Історія знає три інтеґративні форми, в яких можливе соціальне співіснування індивідів. По-перше, “етнократії”, засновані на принципі “крові”, етнічної кревности, неодмінним атрибутом яких є ксенофобія або принаймні етнічна сеґреґація. По-друге, “імперії”, що базуються на універсальному, надетнічному принципі “підданства”. І, по-третє, “нації” – засновані на громадянсько-територіальному принципі. Нація, на відміну від Імперії, формується тією мірою, якою в універсалізуючому плавильному казані міжетнічної взаємодії бере участь не тільки імперська держава, але й громадянське суспільство. Нація, таким чином, відрізняється від Імперії тим, що Імперія об’єднує людей “службою собі” (тобто “государевому ділу”), а Нація – шляхом взаємозалежности “кожного від кожного”, через взаємозв’язок усіх автономних, приватних “справ”.

Зрозуміло, “етнократії”, “імперії” і “нації” – це філософські концепти, логічно очищені “ідеальні типи”, якщо завгодно – вершини своєрідного трикутника, усередині якого і розвивається будь-який соціум. Простежування конкретної траєкторії соціуму усередині трикутника – справа уже історичного аналізу. (Існують, наприклад, два шляхи формування національних держав: якщо Америка – типовий приклад того, як громадянське суспільство “наймає” для своїх потреб державу, то Франція, навпаки, – приклад того, як громадянське суспільство визріває під крилом авторитарної держави, яка, проте, спеціалізуючись і професіоналізуючись, поступово усувається з багатьох сфер життя у свій власний, достатньо обмежений “домен”).

“Держава” як інструмент реалізації базового інтеґративного принципу (“крові”, “підданства” або “громадянства”) наявна і в етнократіях, і в імперіях, і в націях. В “етнократії” вона може мати протодержавний, потестарний характер, тому що ефективно інтеґрувати через кровно–родинний зв’язок можуть і соціальні інструменти нижчого порядку – клани, громади тощо.

В “Імперії” Держава має тенденцію до здобуття самодостатнього статусу. Тоталітарна Держава – граничне вираження імперського принципу універсального “підданства” (риси агресивної ксенофобії – скажімо, у “третьому райхові” – свідчення неповноти тоталітарного-імперського принципу, атавізм або рецидив етнократії). У “Нації” держава (уже з малої літери) зберігається остільки, оскільки в стані виконувати делеговану їй суспільством функцію забезпечення взаємозв’язку між громадянами. Одна з важливих функцій держави в “Нації” – захист суспільства (і кожної конкретної особи) від самої держави (звідси – “поділ влад”, їх “взаємне стримування” тощо). Природно і те, що в Нації зберігаються зобов’язання кожного індивіда щодо своєї держави – зобов’язання вже громадянські, а не підданські.

“Етнократія”, “Імперія”, “Нація” – різні механізми соціальної адаптації суспільства до світу, що змінюється. Важко вловити, в який момент і за яких умов суспільства, що тяжіють до “етнократій”, починають поступатися місцем “імперіям”, а ті, у свою чергу, – “націям”. Зрозуміло, що зміна базового інтеґративного принципу відбувається тоді, коли адаптаційні можливості старого принципу виявляються вичерпаними або очевидно недостатніми.

Так, “етнократії” у процесі жорсткої конкуренції між собою (у певному сенсі – природного добору) на якомусь етапі “вимиваються” із цивілізації і поступаються місцем державам імперського типу, бо родинні зв’язки виявляються недостатнім інтеґратором для співтовариств, що прагнуть вижити в умовах жорстких політичних протистоянь. Більш-менш “чистим етнократіям” неминуче доводиться рано чи пізно ставати дедалі толерантнішими до чужинців, винайнятих на службу до етнократичних за своєю ґенезою правителів. Найманці-чужинці завжди в історії виявлялися ефективнішими не тільки для зовнішньої протидії сусідам, але й для наведення ладу усередині структури. (“Родичі” завжди непокірні, амбіційні, болісно реаґують на зростаючу внутрішньоетнічну нерівність. Аби приборкати їхні родинні претензії, простіше найняти людей “зі сторони”: “свої” не завжди готові до репресій щодо “своїх”). Етнократичний принцип, таким чином, поступово розмивається, і раптом з’ясовується, що перед нами соціум, який “перейшов” (усередині описаного вище логічного “трикутника”) до іншого інтеґраційного принципу – на базі надетнічного підданства, тобто до Імперії.

