зміст

Процеси у сфері національно-державного будівництва на Сході та Заході Европи настільки неподібні, що не буде перебільшенням назвати їх діаметрально протилежними: в той час, як на Сході розбудовуються національні держави, які терміново відгороджуються одна від одної новопрокладеними кордонами, ревниво сприймаючи будь-які спроби найменшого втручання у свої внутрішні справи, на Заході торжествує ідея єдиної Европи, принцип превалювання загальноевропейських інтересів над національними. Політичні та економічні процеси в Західній Европі набули переважно наддержавного характеру. У зв’язку з формуванням загальноевропейських законодавчих, виконавчих і судових інститутів національна держава дедалі більше набуває рис органу локальної адміністрації, що втілює у життя рішення, які приймаються в центрі.

Однак, попри те, що об’єктивно інститут національної державности в Західній Европі переживає серйозну кризу, а у Східній Европі – ренесанс, останні десятиріччя ХХ століття увійшли в історію як період справжнього відродження ІДЕЇ національної державности. І в цьому ситуація на Заході і Сході Европи дуже подібна.

Північна Ірландія, Країна Басків, Корсика, Шотландія, Каталонія, Фландрія – ось назви, які ми часто зустрічаємо на шпальтах газет у сполученні зі словами національно-визвольна боротьба, сепаратистський рух, прагнення політичної, національно-культурної чи економічної автономії. Добилася власного парламенту Шотландія. Третина шотландців бажає повного відокремлення від Великої Британії. Тим самим шляхом іде Валлія. У Швейцарії, яка в обивательській свідомості є стереотипом міжнаціональної злагоди і гармонії, в останні роки почастішали виступи франкофонів під гаслами, які твердять, що ті почуваються у власній країні національною меншиною. На півдні цілком благополучної Швеції знаходиться область Сканія, яка до середини ХVІІ ст. належала Данії. В 90-х роках нашого століття тут зародився рух “майбутнє Сканії”, який виступає за конституційні гарантії національно-культурної автономії для цієї області. Рух користується широкою підтримкою місцевого населення і нещодавно вступив до лав UNPO – організації націй, які не мають власної держави. (Членами цієї організації є також Тибет і Західний Тімор – області, окуповані, відповідно, Китаєм та Індонезією). Дедалі наполегливіше вимагають автономії французька Бретань, Іспанська Ґалісія, італійські Сицилія та Сардинія.

Названі процеси переконують, що із послабленням усвідомлення приналежности до певної політичної одиниці, посилюється відчуття етнічної приналежности, культурної окремішности. Відбувається повторна мобілізація етнічних зв’язків, усвідомлення того, що “між кожною людиною і усім людством ... стоїть нація” (1).

Не можна також не відзначити надихаючого впливу прикладу Східної Европи, де за останні роки народи, які входили до складу поліетнічних утворень, добилися політичного самовизначення і багато з них при цьому (наприклад, Чехія, Естонія чи Словенія) непогано дають собі раду.

Однак, справедливим буде припущення і зворотного впливу: приклад народів, котрі відшукують своє національне коріння, відроджують мову, історію, національну мітологію може виявитися вельми принадним для національних меншин і етнічних груп східноевропейських країн. Аналіз сучасних дезінтеґраційних процесів в Европі показує, що підґрунтям для них служать етнокультурні відмінності (баски, валлони, корсиканці) або історико-географічні особливості певних реґіонів (Північ Італії, Сканія).

Вищенаведені міркування про долі сучасного сепаратизму логічно підводять нас до проблеми: чому ж в Україні при її мовній, релігійній, історичній, звичаєвій та іншій гетерогенності досі не зародився впливовий сепаратистський рух?

Упродовж усього часу існування незалежної Української держави зовсім не бракувало прогнозів про можливість її розпаду. Територіально нинішня Українська держава сформувалася порівняно недавно: цей процес тривав століттями і завершився тільки у 1954 році. Тому досі існують яскраво виражені реґіональні відмінності у ментальності, способі життя, звичаях, історичній пам’яті населення Криму, Києва, Донбасу, Галичини, Закарпаття, Буковини тощо. Сьогодні в Україні видається цілком можливим вияв сепаратизму як на етнічному ґрунті (напр.: кримські татари, закарпатські русини), так і на підставі територіально-історичних відмінностей (Донеччина, Закарпаття, Крим, Галичина). Проте, особливий інтерес, як в науковому середовищі, так і серед діючих політиків (особливо серед останніх!), викликає т. зв. “російське питання”. Нагадаємо, що в Україні понад 20% населення складають етнічні росіяни, понад 50% населення віддають перевагу російській мові у повсякденному спілкуванні, а від 30 до 40% жителів України згідно з даними різних соціологічних опитувань вважають російську мову своєю рідною.

