єдиній вестернізованій планетарній цивілізації, що подавалась як "завершення ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як кінцевої форми правління" [14]. Але в цей же час у світі і, навіть, у США стали поширюватись неоізоляціоністські настрої у визначенні ролі різноманітних етносів у загальнопланетарних процесах. У результаті в 1993 р. директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету Семюел Гантінґтон висуває ґеостратегічну концепцію конфлікту та взаємодії 8 головних цивілізацій [15], що безпосередньо перегукується з ідеями Данилевського, Шпенґлера та видатного англійського історика системного мислення Арнольда Дж. Тойнбі, який ще в середині ХХ століття найбільш ґрунтовно виклав поліциклічну систему розвитку цивілізацій [9].

Згідно з концепцією Тойнбі, вирішальна роль у становленні цивілізацій належить "Відповіді" тих чи інших народів на "Виклик", який кинуто їм обставинами та Богом. Серія послідовних відповідей на послідовні виклики тлумачиться ним як вияви розвитку цивілізації, особливо тоді, коли в ході розгортання процесу становлення цивілізації спостерігається тенденція щодо зміщення спрямування її дій від зовнішнього оточення до внутрішніх викликів, які все більше обумовлюють прогресивний рух цивілізації або етносу, що її формує, у напрямку самовизначености та самодостатности.

Узагальнення різних концепцій приводить до висновку, що основним фактором утворення цивілізації є рельєфно визначена територія спільного проживання населення, об'єднаного культурно-ментальною спорідненістю утворюючих його націй. Саме фактор певного земного простору з його неповторністю визначає спільну історичну долю народів, з яких формується єдина цивілізація, що характеризується переважаючим впливом у ній однієї чи кількох визначених ознак культурно-історичних типів цивілізацій. Кожне суспільство чи цивілізацію треба вивчати такими, якими вони є, а не шукати якихось загальних, ґлобальних законів їх розвитку.

Сьогодні цивілізації мають надетнічний і, навіть, дедалі більше надрелігійний характер (фактично, тільки така молода та впливова на межі тисячоліть релігія, як іслам, залишається визначальним фактором існування ісламської а, по суті, навіть, панісламської цивілізації, до сфери якої перш за все входять народи Північної Африки, Передньої та Центральної Азії, хоча мусульманські народи проживають і на територіях України, Росії та інших країн світу). Відносно відособлено вже кілька тисячоліть стало існує індійська цивілізація, духовну силу якої не змогла здолати навіть колоніальна залежність від Англії, що в часи завоювання Індії була економічним і значною мірою політичним світовим лідером. Формування китайської цивілізації відбувалось через сприйняття її населенням основ єдиних моральности, освіти та правил поведінки, для яких не було мовних кордонів чи обмежень за походженням. Разом з тим сьогоднішній Китай та оточуючі його "південно-східно-азіатські тигри" виявляють дедалі більш міцніючі тенденції до їх об'єднання як між собою, так і з могутньою сусідньою Японією. Остання ж, у свою чергу, незважаючи на існуючі в ній релігійні особливости і технологічний прогрес рівня найрозвинутіших країн, дедалі більше відходить від так званої Західної цивілізації і після ґлобальної фінансової кризи, що зумовила перерозподіл японських капіталів до Китаю, перебуває вже, по суті, у Південно-Східно-Азіатській цивілізації. Такою ж дедалі більш єдиною стає Центрально-Південно-Африканська (а по суті – африканська) цивілізація зі своїм лідером – ПАР, яка нещодавно дивилась у потилицю Західній цивілізації, що вже не існує як єдине ціле, незважаючи на зміцнення військово-політичного блоку НАТО. Західна Европа, об'єднавшись у Европейський Союз, все більше притягує до себе центральноевропейські держави, що саме з метою майбутнього вступу до ЕС об'єднуються "Центрально-Европейською угодою про зону вільної торгівлі" в CEFTA. До складу останньої вже входять 5 центральноевропейських країн: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Мабуть, і Україні, що прагне до вступу у ЕС, слід зробити кроки у напрямі приєднання до цих держав. Враховуючи, що латиноамериканська цивілізація давно сформувалась, та виходячи із сучасних мегатрендів перерозподілу світового порядку суспільного розвитку, сьогодні можна визначити за ґеографічно-континентальними та культурно-ментальними критеріями наступні вісім цивілізацій:

