зміст

До типології посткомуністичного перехідного періоду у Европі

© Transit, 1999

Через десять років після розвалу Совєцької імперії називати новоутворені держави “посткомуністичними” вочевидь не має сенсу. Як можна одним і тим же ж словом означити Угорщину та Албанію, Чехію та Білорусь, або Польщу та Казахстан? Їхнє комуністичне минуле не вносить нічого в розуміння докорінно відмінних шляхів розвитку, які вони обрали після 1989 року.

Водночас у розмаїтті форм трансформації та специфічній для кожної держави ситуації вирізняються деякі спільні елементи, які структурують нову політичну географію реґіону. По-перше, лідирує Центральна Европа – до цього реґіону належать так звані Вишеградські держави, прибалтійські країни та Словенія, які уособлюють “успішну історію” демократичної трансформації. По-друге, на Балканах трансформація неодноразово сходила з рейок, бо в основу змін було покладено створення національних держав, поза тим перешкоджала спадщина комунізму та економічна відсталість. По-третє, Росія перебуває у пошуку нової постімперської ідентичности: країна балансує на межі економічної катастрофи, вагаючись між невдалими реформами та безнадійними спробами реставрації ancien regime.

Невдовзі після розвалу комуністичної системи Ралф Дарендорф опублікував власну візію революції в Европі, донині це найкращий путівник по незвіданих теренах нової Европи з-поміж сотень досліджень, які з’явилися в наймолодшій галузі західної політології – “транзитології”. Дарендорф описує три ділянки перетворень, які взаємопереплітаються і мають різну тривалість: встановлення політичної демократії та юридично-державних відносин (6 місяців), перехід до ринкової економіки (6 років) та розвиток громадянського суспільства (60 років). Вміле керування часом, узгодження різниці часових ритмів на отих трьох взаємопереплетених ділянках є одним з найбільших випробувань для трансформації.

Через десять років після початку цього процесу можна сказати, що нові політичні еліти досягли найважливіших цілей. Вони встановили парламентську демократію, тобто створили конституційні рамки та політичні інституції, які визнаються всіма діючими особами політичної сцени як база для легітимної діяльности. Зіп’ялась на ноги порівняно стабільна партійна система, яка уможливлює безперешкодну зміну влади – така зміна відбулася щонайменше раз у всіх центральноевропейських державах. Вони впровадили ринкову економіку, отож більше половини ВНП виробляється нині у приватному секторі, а понад дві третини їхньої зовнішньої торгівлі припадає на країни ЕC. Створені також підвалини громадянського суспільства: формується новий прошарок підприємців, скажімо лише у Польщі в 90-і роки виникло більше 20.000 об’єднань громадян та НДО.

Ці досягнення різко контрастують із становищем у країнах колишнього Совєцького Союзу (за винятком прибалтійських держав) та на Балканах. Екстремальним випадком такого марґіналізуючого переходу є, звичайно, екс-Югославія. До 1989 року вона була комуністичною країною, яка утримувала лідерство у реформах, а після 1989 року залишилася останньою державою, яка шукає демократичного виходу з комунізму. Причиною суспільного занепаду стала війна та розпад держави-федерації на кілька держав-спадкоємиць, леґітимність та життєздатність яких донині перебуває під знаком запитання.

Визнання державних кордонів є очевидно найважливішою передумовою для демократичного переходу. Ба більше, нова держава повинна увійти у правове поле. Тому звичайним евфемізмом було б говорити про “кризу” держави, спостерігаючи, наприклад, за Албанією – державою, яку роздирає міжреґіональна та міжкланова політична боротьба.

Екс-президент Беріша всього лиш за кілька днів після повторного обрання на посаду президента був змушений піти у відставку через збройне повстання, а його наступник та суперник Фатос Нано змушений був зробити те саме у 1998 році, коли Беріша спровокував численні заворушення в країні.

Одним словом: на Балканах (і на більшості території колишнього Совєцького Союзу) при владі перебувають гібридні режими, замішані на авторитарному націоналізмі та корумпованому капіталізмі.

Щоправда, становище на Балканах не можна оцінювати лише через призму югославських воєн та національно-етнічних конфліктів. У Болгарії некомпетентний і корумпований уряд з колишніх комуністів змушений був достроково піти у відставку після того, як заворушення взимку 1996/97 року досягли апогею у формі штурмі парламенту. Дострокові вибори звільнили шлях для давно назрілих реформ. У Румунії комуністичний уряд, хоча й доволі пізно – ми втратили 7 років, заявив президент Константинеску, вступаючи на посаду, – проте без кровопролиття, змінила права коаліція, яка також не може похвалитися успішними реформами і яка просто не скористалася шансом отримати з економічної кризи політичні дивіденди і надати процесові переходу до демократії нового імпульсу.