Крім того, потенційна небезпека російського сепаратизму суттєво зростає завдяки наявності потужного зовнішнього джерела його підтримки. Факт розпаду совєцької імперії і проголошення незалежної Української держави та ще й на тлі інтеґраційних процесів у Европі перетворився у надзвичайно болючий комплекс для російської національної самосвідомости. Багато російських т. зв. націонал-патріотів заохочують поширення ідей, а навіть і прямі дії, спрямовані на підрив територіальної цілісности Української держави. Тут і регулярні вояжі мера Москви у Севастополь, і нелюб’язні висловлювання високих посадових осіб. Як приклад такої заяви можна навести витяг зі статті директора Інституту країн СНД К.Затуліна “Українсько-російський договір: обман століття”, опублікованої в “Независимой газете” 28 січня 1999 року: “Від Росії дуже багато залежить: чи буде нова “Українська Народна Республіка” існувати тільки за Тисою чи за Бугом, чи за Дніпром, чи український етногенез охопить усю територію, на яку претендує сьогодні Україна (і ми втратимо при цьому 11 млн. асимільованих росіян), чи подолає і цей кордон і ми втратимо значно більше – всі ці можливості безпосередньо залежать від позиції нашої країни і нашого народу”.

Незважаючи на наведені докази на користь виникнення в Україні сепаратистського руху взагалі і російського зокрема, не лише впливового, але й просто помітного сепаратистського руху в Україні досі не виникло.

Більшість дослідників сучасної української історії схильні вважати, що в Україні до серпня 1991 року домінував етнонаціоналізм, тобто українська нація розвивалася на народній основі (за схемою “мова-нація-держава”). З моменту ж здобуття Україною незалежности та власної державности, вона отримала чималу кількість громадян, які або не мали сформованого почуття української національної ідентичности (т. зв. російськомовне населення, або ті, хто ідентифікував свою приналежність до інших етносів). Досвід формування сучасних націй переконував у тому, що національна ідентичність цих громадян вірогідно формуватиметься згідно із західноевропейською моделлю, т. зв. громадянського націоналізму, тобто за схемою “держава-мова-нація”. На користь вибору Україною моделі громадянського націоналізму свідчила масова підтримка усіма етнічними групами незалежности України, недискримінаційна формула громадянства, прогресивний Закон про національні меншини.

І міжнародний досвід, і досвід національного будівництва в Україні доводять, що на сучасному етапі звернення до практики етнічного націоналізму є категорично неприйнятним. У сучасній Европі політика етнічних чисток неможлива і самовбивча, переконливий цьому приклад – сучасні балканські війни. Політика такого роду тим більше неможлива в Україні, де етнічні росіяни складають значну частину населення країни і вправі розраховувати на адекватну за методами і потужнішу за засобами підтримку з боку метрополії. Цей факт усвідомлюють всі, і закликів до міжнаціональної конфронтації не чути навіть із табору радикалів.

Належить також враховувати, що абсолютна більшість прихильників української націоналістичної ідеології є принциповими прихильниками демократії і, віддаючи належне всім героям боротьби за визволення України, в ідеологічному плані вважають себе прихильниками не інтеґрального націоналізму Д.Донцова і С.Бандери, а демократичного народництва М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, або/і консервативної ідеології В.Липинського і П.Скоропадського – політиків, які зарекомендували себе прихильниками ідей плюралізму та національної злагоди. А етнонаціональна практика державного будівництва базується на колективно-авторитарній ідеології. Саме тому ліберально-демократична ідеологія й практика державного будівництва, вибрана Україною, сумісна тільки з ідеологією державного націоналізму. Запровадження в нашій країні практики етнічного націоналізму неможливе ще й (і головним чином) тому, що існує ціла низка чинників, які дроблять етнічну єдність українців, як-от: мова, релігія, історичні традиції, політичні погляди тощо.

Необхідно, однак, враховувати, що суперечності між етнокультурною і територіально-політичною моделями на практиці не є аж такими різкими. Етнонаціоналізм на певній стадії свого розвитку виявляє претензію на власну державність, а в країнах, сформованих на базі громадянського націоналізму, майже завжди існує певна референтна культура, носієм якої виступає політична еліта. В нинішню епоху інформаційної революції держава має можливості для прищеплення громадянам, які живуть на її території, ознак культурної спільноти. Головною з цих можливостей є творення єдиного інформаційного простору. Цей процес для формування модерної нації має не менш важливе значення, ніж організація єдиного ринку для формування держави в період раннього капіталізму. Мусимо, однак, відзначити, що в Україні за всі роки незалежности надзвичайно мало зроблено для створення сучасної інфраструктури та насичення її різноманітною інформацією, яка б формувала й доносила до широкого загалу привабливий імідж громадянина модерної України.

