зміст

© K.Lozinski, 2000

Ген успіху

Лавреат Нобелівської премії 1998 року в галузі економіки професор Амартья Кумар Сен довів, що демократія, свобода слова і вільна преса сприяють розвиткові економіки. Професор Сен виснував свої міркування з того, що механізми демократичної держави та голос громадської думки вчасно запобігають економічним кризам. Суспільство швидше помічає загрозу, аніж владна еліта, а вільна преса стимулює політиків і змушує їх діяти. У керованих авторитарно державах владна еліта найчастіше помічає кризу тільки тоді, коли вона уже фактично розпочалась. Один з прикладів, які наводить проф. Сен, – у жодній демократичній державі не сталося структурної катастрофи голоду.

Робота проф. Сена також стала важливим осягненням політології, позаяк досі доводиться чути, наче переваги ліберальної ринкової економіки й демократії над авторитарною державою є радше ідеологічним постулатом, аніж науковим висновком. Економіка – точна наука, і охочі заперечити теорію проф. Сена муситимуть довести її також і на ґрунті точних наук. Знайдуться й ті, хто заперечуватиме з ідеологічних міркувань, але їхні висновки віднині можна вважати ненауковими.

Праці проф. Сена можуть також стати переломними у науці про зв’язок між економікою та політикою, адже настала мить, коли ідеї, які досі вважали лише романтично-гуманітарними мріями людства – як от свобода, рівність перед законом, демократія, виявилися необхідною умовою тривалого економічного успіху.

Наявні дослідження дозволяють спорядити список якостей, завдяки яким держава може ґарантувати своїм громадянам стабільний добробут:

• ліберальна вільноринкова економіка;

• правова держава;

• дотримання прав людини;

• загальна парламентська демократія;

• свобода слова, включно із свободою ЗМІ.

Ці п’ять чинників утворюють сукупність, що її можна назвати геном успіху. Показово, що чим повнішим є цей комплект, чим менше у ньому прогалин і відступів, тим ймовірнішим є успіх.

Ця проблема викликала значний інтерес у політологів, політиків, економістів і правозахисників. Відтак ми отримали чимало нових міркувань та розвідок з оригінальними висновками.

Істотно те, що теза проф. Сена знайшла підтвердження у подальших дослідженнях, відомі нові докази істинности його теорії, більш-менш повну картину яких я спробую представити. Найцікавішим мені видається висновок, – альтернатива, яка постала перед недемократичними державами: або прийняти західні зразки демократії, свободи і влади закону, або втратити шанс на те, щоб потрапити до кола “гарних і багатих”. Цікаво було б співставити цей висновок із концепцією конфлікту культур Семюела Гантінґтона і твердженнями деяких дослідників про нездатність інших культур сприйняти европейські зразки.

Арґумент I: Статистика свободи

У світі існує близько двохсот держав і територій із доволі значною автономією. Це число достатньо велике, аби дійти висновків статистичного характеру, порівнюючи відомості щодо ВНП на душу населення, його зростання, рейтинґу економічної свободи, рейтинґу свободи слова і свободи ЗМІ та стану із дотриманням прав людини.

Картина, що вимальовується, однозначна: держави із найліберальнішою вільноринковою економікою, із найширшим діапазоном громадянських свобод, країни, де найменше порушують права людини, складають групу лідерів розвитку, натомість брутальні диктатури, а особливо тоталітарні режими, які контролюють економічне життя, опиняються далеко в хвості.

Представлена у додатку статистика є лише прикладом групи з 20-ти країн. Ужиті в таблиці показники не єдині і не пояснюють усіх аспектів явища. Проте, навіть такий невеликий вибір доводить існування певної кореляції.

Звичайно ж, існують винятки, але варто пам’ятати, що явище відбувається так, як це було передбачено теорією, лише в тому випадку, коли немає сторонніх чинників. Тому часто згадувані контрприклади таких держав, як Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Кувейт, Синґапур, не суперечать теорії, бо їхній успіх походить із цілковито інших джерел.

