Виступ на колоквіумі Кастельґандольфо улітку 1998 р.

© Збіґнєв Бжезінський, 1998

Через сто п’ятдесят років після “весни народів” – шаленого вибуху свободи, завдяки якому Европою поширились ідеї демократії, багато ідей, які ототожнювалися з тими подіями – а також із попередньою, але дещо віддаленішою в просторі Американською революцією – були сприйняті в ґлобальному масштабі. Здається, що після подолання в цьому столітті нацизму й комунізму демократія вже здобула доктринну перемогу і впевнено простує до політичного домінування.

Відтак ми сьогодні стали свідками безпрецедентного консенсусу в питаннях норм, які повинні панувати на міжнародній арені. На відміну від світу, який роздирали ідеологічні конфлікти, – а з цим ми мали справу упродовж більшої частини ХХ століття – нині існує ґлобальний, принаймні риторичний, консенсус, який передбачає наступні чотири, вельми загальні принципи:

Слід визнати, що це дуже неокреслені директиви, які можна інтерпретувати й застосовувати по-різному. Та все ж вони характеризують площину загального консенсусу, заснованого на фундаментальних принципах демократії. На цьому місці доведеться зупинитись і спитати, чи справді ці норми точно віддзеркалюють сучасну дійсність. Звісно, сьогодні більшість держав є представницькими демократіями (117 зі 191), один мільярд триста мільйонів людей (22%) живуть у вільних суспільствах, а наступні два мільярди триста мільйонів (39%) живуть у частково вільних суспільствах, і стільки ж, два мільярди триста мільйонів (39%) перебувають під владою відверто антидемократичних режимів. Ґлобальна ієрархія влади також чітко вертикальна: безперечно, зі Сполученими Штатами на вершині, а далі йдуть десь із півдюжини великих держав, які володіють атомною зброєю. Фінансова криза у Східній Азії та постійні злидні завдають серйозних клопотів, тоді як ґлобальні демографічні тенденції підсилюють вражаючу нерівність, коли йдеться про тривалість життя й рівень охорони здоров’я.

Як би там не було, не слід недооцінювати цього факту загальної згоди. Можливо, він є антиципацією нашого майбутнього. Можливо, він визначить нормативний стандарт у світі політики й тим самим відіграє роль формоутворюючого чинника. Ба більше, цей консенсус величезною мірою пов’язаний з безпрецедентною роллю Америки у світі після холодної війни. Адже Сполучені Штати є самоврядним суспільством, заснованим на верховенстві права; вони мають ринкову економіку; вони є піонером, коли йдеться про поширення наукових знань (від медицини через сільське господарство і до космічних польотів); і вони є єдиною ґлобальною наддержавою. Таким чином, міжнародну ситуацію визначають сьогодні три фактори: примат могутности Америки, ґлобальний успіх ідеї демократії, а також перемога ринкової економіки над етатистськими концепціями централізованої економіки. Ці фактори пов’язані між собою і впливають один на одного.

Вони також перебувають у радикальній опозиції до головних проявів політики ХХ століття. Це століття заслуговує, аби його назвали найзлочиннішим і найсмертоноснішим сторіччям в історії людства. У цьому сторіччі домінували утопічна пиха, фанатизм і безжалісний догматизм. Псевдораціональні концепції організації суспільства за тоталітарним зразком представлялися як обов’язкові для всіх взірці. Щоб реалізувати їх, самозвані творці історії взялися винищувати всіх тих, кого a priori визнали такими, що не піддаються ресоціалізації: в одному випадку відбір провадився за расовими критеріями, в іншому – за класовими.

Сьогодні ми можемо радіти з ґлобальної перемоги ідеї демократії. Але усе ж варто поставити питання, наскільки тривалою й безпечною є ця нова реальність? Чи означає вона початок нової історичної епохи, чи, радше, значною мірою залежить від випадкових обставин або навіть перебуває під загрозою? Це питання в першу чергу стосується співвідношення між ґлобальним лідерством Америки й ключовим зв’язком демократії з вільним ринком. Стосується вона також і цілком нової і все істотнішої проблеми: взаємодії між суспільним контролем і щораз динамічнішим розвитком науки, особливо коли йдеться про можливості перетворення, покращення, а можливо, й клонування людських істот. Підсумок: тріумф демократії залежатиме від того, як вона дасть собі раду з проблемами політичної влади, з проблемою злиднів – т.зв. соціальної справедливости – і зі складним етично питанням збільшення потенціалу особистости так, щоб не завдати їй при цьому шкоди.