Сьогодні маємо ситуацію, коли більшість громадян України завдяки телебаченню, радіо та пресі включені в інформаційний простір інших країн, переважно Росії. Адже комсомольського гасла “якщо не я, то хто?” при капіталізмі просто не існує: усі ніші на ринку заповнюються миттєво і вклинитися в ринковий потік, проспавши старт, дуже важко. Отже, включеність українських росіян в інформаційний простір Росії дозволяє їм, з одного боку, відчувати свою причетність до життя Росії, а з іншого – не плекати ілюзій щодо рівня вирішення соціальних і культурних проблем у метрополії.

Оскільки міжнаціональні конфлікти не виникають на порожньому місці, а звичайно є захисною реакцією національних меншин при наступі на їхні права, тобто при посиленні етнічного націоналізму, то міжнаціональний мир і спокій в Україні вказують на те, що таких процесів у нашій країні не існує. Проте, на жаль, не робиться також практичних кроків на шляху до утворення українського культурного простору, привабливого для усіх жителів України. Адже, якщо подивитися, скажімо, на Галичину і Донбас, то у національному плані це дві різних держави! Причому кожен реґіон схильний визнавати лише власні культурні та політичні пріоритети і прагне поширити їх на територію усієї України. Залишається дякувати Богу, що межа між ними не пролягає безпосередньо через Збруч, бо біди було б не уникнути. Але з 1991 року і по сьогодні в нашій країні фактично не було реальних спроб не тільки впровадження, але навіть вироблення такої концепції української політичної нації, яка б могла стати основою для компромісу між різними національними ідентичностями, представленими в Україні, а також яка була б відкрита впливам сучасних світових гуманістичних тенденцій.

Однак, відсутність міжнаціональних конфліктів сьогодні зовсім не означає, що вони не можуть виникнути в майбутньому. Особливої уваги заслуговує та обставина, що упродовж недовгої історії сучасної Української державности домінування культурних пріоритетів стало визначальним чинником політичного життя країни. У слабо структурованому політикумі України політичний вибір індивідів формується здебільшого під впливом певної національно-культурної групи, її способу світосприйняття.

Загальновизнано, що сьогодні головними факторами, які диференціюють громадську думку в Україні є дві дуальні опозиції: “реформаторські – антиреформаторські настрої” та “патріотична – проросійська налаштованість”. Але визначальною з них є якраз друга, причому проросійські настрої майже завжди супроводжуються критичним ставленням до соціальних та економічних реформ. Зокрема, електоральна поведінка населення на останніх парламентських виборах в березні 1998 року продемонструвала, що у тих реґіонах України, які налаштовані проросійськи (південні та східні області) – виразно переважають антиреформаторські настрої. Комуністи, набравши в середньому по Україні 24,6% голосів, у Луганській області отримали на свою підтримку 46%, у Донецькій та Харківській – по 36%, в Миколаївській – 39%, Херсонській – 35%, але навіть не дотягнули до 3% у Тернопільській та Івано-Франківській областях, менше 4% набрали у Львівській області. (Порівняно вищу прихильність до реформ виказують жителі Криму, проте цей реґіон є гомогенним у національно-культурному плані, у ньому практично немає потреби якось узгоджувати своє ставлення до реформ з національним вибором).

В Україні неодноразово робилися серйозні спроби створення російської партії з лівоцентристською політичною орієнтацією (одна з останніх у цій лаві – СЛОн). Її творці розраховували, що така партія могла б претендувати на суттєву підтримку мас, навіть якщо її підтримуватимуть винятково представники російської та російськомовної інтелігенції та малого бізнесу Сходу й Півдня України. Але проблема полягає в тому, що в незалежній Україні російське і російськомовне населення було і залишається головною опорою лівої частини партійного спектру (3). Доречно відзначити, що Л.Кучма, який в 1994 році прийшов до влади головно завдяки підтримці російськомовного населення (серед тих, хто віддав свої голоси за нього, понад 75% становили жителі східних та південних областей), взявши курс на реформи, змушений був спертися на підтримку правих партій, які об’єднують переважно українофонів. І уже на наступних президентських виборах основну підтримку Л. Кучмі виявили жителі Заходу та Центру України (конкретними цифрами у даному випадку оперувати складніше, враховуючи потужне залучення т. зв. “адміністративного ресурсу”).

Як показує історичний досвід, накладання етнічних і мовних відмінностей на протилежні політичні орієнтації вкрай небезпечне, бо власне таке поєднання факторів створює найсприятливіший ґрунт для виникнення міжетнічних конфліктів, переростання міжнаціональних непорозумінь у сепаратистські рухи.

Які ж на сьогодні головні стримуючі фактори, котрі не дозволяють розгорітися міжетнічним конфліктам в Україні?

