© Квік Ю., 2000

Розмови про “галицьку автономію” або “галицький сепаратизм”, які останнім часом регулярно з’являються на сторінках львівської преси можна розглядати як найбільш очевидне підтвердження неможливости сформувати сьогодні українську ідентичність як цілісний проект. Парадокси формування сучасної української ідентичности, а також обставини та симптоми її сьогоднішньої кризи вже неодноразово ставали предметом ґрунтовного аналізу (для прикладу можна назвати блискучі статті Миколи Рябчука, Григорія та Оксани Грабовичів), а тому тут наголосимо лише на найголовнішому моменті. Фундаментальною проблемою сучасної України є конфлікт двох взаємовиключних моделей культурної ідентичности – “класичної” української націоналістичної з одного боку, та російської або совєцької пост- чи вже неоколоніальної з іншого. Цей конфлікт обертається гострою взаємною фрустрацією у стосунках між носіями цих ідентичностей, що власне і унеможливлює сьогодні знаходження консенсусу щодо більшости питань майбутнього розвитку для території, яка називається Україною.

Поява концепції окремої галицької ідентичности в Західній Україні є безпосереднім наслідком краху “українського проекту” зразка кінця 80-х – початку 90-х рр. – антиколоніального, демократичного (принаймні за своєю риторикою) і, що особливо важливо, у багатьох моментах галіцієцентричного – задуманого як альтернатива тодішньому колоніальному та комуністичному режимові. Об’єктивно цей проект, залишаючись за вдалим висловом одного західного дослідника “вірою меншини”, ніде, окрім Західної України, не мав жодних шансів на успіх, передовсім з огляду на високий рівень совєтизації та русифікації більшости реґіонів України.

Перемога на президентських виборах у 1994 р. Леоніда Кучми, який провадив свою виборчу компанію під гаслами “общей судьбы”, була закономірною реакцією цієї більшости на порушену в результаті проголошення незалежности та “українізації” (яка до того ж була придумана і нав’язана “нормальним людям” завжди підозрілими і чужими “бандеровцами” і “западенцами”) усталену ієрархію культурних вартостей “советского человека”, де за великим рахунком не було місця на національність іншу, ніж російсько-совєцьку. Прихід до влади Л.Кучми, який означав фактичну поразку спроби деколонізації, повернув все на круги своя, закріпивши “креольський” чи “малоросійський” характер Української держави. Сьогоднішній панівний дискурс, який здебільшого відображає ці культурні орієнтації, поряд із лояльністю до нової держави майже без застережень приймає колоніальну, російську чи совєцьку, спадщину як “свою”, демонструючи повну культурну вторинність і залежність від старої метрополії та нездатність чітко окреслити власну “іншість” стосовно російської імперської традиції. Все це не лише вносить додаткові труднощі та елементи шизофренії у процес леґітимізації держави, але також ставить під великий сумнів перспективи та мобілізаційні можливості експерименту з формування російськомовної і російськокультурної “політичної нації”, який сьогодні триває в Україні і схоже на даний момент ще погано усвідомлюється самими будівничими. Однак залишимо тут без відповіді питання про те чи така “українська політична нація” можлива і чи не є наша сьогоднішня “страна” від каналу “Интер” і “Комсомолки в Украине” лише поки що погано розпізнаваним черговим варіантом російського неоколоніалізму (говорити про незалежність держави, громадську думку якої переважно формують мас-медіа одного “дружнього” стратегічного партнера, якось не випадає). Суттєвим є те, що ця версія “української нації” є фактичним запереченням принципів, на яких дотепер будувалася концепція української ідентичности. Ба більше, становлення цієї “нації”, як і, зрештою, будь-якої іншої, відбувається як асиміляційний проект, в якому, за великим рахунком, і це вже стає помітним, немає місця українській мові чи культурі (якщо не зважати на чисто ритуальне вживання української мови нашою “елітою” перед телекамерою або фольклорно-шароварний замінник української культури).

З цієї перспективи, сьогоднішні панівні позиції російської культури в Україні, чи то високої, чи масової, є цілком закономірним явищем. Такий стан справ пояснюється не лише репресивним характером російського колоніалізму у давньому і недавньому минулому, але також і тим, що сьогоднішнє українське суспільство як носій і споживач передовсім російської культури, об’єктивно підтримує і стимулює насамперед розвиток чужої культурної продукції. Ситуація, коли Київ, поряд з Москвою, перетворюється на головного колективного агента русифікації в Західній Україні доволі показова. Як показові й доволі рішучі наміри цих російськомовних медіа-агентів відстоювати вже завойовані позиції, різко неґативно реаґуючи на будь-які спроби впровадження “підтримчих акцій” для української культури.