1. Північно-Американсько-Австралійсько-Новозеландську (західна);
2. Південно-Американську (латиноамериканська);
3. Західно-Центрально-Европейську (европейська);
4. Східно-Европейсько-Північно-Азіатську (евразійська або російсько-сибірська);
5. Південно-Східно-Азіатську (китайсько-японська або далекосхідна);
6. Південно-Азіатську (індійська);
7. Північно-Африкансько-Передньо-Центрально-Азіатську (ісламська);
8. Центрально-Південно-Африканську (африканська).

Хоча за класифікацією Гантінґтона США та Західна Европа відносяться до єдиної Західної цивілізації, слід усвідомлювати їх континентальні особливості, перш за все, у галузі культури. Тут Европа має значно багатшу і різноманітнішу історичну спадщину. Та й далеко не всі так звані "західні" цінності виявились придатними для европейської культури, яка дедалі більше відштовхує їх від тіла своєї цивілізації. До того ж, 90-і роки ХХ століття, ставши періодом динамічного розвитку та інтеґрації не тільки двох Німеччин, а й Европи в цілому, багато в чому спростували численні сумніви початку та середини ХХ століття щодо можливости цього інтеґраційного процесу.

Місце України та Росії у новому світовому порядку цивілізацій

Практично кожна із центрально- та східно-европейських країн, включаючи Україну, і навіть Росію, прагне до інтеґрації в Европейський Союз, що може виконати роль колективного світового лідера. Враховуючи все вищесказане і той природний фактор, що на українській території розташований ґеографічний центр Европи, саме персоніфіковане зближення України з ЕС є пріоритетним напрямом її ґеостратегії поступового входження до европейської цивілізації.

Цьому має сприяти і ґеоекономічне положення України. Її територією, як відомо, традиційно проходили торгові маршрути трансконтинентального значення, від активности функціонування яких залежала динаміка розвитку економіки тієї держави, до складу якої входила Україна. Сьогодні аналогічні шляхи називають транспортно-комунікаційними коридорами, що мають носити переважно транзитний характер. Адже згідно з результатами досліджень англійського інституту "Рендел", в України найкращий коефіцієнт транзитности в Европі, але ступінь його використання дуже низький. Це добре видно на прикладі вертикальної складової "великого хреста" (тобто "Шляху із варяг у греки"), головна історична транспортна артерія якої – Дніпро – нині майже завмерла. Горизонтальна його складова – "Великий шовковий шлях" з Европи через Україну та Росію у східному та південно-східному напрямках – веде до могутньої Японії, яка за темпами економічного зростання була у 60-70-і роки ХХ сторіччя світовим лідером, і Китаю, що разом із "поголів'ям азіатських тигрів" змінив її у цій ролі у 80-90-і роки, коли багато розвинутих країн, і особливо країни СНД в 90-і роки, переживали глибоку системну кризу. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть зумовлює багатовекторний характер ґеостратегії України у постбіполярному світі, суттєвою компонентою якої є українсько-російські відносини, що справляють значний вплив на загальну ґеополітичну та ґеоекономічну ситуацію в країні.

Особливої важливости набуває роль України у ґеополітичному протистоянні планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою "Совєцької" нещодавно загрожувала всьому світу. І хоча ще у середині ХХ століття видатний російський філософ Георгій Федотов відзначав, що "у сучасному світі немає місця Австро-Угорщинам" [12] та іншим старим імперіям, не слід забувати про пересторогу Збіґнєва Бжезинського, яку він уперше висловив у 1994 р. в статті "Передчасне партнерство" – "Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією" [17] – і розвинув пізніше у книзі "Велика шахівниця" [2]. Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалася саме з "возз'єднання" з Україною. А з проголошенням української незалежности дев'ять років тому, за визначенням, зробленим тоді у "Московских новостях" Ґлібом Павловським: "Припинилась Росія – імперська унія, створена династією Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Европі існує, як мінімум, дві російські держави: російсько-московська та україно-руська" [6].

Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, перш за все на постсовєцькому просторі, стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що "Росія швидше піде на ґлобальну дестабілізацію всього постсовєцького простору і на розвал України" (Андронік Міґранян) [8], і обґрунтовують ґеополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що "існування України у нинішніх кордонах та зі статусом "суверенної держави" тотожне завданню страшенного удару по ґеополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію" (Александр Дуґін) [3]. Але цитовані московські професори, один з яких – тодішній член Президентської ради РФ, а другий – автор першого російськомовного навчального посібника з ґеополітики, не є тут винятком. Так, колишній голова комітету з ґеополітики Державної Думи Росії Алексєй Мітрофанов на слуханнях, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з РФ, 3 березня 1998 р. від імені фракції ЛДПР виступив із заявою: "Справа у неприйнятті принциповому: нема держави "Україна". Нема для суспільства" [7]. У виданій за рік до цього книзі "Кроки нової ґеополітики" він закликав "до дезінтеґрації України на три-чотири держави, що включають турецько-кримсько-татарську "державу" з центром у Бахчисараї" [5]. Як наголошує Генрі Кіссінджер у своїй "Дипломатії", "переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати крах Совєцької Імперії або легітимність держав-наступниць, особливо України – колиски руського православ'я" [18].

Внаслідок саме постімперської історичної спадщини найбільші складності сьогодні викликають північний та північно-східний вектори української зовнішньої політики. Достатньо нагадати чергові висловлювання мера Москви Юрія Лужкова про Севастополь, зроблені як у цьому місті, так і в "білокам'яній" на відкритті пам'ятника Петру I, з правління якого й почалася Російська імперія. Враховуючи, що в сучасних умовах можливості впливу на економічну і політичну ситуації в Росії з боку різноманітних проімперських сил посилюються, налагодження добросусідських взаємин з РФ потребує нестандартних підходів, обережного і, разом з тим, випереджаючого та пом'якшуючого її дії просування інтересів України у відносинах з Росією. Позитивну роль тут мають відіграти й історична роль України як колиски руського православ'я, і генетична спорідненість процесів формування української та російської культур, і взаємовигідність розвитку виробничої кооперації на мікроекономічному та мезореґіональному рівнях. Адже "економічний націоналізм" украй неефективний як для України, так і для Росії. Завдяки ґеографічному чиннику Україна здатна використати з вигодою для обох країн і чорноморські інтереси Росії. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Особливо важливо остаточно розв'язати центральне питання – визнання кордонів, що призведе до суттєвого зміцнення політики самозбереження і самоствердження України не лише на постсовєцькому просторі, а й при розбудові нового світового порядку цивілізацій.

Адже фактично сьогодні Україна стоїть перед дуже складним вибором, по суті, вселенського масштабу: з якою цивілізацією себе ототожнювати? Тисячоліття тому такий же за значенням вибір щодо релігійних уподобань зробив Володимир Святославович. Сьогодні обрати має Україна і, здається, саме циклічно-цивілізаційна парадигма у широкому її розумінні (як ґеографічно-континентальна та культурно-ментальна) має стати основою для ґрунтовного вибору. Причому ця парадигма дозволяє відійти від чорно-білого мислення більшовицької епохи (Хто – не з нами, той – проти нас!) до інструментарію антиномічного вчення, створеного понад 80 років тому видатним російським філософом і богословом, математиком і фізиком Павлом Флоренським. До речі, інший видатний російський філософ Микола Бердяєв, погляди якого сформувалися у Києві в першій третині його життя, відкликаючись у січневому 1914 р. номері журналу "Русская мысль" на вихід у світ фундаментальної праці Флоренського "Стовп та ствердження істини", написав тоді про неї, що ця "книга єдина в своєму роді, що хвилює та приваблює,...саме цінне у книзі свящ. Флоренського – це його вчення про антиномічність" [1].

