зміст

© Ф.Фукуяма, 2000

Десять років тому я написав, що ми дійшли до кінця історії. Відтоді не трапилося нічого такого, що могло б змінити мої переконання. Ґлобалізація? Власне вона найбільше сприяє розвиткові ліберальної демократії.

На мою думку, існує така річ як політичний поступ – еволюція урядових установ і економік. Однак, метою цієї еволюції є не соціалізм, як це здавалося марксистам, а ліберальна демократія і капіталістична ринкова економіка. Неминучим наслідком реформування інститутів ліберальної демократії стане значне покращення становища. Саме це я мав на гадці, коли писав про кінець історії.

Сучасним виявом руху історії є ґлобалізація. Світ інтеґрується завдяки розвиткові технології, торгівлі й інвестиціям, завдяки обміну думками, який стимулює економічне зростання і створює підвалини для поширення демократії. Там, де розвивається економіка, неминуче поширюється демократія. Саме цей різновид прогресу – єдиний, який створює шанс розвитку для бідніших країн.

У останніх своїх книгах я міркував над основами культури як чинником, що творить сучасну демократію, адже добре відомо, як творити формальні установи, писати конституції й закони про вибори, творити систему судочинства і елементи ринкової економіки. Значно гірше ми усвідомлюємо, яким є культурний фундамент подібних інституцій і як вони діють.

Ключем до справи є те, що я б назвав суспільним капіталом. Суспільний капітал – це здатність спільноти до роботи в групах і організаціях, заснована на спільній системі цінностей. Суспільний капітал так само є підставою сучасної політики.

Він існує не в усіх країнах. Найкращий приклад – Европа. Добре дають собі раду такі країни, як Польща, Чехія та Угорщина, що мали культурне запілля, яке дозволило їм побудувати громадянське суспільство. Демократичні інституції потребують постійної підтримки з боку культури, суспільних вартостей. Тимчасом навіть дуже розвинені економіки недооцінюють значення моральних вартостей, які є основою суспільної солідарности.

“Великий шок” – моя остання книжка, де розповідається про те, що трапилося із суспільним капіталом у США та інших розвинених країнах, які перейшли з індустріальної епохи в інформаційну. У період від 60-х до 90-х років стрімко зріс показник злочинности, традиційна родина розпалася (у США одна дитина з трьох виховується у неповній родині), зрештою, зменшився рівень суспільної довіри. Усе це, на мою думку, спричинене прогресуючим індивідуалізмом, який пришвидшується завдяки розвиткові інформаційних технік.

Якщо йдеться про майбутнє, то я – оптиміст. Консерватори твердять, що єдині джерела суспільного капіталу – це релігія й історичні традиції; а відтак, якщо ми “розтринькаємо” цей капітал, то не зможемо його відновити. Я з таким поглядом не погоджуюся. Існує чимало джерел суспільного капіталу, починаючи від сучасної освіти. Люди, як сказав Аристотель, – це суспільні тварини, вони прагнуть жити разом з іншими, поділяти спільні правила, цінності та принципи. Як би сучасна технологія не послаблювала таких зв’язків, люди зуміють відродити їх у новій формі. У США часто кажуть, що ми “розтринькуємо” суспільний капітал, оскільки зникає чимало старих організацій і товариств. Однак на їхнє місце приходить щось нове, скажімо, Інтернет.

Ришард Капушцінський: Пан Фукуяма є прихильником ґлобалізації, активною рушійною силою якої залишаються Сполучені Штати. В Европі і країнах третього світу це явище зазнає гострої критики. І це зрозуміло, бо людям з бідних країн нічого продавати на вільному ринку, не лише в галузі економіки, але й у галузі науки та культури. У середовищі сучасних політологів живе переконання, що ми рухаємося до світового суспільства, окреслюваного формулою “20 на 80”. Це означає, що 20% людства належатиме до розвинених суспільств, які нав’язуватимуть решті світу власні моделі розвитку, інші 80% будуть виключені з прогресу, і поки-що немає жодного виразного проекту, що ж з ними зробити. А ті 80% складають майже 5 мільярдів людей.

