зміст

© D.Cohn-Bendit, 2000
© taz, 2000, #6287

Сьогодні у Европи існує шанс втілити мрію, яка зародилася 50 років тому. Ми не маємо права змарнувати його, бо у певному сенсі об’єднана Европа перебуває сьогодні на роздоріжжі.

Якщо Европа повинна і далі рухатися по шляху до справжнього політичного союзу й стати чимось більшим, аніж найзвичайнісінький адміністративний апарат, якщо ми хочемо втілити омріяну візію майбутнього европейських народів, то вже зараз необхідно виставити стрілки на наступні 50 років.

Для цього Европа повинна розвиватися у взаємозв’язку: всередині – шляхом функціонального зміцнення інтеґрації, назовні – шляхом пришвидшеної інтеґрації центрально- та східноевропейських держав.

Але, насамперед, Европа повинна поставити собі декілька запитань: питання про власну ідентичність та майбутнє, а також питання про ідентичність та майбутнє европейців. Останні два питання дуже тісно взаємопереплетені і стосуються усіх европейців: тих, які мешкають у Европі сьогодні, і тих, які народяться завтра, аборигенів, переселенців та їхніх нащадків.

Що таке Европа, хто такі европейці? Европа 2000 р. – це Европа, яка тільки-но починає сама себе усвідомлювати. Це Европа, яка поступово стає чимось більшим, аніж банальною географічною одиницею, конгломератом конкуруючих національних держав чи зоною вільної торгівлі із частково спільною валютою.

Чому так трапилося? Бо сталися певні історичні катаклізми, і европейці зуміли зробити з них висновки та по-новому глянути на своє майбутнє.

Консенсус творців Европи

Минуло всього лиш 50 років відтоді, як творці Европи, інспіровані Шуманом, Моне, Аденауером та Ґаспарі, почали виходити за рамки моделі національної держави та міркувати над перспективою европейського поєднання. Вони раз у раз поверталися думками в минуле, до часів II Світової війни, в якій Німеччина зазнала нищівної поразки. Проте, старі европейські потуги – Британія та Франція – також відчули, що їхні можливості обмежені: перемогу над нацистською Німеччиною вони здобули у союзі з новими потугами – США та СССР. Ба більше: пролунав останній дзвінок, який сповістив про кінець колоніалізму і про болюче прощання із статусом всесвітньої влади. Так чи інак, вони були змушені сконцентруватися на Европі, і жодна з них уже не могла домінувати у цьому процесі. Саме це, а також поразка Німеччини, створили передумови для формування демократичного та рівноправного ладу на старому континенті і провістили годину народження европейської ідеї інтеґрації – з огляду на поділ континенту, спершу у Західній Европі.

Втрата могутности залишила Франції та Німеччині – цим двом старим центральноевропейським державам – лише дві можливості: зближення або конфронтацію. Після жахливих подій двох світових воєн, які відбулися у період всього лиш 50 років, висновок був тільки один: мир через інтеґрацію, а інтеґрація розпочалася в галузі економіки, де це було найлегше зробити.

Отож, спільні інтереси були цілком очевидними, потрібно було лише знайти спільний знаменник, на який могли б покликатися народи Европи, колишні вороги, певне бачення того об’єднання, якусь основу для взаємної ідентифікації.

Враховуючи досвід панування нацистів у Німеччині та реалії Совєцької імперії, післявоєнна Західна Европа зробила антитоталітарний вибір.

Будь-яка дискусія про обидві тоталітарні системи неминуче наражається на звинувачення, наче вона применшує значення того чи іншого феномену, порівнюючи їх, чи навіть заперечує їхню неповторність.

Це абсолютна помилка. Кожну з цих систем слід розглядати окремо і сприймати їх як унікальні явища. Особливість нацизму як тоталітарної системи полягала у спробі винищення цілих народів, ці дії були санкціоновані та підтримані суспільством, позаяк більшість поділяла нацистські переконання. У Совєцькому Союзі сили, які спершу були носіями духу емансипаторської етики, прагнучи подолати бідність і соціальну нерівність, дуже швидко перетворилися у систему пригноблення та винищення, у суспільство сексотів і переслідуваних.

Проте, незважаючи на вищезгадане, незважаючи на цілковиту відмінність багатьох аспектів життя у порівнюваних системах, незважаючи на різний масштаб терору та відмінність ідеологічних засад, обидва тоталітарні режими були схожі у запереченні індивіда та його цінності, створенні перешкод для його розвитку, підпорядкуванні індивіда та маніпулюванні його долею на розсуд влади, переслідуванні парламентської системи і демократичного розподілу влади.

Натомість, повоєнні суспільства Франції, країн Бенілюксу, Італії та Німеччини пов’язувала фундаментальна згода щодо поваги до індивіда, створення умов для його вільного розвитку у демократичному солідарному суспільстві. Ця згода і визначила спільний знаменник: ми, европейські країни, пов’язані між собою прагненням до самовизначення народів і кожної окремої людини на антитоталітарній основі.

Погляньмо ще раз на цей експеримент: Німеччина та Франція – дві країни, які, крім спільних воєн, більше нічого не пов’язувало, – зуміли узгодити спільну основу для спільного майбутнього.

Цим першим зародком міцного сьогодні европейського союзу став проект, який окреслив високу планку вимог для потенційних учасників. Вони повинні були усвідомити і визнати неоднозначність взаємних образ, які ці країни могли подолати лише спільно.