“Чиста Імперія” не може мати (всупереч поширеному хибному уявленню) внутрішнього розподілу на “метрополію” і “колонії”. В Імперії (її класична історична модель, близька до ідеал-типової, – Римська Імперія) існують “провінції”, “заморські території”, але не “колонії”; усі жителі Імперії – незалежно від етнічної приналежности – є її підданими й у цьому сенсі рівні, а верховну владу (як це бувало неодноразово і в Римі) спокійно можуть посідати й “чужинці”. У цьому сенсі посилання на Британську Імперію як на певний еталон “Імперії” хибні; британська система колоніального управління несла на собі як пережитки “етнократії”, так і нові ознаки – “нації”, які розвинулися під впливом громадянського суспільства. Внаслідок певних і добре вивчених причин англійцям було зручніше управляти непрямими, тобто “етнонаціональними”, а не “імперськими” методами і через посередництво місцевих “етнократій” або “субімперій”. Під цим оглядом французька колоніальна система “прямого управління”, більш нейтральна стосовно етнічних відмінностей, виявилася значно імперськішою, ніж британська.

“Імперії”, увійшовши в історію потужним інструментом універсалізації та переплавки етносів, раніше чи пізніше теж втрачають свої адаптаційні здатності й руйнуються під власною вагою; колишні провінції Імперій виявляються самодостатніми в культурному і господарському сенсі і стають місцем розвитку більш життєздатних “націй”, які історично функціонують у режимі національних держав.

Світова історія багаторазово підтвердила ще одну важливу закономірність: успішна зміна форми адаптації не гарантована (“можна втратити усе”), але, водночас, змінивши одного разу форму адаптації, дуже важко (практично неможливо) повернутися до попередньої форми. Так, Етнократія практично невідновна після вступу соціуму в стадію Імперії і певного часу його перебування в цьому новому стані. Адже, змінивши принцип кровної споріднености на принцип підданства (“свій” тепер – це не той, хто з тобою однієї крові, а той, хто служить разом з тобою єдиному володарю), соціум може спробувати “повернутися в минуле”, відновити напівзабуті етнократичні правила гри лише ціною пролиття величезної крові – ескалація етнічних чисток веде до самогубства суспільства. (Саме тому реставрація етнократичного принципу не станеться ні в Грузії, ні в Абхазії, ні в Естонії. Теза про будівництво тут “націй” вимовляється щиро, але об’єктивно вона демагогічна; нація – це поняття громадянсько-територіальне і етнічними чистками її не сформуєш. З іншого боку, фактичний етнократизм лідерів, котрі називають себе “будівничими нації”, викликаний реальною проблемою: як сформувати націю на території, частина населення якої, як і раніше, вважає себе підданими іншого суверена, наприклад російського?)

Так само виглядає справа і зі співвідношенням “Імперії” (як домінантних догромадянських стосунків влади / підданства) і “Нації”. Якщо принцип підданства занепав, якщо значна частина громадян сприймає себе вже членами громадянського суспільства, здатного до самоорганізації і самооблаштування – реставрація тотальної влади Держави тут уже неможлива. Російський тоталітаризм XX ст. тому і був страшним: це була спроба відновлення тотального принципу “влади/підданства” після сформування фраґментів громадянського суспільства, які тепер підлягали знищенню. Тоталітаризм у Росії виявився пекельним саме через свою нездатність до втілення; непрямим, але симптоматичним визнанням цієї обставини стала сталінська теза (чи обмовка?) про “наростання класової боротьби в міру наближення до соціалізму”. (Іншими словами, “головний свідок” підтвердив: тоталітарна реставрація Імперії може здійснюватися тільки в режимі перманентної й усе наростаючої “чистки”).