У випадку перших трьох не існує жодного економічного дива, а лише випадкове багатство у формі покладів нафти. Не так уже й складно бути багатим, народившись на купі золота. Варто, однак, зауважити, що згадані держави марнують свій історичний шанс, інвестуючи чи не усі плоди економічного успіху в предмети споживання для еліти. Процвітання закінчиться, коли вичерпаються поклади нафти.

Цікавий випадок Синґапуру, де дуже сильна дія одних чинників розвитку компенсувала відсутність інших. Незвичайна лібералізація економіки, необмежений доступ для іноземного капіталу, свобода вивозу прибутків і низькі податки призвели до стрімкого економічного розвитку, навіть в умовах диктатури (Синґапур за даними організації Transparency International посідає друге місце в світі за рівнем економічної свободи). Диктатура у Синґапурі порівняно лагідна, вона лише трохи обмежує свободу слова і ЗМІ, а порушення прав людини не таке брутальне, як в усіх сусідніх державах. Щоправда, тут часто виносять смертні вироки, майже виключно за вживання наркотиків.

Із західної точки зору Синґапур є авторитарною державою, котра порушує права людини, але на тлі Південно-Східної Азії – це острів свободи, що значно спричинило успіх. Цей факт суперечить теорії колишнього Прем’єра Синґапуру Лі Кван Ю про те, “сильна влада” сприяє економічному розвиткові. З усіх держав реґіону влада в Синґапурі “найслабша”, а економічний підйом – найвищий.

Найважливіший висновок, який можна зробити на підставі “статистики свободи”: високий економічний потенціал і життєвий стандарт найімовірніше спостерігатиметься там, де існує найбільша сфера економічних і громадянських свобод.

Арґумент II: Менше помилок

А може, причина цієї кореляції зворотна, себто власне бідність і низький стандарт життя призводять до порушення прав людини, і лише багаті держави можуть дозволяти собі розкіш зважати на ці права? Ключ до відповіді на це запитання знаходиться у процесі прийняття рішень в демократіях і диктатурах. Органи влади у вільних країнах завдяки вільним ЗМІ отримують правдиву інформацію про стан у державі, у той час як диктатори, які правлять засобами терору, придушуючи свободу слова, самі призводять до того, що інформація, яку вони отримують, переважно неправдива, а відтак вони неминуче приймають помилкові рішення.

Яскравим прикладом подібного явища була поведінка органів влади у Китаї під час “великого стрибка”. Мао Цзедун публікував статистичні відомості, які ніхто не наважувався ставити під сумнів, отож провінційні органи влади відповідно завищували показники. На підставі їхніх повідомлень центральні органи влади формували завдання для провінцій щодо обов’язкового постачання сільськогосподарської продукції. В той час, коли мільйони людей помирали з голоду, Китай експортував продукти харчування до СССР.

Терор і відсутність свободи слова дуже часто були винуватцями нерозумних рішень, які задавали значної шкоди. У період “великого стрибка” в Китаї було організовано масове виробництво заліза в архаїчних ливарнях. Кожен металург добре знав, що якісний продукт в таких умовах не виробляють, до того ж цей метод є занадто дорогим. Було винищено усіх горобців, що призвело до справжнього нашестя гусені; усі землеробські знаряддя було переплавлено на металолом, ґрунти і посіви на підставі теорії шарлатана Лисенка про щільний сів і глибоку оранку – цілковито знищено. Вигублено також ліси, позаяк влада намагалася прищепити до лісових дерев гілки плодових культур. Сади порубали на дрова, бо Лисенко обіцяв пришвидшений розвиток нових гатунків.