Домінування проти демократії

Характеризуючи роль Америки в світі, часто кажуть про “гегемонію”, і в певному сенсі це влучна оцінка сучасного стану справ. Практично, на цьому історичному етапі перевага Америки є ключовим фактором на міжнародній арені. Військово-політичний аспект цієї тези можна легко перевірити: чи існує якась інша держава, про яку можна сказати, що раптове виведення її військ із Далекого Сходу, Перської затоки та Европи негайно призвело б до нечуваних негативних наслідків для миру у світі? А саме таким є стан речей з американськими військовими силами, розміщеними зараз у Південній Кореї, Перській затоці та Центральній Европі. Раптове виведення цих частин призвело б до практично неминучого вибуху війни в Кореї, до нового конфлікту в Перській затоці і до страшної дестабілізації й браку безпеки на европейському континенті.

Америка є водночас локомотивом ґлобальної економіки, країною, яка створює нові технології та генерує привабливу для усього світу культуру (чи добре це, чи зле – питання смаку), державою, політично заанґажованою до проблем безпеки й стабільности на всіх континентах земної кулі. Про жодну іншу країну такого не скажеш.

Проте, все це не означає, що Америка всесильна. У сучасному світі ми маємо справу з широкомасштабним політичним пробудженням, у зв’язку з чим виникають індивідуальні та колективні прагнення, які годі втілити. Можливості Сполучених Штатів контролювати цей динамічний процес обмежені, і само собою зрозуміло, що перевага не означає, наче Америка може наказувати іншим.

Ба більше, сама американська політична система не підходить для послідовного втілення ґлобального диктату. В Сполучених Штатах нелегко нагромадити кошти, необхідні для перспективних заходів на міжнародній арені, не кажучи вже про негативну громадську думку щодо застосування сили в закордонних ескападах. Американська демократична система за своєю природою ворожа до ґлобального тягаря імперської відповідальности. По суті справи, цілком можливо, що з часом внутрішня опозиція проти виконання Америкою ролі ґлобального лідера – і особливо проти того, що сприймається як “тягар” такого лідерства – буде зростати.

Чимало фактів вказують на те, що американці щораз більше відчувають стурбованість і навіть упередженість до ґлобальної заанґажованости Сполучених Штатів. ЗМІ дедалі частіше обмежуються внутрішньою інформацією, громадська думка чинить так само. Це явище пов’язане з експансією “багатокультурности”, внаслідок чого сьогодні в Америці все важче визначити спільне для всіх відчуття національного інтересу, яке ґарантувало б такий сам рівень стратегічної єдности, який ми мали в США під час ІІ Світової та холодної воєн. Ба більше, розповсюдження багатокультурности супроводжується дедалі більшим проникненням у маси того, що можна було б назвати “віртуальною реальністю”, і її постачає телебачення. Пасивна розвага усе частіше стає основним заняттям у повсякденному житті американців. Вищезгадані явища викликають тривогу: чи демократичне суспільство, яке спирається на нарцистичну масову культуру, зможе в майбутньому виконувати свої обов’язки, котрі є наслідком ґлобального лідерства.

Стримування анархії

Слід також зауважити, що в недалекому майбутньому – скажімо, за життя одного чи двох поколінь – ґлобальне лідерство Америки, радше, буде безумовним, і жодна велика держава не зможе з нею посперечатися. Навіть коаліція великих держав не мала б, напевно, достатнього потенціалу, щоб стати лідером замість Америки. Тож іще одним аспектом ключового для сучасності факту американської гегемонії є те, що єдиною альтернативою лідерству Америки є ґлобальна анархія, поступова втрата ґлобальної стабільности, ескалація міжнародних конфліктів – з усіма суспільними й політичними наслідками такого стану речей. Отже, на нинішньому історичному етапі Америка є “незамінною” ґлобальною силою, хоча в майбутньому її лідерство може бути підірване через головно культурні внутрішні чинники, що коріняться в її демократичній системі.

Належить також поставити істотне питання: чи теперішня ґлобальна перевага Америки може поступово перетворитися на якусь іншу форму тривалої міжнародної співпраці, яка б засновувалась на реаліях ґлобальної потуги, а не на ідеалістичних формулах ілюзорного світового уряду на кшталт Об’єднаних Націй? Якимось чином – поруч з Америкою як єдиною ґлобальною великою державою – треба було б залучити реґіональні великі держави до тривалої форми міжнародної співпраці, яка могла б стати підставою для стабільного процесу прийняття політичних рішень в ґлобальному масштабі. В який спосіб може виникнути така структура, не вступаючи в колізії з паралельним – хоча, можливо, лише тимчасовим – лідерством демократичної Америки?