Одним із найважливіших є той, що сьогодні в Україні питання фізичного виживання постають незрівнянно гострішими за будь-які інші. Люди просто не здатні на повну силу перейматися існуючими національними проблемами. Включеність більшости населення України (особливо російськомовного) в російський інформаційний простір переконує, що перед жителями Росії постають ті ж самі соціально-економічні проблеми, що й перед громадянами України, ба більше, громадяни Росії змушені брати участь у внутрішніх і зовнішніх збройних конфліктах, яким не видно кінця, потерпають не тільки від бездарного керівництва, як і українці, але й від тероризму. Від спокуси реґіоналізму і вирішення своїх соціальних проблем за рахунок сусідів утримує також недавній досвід розпаду СССР, який переконливо свідчить, що сепаратизм аж ніяк не є найкращим і найкоротшим шляхом розв’язання соціальних проблем.

Якщо ж до вищезазначеного додати ще й такий важливий чинник, як нерозвинутість в Україні громадянського суспільства, невміння людей творити асоціації для захисту своїх прав, то стає зрозуміло, чому сьогодні більшість людей просто не задумується над можливістю якихось серйозних кроків до внесення змін у політичну систему країни і, зокрема, таких, які б передбачали можливість реґіоналізації України.

До усього сказаного належить додати ще й зовнішній фактор. Ґлобалізаційні процеси в сучасному світі призводять до того, що поділ людства на національні держави виявився вигідним для тих країн, які опинилися біля керма планети. Використовуючи свої ключові позиції у світовому співтоваристві, вони, таким чином, закріплюють поділ світу на індустріальні центри і світову провінцію (4). У такому контексті збереження цілісної України є вигідним, бо полегшує відтворення економічної спеціалізації цього реґіону у світовій капіталістичній системі у ролі сировинного додатка, носія фізичного потенціалу у міжнародному поділі праці.

Не менш важливим є політичний аспект даного питання. Згідно з лапідарною формулою З.Бжезинського: “Росія може утвердитися як імперія тільки внаслідок поглинення нею України”. На Заході чудово розуміють, що значно легше контролювати Україну як єдине політичне ціле. Сепаратистський рух в Україні неминуче призвів би до перекроювання кордонів у цьому ґеополітично нестабілізованому реґіоні – дуже ймовірно – на користь Росії.

Крім того, Захід просто бажає уникнути нових збройних конфліктів, які можливі в цій частині світу при порушенні існуючого ґеополітичного балансу. Практика балканських воєн переконала “капітанів світу”, що реґіональні конфлікти вимагають надто великих затрат сил і коштів, не приносячи при цьому бажаних результатів.

Росія ж наразі має занадто багато власних проблем, аби ініціювати сепаратизм в Україні. Крім того, вона змушена настільки рахуватися з інтересами Заходу, щоб не виступати проти нього відверто у принципових питаннях. А саме до таких, безумовно, треба віднести існування незалежної Української держави.

Наскільки сильними є ті соціальні групи, які зацікавлені в збереженні політичної цілісности України? Спробуємо виділити основні з них.

Насамперед, це ті носії етнічної культури та національної самосвідомости, для яких національна державність є самодостатньою і самоочевидною вартістю. Судячи із соціологічних опитувань, найбільша кількість їх зосереджена в західних реґіонах України та у місті Києві.

Сюди ж варто долучити столичну та реґіональну номенклатуру, зацікавлену в існуванні держави, позаяк вона розглядає її як інструмент власного збагачення, забезпечення високого соціального статусу й відповідного авторитету як в Україні, так і за кордоном.

Це також та частина бізнесу, що пов’язана з владою і якій остання створює тепличні умови (не без користі для себе, звичайно). Про бізнес як про самостійну силу в Україні поки що говорити не доводиться.

Бездіяльність українського уряду в національному питанні (або, краще сказати, його невтручання до цієї сфери) у поєднанні з відсутністю громадянського суспільства, а також великими економічними і соціальними проблемами в Україні та у її північно-східного сусіда, зацікавленість Заходу в існуванні цілісної Української держави, аби утримувати її економічну спеціалізацію як сировинного додатку Заходу, а також задля підтримання доволі хисткого ґеополітичного балансу в цій частині Европи, створюють ненадійну рівновагу, яка дозволяє зберігати цілісність Української держави.

---

1. List F. The National System of Political Economy. Цит. за: Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. К.Маркс проти Ф.Ліста. – К., 1998. – С. 219.

2. Романенко С.А. От государства-региона к региону национальных государств. Австро-Венгрия и Средняя Европа // Австро-Венгрия: интеграционные процессы и национальная специфика. – М., 1997. – С. 15.

3. Див.: Васютинський В. Вибір влади: між ідеологією і психологією // Українські варіанти, 1998,– №2, – С. 34-37.

4. Див.: Wallerstein I. Development: Lodestar or Illusion? – Bombay, 1988; Валлерштейн И. Капиталистическая цивилизация // РЖ “Социология”. – 1993. – № 3-4.