Подібні божевільні експерименти були також в арсеналі Леніна і Сталіна. Величезними зусиллями, ціною життів тисяч людей збудували погано спроектований і нікому не потрібний Біломорканал, а також залізничну лінію за полярним колом, непридатну до експлуатації у цих кліматичних умовах. В СССР було вчинено нереальну спробу зросити степи Казахстану водами Амудар’ї, що призвело до висихання Аральського моря, а в Сибіру побудували гігантські гідроелектростації, для яких там не було споживачів електроенергії.

Чимало людей усвідомлювали, що подібні дії матимуть фатальні наслідки, але за умов диктатури вони або не могли протестувати, або наштовхувалися на байдужість влади. У вільній країні таке божевілля довго не проіснує, бо громадська думка постійно порівнює інформацію з різних джерел і чинить тиск на органи влади з метою оптимізації прийняття рішень.

Арґумент III: Тільки вільна людина по-справжньому творча

Аж до другої половини XVIII століття китайська цивілізація перебувала на вищому технологічному рівні, аніж европейська, і здавалося, що так буде завше. У Китаї ще за часів Мешка I був відомий порох і вогнепальна зброя, за 400 років до Ґутенберґа вперше було використано друк з набірних матриць, а в добу Ісуса Христа видобували газ і соляну ропу із застосуванням коловоротів. Приклади можна наводити безконечно. Аж ось, упродовж неповних 100 років, европейська технологія зазнала безпрецедентного розвитку і наздогнала те, що в Китаї створювалося понад 5000 років. Чому? А тому, що у Европі винайшли капіталізм. Конкуренція стимулювала у людей творчі зусилля, а демократія дозволила провадити вільні наукові дослідження і творчо обмінюватися думками. У Китаї забракло цих передумов успіху.

Проф. Джозеф Нітем влучно назвав розвиток китайської технології “великим марнуванням”. Тут скрупульозно записували кожен винахід, отож його ніхто не забував, але бракувало творчого польоту і відваги. Проміжки між окремими винаходами були доволі тривалими, або й взагалі творча ідея не зазнавала розвитку. Що з того, що у Китаї вогненні стріли (аркебузи) стали відомі уже в X столітті, що тоді ж китайці винайшли ракети і емпірично дійшли до висновків, які европейці зробили лише на підставі рівнянь Ціолковського, якщо 900 років ніхто не цікавився цим винаходом і не використовував його?

Китайському суспільству бракувало фундаментального чинника розвитку: свободи. Століття існування тоталітарного режиму заглушили будь-яку ініціативу, суспільство цілком втратило творчі інтенції.

Подібний механізм можна зауважити у період гонки озброєнь між США і СССР. Виявилося, що обмеження свободи совєцьких учених гальмує їхній рух у розвитку думки. Певний час СССР утримував доволі високий темп вдосконалення технології, значною мірою завдяки викраденню інтелектуального продукту. Поглибленню відриву намагалися запобігти, будуючи закриті міста-лабораторії, де окремим науковцям створювали мало не ідеальні умови для праці. Але ефект не був таким, як очікувалося. Диктаторський режим не міг передбачити, хто зробить новаторське відкриття, а отож, хто має стати обранцем, котрому можна творчо мислити, в той час, як іншим – зась.

Влада перешкоджала науковцям як могла. З ідеологічних мотивів не визнавали теорії відносности й квантової теорії, заперечували існування магнітного резонансу, у багатьох галузях кар’єру зуміли зробити шарлатани, котрі знищували талановитих конкурентів.

Економіку руйнувало не лише застосування марксистської економічної науки на практиці, але й непередбачувані соціально-економічні експерименти лідерів.

Виявилося, що для розвитку сучасних технологій потрібна вільна людина.

Арґумент IV: Демократія допомагає уникати воєн

Генеральний секретар ООН Кофі Анан, виступаючи на Варшавській конференції з проблем майбутнього демократії, зауважив, що демократичні держави воюють між собою дуже рідко. І справді, погляд на історію цих держав свідчить, що ймовірність війни між розвиненими демократіями мізерна. Принаймні за останні кількадесят років таких воєн не зафіксовано. Демократії охочіше воюють проти диктатур.