Якщо спробувати коротко підсумувати різницю між Центральною та Південною Европою, то варто зазначити, що у Центральній Европі триває консолідація демократичних режимів, водночас у Південній Европі кристалізуються “антиліберальні демократії”, а Румунія, Болгарія та Словаччина знаходяться на півдорозі. Таке розмежування, що базується на самому процесі переходу (а не на ґеополітиці) має широкі зовнішньополітичні імплікації.

Політика поширення ЕС та НАТО на схід – а в обох організаціях умовою вступу є демократичне суспільство – залишається недостатньо диференціюючим чинником. Незрозумілий той факт, що Словенія та прибалтійські держав не потрапили у першу групу розширення НАТО на схід; Словаччина та Румунія також отримали б змогу увійти в першу групу розширення ЕС, якщо б вони дійсно відмовилися від авторитаризму.

Якогось єдиного пояснення різного перебігу трансформаційних процесів останнього десятиріччя, звичайно ж, не існує. Лише коли представлені нижче шість чинників складуться в майбутньому в єдину картинку, можна буде загалом говорити про кореляцію між ними, про спільний знаменник.

1. Спадщина комунізму

Конкретний перебіг дезінтеґрації старого режиму та передачі влади – поступово або одразу, вторгованої зверху, або проведеної знизу чи ззовні – відіграє певну роль лише на ранній стадії переходу. У цьому сенсі триваліший ефект має спадщина комунізму і те, наскільки глибоко та в який спосіб він закарбувався у суспільстві. Найдовше тоталітаризм найтвердішого ґатунку після Другої Світової Війни панував на Балканах: в Румунії, Болгарії та Албанії. В Польщі та Угорщині в 1956 році розпочався певний процес реформ та пристосування. Розвиток Югославії у 60-х роках і “нормалізація” Чехословаччини у 70-х показують, однак, що суперечности між Центральною Европою та Балканами не так просто узагальнити. Проте вона релевантна щодо якісної структури криз, яких зазнали комуністичні режими незадовго до їхнього краху. У Центральній Европі комунізм зазнав трьох основних криз, викликаних угорською революцією і подіями у Польщі у 1956 році, чехословацьким рухом за реформи 1968 року та польською “Солідарністю” 1980-81 років.

У центрі всіх цих криз в той чи інший спосіб стояло питання про демократію та громадянське суспільство, в той час як питання національної незалежности постало лише у другій фазі. Три головні кризи комунізму на Балканах – розрив між Тіто та Сталіним у 1948 році, переорієнтація Енвера Годжі з Москви на Пекін 1961 року та прагнення Чаушеску до незалежности у 1968 році – мали на меті посилення самостійности у відносинах з Москвою та зміцнювали тоталітарні риси режиму всередині країн.

Відродження громадянського суспільства в Центральній Европі має витоки у вже названих трьох кризах, а також у дисидентському русі 70-80-х років. “Націоналізм як найвища стадія комунізму” – згідно з формулюванням Адама Міхніка – багато в чому ґрунтується на спадщині Тіто, Годжі та Чаушеску. Відповідно, в Центральній Европі виникнення альтернативних політичних еліт під час та відразу після перелому 1989 року завдячує існуванню організованого опозиційного демократичного руху, якого не було в Південній Европі, де повсюди на перших вільних виборах перемогли екс-комуністи. Парадоксальним чином, найменш совєтизовані суспільства Европи мають найменші успіхи у переході до демократії.

2. Ринок та громадянське суспільство: “Без буржуазії немає демократії”.

Влучний вислів Беррінґтона Мура дає подальшу підставу для нашого порівняльного балансу переходів. Відмінності в рівні економічного розвитку частково успадковані від докомуністичного періоду (перед Другою Світової війною Чехословаччина належала до десяти провідних індустріальних держав світу), частково вони зумовлені різними темпами реформ у період розквіту та занепаду комунізму (Польща та Угорщина однозначно мали тут найкращі позиції, Румунія та Болгарія відставали через ідеологічну ортодоксальність).