Френсис Фукуяма: Я не знаю країни, яка не могла б принаймні щось запропонували ґлобальній економіці. У 1955 році Корея мала нижчий дохід на душу населення, аніж Конґо. У 80-і економіка Кореї стала дванадцятою у світі. Корейці почали від того, чого їм не бракувало – від дешевої робочої сили і бажання працювати. Таким чином вони прилучилися до ґлобальної економіки. Саме ґлобалізація дає біднішим країнам шанс швидко розвинутися. Ті, хто не захоче брати участи у перегонах, залишиться позаду.

Формула “20 на 80” не видається мені правильною. Китай, де мешкає 1/5 населення світу, від 1978 року дуже швидко модернізується.

Запитання із зали: Чи ваша книга “Кінець історії” не суперечить тезам “Конфлікту цивілізацій” Семюела Гантінґтона?

Френсис Фукуяма: Я написав дуже критичну рецензію на “Конфлікт цивілізацій”. Я гадаю, що гіпотези Гантінґтонова і моя насправді не пасують одна до одної. На думку Гантінґтона характерною рисою ґлобальної політики стане поділ вздовж культурних ліній. Він недооцінює інтеґруючого впливу ґлобальної економіки і того, як вона впливає на політику. Ґлобальна політика стимулює економічний розвиток країн-учасниць, а розвиток сприяє ліберальній демократії.

Ймовірність того, що між Францією та Німеччиною або США і Канадою розпочнеться війна – рівна нулю. Це означає, що світова політика виглядатиме інакше, аніж в минулому, що ми матимемо значну смугу миру, а більшість країн конкуруватиме між собою, вдаючись не до військових, а до багатьох інших засобів.

Військове суперництво існуватиме й надалі у недемократичній частині світу. Можливо, будуть ще війни між демократіями і недемократіями, як, скажімо, між Іраком і США. Погляди Гантінґтона актуальні тільки в окремих частинах світу.

Запитання із зали: А що із завершенням ґлобалізації?

Френсис Фукуяма: Ґлобалізація – безконечна, бо її ніхто не контролює. У планових економіках був хтось, хто очолював уряд і говорив, для прикладу: “Ми повинні виробити сто мільйонів тон сталі”. Ґлобалізація ж є результатом взаємодії мільйонів людей в усьому світі. Вони втілюють власні цілі, спільно створюючи систему, зорієнтовану на впровадження інновацій, а це, в свою чергу, служить їхнім приватним цілям. Ґлобалізація така ж багатолика, як і ті люди, котрі беруть в ній участь.

Інша важлива проблема пов’язана із розвитком інформаційних технологій. Ґлобалізація є не лише економічною, а й культурною інтеґрацією. Тут не йдеться про сам лиш Інтернет, але й про факси, телефони, телебачення – низку техтонологічних змін, які породили стрімкий наплив інформації. Ці процеси переважно незворотні. Можна відмежувати свою країну від торгівлі, міжнародного обміну; значно важче побудувати загати від інформації. Це зручно не для всіх. Є чимало людей, котрі люблять, коли хтось стоїть на чолі і каже, що можна робити, а чого – ні. Сьогодні ж ми зазнаємо інформаційного бомбардування з різних джерел по всьому світі, і ніхто цього не контролює. Це одна з причин побоювань частини людства перед ґлобалізацією.

Запитання із зали: Що ви думаєте про плани імплантації людям ідентифікаційних чіпів? Чи помічаєте ви загрози, пов’язані із можливістю ґлобального контролю за людьми?