Коли б хто почав твердити, що в недалекому майбутньому Великобританія нападе на Францію, Німеччина – на Польщу, а США – на Канаду, то його вважали б за несповна розуму. Розвинені демократії мають дуже багато різних механізмів розв’язання конфліктів, отож не мусять воювати. Навіть до агресивних диктатур демократичні держави застосовують силу вкрай неохоче і сім раз відмірявши, що диктатури іноді сприймають за вияв слабкости й нерішучости.

А тимчасом – це вияв сили. Не варто забувати, що усяка війна завдає руйнівного удару по економіці, навіть може призвести до катастрофи, як-от в Іраку чи Югославії. Держава, яка доволі довго уникає воєн, має більші шанси на стабільний розвиток, аніж та, що постійно втягується в авантюри. Через це, відтермінування військових дій, відновлення раз у раз переговорів, – це не вияв слабкости, а відповідальна і раціональна активність. Таким чином економіки розвинених демократичних країн уникають даремних втрат.

Виникнення після Другої світової війни демократичних урядів і вільноринкових економік майже у всіх державах, які володіли колоніями, призвело до такого технологічного зросту, що колоніалізм втратив самоокупність. Насправді крах колоніалізму був зумовлений економікою. Водночас ґлобалізація ринків причинила до того, що військові методи торговельної експансії втратили сенс. Боротьба за ринки звелася до рівня ґлобальної економічної конкуренції зовсім не через нехіть до насильства, а тому, що так дешевше. У такий спосіб високорозвинені країни зіґнорували два приводи до того, щоб воювати поміж собою: боротьбу за колонії та боротьбу за ринки.

Арґумент V: Держави-близнюки і нові демократії

Дуже яскравим прикладом правильности теорії проф. Сена може послужити порівняння держав-близнюків, тобто двох або й більше держав, які сформовані на однаковій національній базі, а також нових демократій до і після трансформації.

Неважко помітити різницю у рівні економічного розвитку та життєвому рівні між Західною і Східною Німеччиною чи Південною і Північною Кореєю. Можна також порівняти комуністичний Китай і Гонконґ, Тайвань, Макау чи населений переважно китайцями Синґапур. Кожного разу впадає у очі, що чим більше вільного ринку і громадянських свобод, тим швидший розвиток, чого не можна витлумачити культурою або історичною традицією, позаяк йдеться про один і той сам народ.

Подібно виглядає порівняння нових демократій із тим станом, в якому вони перебували до трансформації. Держави, які здійснили сміливі ринкові реформи, запровадили водночас найширший діапазон свобод (Польща, Угорщина, Чехія, держави Прибалтики), почали дуже швидко розвиватися, а ті, що після падіння диктатур не зважилися на радикальні реформи, загрузли в маразмі. Дуже показовий приклад Росії, де впровадження ринкової економіки не супроводжувалося швидким розвитком правопорядку й демократії. Контроль над ринком швидко захопили злочинні угруповання і корумпований адміністративний апарат. Замість розвитку країни почалося збагачення олігархів і ганґстерів, а капітал, замість напливати з-за кордону, почав витікати на приватні рахунки в іноземних банках.

Міт I: Освічена диктатура

Твердження, наче мудрий диктатор може здійснити реформи, до яких іще не доросло відстале суспільство, є одним з найглибше закорінених мітів. На його користь, але тільки на позір, свідчать економічні успіхи деяких диктатур, хоча насправді ці успіхи зумовлені зовсім іншими причинами, вони трапилися не завдяки диктатурі, а всупереч їй. Часто наводять приклад Китаю останніх двох десятиріч, азіатських “тигрів” (Синґапур, Південна Корея, Тайвань, Гонконґ), де економічний ріст значно випередив темпи демократичних змін. Дехто згадує також про економічний розвиток Німеччини у 1933-45 рр., керованої нацистами.