З іншого боку, це суспільство відчуває якщо не ворожість, то принаймні серйозний дискомфорт від того, що йому нав’язують або нагадують про необхідність захисту “чужої-рідної” української культури, – культури, яка згідно з уявленнями пересічного креола чи росіянина завжди виступала як меншовартісна, “провінційна”, “рагульська”, або ще гірше – “націоналістична” (останній хрестоматійний приклад цього погляду на українську культуру, позначеного всіма рисами колоніального російського дискурсу, читач може знайти у статі С. Удовика Дві культури в Україні в газеті “День”, №48, 18 бер. 2000). Вербальне маркування і поділ на “своїх” – тих, “которые говорят на человеческом языке”, та “их” – “западенцев”, “бандеровцев” – є водночас одним з найпоширеніших проявів культурного відторгнення і неприйняття української культури в сучасній Україні.

Прецікава проблема образу галичан в масовій свідомості східних українців вимагає окремого дослідження. Тут для нас важливо наголосити ось на чому. Ставлення до західних українців з боку сьогоднішньої української еліти та суспільства, як пост-комуністичних і пост-колоніальних, зберігає і репродукує без змін багато упереджень і негативних стереотипів, які формувала совєцька пропаганда. Успадкована з часів Совєцького Союзу практика стигматизації всіх, хто виступає проти русифікації, або наважується говорити про колоніальний характер російського панування в Україні, як “націоналістів”, “русофобів” (варіант – антисемітів) etc, і одночасно власне позиціювання як ліберала і захисника прав людини та національних меншин, за якими, щоправда, часом проглядає погано прихована “СЛОНяча” тінь російського націоналізму, є однією з найхарактерніших рис сучасного креольського дискурсу домінування в пост-совєцькій Україні. Така риторика, до якої залюбки вдаються і комуністи, і ліберали на зразок Владіміра Малєнковіча, є зрозумілою і прийнятною як для “совєцьких” українців – через добре засвоєний валуєвсько-маланчуківський стиль “борьбы с украинским национализмом” (ця остання характеристика ув очах носіїв совєцько-російської ментальности завжди імпліцитно була рівнозначна з поняттям “кримінальний”), так і для застрашених загрозою етнічного націоналізму західних адептів Леніна і Мао. Це наче усправедливлює власну відмову визнавати деякі принципові моменти у стосунках з українофонами, ба більше – дозволяє закривати очі на реальні випадки утисків україномовного “ґетто”, приміром у Криму або Донбасі. Скажімо, для чого тому ж Малєнковічу полемізувати з Рябчуком, намагаючись розв’язати доволі незручні питання українсько-російських взаємовідносин? Набагато простіше оголосити опонента “русофобом”. (Дуже давня і надійна практика нашої “киевской либеральной общественности”, яка досить добре відображає їхнє ставлення до українофонів.)

З багатьох причин саме за Львовом і Галичиною закріпився імідж “центральної садиби націоналістичного охвістя”. Стереотип західних українців як “українських націоналістів” і “бандерівців”, з подальшим ототожнення цих двох останніх образів (у 1989-91 рр. саме цей момент активно використовували комуністи у пропаганді проти Руху в Східній Україні), імпліцитно або ж відкрито присутній майже в усіх уявленнях східних українців про Галичину і актуалізується тамтешніми мас-медіа кожного разу у чергових суперечках по лінії Схід-Захід. Благо, приводів і тем для артикуляції цих стереотипів не бракує (у цьому плані, наприклад, реакція східноукраїнської преси на останні дії львівської влади по захисту української культури могла би напевно дати багатий матеріал для дослідження). Тут перерахую найважливіші та найвідоміші. Йдеться, наприклад, про офіційне трактування подій 2-ї світової війни, яке зберігає в засаді майже незмінною сталінську концепцію “Отєчєствєнной войни” в якій західним українцям a priori відведена роль виключно “зрадників Батьківщини” і “нацистських колаборантів”. Показовими у цьому плані були процес Слави Стецько проти Петра Симоненка та “ляпи” з підготовкою минулого року невиданого президентського указу про святкування “золотого вересня”. Подібна практика, як уже зазначалося, стала ефективним елементом захисту політики русифікації (кожен, хто виступає за те, щоб київська преса і радіостанції видавалися чи транслювалися не лише російською мовою, є націоналістом або принаймні “национально озабоченним”) і використовується навіть у сучасних українських політичних технологіях. Найпромовистіший приклад – образ кандидатів від націонал-демократичних сил під час останніх президентських виборів, змодельований у Великих Перегонах за класичними зразками стереотипу українця-погромника. Пам’ятаєте пісеньку, яка звучить в момент, коли двоє кандидатів від Руху та Євген Марчук їдуть на фірі, одягнені у форму петлюрівців:

