зміст

© L.Deborog, 2000

Бартоломей

Коли секретарка подала мені візитну картку Александра К. Новаковського, я здивувався. В якій справі славетний маляр, котрий мешкає десь у провінції, потребував би допомоги віце-міністра культури, який відповідає за поліграфічний комплекс? Я увімкнув камеру у приймальні. На канапі сидів ... Кшиштоф. Давній приятель, з яким ми не раз пиячили, разом вчилися, конспірували, мріяли про нову, велику Польщу... Потім він опинився у опозиційному політичному таборі, редаґував престижну газету, а невдовзі після референдуму кудись зник... Щоправда, Кшись дійсно щось там малював.

Я звелів запросити його. Він з порога почав:

– Впізнав, сподіваюсь?

– Звичайно ж... Отже той славетний Алекс Новаковський – це ти?

– Ну, не знаю, чи такий вже славетний... Напевне, відомий. Але це справді я. – Помовчавши хвилину, він продовжив. – Дивуєшся? Воно й справді, я не хвалився своїми рисунками... Але в мене незле виходило ще коли ми вчилися.

– А що тебе привело сьогодні?

– Не прийшов Мугаммад до гори, попензлювала гора до Мугаммада... Зазирнув по старій дружбі.

– А конкретніше? – спитав я. У відповідь він ледь посміхнувся:

– Слово не горобець... Тобі подобаються мої кліпси?

– Це через верблюда? – завершив я фразу тим самим тоном. Такі тексти не забувають. Звичайно ж, Кшись не мав ніяких кліпсів... Я занепокоївся не на жарт – коли він боїться підслуху в моєму кабінеті, то його прохання, певне, не так легко буде виконати. А перед ним я був у неоплатному боргу.

Ми зустрілися ввечері, в занедбаному барі на Тархоміні. Тут, у моїй старій дільниці, я почувався безпечно. Мій гість також. У барі сиділа закохана пара, кілька нероб, продавець наркотиків, два івани, котрі тільки й чекали на команду... Нормально. Кшиштоф також не почувався не в своїй тарілці, хоча колись, коли ще мешкав у Варшаві, оминав подібні заклади і подібне товариство. Я запитав його про це.

– Знаєш, там, де я живу, на цілу околицю тільки дві кнайпи, а товариство... Так, ніби не знаєш, як тепер на прикордонні.

Я знаю. Усі спроби ущільнити південний і східний кордон не давали жодного результату, через нього напливали хвилі міґрантів з половини світу, шукаючи шлях до ЕС. Над деякими районами держава цілковито втратила контроль, там панували банди контрабандистів.

– А де це ти живеш? – спитав я знічев’я, хоча, ясна річ, уже встиг перевірити.

– За Дуклею, в горах.

– Доволі небезпечні місця. Не боїшся?

– Як для кого. Тебе в цій дірі ніхто не зачепить, мене в моїх околицях – теж.

– То й добре. Так яка в тебе справа? Якщо хочеш перебратися до Варшави, можу допомогти прописатися, – почав я.

– Коли б я сюди захотів повернутися, то купив би собі ділянку і збудував будинок. Найгарніший у місті. Ні, Серґо, не в тім річ.

Повертаючись додому, я відчував страх і огиду. Те, про що просив Кшись, суперечило законові. Таки дурнуватому законові, але він був частиною Національного Ладу Польщі, а я був співтворцем цього Ладу – і пишався цим. Але не можна ж відмовити старому приятелеві.

Александр

Дорогою додому я все міркував, чи Серґо справді мені допоможе. Після десяти років на вершинах влади мало що зосталося від старого приятеля Серґіуша, котрого звали Реґалом, бо він кохався у музиці реґей, аж поки не перестав її любити. Бартоломей С. Томашевич, член Головної Ради Польського Руху, колись він був одним з творців успіху цієї партії на европейському референдумі, а сьогодні опинився на узбіччі – всього лиш віце-міністр у другорядній галузі. Своїм другим іменем, під яким його усі знали в студентські роки, він не надто нахвалявся ... невдовзі певно знову до нього повернеться. Ще трохи, і воно знову стане en vogue... Я шкірою відчував його невдоволення: ще в роки конспірації він не раз казав – але тільки за чаркою – що буде прем’єром.