Тепер, після цих попередніх і вкрай важливих на думку автора методологічних зауважень, можна помістити у вже згаданий логічний трикутник “Етнократія – Імперія – Нація” реальну історичну Росію і простежити її конкретну соціальну траєкторію.

Незаперечним є те, що Русь дуже швидко і для писемної історії практично непомітно вийшла зі стану етнократії. Наскільки ми знаємо Русь, вона ніколи не була етнократією. Епізод із “покликанням варягів” свідчить про те, що наші пращури ладні були піти доволі далеко шляхом відмови від етнократичного принципу кровної споріднености заради налагодження іншого механізму – “служіння князеві”, нехай навіть і сторонньому. Русь “структурувалася як військовий табір” (Алєксандр Кізеветтер), тож розбиратися, хто є хто “по крові” у цьому таборі було безнадійно, та й ніколи.

Росіяни, таким чином, дуже давно не є етносом – вони “переросли” цей стан. Їхня подальша історія визрівала в конкуренції двох антиетнократичних тенденцій: до “імперії” (на основі домінування надетнічного принципу державної служби) і до “нації” (на основі того ж таки надетнічного принципу спільної облаштованости певної території).

Петро I: Принцип “служіння” проти принципу “крові”

Імперська домінанта відтворення російського соціуму полягала в тому, що “росіяни” стали ідентифікуватися насамперед як піддані російської держави. У цьому сенсі навіть найменування “росіяни [россияне]” (як і саме поняття Росія, що прийшло на зміну Руси при Петрі) виникло не стільки як етап на шляху становлення “нації”, а радше як термінологічне оформлення принципу понадетнічного імперського підданства.

“Підданство російській державі” – ось головна характеристика російського народу, що перекрила етнокультурну ідентифікацію, яка, в свою чергу, абсорбувала і підпорядкувала конфесійну (православну) ідентифікацію і отримала найяскравіший вираз в імперських реформах Петра Великого. За його логікою швейцарець Лефорт або шотландець Ґордон – не менше “росіяни”, аніж росіянин Мєншиков чи етнічний єврей Шафіров; усі вони “росіяни”, позаяк перебувають на службі в російської держави. Схильність Петра Великого до наймання на службу іноземців свідчить не стільки про його “західництво”, скільки про звичайний прагматизм. Петро брав на російську службу (тобто на службу російському цареві) кращих з-поміж потенційних фахівців незалежно від етнічного походження. А той факт, що пізніше Петро почав віддавати перевагу службі “своїх”, аж ніяк не свідчить про якісь вияви русофільства. Петро залишився прагматиком, і з-поміж добрих фахівців (а до рівня таких з часом виросли і “свої”) почав вибирати саме “своїх”, бо, по-перше, вони були дешевшими, а, по-друге, залишалися надійно “приписаними до петрового господарства” (“не втечуть”, “підданства не зрадять”). Боротьба Петра проти російської старовини пояснювалася здебільшого тим, що бороди й каптани здавалися йому чіплянням за етнокультурну особливість та локалізм, за ті “ніші”, які могли завадити “вытащить всех людишек пред царевы очи”, тобто стати перепоною на шляху уніфікації усіх підданих в несенні ними рівномірного “государевого тягла”. Петро потребував саме “підданих”, без жодних етнокультурних переділок. Одне слово, “більшим росіянином” для Петра був той, хто краще і корисніше служив російській державі, і тому Лефорт, Брюс чи Ґордон були більшими росіянами, аніж похрапуючі на печі бояри, стрільці, котрі бунтували проти законного володаря, чи дворянські недоуки, ліниві до “государевого діла”.