В багатьох відношеннях саме такою є суть нинішніх проблем, пов’язаних з відносинами між Сполученими Штатами й Китаєм. Китай стає дедалі потужнішою силою в реґіоні. Тому й відносини між Сполученими Штатами й Китаєм набуватимуть дедалі більшого значення; по суті, упродовж життя одного покоління вони можуть стати найважливішими двосторонніми контактами у світі. У цьому контексті важко апелювати до арґументів, які підпорядковують процес формування американо-китайських відносин правам людини й приматові демократії. Можна сподіватися, що з часом у Китаї стане більше демократії, а разом з тим і поваги політиків до прав людини. Проте, потреба здійснення можливої стабільної міжнародної співпраці великих держав – як альтернатива конфлікту чи анархії – диктує тверезе й прагматичне визнання примату ґеополітичної стабільности. Таке поступання принципами може все ж негативно позначитися на шансах демократії, сприяючи легітимізації та закріпленню авторитарної влади.

Ґлобальній демократії може також загрожувати інший чинник міжнародної політики, а саме: розпорошення сил, пов’язане з розповсюдженням зброї масового ураження поміж дедалі дрібнішими суб’єктами світової політики. Не лише малі держави, такі, як Північна Корея, отримують щораз більший доступ до такої зброї, але цілком вірогідно, що в недалекому майбутньому фанатичні політичні організації можуть мати її у своєму розпорядженні.

В останні роки ми стали свідками того, що зростає страх перед ескалацією міжнародного тероризму. Найразючішим аспектом цього тероризму є його технічний анахронізм. Донині абсолютна більшість терористичних актів здійснювалася за допомогою інструментів, які легко придбати, і значною мірою ідентичних тим, які використовували анархісти сто п’ятдесят років тому. Більшість терористів надалі послуговується головним чином револьвером і бомбою. Єдиним актом міжнародного тероризму, пов’язаним з використанням більш рафінованої технології, було розпилення зарину в токійському метро. Малоймовірно, щоб терористи до безконечності виявляли таку стриманість, зважаючи на той факт, що тепер легко роздобути зброю масового ураження, бо цьому вже не стоять на перешкоді ані складна технологія, ані величезні кошти. Словом, якось у майбутньому світ може мати справу з ядерною партизанською війною.

Щоб запобігти такій небезпеці, необхідно буде зав’язати міжнародну співпрацю і впровадити засоби нагляду, які теж можуть суперечити приматові ідеалу демократії. Треба визнати, що американська політика протиставлення розповсюдженню атомної зброї лише позірно стосувалася однаково всіх. Насправді ж вона була селективною і преференціальною. Сполучені Штати відверто допомогли Великій Британії створити власну атомну зброю. Існують достовірні дані, що вони також таємно підтримували французьку атомну програму. Вони, безсумнівно, закрили очі на отримання атомної зброї Ізраїлем. Тож селективна й преференціальна політика нерозповсюдження атомної зброї не може бути надійним бар’єром для її розповсюдження. Це дилема, яку Сполучені Штати не зуміли розв’язати.

Справжня загальна політика нерозповсюдження атомної зброї мала б ґарантувати державам, які не намагаються володіти такою зброєю, безпеку від сусідів, котрі таку зброю матимуть. Ці ґарантії мусили б бути доволі жорсткими. Проте, сумнівно, що демократичні законодавчі органи дали б такі ґарантії, а вже точно американський Конґрес не надав би їх навіть тим державам, які вважаються доволі безпроблемними. Тимчасом, без таких ґарантій ґлобальна політика нерозповсюдження атомної зброї має більше спільного з політичною фразою, ніж з ефективними діями.

В цьому контексті єдиною практичною альтернативою була б спроба головних ядерних держав – у тому числі й авторитарних – вжити колективних заходів щодо стабілізації кількости арсеналів зброї масового знищення й обмеження її розповсюдження. Це, щоправда, вимагає відступити від принципів демократії на міжнародній арені і, безсумнівно, зміцнить ґлобальну ієрархію влади, яка не відповідає демократичним устремлінням.

Підсумок: імперативи відповідального використання ґлобальної сили – навіть у випадку демократичної Америки – за природою речей суперечать демократичним пріоритетам.