Найочевидніша причина відмінностей полягає в тому, що центральноевропейські держави після 1989 року розпочали радикальні економічні реформи (названі у Польщі “шоковою терапією”), а південноевропейські держави надали перевагу поступовому переходові до ринкової економіки або взагалі відклали приватизацію на невизначений термін (Болгарія та Румунія). Як пов’язаний цей процес із формуванням громадянського суспільства, без якого, як арґументує Дарендорф, демократичний перехід не може бути міцним? Поняття громадянського суспільства дуже по-різному інтерпретувалося у Центральній та Східній Европі упродовж останніх двадцяти років. Воно поширилося наприкінці сімдесятих у середовищі дисидентів і означало тоді відмову від існуючої державної влади та її ідеології на користь суспільної самоорганізації. Як концепція альтернативного суспільства – Адам Міхнік говорив про “новий еволюціонізм” (1976), Вацлав Бенда про “паралельний поліс” (1978) – це поняття несло радше морально-етичний імпульс: воно було пунктом кристалізації суспільної опозиції проти тоталітаризму. Після розпаду комунізму поняття громадянського суспільства набуло нових, важливих для перехідного процесу значень. Сформувалися дві дефініції. Центральноевропейські “праві ліберали” тенденційно розчинили громадянське суспільство у ринковому суспільстві. Комусь такому як Вацлав Клаус поняття громадянського суспільства і на гадку не спадало. Між індивідом та державою стоїть ринок; немає потреби у інших “проміжних суспільних інститутах” (Дарендорф).

Інша дефініція громадянського суспільства поширена насамперед між “лівими лібералами”, вона не має жодного стосунку до ринку. Громадянське суспільство у їхньому розумінні означає майже те ж саме, що й так званий “третій сектор” – НДО. Таке громадянське суспільство не співпадає ані з державою, ані з ринком, а отже більшою мірою відповідає старим уявленням дисидентів.

3. Правова держава та “габсбурзький фактор”

Розвиток правової держави безумовно є вирішальним для успішного переходу до демократії та ринкової економіки. У цій ділянці Центральна Европа досягла помітніших успіхів, ніж Балкани. Поясненням можуть послужити, звичайно, різні політичні умови та різний ступінь готовности нових еліт до того, аби прийняти та перейняти західну модель поділу влади. У зв’язку із цим на згадку заслуговує чинник, який не так просто вловити: спадщина дуалістичної Австрійської монархії у порівнянні із спадщиною Османської імперії.

Габсбурзька монархія, певна річ, не була ліберальною демократією британського зразка, але вона також не була й автократією, як царська Росія. Вона була правовою державою. Все красне письменство межі століть, від Музіля і Рота до Броха, переважно займається питаннями права та закону, конфліктом між леґітимністю та леґальністю. Ця державно-правова традиція вижила у багатьох центральноевропейських державах – спадкоємицях Австро-Угорщини, і в дещо зміненому або спотвореному вигляді притаманна юриспруденції, державному управлінню, загальній політичній культурі цих країн.

Дискурс правової держави був вагомим внеском центральноевропейських дисидентів у створення вільнодумної та демократичної політичної культури. Дев’яності роки продовжили цей розвиток. Він також відображений в умовах вступу до ЕС: кандидат повинен не лише пристосувати свої правові норми до норм ЕС, але й зробити їх чинними. Контраст між Угорщиною та Румунією in puncto правової держави підтверджує тезу “габсбурзького чинника”; становище у Словаччині за Мечіяра (1994-1998) і в Хорватії за Туджмана (1991-1999) послаблює цей арґумент, проте не спростовує.

4. Формування національних держав та “гомогенність”

Повернення до демократичних стосунків у 1989 році нерозривно пов’язане із відродженням нації; народний та національний суверенітет сплавилися в одне ціле. У цьому сенсі 1989 рік пішов услід за 1848 та 1918 роками. Схоже, ліквідація успадкованого від комунізму федералізму в СССР, Югославії та Чехословаччині підтверджує цю тезу.

Щоправда, зв’язок між нацією, суверенністю та демократією функціонує в обох напрямках, як ми це спостерігаємо у колишній Югославії. Побоювання, наче свобода і демократія можуть створити загрозу для нації, стали у міжвоєнний період головною перешкодою для впровадження демократії в реґіоні, а після 1989 року вони, без сумніву, послужили причиною того, що трансформаційні процеси у колишньому СССР та екс-Югославії зійшли з демократичного шляху (меншою мірою це стосується також Чехословаччини, де між двома суб’єктами так і не дійшло до конфлікту щодо кордону чи національних меншин).