У 1944 Альбер Камю сказав: “Ви говорите Европа, а в уяві постає країна солдатів, склади із збіжжям, промисловість-служниця, дух, яким легко маніпулювати... Для Вас Европа – це той простір, де Німеччина відіграє доленосну роль. Для нас Европа – це той ґрунт, на якому вже 20 століть відбувається найдивовижніша пригода людського духу”. Камю сумнівався, що Німеччина колись зможе дистанціюватися від цієї позиції.

Хорхе Семпрун через 50 років описував зовсім інший образ німців у Европі, який, мабуть, є осердям їхніх сьогоднішніх европейських переконань: це єдина европейська країна, яка пережила, перестраждала і самокритично підійшла до спустошливих наслідків двох тоталітарних режимів XX сторіччя. Семпрун приходить до висновку: “Досвід, який робить історію Німеччини трагічною, водночас дозволяє їй стати на чолі демократичного та універсального розвитку европейської ідеї. Вперше не має значення, хто це усвідомлює, чи німці, чи голландці, чи французи, чи якийсь інший европейський народ”.

Промовлена дорешти думка Семпруна мала б звучати так: Европа зобов’язана зробити висновки з останніх 50, 100, двох тисяч років і втілити у життя мрію про мир і справедливість. Лише тоді ми знайдемо справжню відповідь для майбутнього.

Конституція об’єднаної Европи

На сьогодні об’єднана Европа складається з 15 держав, які згуртувалися навколо моделей економічної співпраці та миру, щоб уже тепер забезпечити своїм громадянам вільну торгівлю, безпечні зовнішні кордони та чимало прав.

Проте, треба рухатися далі; щоби відповідати своїй історичній ролі, Европа повинна стати чимось більшим, аніж просто торговельним об’єднанням із різним рівнем добробуту всередині і ще більшою різницею на зовнішніх кордонах. Якщо Европа і надалі має бути ґарантом миру, соціальної справедливости, свободи, прав людини, екологічної виважености і стабільности, то вона повинна включити в себе й інші европейські країни, водночас поглиблюючи інтеґрацію сьогоднішніх держав-учасниць. Цей процес має стати незворотним.

Для цього Европа повинна погодитися на спільну европейську конституцію, я в цьому твердо переконаний. Якщо Европа хоче стати чимось більшим, аніж звичайним плетивом багатосторонніх угод, якщо Европа хоче реально існувати у полі спільних інтересів – починаючи від зовнішньої, оборонної та економічної політики, але обов’язково виходячи поза рамки цієї політики, – якщо Европа дійсно хоче стати втіленням суспільства миру та порозуміння між народами, то їй для цього необхідна власна конституція.

Прошу правильно мене зрозуміти: я вважаю, що така конституція не призведе до посилення еврократизму, а якраз навпаки, стане важливою, навіть вкрай необхідною передумовою для Европи індивідів і культур.

Европейська конституція повинна передусім включати два аспекти:

– по-перше, самовизначення европейців щодо цінностей, на які вони орієнтуються. Досягнення згоди щодо головних цінностей, які об’єднують Европу та сприяють витворенню ідентичности – починаючи від обіцянки творців Европи про дотримання миру і економічної єдности аж до ґарантій соціальної держави. Така згода мала б стати свого роду Magna Charta, европейським каталогом основних цінностей і прав.

– по-друге, Европа потребує робочої моделі, плану. Запевняю Вас: існуюча ситуація, коли усі питання, які належать до компетенції Ради Европи, еврокомісій та европарламенту, повинні вирішуватися консенсусом, засадничо хибна. Така конструкція нездатна навіть вирішити проблему поглиблення існуючого союзу, не кажучи вже про прийом нових членів. Европа повинна облаштувати свій власний суверенітет, визначивши межі інституційної компетенції.

Створення европейської конституції – це те завдання, яке Европа неодмінно повинна поставити перед собою. Її слід було б прийняти до 2005 року, ще до моменту прийому нових членів. Це нагальна потреба – вже сьогодні ЕС має певні проблеми, і без вдосконалення своєї структури він не “переживе” розширення кількости країн-членів.

Поза тим, дискусія навколо конституції могла б сприяти і іншому процесові: для того, щоб створити всеохопну і прийнятну базу европейської Magna Charta на наступні 50 років, потрібно вже зараз залучати країни-кандидати до дебатів про засадничі домовленості Европи.

Тому ми не маємо права втрачати час і повинні прискорити европейську дискусію навколо конституції! Це стосується і мене особисто. Тому дозвольте викласти Вам свої міркування.

Як я вже згадував, Европа – це не лише мирний економічний простір, Европа сьогодні – це політична форма антитоталітарної коаліції народів.

Суспільство солідарности

Ба більше, на відміну від США, фундаментальний консенсус у Европі має інший характер: відповідальність усіх, держави за кожного зокрема.

США також засновані на вільному, антитоталітарному фундаментальному консенсусі. Проте їхня свобода є дуже ліберальною, вона “жорстка”: США вважають однією з головних своїх чеснот існування рівних можливостей для індивідуального розвитку особистости, і в той сам час погоджуються на те, що в їхньому суспільстві існує кричуща нерівність між індивідуумами, існують жахливі злидні та бідність.