Російська православна монархія, таким чином, – це історично максимальний для свого часу вираз принципу “підданства” і “служіння державі” – тобто принципу Імперії. Недарма й Іван Лютий, і Петро Великий намагалися закріпити відлік своєї генеалогії від римських імператорів – Рим в історії (із його підкресленим універсалізмом, “провінціями” замість “колоній” тощо) був, повторюю, найбільш чистим імперським утворенням стародавнього світу. Я погоджуюсь із спокійною і точною оцінкою Івана Солоневича: “Жодна нація в історії людства не будувала і не осягнула такої державности, при якій усі втягнуті в орбіту цього будівництва нації, народи і племена почували себе – однаково зручно або незручно, – але так само зручно або незручно, як і російський народ. Якщо було зручно – було зручно усім, якщо було незручно – то теж усім. Це основна риса російського державного будівництва. Вона може називатися інтернаціоналізмом, космополітизмом, універсалізмом або “вселенськістю”, але вона проходить визначальною рисою через усю російську історію”.

Тут, щоправда, явно недооцінений той факт, що характер цього надетнічного розвитку, що протікав у боротьбі двох тенденцій (що переможе: “служба начальству” чи “служіння землі”?), був насамперед “імперським”, а не “національним”.

Від православного універсалізму до комуністичного

Слід визнати, що, блокуючи процес дозрівання нації, російська православна монархія, незважаючи на свій значний універсалістський потенціал, так і не стала до кінця Імперією в чистому вигляді. Ба більше, крах Російської імперії на початку нашого сторіччя відбувся, за деякими припущеннями, саме через недосягнення нею повноти імперського універсалізму, через серйозні порушення принципу надетнічного підданства. Політика форсованого будівництва “загальноросійської нації” переважно “згори”, силами Держави і при відставанні ініціатив ще не дозрілого громадянського суспільства логічно призвела до рецидиву методів “етнократичного правління”. Примусова асиміляція етнічних меншин, жорсткий сеґреґаційний пресинґ українців, поляків, фінів, євреїв були справедливо сприйняті ними не як “будівництво загальноросійської нації” (позаяк немає зрілого громадянського суспільства, то й нації “не буде”), а як порушення імперських, надетнічних “правил гри” на користь російської етнократії.

Таким чином, російська православна монархія не змогла досягнути повноти реалізації надетнічного принципу підданства, і саме тому була подолана Імперією ще більш універсалістського типу – большевицько-комуністичною. При такому погляді на речі стає зрозумілим, по-перше, чому інтернаціоналістський комуністичний проект реалізувався саме в Росії (вона була до нього звична; вона значною мірою вже в ньому жила) і, по-друге, чому в його реалізації взяли особливо активну участь особи, які зазнавали дискримінації в старій “недоуніверсалістській” структурі.

Логіка революційного прориву від православного універсалізму до комуністичного (зусиллями головно непримиренних ворогів православної монархії) занесла й у Комуністичну Імперію руйнівний, дезінтеґраційний, етнократичний ген, який підірвав у кінцевому підсумку універсалістські претензії нової Імперії.

Отож, перемога більшовизму в Росії об’єктивно була переходом від однієї достатньо універсальної Імперії до іншої, ще універсальнішої. Імперський принцип комуністичного служіння охопив півсвіту, а комунізм – на відміну від православ’я – фактично став “світовою релігією”.

Проте за конкретних історичних обставин перших післяреволюційних років цей перехід від одного імперського універсалізму (православного) до іншого (комуністичному) міг відбутися лише за рахунок активізації антиправославних сил будь-якого ґатунку. Геноцид російського народу силами т.зв. “воїнів-інтернаціоналістів”, підтримка місцевих етнократичних правителів, що присягнули на вірність комунізмові, спротив субімперським центрам сили – усе йшло в плюси нової комуністичної імперії, але водночас консервувало внутрішньоімперські протиріччя. Вибух етнократизму в новій Імперії був, таким чином, запрограмований від початку.