Ще у період Другої Світової війни Флоренського вже через 5 років після його знищення у ГУТАБі було названо "Леонардо да Вінчі ХХ століття". А за 25 років до цього він у своїй знаменитій книзі "Стовп та ствердження істини" писав: "Істина є антиномія і не може не бути такою... Антиномічність зовсім не говорить: "Чи те, чи інше не істинно; не говорить також: "Ні те, ні інше не істинно". Вона каже тільки: "І те, й інше істинно, але кожне – по своєму; примирення ж та єдність – вище розуму" [13]. Іншими словами, в різноманітних галузях знань для подальшого їх розвитку необхідне використання відкритого вперше у фізиці видатним датським ученим Нільсом Бором принципу доповнювальности. Застосування останнього в ґеополітиці дає як Україні, так й іншим країнам глибоку методологічну основу для пошуку поля рівноваг інтересів у складному нинішньому світі міжнародних відносин і швидких змін у різних сферах людської діяльности, яка дедалі більше набуває ігрового характеру. Про це вперше писав ще напередодні Другої Світової війни згаданий вище видатний голландський культуролог Йоган Гейзинга в своїй знаменитій книзі "Homo ludens (Людина граюча)". В 1938 р. відбулася публікація даної праці, а за рік до цього у своєму виступі "Наука історії" Гейзинга сказав: "На моє глибоке переконання, уся розумова робота історика проходить постійно у низці антиномій" [16].

Як підсумок, саме на основі універсального антиномічного вчення українська багатовекторна ґеостратегічна концепція може виглядати наступним чином.

По-перше, для України, як ґеографічного центру Европи, територією якого традиційно проходили трансконтинентальні торгові шляхи, саме персоніфіковане зближення з ЕС вбачається пріоритетним напрямом її ґеостратегії поступового входження до европейської цивілізації. Тим більше, що за культурними традиціями (особливо на рівні побутової культури) та ментальністю неагресивної нації (чого варта у сьогоднішньому досить агресивному світі відмова України від ядерної зброї, яка вже після цього унікального вчинку "малоросів" з'явилась в Ізраїлі, Індії та Пакистані) українці також досить близькі до багатьох европейських народів, а за терпимістю до негараздів – навіть можуть дати фору будь-якій нації.

По-друге, суттєвою компонентою суспільного життя для України залишаються водночас її відносини з Росією (тобто – за Шпенґлером – з російсько-сибірською цивілізацією), з якою вона пов'язана упродовж століть спільними історією та духовними традиціями, науково-технічним співробітництвом, виробничою кооперацією підприємств, торгово-економічними відносинами, прикордонним, економічним та культурним співробітництвом реґіонів, родинними та особистими людськими взаєминами. Адже, як стверджував лідер евразійської школи, видатний російський лінгвіст і культуролог князь Ніколай Трубецькой, "культура, що з часів Петра живе та розвивається у Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури" [10].

По-третє, не слід забувати, що південь України, і перш за все, Автономна республіка Крим, є свого роду перехідною зоною до ісламської цивілізації, релігію якої сповідають кримські татари. Враховуючи, що Кримський півострів є землею їх пращурів, яких Сталін у совєцькі часи вилучив з неї, Україні необхідно знайти виграшну модель діалогу з цією активно впливовою цивілізацією саме через татарське населення цього реґіону. (Засновник антропософії, у самій назві якої закладена мудрість людини, Рудольф Штайнер ще перед Першою Світовою війною шукав форми гармонійного співіснування різноманітних релігій на Землі. За допомогою таких всесвітньо відомих діячів культури, як Андрєй Бєлий, Максиміліан Волошин та багато інших, на півночі завжди нейтральної Швейцарії, де упродовж тривалого часу мирно співіснують приблизно однакові частини католиків і протестантів, у Дорнаху, поблизу стародавнього европейського торгового міста Базеля Штайнер збудував Іоаннов храм "Ґетеанум", що символізував спільність усіх релігій людства перед єдиним Богом. І хоча Швейцарія не брала участи, як у Першій, так і в Другій Світових війнах, – це не зберегло "Ґетеанум", що згорів у пеклі тієї війни. Та й у тому ж Криму, у стародавній столиці Кримсько-татарського ханства Бахчисараї багато століть мусульмани співіснували з караїмами. Останні також мали тюркське походження, але сповідували юдаїзм. За канонами ісламської релігії караїми не могли ночувати разом з мусульманами і тому кожну ніч змушені були повертатись до свого стану в горах. Але навіть у тому неспокійному світі постійної ворожнечі різних завойовників знайшли форму мирного діалогу).