Европа у цьому сенсі цілком інша, можливо причину варто шукати в історії класової боротьби, в історичному досвіді, який навчив европейців, що добробут більшости здобувається у боротьбі, і тому соціальні здобутки варті того, аби їх захищати. Европейське розуміння справедливости вимагає соціальної системи для тих, хто не в змозі успішно розвивати свою особистість.

Соціальна демократія повсюдно практикується у Европі, суспільство солідарности є частиною европейської самосвідомости від північного узбережжя до Сицилії у різних формах і під різними іменами. Цей фундаментальний консенсус народів Европи описує її ідентичність, а водночас є мобілізуючим (стимулюючим) фактором.

Соціальна демократія обов’язково повинна знайти своє відображення у европейській Magna Charta, адже вона є суттєвою складовою політичних компонент Европи, які виходять за межі вільної торгівлі. У цьому аспекті Европа стоїть перед складним компромісом між націями-державами (Staatsgesellschaft), такими як Німеччина чи Франція, та громадянськими суспільствами як-от Сполучене Королівство, яке є передовсім суспільством договору. В принципі це можливо, бо нації-держави дедалі більше переконуються в здатності індивідів та соціальних груп дотримуватися договору, а громадянські суспільства на прикладі Англії розуміють необхідність міжнародних конвенцій з прав людини.

Проте, Magna Charta має не лише конституційний ефект, вона залучає европейців до втілення проекту: вони повинні визначати, чим буде займатися ця спілка, на яку досьогодні зизують оком. Magna Charta служитиме насамперед зміцненню політичного виміру Европи. Як ідея, а водночас як проект.

Такі політичні завдання може втілювати тільки політичний союз, єдність якого утримує конституція і хартія про права людини.

Европа повинна втілювати свої европейські інтереси

Новітня історія довела: без політичного виміру Европа ніколи не матиме тієї влади, яка б могла їй ґарантувати свободу та мир, принаймні на власному континенті. За усвідомлення цієї істини, до якої европейці та Европа прийшли крізь страждання війни у колишній Югославії, чимало европейців заплатили життям.

У цій війні Европа не була політичною силою, вона не могла втрутитися, зупинити чи припинити війну, позаяк континент залишався роз’єднаним та розділеним. Різниця у національно-державних інтересах окремих европейських держав призвела до того, що єдина европейська позиція, не кажучи вже про єдину европейську політику, просто не існувала. Успадковані міжнаціональні пов’язання – Франції та Сербії, Німеччини та Хорватії – зробили неможливим подолання цього конфлікту у площині політики.

Роз’єднаність має фатальні наслідки. Тоді як Европа, йдучи слідом за Німеччиною, визнала Хорватію як незалежну державу, був змарнований унікальний шанс вирішити на перспективу успадкований конфлікт на Балканах.

Визнання незалежности Хорватії та її прагнення вийти із складу Югославії не було помилковим. Але суттєвою помилкою стало неврахування при цьому багатопланових проблем національних меншин. Кордони між Хорватією, Боснією та Сербією, насамперед проблема етнічно сербської чи мультиетнічної Країни, яка територіально знаходиться на території Хорватії, або захист косівських албанців, які мешкають у Сербії: все це потребувало докладнішого та делікатнішого підходу.

Прагнення Сербії до створення держави виключно за етнічним принципом було цілком виправдано відхилено, але схвалення цього принципу щодо Хорватії було помилковим.

Европа мусила вимагати широких правових ґарантій для етнічних меншин, а не наражати їх на небезпеку вигнання та переслідувань. Не виключено, що можна було б уникнути подальшої війни, а вже з певністю – трагедії Сребреніци.

Европа була зобов’язана, перш ніж визнавати незалежність нової держави, перевірити міру її готовности.

У цьому сенсі Европа повинна була б визнати, що, крім національного, існує також етнічний суверенітет, який допускає втручання задля блага людей також і поза національно-державними кордонами.

Цей досвід гіркий, але тим важливіший урок: европейські інтереси – це щось більше, ніж сума національно-державних інтересів. Дефініція такої Magna Charta, або по-іншому названого фундаментального договору про цілі европейського об’єднання, є засобом, який відразу зміцнить політичний вимір Европи.

Призначення Хав’єра Солани на пост уповноваженого ЕС з питань зовнішньої політики та безпеки було символічним проміжним кроком, на жаль хибним: представник Европи не може просто призначатися европейськими урядами, він потребує власної европейської леґітимації і повинен мати статус комісара ЕС.

Европі потрібні демократичні леґітимні европейські інституції

Другу важливу вимогу до европейської конституції, поряд із Magna Charta, окреслив німецький міністр зовнішніх справ у своїй промові в Берлінському університеті Гумбольдтів, яка заслужено привернула до себе увагу: Европа повинна займатися не лише питанням розширення, але й негайно реформувати свою структуру, інакше вона не функціонуватиме.

Европа 15-ти вже майже не функціонує: принцип консенсусу (одностайности) блокує всі спроби поступу; европейська виконавча влада повинна стати чимось більшим, аніж чиновною бюрократією, покликаною плекати національні інтереси. Вона повинна стати провідною політичною силою Европи.

Для цього варто було б передати компетенцію Ради демократично обраній на законних підставах Комісії. Парламент контролює Комісію, а европейський суд ґарантує дотримання европейського права. Розподіл влади, демократична леґітимність – це та дискусія, до якої Европа повинна залучити европейців.