Насправді мені потрібен не стільки він сам, скільки його пашпорт. Дипломатичний пашпорт, який звільняє від будь-якого контролю... Брудний потяг віз мене усе ближче до моєї долини, родини, коней, образів. Долини, яку я вирішив покинути. Як і свою вітчизну.

В пам’яті виринув день референдуму. Я голосував за Европу, без надмірного ентузіазму, переконаний, що це нічого не дасть. Через пів року після президентських виборів, виграних генералом Обядовичем, антиевропейські настрої сягнули зеніту. Не без вини Брюсселю, який доволі незграбно намагався скомпроментувати нового президента, Польську Національну Церкву примаса Торуньчика та Польський Рух, а за вступ до ЕС “агітував” нас новими дискримінаційними митами і погрозами запровадження віз. Пам’ятаю ейфорію на вулицях, коли були оголошені результати, промову президента, котрий тоді вперше з’явився на люди в кунтуші та при шаблі, пам’ятаю привітання, з яким одразу ж звернулася до нас Рада Президентів Слов’янського Союзу... Я плакав перед телевізором.

Через кілька днів Бартек був призначений комісар-президентом Варшави, а я відмовився від усіх публічних функцій, подав у відставку з посади редактора “Звястуна” і полишив рідне місто. Я вирішив не чекати доки мене зацькують. Він не зумів би мені допомогти – надто глибоко я був утягнутий у проевропейську кампанію, а його позиція у Русі не була аж такою вагомою. Зрештою, я й не хотів нічого... Треба уміти робити висновки з поразок.

Напевне Бартек гадав собі, що я виїхав із Польщі з першою хвилею, як і чимало інших. Тимчасом я купив собі шмат землі в Бескидах, побудував будинок і серйозно зайнявся малярством. Уже тоді відомий – щоправда під псевдонімами – як комп’ютерний графік, я вирішив зайнятися справжнім малярством. Творити щось таке, чого не знищить відсутність електричного струму чи поява носіїв інформації нового покоління, увічнити той набуток, який випрацював, вправляючись з комп’ютером. А тепер я вирішив еміґрувати. Сам я може й міг би побути громадянином Всеслов’янського Союзу – але своїм дітям я такої долі не бажаю.

Та, як би там не було, я мушу забрати з собою Мірин портрет. Можна залишити тут усе, що завгодно, але не його. Закон про охорону національної культури забороняв вивозити будь-які твори мистецтва – навіть організувати виставку за кордоном було вкрай непросто. Що ж, я собі якось давав раду... Найцінніші полотна давно вже чекали мене в Европі, у банківському сейфі. Решту пороздаю тим, хто мені симпатичний, парочку копій і безнадійну мазанину демонстративно спалю на очах у запрошених журналістів, і не тільки наших... Але цей портрет я мушу врятувати, вивезти його, чого б це не коштувало. Чи приїде Серґіуш до мене в гості? Чи допоможе мені у цій єдиній справі?

Бартоломей

Міра... Я її майже не знав. Велике, бурхливе кохання Кшиська, ще зі шкільних років. Здається, вони хотіли одружитися після захисту диплому, але вона розхворілася... А потім був некролог у газеті. На наші співчуття Кшиштоф ошкірився: робіть своє діло, а в мої справи не пхайтеся. Ми його більше й не питали ні про що.

Дорога на південь не була аж такою важкою. Однак я здивувався, що поліцейський на виїзді з Кросна отетерів, дізнавшись, що я їду сам у такому доброму автомобілі.

– В той бік, пане міністре, їздять з охороною. З військовими. Хіба хто має ґляйт.

– Ґляйт?