Формування національної держави стало пріоритетнішим, аніж впровадження демократії та правової держави. Не виключено, що роль національного питання у Центральній Европі в перехідний період була значно меншою, аніж у Південній, у зв’язку з вищим ступенем етнічної гомогенности – за винятком Словаччини, де трансформація єдиний раз у Центральній Европі зазнала значної, хай навіть тимчасової невдачі.

Сучасна Польща – гомогенна держава, яку ніяк не можна порівняти із міжвоєнною Польщею, одну третину населення якої становили різні національні меншини. Мрія правих націоналістів-ендеків втілилася за допомогою Гітлера та Сталіна. Чеська Республіка теж розвинулася до рівня гомогенної держави: без євреїв, без німців, без словаків – нарешті сама! Словенія – єдина з-поміж держав-спадкоємиць Югославії, трансформація в якій відбулася за центральноевропейським зразком, єдина екс-югославська республіка, яка на момент розпаду Югославії не мала серйозних національних конфліктів. В чому ж полягає відмінність між Центральною Европою та балканськими державами? Якщо коротко, різниця складає 50 років. Основна відмінність полягає не в тому, що країни Центральної Европи налаштовані більш плюралістично і толерантно. Справжня причина – у тому, що “етнічні чистки” в Центральній Европі відбулися 50 років тому, тоді як формування “гомогенних” національних держав на Балканах іще не завершилося. Вклад Сербії та Хорватії в побудову боснійської демократії відомий.

Від початку косовського конфлікту вкрай актуальним залишається албанське питання. Проблема Косова стала ахіллесовою п’ятою “демократичної” сербської опозиції, яка показала свою неспроможність сформувати альтернативу політиці Мілошевича щодо Косова. З іншого боку, після НАТОвської інтервенції навесні 1999 року питання “гомогенности” опинилося в центрі албанської політики щодо Косова – цього разу йдеться про вигнання сербської меншини.

Було б абсурдним стверджувати, що етнічна “гомогенність” є передумовою демократії. Водночас, урахування цього чинника дозволяє покласти відповідальність за відмінність шляхів переходу у Центральній та Південній Европі до певної міри на різне становище у цих двох регіонах.

5. Культурна основа демократії

Стара та заяложена теза про те, що культурні чинники накладають свій відбиток на демократичне суспільство, походить насамперед із класичного дослідження Макса Вебера про протестантську етику та дух капіталізму. Задля підведення підсумків трансформації у Центральній та Східній Европі варто спитати: а чи можна поширити зону чинности Веберової тези далі на схід. Іншими словами: чи пов’язана успішна консолідація демократії та ринкової економіки у Центральній Европі із західним християнством? І чи, з іншого боку, можна пояснити труднощі при впровадженні ліберальних демократичних стосунків далі на схід існуючою та панівною там православною версією християнства?

В даному випадку не йдеться про практикуючих християн. Значно вагоміше, що релігійна та світська сфери у Центральній Европі розмежовані, в той час як Церква в православних країнах є одним цілим із державою або підпорядкована їй. Питання стоїть інакше: наскільки притаманне православ’ю взаємопроникнення держави та Церкви є перешкодою для формування демократичної громадськости та громадянського суспільства. Наступним фактором, який тут відображається – тісний зв’язок між релігією та етнічністю – спадщина османської системи кругової поруки на Балканах.

Посткомуністичні еліти дуже легко інструменталізували примат колективних цінностей, який виростає із цієї констеляції. Те, що в Росії та Східній Европі не трапляються суспільні відмінності, знайомі нам із Західної Европи, а дещо меншою мірою із Центральної, пов’язане не із релігією, як такою, а з різним історичним досвідом в обох регіонах. Твір Семюела Гантіґтона “Конфлікт цивілізацій” (на Балканах цей твір має чимало палких прихильників) представляє дивну актуалізацію – і розтяжку Веберівської тези.

У дискусії про війну в Боснії та політично актуальні для західних демократій після закінчення холодної війни проблеми тезу Гантінґтона постійно використовували, нею зловживали. Словаччина та Хорватія, рівно ж як і обнадійливий розвиток в Румунії та Болгарії на щастя спростовують його погляд. Після поразки Мечіяра у вересні 1998 Словаччина знову наближається до центральноевропейської моделі, можливе джерело інспірації для Хорватії на виході з ери Туджмана.