Европа терміново потребує дискусії про конституцію. Її розпочав Йошка Фішер, і цю дискусію треба провадити далі.

А тепер я скажу, яким чином Европа повинна розвиватися, якщо вона не хоче застигнути у цілковитому паралічі, а хоче зберегти перспективу.

Я бачу наступну модель:

Европейська законодавча влада складається з двох палат. Перша палата, Европейський Парламент, обирається шляхом прямих виборів. Цей парламент має законодавчу владу: все, що в інтересах Европи, обговорюється та вирішується тут. Але тільки це, адже послідовно дотримується засада субсидіарности. Все, що не перебуває у европейській компетенції, залишається у компетенції національних або реґіональних парламентів. Цей поділ необхідно послідовно втілювати в життя.

Як вчить історія, політики схильні виходити поза межі своєї компетенції, тому їх потрібно контролювати. Контролюючою інстанцією, як на мене, повинна бути друга палата – вона є ґарантом субсидіарности. До другої палати не обирають прямим всенародним голосуванням, до неї входять представники національних та реґіональних парламентів. Ця друга палата, подібно до американського Сенату, обиралася б не у відповідності до демографічної пропорції, а паритетно і виконувала б функцію репрезентації суспільств окремих держав та їхніх інтересів.

Прошу зауважити наступне. Обидві палати формуються не урядами – йдеться про парламентарів, обраних виключно народним голосуванням. Таким чином, не лише зміцнюється їхня демократична леґітимність, але водночас міцнішає самоідентифікація людей з їхніми представниками. Ця самоідентифікація та взаємний діалог між громадянами та інституціями майбутньої Европи мали б однозначно зрости.

Як судова влада і ґарант европейської конституції европейський суд буде облаштований та посилений таким чином, що він зможе контролювати всю европейську державність, звертаючи особливу увагу на дотримання визначеної конституцією компетенції тієї чи іншої комісії, а також на дотримання конституційних прав громадян.

Европейський уряд

Найважливішим інструментом майбутньої Европи буде її уряд.

Надалі европейський уряд не орієнтуватиметься більше на національні інтереси різних держав-учасниць, а матиме зобов’язання лише перед европейськими інтересами. Я вже згадував у зв’язку з війною у Боснії, що для Европи означає захрясання в національних штампах – занепад.

Це суттєва відмінність сьогоднішньої Европи: Европейська Рада, яка зараз фактично виконує роль европейського уряду, по суті представляє різні національні інтереси і не бачить себе інакше.

Тут сидять англійські, німецькі, італійські, французькі члени уряду, які насамперед думають про перемогу на майбутніх виборах і про те, як продемонструвати власному виборцю те, що вони тримають Европу на короткій шворці. У гострішій формі це виглядає так: складні та неприємні рішення (ключове слово тут – аграрна політика) приймає Рада, але після повернення додому громадянам розповідають про жахливі рішення, які знову прийняв Брюссель. Брюссель виступає чимось абстрактним, інкарнацією еврократизму – абсолютно непроникної поверхні Европи. Це не може бути фундаментом европейської політики та европейських інтересів.

Тому на місце Ради має прийти сильна комісія – в якості европейського уряду. Комісія, яка справді мислить европейськими категоріями. Вона зможе звільнитися від зв’язку з державною політикою окремої держави і стати потужним інструментом на службі в Европи.

Але для цього вона потребує кардинальної реформи: комісари не можуть більше de facto бути депутатами від національних урядів. Вони повинні отримати ширшу леґітимність, аніж просте призначення, а в майбутньому комісари потребуватимуть справжньої демократичної леґітимности.

Існуюча ситуація ставить їх перед такою ж дилемою, що й Раду: занадто сильно пов’язана вона з національними інтересами, а з точки зору европейських народів недостатньо леґітимована і визнана.

Погляньте на президентів Комісії: як Ви гадаєте, чи багато з них посіли б цю посаду, якщо б були прямі вибори? Недостойні махінації навколо їхнього призначення не ведуть до зростання довіри та леґітимности серед европейців. Це також не дає змоги президентові Комісії провадити дискусію з національними урядами. Проте, це вкрай необхідно, якщо Европа прагне набути значущости у порівнянні з іншими.

Тому я виступаю за кардинальну реформу комісії. Це мало б, з одного боку, зміцнити уряд ЕС, а з іншого, – забезпечити її відданість европейським інтересам. Водночас, европейський уряд повинен перетворитися з простої адміністративної верхівки у політичний провід.

Для цього він потребує демократичної леґітимности. Потужний, функціональний уряд, який огляду на европейські інтереси стоїть не нижче, а поряд або й понад національними урядами, повинен заручитися підтримкою народу.

Леді та джентельмени: президент Об’єднаних Штатів Европи

Тут мені уявляються два шляхи:

– або прямі вибори президента Комісії за посередництвом виборщиків у кожній державі-члені;

– або вибори за списками.

Американська модель заслуговує на увагу ось чому: повноваження демократично обраного на законних підставах президента не поширюються на справи федеральних штатів, його потенціал зосереджений власне у галузях зовнішньої, соціальної політики, політики охорони навколишнього середовища та безпеки.