Френсис Фукуяма: Я не маю жодних планів імплантувати собі щось в голову. Звичайно ж, розвиток інформатики будить неспокій коли йдеться про охорону приватної недоторканости. Сучасні комп’ютери знають про нас значно більше, аніж нам здається. У США, де чимало фірм провадить бази даних, які містять потаємну інформацію, ця проблема гаряче обговорюється. На мою думку, необхідно прийняти відповідні закони про захист інформації.

Як би там не було, інформатика виявилася не настільки придатною для тотального контролю, як це припускали раніше. Якщо ви пригадаєте книгу Джорджа Орвелла “1984”, то в ній ідеться про телебім. Усі мали своєрідний екран на стіні, завдяки якому можна було бачити певні образи, але водночас за людьми завдяки цьому екранові підглядав центральний комп’ютер у міністерстві інформації. Завдяки цьому керівництво знало все про суспільство. Це – вища форма диктатури.

Сучасним аналогом телебіму з роману Орвелла є персональний комп’ютер. Кожен може мати його у себе вдома і пересилати будь-яке зображення через Інтернет. Однак, наслідки цієї технології зовсім не такі, як пророкував Орвелл. Комп’ютери служать не стільки контролю за особами, скільки перебігу інформації.

Запитання із зали: Яким повинно, на Вашу думку, бути місце Католицької Церкви у ліберальній демократії, адже Церква дуже часто ставить під сумнів окремі її елементи, зокрема, коли йдеться про звичаї.

Френсис Фукуяма: Я захищаю роль Католицької Церкви у структурі демократії. Семюел Гантінґтон якось зауважив, що 3/4 країн, де на зміну авторитаризмові прийшла демократія, – це католицькі країни. Від 60-х років Церква, яка раніше вороже ставилася до демократії, встала на її бік.

Церква має дуже принципову позицію у питаннях абортів, евтаназії, контролю за народжуваністю, оскільки вони стосуються сфери людської гідности. Але це аж ніяк не суперечить демократії. Просто, ми маємо справу з іншою позицією у плюралістичних дебатах. Пишучи книжку про біотехнології, я проаналізував енцикліку Папи, присвячену розвиткові техніки. Папа займає дуже виважену позицію. На думку Папи, сучасна наука утверджує гідність людської особистости.

Запитання із зали: Молоді поляки є більшими оптимістами, аніж старше покоління. Чи можна змінити його мисленну настанову?

Френсис Фукуяма: У багатьох суспільствах песимізм є самовтілюваним пророцтвом. Саме схильність до ризику відрізняє Сполучені Штати від Західної Европи. Мені здається, що польська культура ближча до американської, аніж французька чи німецька. Скажімо, пам’ятаю 80-і роки, коли під час мандрівок Німеччиною я зустрічав поляків, котрі приїздили туди торгувати. Ці люди були страшенно підприємливі і творили фундамент нової системи свободи. Це одна з причин, чому Польщі вдалося значно більше, аніж Росії чи іншим країнам Східної Европи.

Запитання із зали: Яке ваше ставлення до масової культури?

Френсис Фукуяма: Масова культура – демократична. Однак, у багатьох країнах є снобістичні еліти, яким хотілося б контролювати усе те, що інші читають чи дивляться. Одні твори видаються частині людей зробленими зі смаком, а інші вважають їх огидними. Проте, значно важливіша проблема полягає в тому, аби визначити, чи існують такі аспекти масової культури, які призводять до зростання злочинности та занепаду родинних вартостей. Три найважливіші теми сучасного кіно – секс, насильство, наркотики. Я переконаний, що така масова культура збільшує кількість соціальних проблем.

Єдине, що тут можна вчинити, – апелювати до здорового глузду людей, котрі продукують подібні фільми, аби вони були відповідальнішими, аби думали над тим, що роблять.

[Скорочений запис дебатів, які відбулися 20.11.2000 у Варшаві з нагоди публікацій книги Френсиса Фукуями “Великий шок” у польській філії видавничої групи Бертельсманна.]

Переклав Андрюс Вишняускас