Які уроки з цього? З одного боку, ми повинні відкинути культурний та релігійний детермінізм як дезорієнтуючий та політично небезпечний, з іншого боку, ми не повинні табуїзувати класичну соціологічну постановку питання Макса Вебера з моральних міркувань або через political correctness. Діє загальне правило, що однопричинні культурно-теоретичні пояснення не є тривкими. Тому “культуру” ми тут наводимо як один із шести факторів. Насправді питання полягає в тому, наскільки ці шість факторів пов’язані між собою і наскільки вони посилюють один одного.

6. Міжнародне оточення

Міжнародне оточення – це наступний чинник, який допомагає пояснити різні шляхи переходу в Середній Европі та на Балканах. З історичної точки зору міжнародне оточення максимально сприяло демократичним змінам у Центральній Европі (залишається почекати, чи й надалі діятимуть ці сприятливі обставини). По-перше, Росія ослаблена і цілком зайнята внутрішніми проблемами; сфера впливу Росії зменшується. По-друге, возз’єднана Німеччина, потужна економічна і демократична держава, тісно пов’язана із двома західними інституціями: НАТО і ЕС. По-третє, у цьому реґіоні зараз немає суттєвих міждержавних конфліктів. Це важлива відмінність від міжвоєнного періоду, коли сумнівна леґітимність тодішнього встановлення кордонів і доля національних меншин була приводом до "private civil war" (приватної громадянської війни), як сформулював Г’ю Сетон-Вотсон. Угорщина врегулювала ці проблеми із своїми двома сусідами за допомогою угод (Словаччина та Румунія). Польща відразу визнала незалежність України та Латвії, і щодо своїх східних сусідів є стабілізуючою та демократизуючою силою. Навіть чехословацьке розлучення проходило м’яко у порівнянні з розпадом Югославії.

У гострому контрасті із міжнародним оточенням Центральної Европи перебуває нестабільна ситуація на Балканах: війни між югославськими державами-наступницями, крах держави в Албанії та війни і етнічні чистки в Косово, не забуваймо також про латентне суперництво між Грецією та Туреччиною. Цей контраст посилюється перспективою “евро-атлантичної” інтеґрації (у Центральній Европі це слово – пароль для поширення на схід НАТО та ЕС), яка від часу появи нових демократій є найвищою зовнішньо-політичною метою. Як НАТО, так і ЕС умовою вступу ставлять створення демократичних основ, і як показує приклад Словаччини, вони це говорять цілком серйозно. Парадоксальним чином НАТО в Центральній Европі вважається “інституцією з визначеними вартостями” (А. Смоляр), в той час як ЕС сприймається як “економічна та правова організація”. Враховуючи інституціональне оформлення процесу демократизації нові демократії переважно зорієнтовані на західно-европейські зразки. В той час як перехід до ринкової економіки майже всюди перебував під впливом американських ліберальних економістів – Джеффрі Сакс був радником голови уряду Польщі Лешека Бальцеровича, Мілтон Фрідман був ментором колишнього прем’єр-міністра Чехії Вацлава Клауса, – політичні інституції формувалися швидше за німецьким зразком. Угорський та чеський конституційний суд широко наслідують модель Карлсруе, німецька парламентарна система одержала перевагу перед президіальною системою французького зразка (яка має чимало прихильників у Східній Европі), а виборча система перейняла систему пропорційних або змішаних виборів. Через десять років після падіння Берлінського муру стає очевидним, що обидві найважливіші інституції, які вважаються втіленням західних цінностей, мають у Центральній Европі на меті політику інтеґрації, на Балканах – політику інтервенції (або локалізації). В списку кандидатів на вступ до ЕС та НАТО немає жодної балканської держави. Друга хвиля розширення НАТО на схід могла б зачепити Словенію, Словаччину і можливо Австрію, що б зміцнило ґеополітичну коґерентність реґіону.

Залишається лише зачекати, як вплине неінтеґрація країн, які як Румунія або Болгарія, перебувають “у проміжній ситуації”, на їхню подальшу демократизацію. Якщо поділ на інсайдерів та аутсайдерів західної інтеграції орієнтуватиметься на теперішній демократичний поступ кандидатів, то виштовхування демократичного процесу може підірвати його власне там, де він найвразливіший. Успішна історія Центральної Европи не може бути куплена коштом Нової Залізної Завіси для Східної та Південної Европи. Для політиків поширення на схід вирішальним є, щоб Европа була демократичним проектом, який визначає майбутні кордони унії, а не навпаки, старі уявлення про кордон диктують новий образ Европи.

Скорочений варіант статті Жака Рупніка, надрукованої в журналі „Transit“, Nr. 18/1999

Переклала з німецької Софія Онуфрів