– Еге ж, тих, з-за перевалу. Чужим туди небезпечно потикатися.

Я втямив, чому Кшись записав номер мого службового опеля. І сенс відповіді на запитання, чи не боїться він, що ми візьмемося за його бескидський рай:

– А Романістану із столицею в Римановій не хочете? Спробуйте но тільки заїстися з нашими хлопцями, то буде вам нове Придністров’я чи ще яка Клайпеда.

Небавом за Дуклею водій заблукав. Ми натрапили на цигана, котрий гнав п’ятірко коней, він не тямив по-польськи, але мав стільниковий телефон. Хтось, до кого він потелефонував, розпитавши цигана, де ми знаходимось, оповів як їхати далі.

За п’ятнадцять хвилин ми уже були на місці. Кшись чекав нас, попереджений, на ґанку. Перед віллою, точніше фільварком з колонадою, якийсь юнак працьовито обробляв колоду, з якої виступали контури скульптури.

– Син? – спитав я.

– Ну що ти! Моєму найстаршому дванадцять. Це Ігор, здібний скульптор... Щиро кажучи, він справжній геній, але ще трохи дітвак. Я потрохи допомагаю йому, як митець митцеві.

За обідом я зауважив образ над каміном із зображенням жінки середнього віку, але бузсумнівно – не дружини Кшиська. Жінка була на когось схожа, на когось знайомого... Та й справді, – на Міру. Це що, саме той портрет? Але ж Міра померла, не доживши й тридцяти...

Ми пили каву. Діти кудись повіялися, Ельжбета зайнялася своїми справами. Я дізнався, що вся долина належить Кшиштофові, він власник якоїсь незрозумілої спілки, розводить тут коней, що почало уже давати зиск. Я запитав його про цигана, котрий трапився нам дорогою.

– Так, він у мене працює. Напевне, Міклош. Я запросив їх сюди з Угорщини. Чудові знавці коней, тільки трохи нарікають на наші пагорби... Хочуть збудувати кірху, треба буде розтрясти капшука.

– Кірху?

– Кальвіністи. Тут така мозаїка...

– А ти до якої конфесії належиш? Бо я ж, сам розумієш, зобов’язаний ходити до національної...

– Ну, що ж, пане міністре... Ти мусиш вдавати з себе католика, а я у ці складні часи волію вдавати невіруючого. Тобі, напевне, важче... Мене тут вважають безбожником і римські католики, і національні, тож маю спокій і від тих і від інших. Православні також національні, тільки трохи інакше... Якось припленталися єговісти – я вигнав їх втришиї, а громаді їхній пообіцяв подати до суду. Тепер відчепилися. І від мене, і від родини.

– А насправді? – запитав я спантеличено. Той, колишній Кшиштоф ставився до питань віри дуже серйозно.

– А насправді Бог єдиний, і людям ніколи не вдасться його поділити. Як би їм цього не праглося. Елькин племінник, уяви собі, священик, староримський. Іноді приїжджає до нас, іноді ми їздимо до нього у Краків. Це й є наша справжня Церква, наші святощі...

Вбігли діти, вони чогось хотіли від батька, я залишився сам. Почав знову придивлятися до портрета. Портрет також придивлявся до мене. Справді. Це не був ефект “стеження очима” за глядачем, жінка дійсно дивилася на мене. А перед тим на Кшиштофа, на Яся, коли той вбіг у кімнату, а то знову в вікно. Вона... Цур тобі, пек! Та ж це тільки портрет. Дошка, вкрита фарбами!

Я підійшов до образу, торкнув раму. Не дерево, камінь. Ледь-ледь діткнув образу. Фарба. Я пересунув руку на плече, одягнуте у темно-сірий костюм. Воно видалося мені теплішим, аніж тло. Торкнувся шиї, і одразу ж відсмикнув руку. Не тому, що шия була виразно тепліша, а тому, що Міра виразно скривилася: не чіпай!