Помилка у міркуваннях полягає в тому, що економічний ріст у цих державах відбувся за специфічних обставин, повторення яких малоймовірне. Отож, не варто вживати цих прикладів для ілюстрації типових явищ. Детальніший аналіз показує, що історія в цьому випадку не заперечує нашу теорію, а навпаки, підтверджує.

Почнемо від того, що стартовою точкою виробництва у цих державах був аномально низький рівень, навіть якщо йдеться про авторитарні держави. Перший етап розвитку, отож, став всього лиш поверненням до стану рівноваги. Китай і сьогодні не осягнув рівня ВНП на душу населення, що мав би бути у цій країні без жодних особливих реформ, рівня, який був би у цій країні, коли б не гігантська катастрофа тридцятирічного урядування Мао Цзедуна. ВНП на душу населення у Китаї в 64 рази менший, аніж у Японії, яка після воєнного лихоліття стартувала мало не з ідентичних позицій, хіба що пішла у напрямку демократії.

Яким би значним не видавався ріст економіки Китаю за останнє двадцятиріччя, показник ВНП на душу населення і досі не сягнув там рівня, нормального для країн, які вважаються слабкорозвиненими (Індонезія чи Філіппіни).

Китайський приклад цікавий також з іншої точки зору. Економічне зростання цієї країни за останні роки є не заслугою диктатури, а наслідком її значного послаблення. Аби це усвідомити, варто згадати, яким був старт. Китай за часів Мао не знав найменших слідів присутности ринкових механізмів, на велетенських просторах ніхто й не згадував про приватну власність чи гроші. Рівень терору був абсолютно фантастичним. Нікого не дивували кількадесят публічних страт на день в одному місті. У 1953 році в Пекіні одного рекордного дня під час 220-ти публічних страт було розстріляно 1500 осіб. У Квантуні упродовж 9 місяців було заарештовано 89 000 осіб, з них 23 000 – розстріляно (в середньому 85 осіб на день). Европейські політологи навіть не усвідомлюють, що терор за часів Мао був значно більшим, аніж, скажімо, у Польщі під час нацистської окупації. Саме тому недооцінюється ступінь пом’якшення терору, з чого й почався пізніший розвиток.

Китайський прогрес є наслідком запровадження обмежених ринкових реформ і дуже незначного спектру свобод, але на тлі попередніх жахіть навіть такі зміни дали результат. Західний світ захоплюється процентами темпів росту, забуваючи, що стартовою точкою був рівень, близький до нуля, рівень, якщо йдеться про таку велику країну, рівнозначний відсутності будь-якого виробництва. У даному випадку ми спостерігаємо явище, схоже на ефект вивільнення стиснутої до межі неможливого пружини. Саме тому те, що відбувається в економіці сучасного Китаю, не можна вважати нормою, це не є доказом результативности диктатури, а радше факту, що розвиткові сприяє будь-яке послаблення диктатури.

Зміни, які відбуваються у т.зв. азіатських “тиграх”, менш сенсаційні, але мають подібну природу. Економічний розвиток тут зумовлений розширенням сектору свободи, зокрема економічної. У цій сфері темпи змін значно вищі, аніж коли йдеться про парламентську демократію. Проте цей факт не завадив фактичній лібералізації способу життя. Успіхові Синґапуру й Гонконґу до того ж сприяло їхнє розташування – це великі транзитні порти на стратегічних торговельних шляхах. Через них перетікає велетенський потік грошей і товарів, решта – їхня заслуга.

Розвиток нацистської Німеччини також не свідчить про плідність диктатури. Він був зумовлений двома чинниками. Власне закінчилася світова криза, і економіка самотужки почала виходити з занепаду, водночас країні було надано великі іноземні кредити на дуже вигідних для інвестування умовах. За ці кредити було розбудовано збройну промисловість, ліквідовано безробіття, стимульовано кон’юнктуру. Коли б у Німеччині не було диктатури, ця країна і далі розвивалася б, ставши найбільшою економічною потугою. Диктатура штовхнула її на самовбивчу війну, а відтак квітуча економіка опинилася в руїнах. Диктатура не скористалася шансом, а навпаки, занапастила його.