Американського президента обирають призначені за результатами виборів електори (виборщики). Їх визначають пропорційно до величини штатів-учасників. Якщо адаптувати цю систему до европейських умов, то на першому етапі виборів у національних державах мали б обиратися виборщики. На другому етапі вони обиратимуть президента Европи.

Інша модель могла б виглядати таким чином: водночас із традиційними національними виборами за списками (завдяки яким розподіляють 600 парламентських місць у Европарламенті) можна було б подати і другий голос: за кандидата у президенти.

Цей другий голос виборці віддавали б за список, чинність якого поширювалася б на усю Европу, тобто транснаціонально. У такому списку консерватори погодяться на єдиного кандидата – щоб не образити нікого з чинних політиків, назву для прикладу діючих осіб з европейського минулого – скажімо, Гельмута Коля. Соціал-демократи вчинять аналогічно, вони можуть, припустимо, запропонувати Феліпе Ґонсалес, зелені... ну, Ви і так знаєте.

Таким чином, участь у голосуванні братимуть усі европейці, вони визначатимуть, з одного боку, склад парламенту, а з іншого – через европейські списки – майбутнього президента ЕС. Чільний кандидат найуспішнішого списку і стане президентом ЕС.

Президент у погодженні з Радою формуватиме кабінет, тобто свій уряд, комісію і пропонуватиме її склад на затвердження европейському парламентові.

Всенародний волевияв: драма й демократія

Завдяки всенародному волевияву европейські структури, по-перше, посиляться, порівняно з національними, по-друге, буде досягнуто необхідного рівня драматизації европейської політики: населення зможе впливати на формування европейських інституцій, а останні, в свою чергу, матимуть більше леґітимности. Про Европу дискутуватимуть широкі народні маси, і, що важливо, вони не будуть переобтяжені національними інтересами, а зосередяться на всеевропейському вимірі.

Для мене само собою зрозуміло, що змальована мною конституція та нова европейська політична культура мала б надати реґіональним інституціям та парламентам особливі права, насамперед право на ініціювання вільного волевияву европейців.

Дуже суттєво, щоб новосформульована конституція стала предметом дискусії у всіх державах-членах та була винесена на всенародний референдум. Я маю на увазі власне всенародний референдум, а не парламентське голосування, бо лише за підтримки своїх народів Европа зможе рости. Саме у цьому випадку европейські народи мали б змогу визначати свою долю.

Якщо якийсь народ відхилить конституцію, ну що ж, він не увійде до союзу. Це, мабуть, буде сумно, але так буде, бо Европа аж ніяк не є утворенням, яке ґвалтує окремі народи.

Такий всенародний референдум став би не лише мобілізуючим фактором, він би допоміг европейській громадськості здійснити прорив. Принципово треба зауважити, що політична драматизація европейських рішень та вибори зумовлять формування такої европейської громадськости і створять передумову для функціонування европейської демократії.

Для того, щоб досягти мети і створити єдину та сильну Европу, треба вже зараз брати ініціативу у свої руки. Я вже згадував про те, що цей процес внутрішньої реформи має бути завершений до моменту прийняття майбутніх членів, отже, ймовірно, до 2005 року, аби Европа була готова до цього завдання.

Ідеї, нещодавно висловлені комісаром з питань розширення ЕС Ґ.Фергойґеном, не лише сповільнюють цей процес, вони насамперед абсурдні і породжують небезпечні упередження. Негайні оплески, власне з Австрії, одразу ж виразно проілюстрували ці побоювання. Пропозиція провести голосування щодо кандидатів на вступ до ЕС суперечить европейській ідеї солідарного суспільства. Вона є протилежністю прямої демократії.

Що означає осердя Европи?

Ми бачимо, що низка европейських процесів потребує часу: потреба організаційної реформи вже давно визнана, процес відбувається вкрай повільно і незґрабно. У процес інтеґрації треба внести динаміку. Варто запитати себе: хто братиме участь у такому динамічному процесі?

Відповідь дуже проста: всі зацікавлені члени ЕС. З огляду на історію, ймовірно, що спершу ними будуть країни Бенілюксу, Франція, Італія та Німеччина, і що у Великої Британії виникнуть певні труднощі з цим процесом. Це результат насамперед евроскептицизму британців, зумовленого острівним розташуванням та історичною формою громадянського суспільства: Сполучене Королівство не має конституції, воно і без неї чудово функціонує.

Але, зрештою, Европа неминуче буде покращена і без активної участи британців. І якщо британці не мають наміру співпрацювати, то цей процес відбуватиметься і без них: тоді і питання про ядро Европи переді мною не стоїть. Бо насправді ініціатором – це мій досвід десятиліть у політиці – ніколи не виступає загал. Але дуже часто раніше чи пізніше до ініціаторів долучаються інші, і колись можливо долучиться і Велика Британія. Власне тоді, коли ми зуміємо подолати політичні та культурні відмінності між громадянськими суспільствами та націями-державами.

Отож, суть проблеми я вбачаю не у дискусіях навколо осердя Европи, а, насамперед, у праві активно працювати задля розбудови Европи, і саме тепер. Проте, передумовою для такої діяльности мала б стати европейська конституція, яка визнавала б рішення більшости.

Етнічний суверенітет

Якщо ми прагнемо обійти національно-державну дилему політики інтересів, рішення більшости абсолютно необхідне.