Україна шукає адекватну модель цивілізованих відносин з кримськими татарами. Перші кроки щодо цього вже зроблені.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що у складному постбіполярному світі, нові полюси розвитку якого ще до кінця не визначились, нинішню багатовекторну ґеостратегію України зумовлює усвідомлення значущости вибору за умов кардинальних змін у світовому порядку цивілізацій та пов'язаного з цими змінами перегляду відносин в усіх сферах життя людей на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть хронології історії людства. Україна, що, по суті, знаходиться на стику кількох сучасних цивілізацій, при своєму розумовому потенціалі має знайти форму діалогу між ними, від якого виграє як вона, так і самі цивілізації, що спілкуються. Здається, від цього сьогодні залежить загальна ґеополітична та ґеоекономічна ситуація на евразійському континенті і, навіть, у світі. Наскільки виважена така стратегія – покаже час.

---

Джерела

1. Бердяев Н.А. Стилизованное православие. (Отец Павел Флоренский) // Собр. соч. в 4 т. – Т. 3: Типы религиозной мысли в России. – PARIS: YMCA-PRESS, 1989. – С. 543, 556.

2. Бжезинский З. Великая шахматная доска. – М.: "Международные отношения", 1998. – С. 114-115.

3. Дугин А.Г. Основы ґеополитики. Геополитическое будущее России. – М.: "Арктогея", 1997. – С. 379.

4. Массон В.М. Первые цивилизации. – Л.: Наука, 1989. – С. 6 – 7; Ерасов Б.С. Цивилизация: слово – термин – смысл // Цивилизации и культуры. Вып. 2: Россия и Восток: цивилизационные отношения. – М., 1995. – С. 3-7.

5. Митрофанов А.В. Шаги новой ґеополитики. – М.: Русский вестник, 1997. – С. 173.

6. Павловский Г. СССР умер, не оставив завещания: Москва и Киев в споре за великодержавное наследство // Московские новости. – 1991. – № 44. – С. 6.

7. Стенограмма парламентских слушаний на тему: "Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между РФ и Украиной – путь к новым межгосударственным отношениям" // Приложение к "Независимой газете": Содружество НГ. – 1988. – Март. – № 3.

8. Тимоненко В. Распад Украины – проблемный для России вариант // Киевские ведомости. – 1997. – 29 марта.

9. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії: В 2 т. – К.: Основи, 1995. – Т. 1. – 614 с.; Т. 2. – 406 с.

10. Трубецкой Н.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С. 362-380.

11. Февр Л. Цивилизация: Эволюция слова и группы идей // Февр Л. Бои за историю – М.: Наука, 1991. – С. 239-281.

12. Фєдотов Г.П. Доля імперій // Сучасність. – 1993. – № 1. – С. 107.

13. Флоренский П.А. Столп и утверждение истины: В 2 т. – М.: Правда, 1990. – Т. 1. – С. 160.

14. Фукуяма Ф. Конец истории? // Философия истории: Антология. – М.: Аспект Пресс, 1995. – С. 291.

15. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. – № 3. – С. 30-49.

16. Хейзинга Й. Homo ludens. Статьи по истории культуры. – М.: Прогресс-Традиция, 1997. – С. 9, 19-215.

17. Brzezinski Z. The Premature Partnership. // Foreign Affairs. – March/April 1994. – P. 80.

18. Kissinger H. Diplomacy. – N.Y., 1995. – P. 815.

Друкується зі значними скороченнями. Повну версію статті можна прочитати за адресою:

http://www.niurr.gov.ua/ukr/publishing/panoramal#2_2000