Концепція освіченої диктатури має той недолік, що кожен йолоп у диктаторському кріслі вважає себе освіченим автократом. Однак, згідно із статистикою, автократичні режими найчастіше ведуть країни прямісінько у провалля, а винятки зумовлені збігом цілком сторонніх факторів.

Міт II: Третій шлях

Останнім часом дуже модним став міт “третього шляху”, точніше цих “третіх шляхів” пропонується кілька. Один, запропонований соціал-демократами, передбачає “справедливий розподіл благ і соціальну державу”, тобто державне втручання в економіку при збереженні особистих свобод. Другий передбачає побудову ринкової економіки в умовах диктатури.

Спокуса державного втручання у механізми ринку найчастіше заснована на гуманітарних та соціальних міркуваннях, вона постає з переконання, що ліберальна економіка не розв’яже усіх проблем. Цей погляд не позбавлений раціональних елементів. Існують ситуації, коли суто економічний погляд наштовхує на висновок про “неокупність” утримання цілих суспільних груп. Навіщо економіці безробітні та безпритульні? Відомо також, що сільське господарство є галуззю виробництва з дуже низьким ступенем прибутковости, що значно прибутковіше виробляти електроніку чи видобувати нафту, а продукти купувати за кордоном. Так, зрештою, і роблять деякі багаті держави (Японія, Синґапур, Гонконґ, ОАЕ чи Кувейт).

Щоб там не було, демократична держава не може засновуватися виключно на економічних приматах, оскільки її населяють не піддані, а громадяни. Що б ми сказали на пропозицію ліквідувати в Польщі сільське господарство, яким займаються 26% громадян? З точки зору чистого економічного розрахунку цей крок став би, можливо, найраціональнішим, але ж не можна викинути на смітник, наче вирваний зуб, чверть суспільства. З цього прикладу видно, що “ген успіху” повинен бути якомога повнішим. У правовій демократичній державі подібні ідеї відкине суспільство. До того ж, як не парадоксально, конфлікт між суспільно-політичною системою і чистим економічним розрахунком може бути плідним для економіки, адже спроби надто радикального, байдужого до людських інтересів розв’язання проблем, призвели б до потужних соціальних заворушень, убивчих для економіки. У демократичній правовій державі пропоновані економістами реформи рано чи пізно таки будуть втілені в життя, але суспільний контроль дозволить запобігти людським трагедіям.

Соціал-демократи приходять до влади тоді, коли суспільство втомлюється від надто бурхливих змін або надмірного темпу зростання, завше пов’язаного з надзусиллями окремих індивідів. У державі з повнонабірним “геном успіху” соціалістичні ідеї дарують суспільству періоди перепочинку, пізніше воно знову повертається до ліберальних концепцій. Така динаміка ґарантує стабільне зростання, є природним реґулятором у випадках, коли економіка має тенденцію до швидшого розвитку, аніж той, який прийнятний для суспільства.

Утопічний третій шлях соціал-демократів навіки залишиться утопією, і ніхто не зуміє утвердити його назавжди. Хоча б тому, що держави, економіка яких надто соціалістична, починають програвати на ринку. Це помітно на прикладі Швеції, яка сягнула висот добробуту, передбачила занадто високий стандарт соціального захисту і була випереджена іншими.