Економіка і соціальна справедливість

Стійка ефективність американської економіки та очевидний крах совєцької економічної моделі, що супроводжувався дискредитацією комунізму, породили у сфері ґлобальної економіки нову ортодоксію. Вільний ринок став новим догматом, а Мілтон Фрідмен і Фрідріх Гаєк сьогодні популяризують і навіть фетишизують нову віру. Взаємозв’язок і взаємозалежність вільного ринку й демократії визнається нині очевидним фактом.

Проте, фінансова криза на Далекому Сході, сигнали, які свідчать про економічне ослаблення і стаґнацію в Західній Европі, тутешнє безробіття, нездатність Росії й України швидко рушити вперед з реформами – все це дає привід для занепокоєння. Вже не здається таким очевидним, що ми володіємо обов’язковим для всіх рецептом вдалої трансформації економіки. Вже немає впевнености в тому, що те, що зроблено Польщею чи Естонією, можна автоматично й ефективно перенести на ґрунт інших посткомуністичних держав, які функціонують в цілком інших умовах і мають іншу історичну спадщину.

Так само, аж ніяк не очевидно, що демократичні зміни в азіатських країнах природним чином пов’язані з розвитком вільного ринку, ані що вільний ринок буде ґарантовано існувати в демократичних державах. Колізія обох цих порядків усе більше загрожує деяким державам Далекого Сходу. Особливо треба наголосити, що в багатьох частинах світу зростає стурбованість щодо ролі, яку виконують такі інституції, як Світовий Банк чи Міжнародний Валютний Фонд, коли йдеться про підтримку автентично справедливого й стабільного суспільства – насправді демократичного не лише в політичній сфері, але і в суспільно-економічній.

Не можна також іґнорувати той факт, що, незважаючи на ґлобальне економічне зростання, в останні роки спостерігається й порівняне зростання бідности. Статистика Світового Банку й ООН свідчить, що відсоток людей у світі, які живуть на межі бідности, не тільки не зменшився, але й істотно збільшився за останні тридцять років. Демографічний вибух, який триває і зараз – особливо в Азії, Африці й Латинській Америці – породжує дедалі більший неспокій щодо суспільно-економічної стабільности існуючих держав, особливо, зважаючи на концепцію обов’язкової взаємозалежности демократії та вільного ринку.

Навіть якщо Китай збереже свою напівавторитарну політичну систему, а водночас триватиме його економічне зростання, бідніші частини світу отримають альтернативну модель суспільного розвитку. Китайську модель можуть визнати – особливо у відсталих країнах світу – як егалітарнішу, а отже, привабливішу. На сьогодні ще надто рано судити про те, чи політична демократія, яка трималася в Індії впродовж останніх десятиліть, не буде доповнена егалітарнішою й ефективнішою економічною системою і чи взагалі в Індії збережеться демократія.

Підсумовуючи: проблема ґлобального зубожіння може стати дедалі більшим викликом для iunctim між демократією і вільним ринком.

Наука й ідентичність людини

І врешті, на обрії демократії з’являється третій виклик, який може виявитися найнебезпечнішим з усіх. Ми вступили в епоху, коли наука перестає бути лише інструментом контролю людини над зовнішньою реальністю і стає знаряддям підкорення внутрішньої “реальности” людини. Іншими словами, наука вже не задовольняється досягненням контролю над середовищем, в якому живе людина, але й отримує шанси значною мірою маніпулювати самою людиною. Досі історія людства полягала в постійному розширенні кола наукових знань і контролю над реальністю людською екзистенції. Щораз ефективніше сільське господарство, промислова революція, освоєння космосу – ось чергові етапи на цьому шляху.

Однак тепер найдраматичніші наукові відкриття дедалі частіше стосуються сфери, яку можна назвати “внутрішньою реальністю”, а саме сфери того, чим людська істота є і чим потенційно може стати. Ці відкриття супроводжуються величезними надіями. Збільшення тривалости життя людини є фактом. Усе частіше різні хвороби виявляються переможеними. Цілком виправдана також рефлексія над далекосяжними наслідками таких нових досягнень науки, як клонування людини, підняття рівня людського інтелекту і створення штучного інтелекту, не кажучи вже про такі другорядні проблеми, як втручання у фізичний вигляд. Як виглядатиме доступ до цих можливостей для людей з різних частин світу і з різних щаблів суспільної драбини? Хто скористається ними першим, і в якому обсязі? Чи не загрожує нам небезпека виникнення зовсім нового фундаментального поділу: на тих, хто скористається цим якнайбільше, і на тих, хто скористається якнайменше, що матиме також і серйозні політичні наслідки?