Культурні стереотипи сучасної “креольської” України, представлені у Великих Перегонах, є не лише відображенням існуючого конфлікту ідентичностей. Змодельований поділ на їхніх (“погромників-петлюр-бандер”) і наших (“гаспод бєлих ахвіцеров”) наче задає критерії приналежности до “правильної спільноти”, допомагаючи російськомовній більшості чисто візуально розпізнати “своїх” та “чужих”. Що важливо – ці та інші приклади такої стигматизації, наділяючи західних українців ознаками “іншого”, імпліцитно залишають їх поза межами “української політичної нації”. Парадоксальним чином подібна медіальна практика “виключення” несвідомо, зате дуже ефективно, деконструює міт “соборної України”, який український політичний клас, без різниці – чи йдеться про частину столичних “креолів” чи нац-демократів, ось уже десять років безнадійно намагається нав’язати українському суспільству. Окрім того, творення вже в Україні з галичан такої собі “спільноти стигматизованих” стає сьогодні для останніх найбільш дієвим шляхом переосмислення і відмови від власних мітів, заручниками яких Галичина і галичани були упродовж останнього століття.

Перефразовуючи влучну характеристику, яку дав Михайло Драгоманов більш як століття тому галичанам, можемо сказати, що: Galiciani sunt species gentium quae de patria sua minime curat (у Драгоманова замість останнього слова було sapit). Домінування в масовій свідомості галичан таких традиційних мітологем української націоналістичної ідеології як “соборність”, “державність”, чи “український П’ємонт” сформувало принципово спотворені уявлення західних українців про те, чим є сьогодні Україна, і ким є вони самі в Україні. Породжені цими уявленнями всеохопний етатизм та “культ” Української держави, а також вдале маніпулювання націоналістичним дискурсом з боку пост-колоніальних київських еліт не дозволяють сьогодні галичанам розпізнати переважно “креольський” характер цієї держави і країни, який сам по собі є достатньою умовою для відновлення русифікації, що ми і спостерігаємо зараз в Україні. Зрештою, це не дозволяє усвідомити той простий факт, що власне ми, а не хтось інший, є мовно-культурною меншиною.

Здається, мешканці цієї країни стали жертвою такої собі етимологічної пастки, ім’я якої – “Україна”, “український”, “українськість”, оскільки дві частини населення наділяють ці поняття цілком протилежними соціокультурними смислами і значеннями. При цьому нормою стала практика, коли одна з цих спільнот (в залежності від політичної кон’юнктури чи того, хто очолює гуманітарну політику в уряді) намагається нав’язати іншій власні уявлення про “істинну українськість”. У випадку Галичини – це сприймання мешканців Східної України як носіїв “ущербної” ідентичности, які мають бути навернені в ході “українізації”, неважливо – добровільної чи примусової. У випадку сьогоднішнього офіційного Києва – це продовження “ненавмисної”, але послідовної русифікації інформаційного простору Західної України, благо під руками є потужні ресурси російських медіа-холдинґів. Як на мене, то очевидна безперспективність такої політики насамперед для Галичини, яка (і це стає дедалі помітнішим), не в змозі конкурувати у боротьбі за власний культурний простір з російськомовними (а інших там майже немає) медіями нашої столиці. Тому потрібен пошук інституційної моделі, яка б дозволяла цим різним формам українськости більш-менш нормально співіснувати, а не перебувати в стані перманентного і гострого конфлікту. У цьому плані федеральний устрій схоже найадекватніше відповідатиме сьогоднішній українській культурній гетерогенності, двомовності та відмінностям між реґіонами.

Потреба федералізації пояснюється не лише нездатністю сьогоднішнього Києва запропонувати культурну політику, прийнятну для різних реґіонів. Поза будь-яким сумнівом питання має також і виключно важливе політичне значення. Нинішня надцентралізована модель влади в Україні є головним елементом сьогоднішнього українського кланово-олігархічного авторитаризму, що переконливо засвідчили останні президентські вибори та референдум. Безконтрольне право Президента на свій розсуд призначати “губернаторів” повністю позбавляє політичний процес в реґіонах публічного характеру. Відтак, наприклад, у Галичині реальну владу отримують не партії, які на виборах здобувають найбільшу підтримку електорату, а політичні сили, наближені до тих чи інших осіб з президентського оточення, які подібним чином перетворюють реґіони у свої “вотчини”. На цьому тлі очевидною є повна відсутність адекватних приписів реґіональної політики у так званих національно-демократичних, а по суті західноукраїнських партій, що може бути ще одним свідченням глибокої кризи ідей та лідерів, яку переживає це середовище. Націонал-демократи, ще “паразитують” на західноукраїнському електораті, відстоюють максимально унітаристську форму державного устрою, яка перетворюється на головний чинник марґіналізації як самих цих партій, так і Західної України загалом, створюючи підстави для експансії в реґіоні російськомовних політичних холдинґів і кланів, які за умов відкритої публічної політики не мали б тут великих шансів на успіх.