Єдина країна, яка уже доволі довго намагається втілити утопійний проект поєднання демократії із соціалізмом в економіці, – Індія. Індійці пішли цілком протилежним шляхом, аніж синґапурці. Індія закрила кордон для іноземного капіталу й імпорту, заборонила вивозити прибутки. Правляча упродовж багатьох років партія Індійський Національний Конґрес проголосила гасло “Be Indian, buy Indian [Будь індійцем, купуй індійське]!”. Індію називають найбільшою в світі демократичною країною, хоча з правопорядком там, м’яко кажучи, не надто добре, а права людини цінуються невисоко. “Третій шлях” привів Індію лише туди, куди міг привести – у третій світ.

Значно небезпечнішою є інша концепція “третього шляху”, тобто поєднання відсутности свободи із розвиненою економікою. Вигадали її диктатори, аби утриматися при владі всупереч загальносвітовим тенденціям. На позір деяким диктатурам вдається досягти певного економічного успіху, жируючи на дешевизні робочої сили, використовуючи працю в’язнів, дітей чи злидарів.

Китай, В’єтнам, М’янма, Пакистан заповнюють певний сегмент світового ринку, наповнюючи його низькоякісними дешевими товарами. Завдяки дешевизні робочої сили вони можуть досягти прибутковости в тих галузях, де високорозвинені країни не мають шансів на прибуток. Йдеться про сільське господарство, видобувну промисловість, виробництво тканин, дешевого взуття, масове виготовлення технологічно нескладних товарів. На перший погляд, ці країни досягають успіху, скажімо, витісняючи з польського ринку текстильну, взуттєву чи іграшкову промисловість, але з точки зору тривалої перспективи подібний успіх несе в собі вірус поразки.

Згадані держави спеціалізуються в найменш прибуткових галузях, їхній економічний розвиток пов’язаний із застосуванням найпростіших і найменш окупних технологій. Дійсно, виробництво і прибутки зростають, але водночас поглиблюється провалля між багатими й сучасними та бідними і відсталими. Я не вірю в те, що можна наздогнати економіку США чи Японії, виробляючи рис, чай і дешеві сорочки. Заснований на подібному фундаменті розвиток не тривкий, і закінчується лише увічненням країни як типової у третьому світі.

Дуже швидко економіка подібної моделі увійде у смугу внутрішнього конфлікту. Поступово суспільство стане доволі заможним, резерви дешевої робочої сили вичерпаються, і виявиться, що в державі домінують нерентабельні галузі економіки.

Технологія, ґлобалізація і конфлікт цивілізацій

Стрімкий розвиток технологій, який відбувається упродовж останніх років, пришвидшив явище ґлобалізації, явище історичне, на яке ніхто не може вплинути, намагаючись його зупинити чи форсувати. Боротьба з ґлобалізацією, яку ведуть деякі політичні угруповання, така ж даремна, як боротьба з дощем чи вітром. Явище ґлобалізації є наслідком розвитку засобів транспорту і зв’язку, а не чиєюсь злою волею. Ґлобалізація існує, прогресуватиме в майбутньому, і на це немає ради.

Виникнення ґлобального ринку пришвидшує процес спеціалізації високоприбуткових виробництв у багатих країнах і низькоприбуткових – у бідних. Відбувається пришвидшений розвиток забезпечених “геном успіху” країн Заходу, водночас трагічно вмирає Африка, драматично відстає більшість арабських країн, посилюється маразм у більшості постсовєцьких держав, триває безнадія азіатських диктатур.

Уже сьогодні помітні якісно нові явища, які поглиблюють провалля між “білими і пухнастими” й рештою. Гігантська економічна могутність і новітні технології дають багатим країнам нечувану в історії військову перевагу. Останні війни, що їх вели країни НАТО, стали чимось на зразок розстрілу ворога, котрий не мав жодного шансу захищатися. Літаки здійснювали ракетний обстріл об’єктів, перебуваючи за сотні кілометрів від них, і близько не з’являючись в зоні ураження ППО. Виявилося, що найбагатші країни можуть перемогти будь-кого, не зазнавши при цьому найменших втрат, що перемога у війні визначається не мужністю і стратегією, а розміром банківських рахунків і технологією.