З’являються й інші, ще тривожніші питання. Хто і на якій підставі буде приймати рішення щодо правил користування цими новими можливостями? Хто визначить, наскільки далеко може заходити наука на шляху перетворення людини, зміни її зовнішнього вигляду й підвищення інтелектуального рівня? Хто вирішуватиме, чи можна створювати “напівштучні” людські істоти шляхом клонування? І чи яке-небудь з цих питань можна розв’язати демократичними методами, коли звичайна воля більшости є достатнім обґрунтуванням.

Вищезгадані проблеми вже викликають в Америці запеклі й навіть болісні суперечки. В Сполучених Штатах відбувалися політичні конфлікти у зв’язку з такою проблемою, як аборти. Під час цих конфліктів доходило до застосування сили й навіть до терористичних актів. За цим сум’яттям насправді криється філософська проблема визначення початку людського життя. Незабаром ми напевно матимемо справу з подібними конфліктами навколо евтаназії. Виникне дискусія на тему того, чи суспільство повинно піклуватися про життя все більшої кількости дуже старих, непродуктивних людей, яких утримує система соціальної опіки. Дехто напевно буде пропагувати евтаназію як форму суспільної політики. І очевидно, що це спровокує не лише політичні й економічні дебати, але й породить глибокі й болісні моральні дилеми. Буде нелегко знайти розв’язання цих етичних проблем, і сумнівно, що демократичний процес міг би відіграти тут першорядну роль.

Кожна дискусія на тему обґрунтованого використання науки з метою формування людського життя, а отже, прийняття рішень щодо його початку чи кінця – а незабаром ще й клонування – мусить породити питання, які стосуються фундаментальних етичних принципів. Хто, за яких умов буде уповноважений вирішувати, що є цілком недоречним, а що цілком слушним? Хто в демократичному суспільстві уповноважений робити філософськи обґрунтовані висновки щодо етичних принципів? Такі проблеми буде важко розв’язати ще й тому, що сучасне світове суспільство усе скептичніше ставиться до релігійних норм. На жаль, немає підстав вважати, що демократичні рішення в таких питаннях будуть неодмінно “етично” правильними. І все ж треба буде висловлювати якусь думку, бо в іншому разі прогрес науки змушений буде знайти власні відповіді. Якби так сталося, принципово етичні проблеми будуть розв’язуватися не людськими судженнями, – керованими етичною вразливістю, – а звичайним натиском геометрично прогресуючої науки, що дозволить маніпулювати людським життям і навіть “створювати” його, перетворюючи тим самим деяких людських істот на продукт науки.

Підсумовуючи: розвиток науки, яка зірвалася зі шворки, може загрожувати гуманістичним основам демократії – може знищити пошану до священности людської особистости.

Висновки

Америка – яка в багатьох аспектах є суспільною лабораторією людства – повинна зрозуміти, що її сучасна історична роль є перехідною. На Америці лежить обов’язок побудови інституційного запілля, яке дало б їй змогу поступово й безболісно позбутися ґлобальної переваги. Цей процес вимагатиме відповідального розподілу влади ґеополітично стабільним способом.

По-друге, економіка вільного ринку, якщо вона насправді хоче перемогти в ґлобальному масштабі, мусить бути дедалі чутливішою до гуманітарних питань. У світі, який все менше толерує соціальну несправедливість і ґлобальну бідність, економіка повинна демонструвати дедалі більшу соціальну відповідальність. Така чутливість мусить стати істотним чинником при прийнятті рішень в економіці і формуванні економічного розвитку поряд із результативністю та ефективністю. Цей обов’язок лежить переважно на міжнародних фінансових інститутах.

І нарешті, по-третє, колосальне значення має те, щоб наука була знаряддям, а не господарем людства. Якщо вона залишиться знаряддям, то повинна керуватися суспільними цінностями, які дозволять окреслити і напрямок її розвитку, і межі експериментів з людською природою. Це, безперечно, буде найважчою проблемою.

Попередні міркування схиляють до думки, що ще надто рано стверджувати з якоюсь мірою впевнености, наче перемога демократії в нашу епоху виявиться тривалою. Ми повинні усвідомлювати той факт, що демократичний консенсус, який поборов утопічну впевненість, котра формувала обличчя ХХ століття, може тепер поступитися місцем агностичному релятивізму, що приведе до страшного понятійного хаосу, суспільної деморалізації, політичного роздроблення й інтелектуальної дезорієнтації. Ґлобальна політична анархія – нині єдина альтернатива ґлобальній стабілізуючій могутності Америки – могла б у такому випадку знайти гідне себе доповнення в ґлобальній інтелектуальній анархії.

Переклала Наталя Чорпіта