Чи не найбільшим проявом вищевказаної неадекватности можуть служити розмови про необхідність так званого “львівського клану”, які, як не дивно, пропагують деякі адепти і представники демократичного крила галицького політикуму. Можна навести щонайменше дві причини, через які ідея “львівського клану” не витримує критики. По-перше, підтримка чи визнання ідеї “кланів” як певної форми організації політичної сцени в Україні означає по суті відмову від stricto демократичних процедур у функціонуванні політичної системи і погано в’яжеться з означенням цих партій як демократичних. По-друге, треба визнати, що за сьогоднішніх умов будь-який львівський клан завжди програватиме подібним угрупованням з Донецька чи Дніпропетровська, і не лише через слабші фінансові ресурси, але також не в останню чергу через свій “бандерівсько-націоналістичний”, а по нашому україномовний, характер. (Пригадую, в одному з інтерв’ю, яке давав Віктор Пинзеник українському телебаченню після свого першого призначення віце-прем’єром, йому поставили питання про те, чи не боїться він, що його “не поймут”, адже він того ... з Західної України). Це, однак, не означає, що галичани мають відмовлятися від створення сильного лобі в столиці.

Натомість здається важливим спробувати окреслити коло можливих стратегій, які б допомогли підвищити політичне значення Львова не шляхом апаратних і кулуарних домовленостей, але через конституційне закріплення широких прав реґіонів і перехід до федеральних принципів державного устрою. Першим можливим, хоча на сьогодні напевно утопічним кроком у цьому напрямку могло б стати відновлення діяльности Галицької Асамблеї, яка б одночасно сприяла інституційній консолідації реґіональної еліти та слугувала б форумом для вироблення і артикуляції реґіональних інтересів. Це особливо важливо сьогодні, коли “лучшие люди” так званої української політичної еліти вже вишикувалися в чергу для того, щоб здавати Україну нашому північному сусідові (ще одне, чи не найкраще підтвердження того, як мало в цій країні залежить від тих галичан, які вважають себе “батьками нації”), і коли існує реальна загроза знову відчути на собі всю привабливість панування “старшого брата”. Продовження політики покладання у всьому на Київ, без спроб ініціювати вироблення певних інституційних бар’єрів на рівні реґіону може призвести до дуже сумних наслідків. Єдиним шансом для західних українців вижити в цій державі є усвідомлення того, що вони не мають жодних шансів при сьогоднішній моделі влади. Трагічність ситуації, однак, полягає у тому, що у сьогоднішньої галицької еліти, здається, не залишилося ані часу, ані інтелектуальних ресурсів, не кажучи вже про політичну волю (це слово здається вже давно зникло з їхнього лексикону), для того, щоб усвідомити необхідність цих змін та намагатися щось робити у цьому напрямку.

Мовнокультурна українськість Галичини, яка зберігається, незважаючи на широку експансію російської масової культури, фактично підтримувану “українською” державою, і яка контрастує з російсько-совєцьким характером більшости інших реґіонів України, включно з Києвом, обертається сьогодні фактичною культурною та політичною марґінальністю Галичини у складі України. Однак саме ця марґінальність сьогодні, усвідомлена як власна іншість (інша мова, конфесійна приналежність, історична пам’ять), може, поки що гіпотетично, стати головною підставою для подальших змін в національній ідентичності західних українців. Концепція галицької іншости сьогодні достатньо приваблива, щоб стати новою ідеєю фікс чергового “фрустрованого покоління” західноукраїнської інтелігенції, а також перетворитися на суспільний міт із досі невідомими мобілізаційними можливостями. Власне ця достартова, “личинкова”, точка відліку нової ідеології залишає відкритим питання наскільки кав’ярняні і сальонові “центральноевропейські ревізії” частини галицьких інтелігентів є не лише ще одним виявом нашої провінційної меншовартости, а здатні стати справді прийнятною для ширших верств галицького суспільства альтернативою як приреченості на “украинский национализм” та “креолізацію”, так і “латиноамериканському” сьогоденню України. Інерція совєцької спадщини, прогресуюча суспільна анемія, а також “скромна привабливість” українського олігархічного авторитаризму залишають небагато підстав для оптимізму. Але потенційні можливості цієї альтернативи можливо і полягають в тому, що це остання ілюзія, яку ще можуть запропонувати сьогодні “позбавлені ілюзій” галицькі інтелектуали. Зрештою, Галичина, здається, залишилася не лише останньою утопією, а й “нашою останньою територією”, за яку таки варто спробувати поборотися. І хай допоможе нам у цьому дух найяснішого цісаря Франца-Йосифа.