Ба більше, етнонаціональна асиметрія у вищій комуністичній номенклатурі “першого призову” призвела до того, що “проблема національности” стала проблемою внутрішньополітичної міжкланової боротьби. У ній, як відомо, переміг Сталін – лідер антикосмополітичного угруповання (Троцького-Зінов’єва). Заміна гасла “світової революції” на “соціалізм в одній країні” знову ж таки несла в собі тенденції, які гасили універсалістські амбіції тоталітарної імперії. При цьому приватний, побутовий антисемітизм диктатора, загравання з “російською темою” (яку він інтерпретував радше етнократично), “боротьба проти космополітизму” тощо, ще сильніше поглибили кризу комуністичного універсалізму в СССР, сприяли тому, що Імперія знову почала просякати етнократичними принципами управління.

У сталінський період безпрецедентні репресії не лише щодо тих осіб, які відмовлялися визнати принцип універсального комуністичного підданства, але й найвірніших слуг імперії (нераз – її “архітекторів”!), призвели до того, що “вірне служіння” (державі, партії, ідеї) стало символом не тільки високого соціального статусу, але й приналежности до “групи підвищеного ризику”. Це також вело до ерозії імперських принципів.

Не можна, проте, стверджувати, наче в боротьбі імперських і етнократичних принципів у комуністичний період цілком втратив сенс третій вимір соціальности – “національне”, тобто громадянський принцип територіальної облаштованости. Я, наприклад, схильний вважати, що значною мірою саме регенерація принципів “нації”, тобто принципів “служіння землі” (а зовсім не “служіння партійному начальству”), була основним чинником перемоги СССР у війні з фашизмом. Ба більше, Сталін інтуїтивно вірно пішов на цей компроміс із “нацією”; його перше звернення до народу, як відомо, починалося із зовсім “неімперських” слів: “брати і сестри”, “друзі мої”. Гадаю, що і самі солдати Вітчизняної війни воювали насамперед “за Батьківщину”, а вже в зв’язку з цим і після цього – “за Сталіна”, тобто захищали цілком ліберальні, громадянські вартості: родину, дім, Батьківщину. Називати воєнне покоління “сталіністами” у цьому контексті невірно з фахової точки зору, не кажучи вже про етичний бік питання.

Проте після успішної війни для імперського начальника люди, котрі хоча б ненадовго опинилися під юрисдикцією іншої “імперії”, перестають бути підданими, а тому перестають вважатися людьми взагалі. Крім того, етнічні репресії та чистки, що мали у своїй основі ту ж імперську логіку ранґування “за етносом” не могли не підточити імперські (в ідеалі, повторюю, – надетнічні) принципи інтеґрації соціуму.

На тлі деградації Імперства, в обставинах блокування становлення Суспільства (заборони на суспільну громадську самодіяльність) імпровізації влади на кшталт запровадження “національних квот” при посіданні певних посад виявилися не стільки чинниками встановлення етнонаціонального балансу, скільки провокаторами серйозної соціальної дестабілізації.

У результаті, як і її православну попередницю, “Комуністичну Імперію”, котра протрималася сім десятиліть, було розвінчано як антиуніверсалістський замах, як локальну нішу (грубо кажучи – “провінційну діру”), де ховаються від світової цивілізації не “гармонійно розвинуті універсали”, а, навпаки, люди, не готові “жити як усі”. Наприкінці комуністичної Імперії розвинута частина іншого світу перейшла вже до куди більшого універсалізму – світу “націй”, де інтернаціональне “громадянське суспільство” набуло такої сили, що його вже обтяжують навіть перепони у формі “національних держав”.