Це не рівнозначно втраті національного суверенітету. Якраз навпаки: зміцнення европейського суверенітету на основі спільного консенсусу щодо цінностей призведе до іншого, вищого рівня суверенности. Якщо етнічний масштаб є основою европейської політики саме у такому сенсі, як це описує Magna Charta, то подальший розвиток національного суверенітету забезпечено. Европейський суверенітет залишиться водночас і етнічним суверенітетом, вірним ідеалам, покладеним в основу европейського єднання: створити у Европі соціальне, антитоталітарне та екологічно свідоме суспільство. Таке суспільство дало б рішучу відсіч пануючим неоліберальним тенденціям. Під питання в такому разі була б поставлена не ринкова економіка, а персоніфікація ринку та його законів.

Новий европейський суверенітет передбачає, з одного боку, можливість втручання громадськости, а з іншого боку – контроль та вплив на формування цього суверенітету. Лише той, хто зуміє перенести европейські громадські інтереси в політичну площину, зможе поставити европейську бюрократію на місце.

Аби тут не виникло непорозумінь, я наголошую, що не йдеться про відміну національного суверенітету, а про його розвиток. Проте, національний суверенітет має свої межі. Якщо частині населення загрожує знищення, то чинности набуває понадетнічний суверенітет, який у такому разі є не лише леґітимним, але й зобов’язаним втрутитися, не зважаючи на національно-державну політику та тиранію.

Такий консенсус і етнічний суверенітет, який на ньому базується, дозволить відповідним чином сформованій Европі у конфліктах, подібних до югославського, виступати на захист миру як єдине ціле і вчасно.

Ба більше, я вважаю нагальною потребою, щоб у майбутньому допомога надавалася на основі цього консенсусу і відповідно до цього масштабу гармонізувалася і дистанціювалася від національно-державних інтересів.

Европейський етнічний суверенітет дозволяє переслідувати подібні цілі та настоювати на їх втіленні також і потойбіч кордону об’єднаної Европи, і в Африці, і в Европі.

Принципово варто зауважити, що окремі европейські держави – і великі, і малі – сьогодні дедалі важче дають собі раду із власним суверенітетом. У галузі політики безпеки, валютної та екологічної політики, навіть щодо певних аспектів соціальної політики, захист европейського суверенітету як спільного суверенітету залишається за Европою.

Формувати ґлобалізацію соціально-екологічно

Хочу коротко зупинитися на темі зростаючої ґлобалізації у світі. Власне, з огляду на бурхливу ґлобалізацію ринкового господарства, роль Европи у світовому масштабі варто переосмислити. Гадаю, що лише Европа – тобто ЕС – володіє субстанцією та політичною силою, аби втрутитися у цей розвиток, пом’якшуючи та структуруючи його. Насамперед йдеться про соціально-екологічне кшталтування ґлобалізації.

Звичайно ж, світову торгівлю треба вреґулювати, світові фінансові трансакції скерувати, а ринки відкрити на користь країн, які розвиваються. Зараз ми маємо міжнародні конвенції про захист навколишнього середовища – Ріо, Кіото і Гааґа описують етапи цієї нової світової орієнтації. Ми маємо міжнародні конвенції, які захищають трудящих, рівні права для жінок, права дітей. Всі ці міжнародні конвенції необхідно інтеґрувати у міжнародні домовленості Світової Торгової Організації задля врегулювання світового ринку. Тому при переговорах із СТО ЕС повинен відстоювати соціальні та екологічні ініціативи, щоб СТО не атрофувалася до інструменту великих концернів. Виступи по цілому світі – як, наприклад, у Сіетлі – проти СТО, страх перед ґлобалізацією та її несправедливістю, варті нашої уваги. Справедлива соціально-екологічно орієнтована світова торгівля є заповіддю даного моменту і повинна стати европейською програмою – fair trade та етнічні інвестиційні фонди підприємств, які відчувають екологічні та соціальні зобов’язання щодо майбутнього, ощадливе ставлення до ресурсів та екологічні об’єднання – це ключові поняття, які б я хотів внести у цю дискусію.

Хочу додати ще одне. Де написано, що за світло, за газ і нафту ми повинні платити у доларах? Хіба це не вияв політичної слабкости ЕС, що ми не можемо набути такої економічної потуги у світі, аби наші партнери були змушені приймати евро як альтернативу до долара. Якщо ми вже мусимо підтримувати фінансово Росію, то розрахунки за поставки газу та нафти можна було б провадити в евро. І так само треба діяти крок за кроком при підписанні угод про співпрацю та асоціацію з Іраном та Алжиром.

Лише політично рішуча Европа, яка виступає як самоусвідомлена політична сила, яка володіє необхідними для цього структурами, зможе тривалий час витримувати політичну та культурну перевагу США.

Пенсійні фонди, вільний капітал та спекулянти завжди втікають до начебто сильнішого. Цю спіраль політичного, економічного та культурного підпорядкування США необхідно зупинити, і ми повинні стати рівноправними партнерами.

Демократія у світовому масштабі з одного боку живиться всезростаючим ґлобальним верховенством права, яке уособлює новий міжнародний суд у Гаазі, з іншого боку – включенням світових ринків у систему еґалітарних соціально-економічних стосунків без економічної домінанції.

