Питання інформаційної безпеки – одна із провідних тем у дискусіях російських мас-медіа вересня 2000. З одного боку, йдеться про захист свободи слова, радше про її оборону перед владою, яка виглядає у північних сусідів чимраз менш привабливою. З іншого боку, нам, українцям, ніяк не випадає нехтувати самою буквою доктрини інформаційної безпеки росіян – перебуваючи через брак власної ідеології в одному інформаційному полі та відчуваючи зловісний тиск пропагандистської потуги наступниці СССР, Україна (та, офіційна, де не спрацювала національна ідея) плентається у тіні Великого Брата. Таким чином, хоч-не-хоч, світовій громадськості доводиться числити за Україною передачу стратегічних бомбардувальників і надання плацдарму для каральних операцій у “годину пік” чеченського геноциду, згоду на модернізацію озброєнь, а фактично – на потенційне розміщення ядерної зброї у Криму, нарешті спільні військові навчання, у ході яких, хоч і з іншого приводу, випливла (по-чорному буквально) виняткова брехливість, лицемірство, а надто – дубова неповороткість речників офіційних російських медіа.

За останнє десятиліття Росія відзначилася трьома принциповими новаціями у царині ідеології, а саме - претензіями на захист рускоязичного насєлєнія (в Америці це, наприклад, злодій “Япончик”, у Чехії – старий папуга, що пам’ятає “job твою мать” від серпня 1968-го, в Україні – перша е-е... особа жіночої статі); відмовою від незастосування ядерної зброї першою (йдеться про головний – ідеологічний вимір цієї заяви) і нарешті нинішньою доктриною інформаційної безпеки. Якщо незалежні журналісти Росії стривожені головно перспективою зростання цензури на “внутрішньому інформаційному ринку”, то західні мас-медіа коментують появу доктрини фобіями Путіна-розвідника, котрий впроваджує звиклі методи відповідно до свого нового статусу. Слід додати – у часі підписання такого документу збігається з підбиттям інформаційних підсумків “Підводної Одіссеї полковника Путіна” – ну ніхто ж їм не винен з таким “пабліситі”! Тим то й “мовою, пам’ятною із совєцьких часів”, у доктрині йдеться про “підривну діяльність, інформаційні війни та інформацію як зброю”. Як каже герой передачі НТВ Хрюн, “Росія бігає по колу, і десь там, на її стежці, лежать граблі”. Останніми твердженнями на користь цього є ситуація довкола боргів компанії “Медиа-Мост” Газпромові і чергова маячня з підводним човном “Курск”: держава таки йде до безпрецедентної концентрації влади – першої, другої та усіх можливих інших, “а затєм”... зосередиться на реалізації завдань вселенських масштабів і вселенської ж дурости, адже запланована операція з підйому атомного човна – стовідсоткова “паблік рілейшнз” акція – обернеться жертвами серед водолазів, загрозою радіоактивного забруднення, колосальними витратами тощо. Героїв з-поміж рабів не бракувало ніколи, вочевидь були Стаханови і серед будівельників пірамід. “Фараонізація” – визначальна характеристика сучасної Росії. Чи тільки її?..

Ясна річ, вплив нової російської “штучки” відчується в Україні дуже скоро – обсяг інформаційних потоків північного сусіда є вражаючим. Проте сакральне – хто такі українці, і чого вони хочуть – навіює думки, існування яких не можна ні довести, ні навіть припустити – доктрина інформаційної безпеки України!

Скористаймося борхесівським прийомом з цитуванням і наведемо фраґмент документа, про який йдеться: “Серйозну небезпеку являють собою: прагнення Росії до домінування в інформаційному просторі України, витіснення України із зовнішнього і внутрішнього інформаційного ринку; розробка Росією концепції інформаційних війн, що передбачає створення засобів небезпечного впливу на інформаційні сфери України; порушення нормального функціонування інформаційних і телекомунікаційних систем, а також цілісности інформаційних ресурсів, отримання несанкціонованого доступу до них”. Як вам таке? Зміни мінімальні: “Україна” – “Росія” – “низка країн світу”.

Проте, якщо облишити іронію, доведеться констатувати – відсутність послідовної, чіткої та зрозумілої позиції державних мужів щодо національних інтересів призвела до відчутного напруження у суспільстві. Події останніх місяців переконливо свідчать – “національна злагода та стабільність” виявилась результатом стаґнації національної ідеї (загальнодержавного суспільного розвитку, коли кому не подобається термін). Парадокс полягає у тому, що патріотична, краща частина населення України віддала на поталу гіршій саму можливість критикувати владу, яку ліберальні та незаанґажовані медіа у спокійному тоні характеризують як авторитарну, маючи цілковиту рацію. А ми, патріоти – ні пари з вуст. Хто з цього користає, видно на недавньому прикладі у Донецьку, коли до виявів економічного невдоволення було докинуто питання про “їзик”. Зоряна кар’єра у хлопців з Українського відділу ФСБ!

Загнаний влітку 1999 року у свій п’ятий кут – нагороджений орденом, – В’ячеслав Піховшек уособив тенденції химерного розвитку української журналістики. Продажність зробилася визначальним мірилом успіху у царині вітчизняних медіа. Нагорода з рук тодішнього “ворога преси №6” є лише дотепним символом, його можна порівнювати з долею орденів Британської Імперії, свого часу вручених the Beatles і невдовзі повернутих, однак загальний стан інституцій, покликаних забезпечувати функціонування відкритого суспільства, спонукає вдатися до глибшого аналізу. Перебіг президентських виборів природно спокусив того хлопця вдатися до чудної акції “референдум” і лише позиція Ради Европи допомогла Україні не втратити обличчя, а ми знову мовчимо. “Каже німець”...

Життєво необхідними складовими нації, а отже елементами національної безпеки, є мова, релігія, освіта і мас-медіа. Обмежимося характеристикою світських атрибутів. У структурі інформаційних потреб чільне місце належить телевізії. Елементарне соціологічне дослідження – перемикання каналів через фіксовані проміжки часу – подає реальний стан справ у царині мови і мас-медіа. Спробуйте. Політику з відповідних питань проводять фахівці, яких готують вищі навчальні заклади, Національних яких у Львові вже не один. У той же час спроба захисту звукового середовища виявилася абсолютним юридичним “ляпом”, і призвела до цілком протилежного соціального ефекту. Логіка власника ятки, з якої лунає яке-небудь “Здравствуй, Вася...” приблизно така: “Я маю клопіт з ненаситними податківцями, пожежними, санітарними та іншими інспекторами, це – влада, і ця влада мені “вкручує”, що я маю слухати?!. Може я і не люблю блатної російської музики, але тепер пускатиму лише її”.

Висновок буде лише один – професійне творення привабливої національної ідеї, яка спрацює так, що “Данія здригнеться” (Л. Подерев’янський), є реальним, на жаль, уже єдиним шансом незалежности, прихистком української ідентичности. Інакше доля України – залишитись поміж інформаційних процесів нейтральною смугою. Брудні онучі, загноєні бинти, порожні бляшанки з-під консервів, трупи... Ave, Україно багатовекторна!