Андропов: спроба реставрації Імперії

Спробу “освіжити” універсалістсько-службістські принципи Імперії вчинив Ю.В.Андропов. Якщо для Петра Великого моделлю служіння державі була система армійської ієрархії (продубльована і в цивільній практиці “Табелем про ранґи”), то для Андропова ідеально функціонуючим органом в анатомії Комуністичної Імперії були доручені йому у підпорядкування органи державної безпеки. Він скористався системою держбезпеки “за прямим призначенням” – для забезпечення реставрації й очищення Імперії за обставин державної небезпеки внутрішнього розкладання (що водночас стимулювалося і ззовні в дусі “доктрини Бжезинського” про “ерозію комунізму”). Спроба імперської реставрації з новим “орденом мечоносців” на чолі включала як основні компоненти боротьбу з корупцією в державному і партійному апараті; висування нових кадрів на місце “зарослих жиром” функціонерів; чистку правоохоронних органів; боротьбу з “тіньовою економікою” як діяльністю “в обхід державного служіння”. До речі, сам термін “тіньова” – цілком в імперському дусі Петра I, котрому будь-яке ухиляння від “державного тягла” здавалося “тіньовою справою”, що потребувало негайного “прояснення” на дибі.

Ґорбачов-1: від “неоімперства” до космополітизму

М.С.Ґорбачов починав як безпосередній послідовник Андропова у справі ліквідації всіх можливих “локальних ніш” приватного існування на користь очищеного від бруду імперського принципу “служіння державі та партії”. Таємниця порівняно швидкого перетворення “комуніста” у “демократа” (факт, який досі обурює свідомість нонконформістів-дисидентів) доволі проста: комуністи пройшли гарну школу надетнічного універсалізму. “Пролетарі усіх країн”, “усі люди доброї волі”, “усі чесні люди планети”, “носії загальнолюдських вартостей”, “вільні громадяни нового світу” – ці поняття з одного значеннєвого ряду. Неминуча додаткова мітологізація цих термінів – неодмінний супутник нашої ідеократичної свідомости – до решти стирає істотні значеннєві розходження між цими поняттями. І комунізм, і лібералізм в основу усього ставлять “універсальну людину”. Тому найщиріші комуністи можуть без особливого ґвалту над собою перетворитися в щирих лібералів-демократів. Інша справа, що рівень їхньої персональної культури найчастіше однаково девальвує, профанує і те й інше... Можлива, до речі, і зворотна траєкторія (ми її зараз спостерігаємо у вчорашніх “отцов русской демократии”) – перетворення “лібералів-космополітів” у “неоімперіалістів”. За умови, зрозуміло, якщо неофіт цієї ідеї зайняв “гідне місце” в неоімперській службовій ієрархії.

Ґорбачов-2: між “неоімперством” і лібералізмом

Отже, у перетворенні “імперського універсаліста” в “ліберального універсаліста” немає нічого дивного. Проте “феномен Ґорбачова” набагато складніший. Суть його у тому, що Ґорбачов став компромісною фігурою між “Суспільством” із його антиімперськими настроями і “Неоімперством” (андроповського типу). Принцип “так далі жити не можна” – домінантний для леґітимації ґорбачовської “перестройки” – із самого початку був не оформленням однорідного сенсу, а симбіотичним вираженням принаймні двох основних умонастроїв – “ліберально-суспільного” (“хочемо бути громадянами, а не підданими, тим паче – в кривавій Комуністичній Імперії”) і “неоімперського” (“цим конкретним маразматикам служити соромно. Хочемо служити гідній системі та гідним лідерам”). Тому, якщо для “громадян” Ґорбачов був “Лідером Суспільства”, то для “неоімперців” він був “новим Сувереном” (на кшталт Петра I чи Андропова).

Ця суперечність – ключова для ґорбачовської епохи, але саме її невирішеність, неартикульованість, “змазаність” у неоднозначній фігурі самого “генсека-дисидента” дозволили Ґорбачову контролювати владу упродовж часу, достатнього для демонтажу Імперії (хоча власне “неоімперська складова” лідера, схоже, протистояла цьому демонтажеві).