Але це неможливо! Це ж тільки портрет, мертвий образ! Я не насмілився знову підняти руку. Сів у фотель. Риси обличчя зм’якли, жінка дивилася кудись убік, очі уникали мого погляду.

Коли Кшиштоф повернувся, я спитав його:

– Це той портрет? – Він не заперечував. – Як ти цього досягнув? Адже навіть комп’ютер не може створити чогось такого... ну, щоб образ реаґував на те, що ти чиниш?

– Вона зреаґувала... Дуже сердито?

– А я там знаю... Та ніби ні, – відповів я машинально.

– Вона тебе, Серґо, ніколи не любила. Цього не можна змінити.

– Ти говориш про неї так, наче вона жива. Але ж це тільки портрет, технічний фокус.

– Може й портрет. Може й фокус. Але, аж ніяк не технічний. Це й справді базальт і фарба. Не питай, як я це зробив, якою ціною. Я ніколи нікому цього не розкажу.

– Не запатентував?

– Дива не можна запатентувати.

– Я не вірю в дива.

– В цьому твоя помилка, Хомо невіруючий. А колись же ж вірив...

– Ти знову про політику!

– Еге ж. Ну, то як, забираєш?

– Забираю. Тільки запакуй її добре. – І тільки вночі, в авто я втямив, що сказав “її”, наче йшлося про людину. Нелеґального міґранта, котрого я мусив перевезти контрабандою у валізці. А потім згадалися слова, які він сказав мені на прощання, уже напідпитку:

– Зрештою, кожен з нас має те, чого прагнув від життя. Ти – владу, я – мистецтво. От тільки Польщу десь по дорозі ми загубили. Обидва.

Александр

Міра лагідно дивилася на мене. Вона не ревнувала мене до дружини, до дітей. Напевне, навіть полюбила мою родину... Їй не подобалося, коли я впивався, але вона розуміла, що іноді треба, а іноді – варто. Так як сьогодні. Певно, вона також не ображалася на мене за Бартка, котрий – старий жонолюб – одразу поклав на неї оком.

Я його трохи жалкував. Може я занадто гостро зреаґував на його вмовляння не їхати на еміґрацію?

– Діти ростуть, – сказав я. Хочу, аби вони жили у більш-менш нормальному світі.

– У феміністичному демолібералізмі, – заперечив було він.

– Може й так. Краще вже марксизм-фемінізм, аніж конфуціанський сталінізм. Таки дійсно, всього лиш менше зло. А знаєш, чому менше? Бо він не такий суцільний. Залишається більше простору для таких, як я.

– Ти кажеш про дітей... Що, не хочеш, аби вони були поляками?

– Як схочуть, то будуть. Принаймні вони залишаться европейцями. Твої будуть недокитайчатами. А онуки розмовлятимуть всеслов’янскою мовою і зубритимуть сорок тисяч гієроґліфів.

Його напевне трохи розібрав алкоголь, Серґо несподівано сказав:

– А знаєш, ти таки мав нюх... Щонайбільше через рік-два будемо у Союзі. – Завагавшись на мить, додав наче ледь іронічно, – будемо великою державою.

– Як васали Пекіна?

– Далися тобі ці китайці? – урвав він, ковтнув віскі, а далі продовжив цілком серйозно: – Усе вірно, ти був правий. Хто б міг подумати, що все так скінчиться?

– Треба було читати “Звястуна”, поки не стало пізно.

Серґо кивнув. Може він читав мою газету, а може й ні, але не міг не знати, що перед референдумом я усіляко намагався втовкмачити усім просту альтернативу: або Европа, або Китай. Tertium non datur. Або будемо членами другої, чи навіть третьої категорії в демократичному утворенні, або станемо периферією автократичної, якщо не відверто тоталітарної імперії. Навіть щодо термінів я не надто схибив.

Це й була одна з причин, задля якої треба було виїжджати... Добре поінформовані приятелі з Лондона давно вмовляли мене.