Кордони Европи

Тут ми підходимо до центрального запитання. Якщо ці цінності претендують на універсальність і якщо, засновуючись на цьому, повинні втілитися европейська інтеґрація і процес розширення, – хто може брати в ньому участь?

Навіть, якщо Европа зміцніє і визначиться із своєю ідентичністю, то вона не звільниться від процесу розширення. В історичному аспекті все було доволі просто: Европа простягалася від Атлантики до Залізної Завіси, а Туреччина як член НАТО також була її частиною. Із розвалом Совєцької імперії ці кордони виявилися застарілими, і Европа справді повинна по-новому визначитися. Прийняття центрально- та східноевропейських держав не за горами. Із завершенням переговорів про кандидатів упродовж наступних років, ці держави стануть членами ЕС? А що далі? Що з Румунією, Молдовою, Україною, Білоруссю та Росією?

Безумовно, ці країни географічно і культурно є европейськими країнами – крім Росії, яка накриває ледь не всю Азію. Чи цього визначення достатньо, аби описати зовнішні кордони ЕС? Гадаю, що ні, це неможливо. Тому Европу треба сприймати як реальну політичну силу, обов’язком якої є підтримка ґеополітичної стабільности.

Прийняття Росії до ЕС на тлі інтеґраційних процесів у европейських країнах виключено. Росія завелика для Европи: її проблеми, її неоднорідність та її одновимірність Европа не зможе подолати. Інтеґрація Росії може зашкодити функціональній здатності европейських інституцій. Крім того, Росія не може бути інтеґрована до політичної федерації через свої ґеополітичні владні зазіхання. Мова може йти про утворення інших ґеополітичних сусбистем біля Европи. В одній з таких субсистем центром буде Росія. Крім того існуватимуть інші субсистеми навколо Середземного моря.

Я сформулюю це різко, але чітко: Росія повинна існувати по сусідству з ЕС. Її треба підтримувати та сприяти, разом з іншими колишніми країнами СНД з подібними труднощами, вона просуватиме вперед відповідні інтеґраційні процеси, але вона не може бути частиною Европи, оскільки, як я вже сказав раніше – своєю фактичною владою та величиною Росія порушить рівновагу в Европі.

Комунікуючі субсистеми

Таким чином, Україна та Білорусь поки що повинні дистанціюватися від европейської інтеґрації, бо інакше Росія опиниться у повній ізоляції. Замість цього, як я вже згадував, ці країни, а також Росію та інші колишні совєцькі республіки, треба підтримувати у процесі створення власної ідентичности. Вони повинні стати ґарантом стабільности в східноевропейському та центральноазіатському просторі, щоб забезпечити тут мир і безпеку.

На мою думку, цю модель варто застосовувати і в інших реґіонах світу: економічно та політично гармонізувати інтеґровані одиниці, які декларують спільні інтереси та підтримують одне одного. В басейні Середземного моря варто підтримувати інтеґрацію Маґрибу та східного Середземномор’я з Ізраїлем задля створення в майбутньому реґіональної субсистеми, а, скажімо, у Західній Африці – інтеґрацію зони CFA з Ґаною та Ніґерією.

Така теорія паралельних великих субсистем може втілитися лише в тому випадку, коли нові кордони не будуть мурами, а залишатимуться відкритими для дрібного та великого прикордонного руху.

Тоді національні інтереси відійдуть на задній план, а зміцниться етнічний суверенітет та реґіональні особливості. Ось модель, яка найбільше користи принесла б Африці: нарешті були б подолані колоніальні кордони, відбулася розбудова різних культурних ідентичностей, у той час як значно простіше було б запобігти реґіональним конфліктам.

Туреччина: Баґдад чи Барселона

Напевно, такий процес буде складним, однак освіжаючим для Туреччини. На шляху европейської інтеґрації щодо Туреччини необхідно дотримати обіцянку про її участь у процесі европейської інтеґрації. Проте, необхідно поставити найважливіше запитання: чи ви готові брати участь у процесі інтеґрації, керуючись европейським каталогом цінностей, який передбачає дотримання прав людини? Лише при наявності ствердної відповіді Туреччину можна було б прийнята до Союзу.

Дискусія у турецькому суспільстві уявляється мені таким чином: Чому власне Европа? Хіба політичний союз у східному Середземномор’ї з Йорданією, а також Ізраїлем, Сирією та Єгиптом, не є кращим рішенням для Туреччини. Подібна констеляція цілком можлива упродовж наступних 50 років, коли зовсім по-іншому будуть визначені стосунки з Кавказом та Росією.

І для ЕС, і для Туреччини питання про кандидатство не рівнозначне рішенню про вступ чи констатацію готовности до вступу. Всі учасники повинні це чітко артикулювати. Але кандидування – це історичний шанс зміцнити політичну стабільність у всьому Середземноморському просторі.

Тому перед Туреччиною постає врешті запитання: Баґдад чи Барселона – обидва шляхи можна прослідкувати, обидва напрямки містять певний потенціал та можливості.

Барселона означала б для Туреччини перелом традиційного кемалістського фундаменталізму. Вона б мусила зважитися на реґіональну децентралізацію, в тому числі й на зміцнення курдського самоврядування всередині Турецької держави. Баґдад, натомість, означатиме посилення кемалістського централізму та авторитаризму – і відмову від Европи.