Особиста драма Ґорбачова (проте саме вона й зробила його символом цілої епохи) полягала в тому, що в міру дедалі точнішої артикуляції суперечности між “неоімперським принципом служіння/підданства” і “ліберально-демократичним антиімперством” (або, що те ж саме в цьому випадку: між “неокомунізмом” і “антикомунізмом”) Ґорбачов із фігури, що тим чи іншим чином влаштовувала обидві сторони, перетворився у фігуру, яка не влаштовувала нікого.

Спроба зберегти колишній імперський простір, аби наповнити його новим ліберально-демократичним змістом – водночас і причина і наслідок того, що Ґорбачов програв і “неоімперський оновлений варіант” (“очищення, але збереження партії-ідеології”) і “ліберально-демократичний варіант” (“будівництво російської нації”). Задуманий Ґорбачовим “кентавр” – “Ліберально-громадянська Імперія” або “Совєцька Нація” – виявився нежиттєздатним.

Ґорбачов-3: “громадянин Росії” чи “громадянин світу”?

Що б там не було, саме при М.С.Ґорбачові була зруйнована імперська надбудова, що тяжіла над суспільною структурою. Дуже швидко з’ясувалося, проте, що сили, які Ґорбачов вивільнив “з-під брил” Імперії, були вкрай неоднорідні за своїми глибинними мотиваціями. Ґорбачов звільнив не “суспільство”, а різношерстий конгломерат придушених імперською структурою антиімперських сил.

Насамперед, як з’ясувалося, ці сили були не “постімперськими” (“протонаціональними”), а “доімперськими” (етнократичними). Вивільнення етнократичного потенціалу призвело до етнополітичного хаосу в низці реґіонів колишньої Імперії; глибоко неоднорідним виявилося і саме “Суспільство”. Справа в тому, що “російське суспільство” і “суспільство на території Росії” – це дві принципово відмінні речі. Значні (а може, й найактивніші) елементи громадянського суспільства вирішили продовжити своє громадянське існування в інших політичних конфігураціях, покинути межі Імперії, хоча й ослабленої, проте все ще схильної до псевдоморфоз відродження, до того ж із періодичними рецидивами етнократичних настроїв. Ця частина Суспільства, що виросло під Імперією і всупереч їй, віддала перевагу тому, аби перебратися у передбачуваніший і органічніший для себе контекст, комфортніший і в етнокультурному аспекті, з сильним громадянським суспільством, спроможним захистити приватний простір особистости від сваволі влади. У цьому сенсі еміграція до Німеччини, Ізраїлю тощо, з одного боку, і створення незалежних держав (наприклад, у Прибалтиці) – з іншого, – явища не настільки різнорідні, як це іноді уявляють. І емігранти, і “національні сепаратисти” майже в усьому схожі. Як члени Суспільства, ці особи однаково не захотіли ризикувати знову опинитися в репресивній Імперії; як представники етносів, які не розчинилися в старій імперській структурі, вони забажали чіткіше оформити свою етнонаціональну ідентичність, захищену “власною” державою. Різниця лише в тому, що в німців чи євреїв “національна держава” уже існувала; у прибалтів цю державність треба було відновити; а в українців чи молдаван фактично створити заново. Те, що Ґорбачов є героєм для цієї частини колишнього імперського “суспільства”, природно. Він не тільки “звільнив” їх, але й дав можливість “знайти себе”. У Німеччині Ґорбачов уже названий “найкращим німцем року”; але й прибалти мали б визнати, що саме він, а не хто інший, створив ті умови, за яких вони змогли вирватися “до себе додому”, щоправда, “від нього ж”.