Шкода долини, шкода фільварку, чудових тварин перед ґанком, дерев, які садив разом із дітьми... Я не кину усе це назавше, повертатимусь час від часу заможним чужинцем при надійному, шанованому пашпорті. Але це вже буде не те...

Я знову поглянув на Міру, вловив її іронічну посмішку. Сама лиш думка про те, що я міг би запатентувати те, що я зробив! Як я це зробив? Та вже й сам не пам’ятаю до ладу. Спершу бавився віртуальними техніками, пізніше натрапив на оту кам’яну плиту... Я намагався щось робити, не надто сподіваючись на успіх, але якось настала мить натхнення, шаленства, воно тривало сім днів, яких я майже не пригадую... І створив портрет! Хоча навіть я не одразу втямив, що це щось більше, аніж просто портрет.

Як я цього досягнув? Напевно, Ігорко має рацію, кажучи, що я за це мав би закласти душу чортові... Що ж, невдовзі довідаюсь. Чи я її справді продав – і кому.

Бартоломей

Ми кілька разів відкладали виїзд. Переговори щодо приєднання Польщі до Всеслов’янського Союзу ставали дедалі стрімкішими, а водночас ускладнювалися, бо насправді ми вели їх не з Москвою, а з Пекіном. Постійно виникали нові й нові проблеми. Я мусив постійно бути під рукою, хоча й на других-третіх ролях. Врешті все вдалося. У вбиральні на Окенці ми помінялися течками. Дешевий трюк, але вдається. Його течка була навдивовижу тяжкою. Несучи її, я почував себе неочікувано безпечно. Так безпечно мені було тільки в дитинстві.

На кордоні Кшисека взяли на детальний контроль, напевне, включно з обшуком. У Гітров він пішов через прохідну для европейців, хоча вилітав із польським пашпортом. Цікаво, відколи він мав другий?

Ми знову обмінялися течками у барі на аеродромі, уже не ховаючись. Я спитав його:

– Давно маєш?

– Що?

– Британський пашпорт.

– Іспанський. Три роки. Відколи у мене були клопоти з виїздом до США із нашим, і я втратив круглу суму. Заходь, запрошую. Коли схочеш... коли зможеш – він подав мені візитну картку з адресою в Іспанії.

Я наважився поїхати туди тільки через чотири роки. Це була остання можливість – я вибирався до Пекіна, в посольство. З перспективою невдовзі очолити консульство у Шангаї. Я старанно зубрив гієрогліфи (мінімум п’ятнадцять тисяч, а щоб їм було добре) і мандаринські форми ввічливості.

Кшиштоф і тут мав розлогий маєток, і тут розводив коней. Будинок у польському стилі... Як і колись перед будинком я зустрів Ігорка, котрий працював у камені. Він копіював дельфійських куросів для японського Музею Старожитностей. Вчуся, почесно, – сказав він, – та й заробіток непоганий. Навіть дуже добрий. А прийде час – копіюватиме Фідія, зробить портрет Алекса з мармуру, зробить усе, що заманеться. Уже скоро.

Портрет висів у салоні, прикритий гаптованою завісою. Ігор підняв її, і я побачив Мірине обличчя, яке дивилося на мене з глибини каменю. Я здивувався. Вона виглядала інакше, аніж тоді, у піддуклянській садибі. Вона наче постаршала. Так, власне постаршала. Не відводячи погляду, вона тепло, наче із вдячністю дивилася на мене.

– Вона тішиться, що вона тут. Що вона з ним, – сказав Ігорко. За мить додав: – Ви ж розумієте, правда?

– Але як це? Як це можливо?

– Не знаю. Він це зробив. Він оживив портрет...

– Вона дуже постаріла за ці роки.

– Так само як і він. Зовсім посивів, коли мусив продати будинок в Польщі.

– А вона помре? – запитав я поміркувавши.

– Одному Богові відомо. Гадаю, що вона ненадовго переживе його.

– І що тоді?