Силою нав’язувати свою волю решті світу засобами капіталу можна і не вдаючись до озброєних вояків. Симптоматичний приклад – американський концерн Майкрософт, який зумів накинути світові продуковані ним програми Віндовз, не залишивши жодних шансів іншим виробникам програмного продукту. Користувачі комп’ютерів усього світу, хочуть вони цього чи не хочуть, змушені купувати американський продукт.

Семюел Гантінґтон висунув концепцію неминучого конфлікту цивілізацій, однак ні словом не прохопився про те, яким буде результат цього конфлікту. Тим часом цей конфлікт уже відбувається, і доволі просто передбачити його результат. Технологічна перевага і стрімкі темпи розвитку західної економіки не залишають іншим культурам шансів на виживання. Країни Азії й Африки або погодяться з цінностями, які містить “ген успіху”, безумовний продукт европейської цивілізації, або на них чекає марґіналізація й довічна роль скансену. Технологічною перевагою високорозвинених країн, правових і демократичних держав можна було, звичайно ж, нехтувати доти, доки вона не набула таких дивовижних темпів. Однак сьогодні, коли комп’ютер або стільниковий телефон трирічної давности стають уже пам’яткою старовини, неможливо знехтувати подібною перевагою. Це суб’єктивне враження легко обґрунтувати цифровими даними, різницею доходів між багатими і бідними у часовій перспективі. Згідно з рапортом ООН, опублікованим Програмою у справах розвитку Об’єднаних Націй, ця пропорція у 1820 році становила 3 до 1, в 1950 році – 35 до 1, а в 1992 році – 72 до 1.

25 грудня 1997 року Цян Цимін сказав: “Демократії західного стилю в Китаї не буде ніколи”. Усе свідчить на користь того, що він не мав рації. Або Китай дуже скоро погодиться із демократією у західному стилі, або через 30 років у гроні держав, які хоч щось зможуть сказати світові, Китаю не буде. Те саме стосується і решти недемократичних країн.

Суміщення висновків з концепцій Амартьї Кумар Сена та Семюела Гантінґтона виносить смертний вирок диктатурам. Саме тому політологи вкрай лівих чи вкрай правих поглядів страшенно нервово намагаються їх заперечити.

[Джерелами цієї статті послужили публікації Амартьї Кумар Сена, Парті Дасґубти, Аббаса Порґерамі, Сурджита Бгалла, Збіґнєва Бжезінського, Семюела Гантінґтона, бази даних ООН, Transparency International, Amnesty International]

Додаток. Показники досягнень і свобод (1996 р.)

Країна	ВНП percapita в USD	Місце в рейтингу економічної свободи	Застосування тортур слідством	Кількість страт на млн. мешканців
Японія	39.640	13	заборонено	1,50
США	31.200	6	заборонено	0,18
Синґапур	26.730	2	іноді	12,6
Німеччина	25.700	24	заборонено	0
Ірландія	22.500	11	заборонено	0
Гонконґ	22.290	1	заборонено	0
Австралія	18.720	12	заборонено	0
Макау	17.045	-	іноді	0
Нова Зеландія	14.340	4	заборонено	0
Тайвань *	11.597	8	іноді	7
Корея Пд.	9.700	26	часто	11,9
Малайзія	3.890	29	бл. 100%	2,9
Польща	3.700	73	заборонено	0
Таїланд	2.740	31	бл. 100%	1,6
Росія	2.600	106	часто	5,64
Філіппіни	1.050	46	бл. 100%	17,6
Індонезія	980	62	бл. 100%	1,3
Корея Пн.	885	156	100%	багато
М’янма	764	-	100%	1,5
Китай	620	122	100%	49,9
Індія	360	118	часто	0,03
Лаос	350	155	100%	багато
В’єтнам	240	151	100%	15,0

* Дані щодо Тайваню стосуються періоду до трансформації ладу