Разом із крахом Імперії зник і механізм державности взагалі, який теоретично із “суспільного преса” міг би (шляхом трансформації) перетворитися в союзника в справі побудови національної держави. От чому, на відміну від німців, що усамітнилися, євреїв, прибалтів (доброго їм здоров’я!), російське суспільство не так однозначно ставиться до реформаторства Ґорбачова. Західні суспільства (поки що мова йде про них, а не про “держави”) підтримали Ґорбачова, тому що вони вбачали головну небезпеку для себе саме в особі Совєцької Тоталітарної Держави. Ґорбачов виявився реальним союзником західних суспільств у боротьбі з єдиним ворогом – совєцькою тоталітарною державою. Те, що раніше за великі гроші робили найняті західними суспільствами їхні власні держави, Ґорбачов став робити безоплатно. І не просто безоплатно, а звільняючи суспільства Заходу від тягаря податків і – що ще дорожче – тягаря катастрофічної свідомости, відчуття, що, скільки не плати своїм чиновникам за власну захищеність, совєцького удару все одно не уникнути.

Ґорбачов став героєм на Заході ще й тому, що об’єктивно став захисником західних суспільств від їхніх власних держав. Він дозволив їм зняти із себе тягар державного (тобто антисуспільного) пресинґу не лише у вигляді зменшення суспільних податків на оборону, але й ідеологічного оглуплення, нагнітання воєнного психозу тощо. Ґорбачов виступив гарантом здешевлення витрат західних держав – у цьому причина його успіху серед громадян Заходу.

Єльцин: між “демократією” і “неоімперством”

Те, що сприяло зростанню популярности М.С.Ґорбачова, гальмувало на Заході ріст рейтингу Б.Н.Єльцина. Причина цього – інтуїтивна недовіра до Єльцина як до державного, а не громадського діяча, як до прагматика “чистої влади”, а не ідейного захисника загальнолюдських цінностей.

Проблема боротьби між демократією і “неоімперством” у політиці нинішнього режиму ускладнюється ще й помітною активізацією “третьої сили”. У свій час Б.Н.Єльцин, як відомо, свідомо використовував проти ґорбачовської політики етнократичні настрої – “візьміть стільки суверенітету, скільки здатні перетравити”. Третя, етнократична вершина нашого Трикутника (етнократія – імперія – нація) здобула, таким чином, значення, із яким доведеться рахуватися і “будівничим загальноросійської нації”, і потенційним новим “збирачам Імперії”.

Деякі з можливих сценаріїв

Конкретні історичні тенденції в трикутнику “етнократія – імперія – нація” сьогодні вельми різноманітні. Це етнократичне витискання титульним етносом чужинців, переділ сфер кланового надетнічного впливу між регіональними елітами (вироджений, варваризований імперський варіант мафіозної субординації), нарешті, спроби формування на базі місцевих елементів громадянського суспільства реґіональних націй (у тому числі й російської), що прагнуть визволятися з-під чиновницько-імперського тиску Центру. По суті, мова йде про специфічні форми національно-визвольного руху в істинному сенсі цього поняття (як конфліктного процесу вивільнення поліетнічних територій, які здобувають культурну та господарську самодостатність, з-під оболонки імперського Центру).

Зрозуміло, усі три згадані варіанти розвитку подані автором радше як “логічно очищені”, “ідеальні типи”. На практиці спостерігається взаємне переплетення зазначених тенденцій, що, з одного боку, збільшує внутрішню конфліктність процесу (оскільки кожна з тенденцій представлена своїми суб’єктами з-поміж локальних еліт), а з іншого боку, дозволяє в перспективі виробити той чи інший “результуючий вектор” процесу. У тих випадках, коли громадянське суспільство має більш-менш налагоджені форми самореалізації, процес має великі шанси закінчитися формуванням локально-територіальних “націй”. При цьому етнократичні тенденції будуть витіснятися на периферію процесу, а “кланові” інтереси, дещо окультурені, увійдуть (не безконфліктно) складовою частиною до “нормального” суспільного процесу. Наразі, на жаль, превалює інша, дегенеративно-імперська, бюрократично-кланова тенденція: почерез перерозподіл сфер впливу між постімперськими елітами. Ця тенденція пов’язана із більшим ступенем бюрократизації та криміналізації суспільства, а також із тенденціями до політичного авторитаризму.

Переклав з російської Андрій Кирчів