– Може стане посмертною маскою, знаєте, ґіпс... майже мармур. Гідність і спокій. А може камінь згасне, і не буде уже нічого.

– Тебе не цікавить як Алекс це зробив?

– Ні. Так різьбити не можна. Я повинен знайти власний спосіб втілити вічність. Знаєте, я десь читав, що куроси, ну, оті скульптури, оживуть в день Страшного Суду. Ті справжні – з Дельф. Я б хотів вирізьбити щось таке ж, що залишиться живим...

Александр

Приятель поїхав. Думаю, що ми вже ніколи не побачимося. Але він привіз мені добру звістку. Він викупив у Національному Земельному Фонді мою долину, адже я – нерезидент – мусив продати її два роки тому, після запровадження чергового елементу Національного Ладу. Циганська дружина навчилася польської мови – я не зміг їх до цього змусити – отож і вони, і розведення коней залишилися. Кірха теж. Коників продають у німецькі екологічні господарства та центри гіпотерапії, а мій приятель має з цього добру копійчину – і шматок батьківської землі у власності. Що ж, принаймні котрийсь з нас... Я знав, що ніколи туди вже не повернуся. Після того продажу ми відмовилися від громадянства Польської Республіки.

Що ж, як писав колись один письменник – непоганий, дуже навіть добрий письменник, цілком даремно піднесений до ранґи морального авторитету, переповненого пихою – “що сталося, те сталося, що трапилось, те трапилось”. Польща знову стала частиною східної імперії. Найсхіднішої з усіх. Бартекові онуки знову конспіруватимуть, влаштовуватимуть повстання, може реальні, а може й уже віртуальні... Европа також відчує рано чи пізно тягар тієї помилки. Китайсько-німецький кордон дружби на Одрі та Нисі Лужицькій – аж ніяк не те, про що мріяли Берлін і Брюссель. Досі вони ще цього не втямили, що це не є ніяким кордоном із стабільною, демократичною Росією.

Коли ми про це гомоніли, він спитав:

– Ти не допомагаєш їм це усвідомити?

– Навіщо? Це ж не моя країна. А з політикою, так само як із журналістикою, я покінчив тієї ночі, після референдуму. Зараз я займаюся тим, що належить вічності. Тим, що оцінить кожен, хто має очі та душу. Тепер, і завжди.

– Як той портрет?

– Як усі ті образи. Зрештою, – продовжив я за мить, – вони на це заслужили. Вони не хотіли розширення ЕС. Ну добре, чехи, бо ті хотіли не до Союзу, а до Райху, добре вже, Словенія, Естонія... але ми? Сорок мільйонів населення? Вони полегшено зітхнули, коли ми відкинули угоду.

– Ти знав тоді про це, так? То навіщо ж боровся?

– Надія помирає останньою. До того ж завше залишався шанс. Ми могли б піймати їх у пастку їхніх власних словес... Невеликий, але шанс. Шанс, аби моєю вітчизною не правили пахолки на кшталт Хмурчика і Образєвіча... Пам’ятаєш, як ти ними гордував?

Він пам’ятав. Він і далі їх зневажав. І дедалі виразніше він усвідомлював, що сталося щось зовсім не те, про що мріяв він, його політичні союзники і приятелі, включно з президентом-генералом.

Я дивився на Міру, я дивився в її очі, п’ючи молоде вино... Це була одна з тих митей, які Ельжбета не любила. Я дивився по черзі на неї і на останній образ, якого Ігорко на щастя не показав Барткові. Я увічнив на ньому обидві долини – оту, бескидську, і цю, андалузьку, – вони накладалися і взаємоперетиналися. Два клімати, дві дійсності, дві ґами барв. Так і на камені – я дедалі частіше так малював. У ньому жила тінь, відлуння давньої маґії, яка породила на світ Божий портрет Міри. Я знав, що й вона дивиться на моє нове творіння, тішиться ним, і думаємо ми про одне й те ж.

літо 1999

Переклала Таня Павлишина