Европа залежатиме від імміґрантів

Дозволю собі на закінчення ще одне зауваження: Европа є простором для імміґрантів. Історично склалося так, що цього вимагає як економіка, так і демографія. Без імміґрантів Европа не зможе обійтися. Імміґрація пожвавлює народи, і це історична реальність і банальний висновок.

Але як нам, Европі, вигнати злих духів, породжених страхом перед імміґрантами? Як нам діяти, щоб не повторити фатальних помилок імміґрації 50-річної давности? Тоді ми замовили дешеву робочу силу, а прийшли люди.

Імміґрація – це складний та тривалий процес для обох сторін. Імміґрація означає, і ми усі це повинні усвідомити, що приходять люди, – звідки б вони не прибували, – які певного дня стають европейцями, частиною Европи.

Ми потребуємо імміґрантів, проте, не йдеться лише про комп’ютерних фахівців, які приїдуть до нас по Green Card, аби стати в пригоді саме тепер. Той, хто говорить про “корисних” імміґрантів, натякає, що існують і “шкідливі” імміґранти.

Дискусія, яка зараз триває в Европі, насамперед у Німеччині, про “корисність” є фатальною і неправильною. Імміґранти не є ані “добрими”, ані “поганими” – ні в сенсі людському, ні в сенсі виконання певних функцій. У середовищі не-імміґрантів також трапляються добрі та погані люди, комп’ютерні експерти й дилетанти – so what (то й що).

Це все нагадує філосемітське твердження, наче євреї не є поганим, але вибраним народом – зрештою, жоден народ не має такої кількости нобелівських лауреатів. Це невірно: євреї не є народом нобелівських лауреатів, так само як вони не є народом банкірів.

Жан Поль Сартр сформулював це дуже добре. Він зауважив, що антисемітизм буде подолано лише тоді, коли євреїв будуть сприймати тими, ким вони є: такими ж людьми як і ти чи я, поліцаями і злодіями, медсестрами і повіями, нобелівськими лауреатами і дурнями. Так само і з імміґрантами.

Імміґранти потрапляють у суспільні умови, до яких вони мусять пристосуватися так само, як місцеве населення. Цей процес відбувається дуже нерівномірно по обидва боки, і суспільство може витримати його лише тоді, коли все добре організовано від дитячого садка, помешкання і до щоденної праці.

Тут хочеться ще раз підкреслити наступне: біль еміґрації, біль, коли ти покидаєш свою Батьківщину не можна недооцінювати: кожний імміґрант покидає друзів і батьківщину в пошуках щастя в чужій країні. Він потребує часу, щоб адаптуватися до нової культури та оточення, він обов’язково мусить вивчити іншу мову. Без мови він ніколи не досягне порозуміння.

Европа врешті повинна визнати, що потребує імміґрантів. Тому вона повинна до них пристосуватися і бути готовою до них.

Радикальні праві в Европі, які через свій страх перед майбутнім переважно нападають на чорних, цього ще не втямили. Всі демократи повинні їм пояснити, що імміґранти – частина нас усіх. І що їхня присутність є бажаною. Для цього необхідна фундаментальна згода всіх демократів. Той, хто ставить під сумнів таку згоду, насамперед це стосується політиків, підтримує терористичні акти правих радикалів. Він їх леґітимізує, замість того, щоб чітко артикулювати, що вони стоять за межами суспільства.

Процесом імміґрації необхідно відповідально керувати. Нам потрібні закони про імміґрацію, які чітко ілюструють назовні і всередині, що імміґрація є важливим для Европи фактором.

Окрім того, цілком незалежно від якихось утилітарних міркувань, нам потрібне гармонізоване европейське право про шукачів притулку. Ґарантія політичного притулку для переслідуваних за переконання є частиною суттєвого принципового консенсусу всіх европейців: це частина европейської культури, і саме так це треба розуміти й боронити.

Саме тому право на політичний притулок – це суттєва складова европейських цінностей та ідентичности, а відтепер і необхідна частина европейської Magna Charta на шляху до стабільно мирної та справедливої Европи.

Дозвольте мені завершити словами Бенджаміна Франкліна, людини, яка першою підписала американську Декларацію про незалежність і була винахідником громовідводу.

Розумна людина пояснює нам, що навіть нібито мудрі люди, коли вони стикаються з феноменом імміґрації, випадають з ролі і втрачають здоровий глузд:

“Кількість білих в усьому світі доволі мала. Вся Африка чорна або темна, також і Америка, крім тих, хто туди приїхав. В Европі іспанці, італійці, французи, росіяни та шведи мають темний колір шкіри. Німці також мають темний колір шкіри, за винятком саксонців, які разом з англійцями складають основну масу білого населення на земній поверхні. Я б хотів, щоб їх було більше”.

Для мене Европа – це візія, мрія, одна з останніх утопій, за які варто боротися. Я переконаний, що ідея конституційного патріотизму, яку для Німеччини сформулював Юрґен Габермас, підходить навіть більше для Европи. Через пропозицію европейської конституції, яка ще має заслужити цю назву, ми даємо европейським народам можливість, ідентифікувати себе з Европою.

Тому я думаю, що і дискусія, і референдум про таку конституцію є передумовою для европейського ново(у)творення. Громадська дискусія посилює суспільну свідомість і робить можливою політичну ідентифікацію.

У цьому сенсі я є европейським патріотом – патріотом конституції.

Переклала Софія Онуфрів