зміст

© С.Марінцова, 2000

Потяг ХХ ст. до ґлобалізації світу вже давно став притчею во язицех соціально-філософських, культурологічних та політологічних конференцій, семінарів та дискусій. Думки про світовий уряд, всесвітню революцію, всесвітні партії, ґлобальну етику та міжнаціональну солідарність початку ХХ ст. втілювалися у світові рухи, теорію біосфери, картини універсальної цивілізації, ідеї наднаціональних спільнот, конверґенції держав, світового уряду та парламенту. Звичайно, багато таких ідей виявилися хибними, але сам процес ґлобалізації, ґлобальні тенденції суспільного розвитку мають неабиякий вплив на кожний аспект нашого життя. Цей вплив далеко неоднозначний.

Розглянемо, наприклад, тріумф економічного лібералізму. Зростаючий рівень і силу процесів ґлобалізації демонструють транснаціональні корпорації, які все більше зосереджують у своїх руках контроль над усіма процесами, над рухом робочої сили, над ринком збуту, накопичуючи все більше влади. Світові системи маркетингу та засоби сучасної реклами дають їм змогу маніпулювати та спрямовувати смаки і бажання людей, вони проникають у наші спільноти, наші будинки та наше життя. Нерідко вони є головною причиною зниження заробітної платні та життєвих стандартів, погіршення умов праці. Спираючись на економічну силу та мобільність, транснаціональні корпорації можуть ставити вимоги до урядів, впливати на політичні рішення та на становище з правами людини у багатьох реґіонах світу. Поява світового ринку спричинила зменшення контролю урядів над економікою і призвела навіть до приватизації деяких галузей військової, поліцейської системи і служб безпеки. Величезна залежність національного бюджету багатьох бідних країн від впливу МВФ та закордонних інвесторів нерідко позбавляє уряди цих країн права на вибір і навіть можливости контролю за ситуацією у власній країні. Людський фактор, права та справедливість займають останнє місце у списку урядових пріоритетів, особливо у порівнянні з іноземними кредитами. Зростання нерівности у розподілі багатств і влади внаслідок економічної лібералізації призвели до росту порушень прав бідних і соціально вразливих верств населення. Несправедливість у забезпеченні їжею, опаленням, житлом, одягом та іншими життєво необхідними умовами іде пліч-о-пліч з бідністю та відчаєм і призводить до злиднів, недоїдання, хвороб, безробіття. Щоправда, безробіття, як розрахований розлад нового ринку, нових технологій, змінило свій концепт, стало приглушенішим, але і надалі породжує страждання. Протиріччя у концепціях та нормах ліберального ринку породило протекціонізм та ріст цін з метою захисту національних виробників – часто без будь-якого захисту звичайних громадян. Такі фінансові інституції, як МВФ та міжнародні банки, мають величезний вплив на переважну частину людства, доведена до відчаю у зв’язку із погіршенням стану через зовнішні борги. Дедалі більша кількість держав бере їхні кредити та приймає умови соціальної політики, які вони диктують, наприклад, поганої слави програми структурного врегулювання, що передбачають зменшення витрат на громадські потреби, безробіття, зменшення заробітної платні та соціальної допомоги у сфері обслуговування – охороні здоров’я, транспорту, освіти тощо.

Другою ґлобальною тенденцією є формування світової політики, нового світового порядку. Кінець холодної війни призвів до порушення рівноваги сил між супердержавами та до становища, коли держави втрачають контроль над ситуацією. Такі негативні наслідки ґлобалізації, як уніфікація цивілізації і культури, нівеляція етнічно-культурної ідентифікації, породили антиґлобалістський рух, який, у свою чергу, теж є ґлобальною тенденцією.

Проте, ті самі уряди, які вже не можуть бути ефективними внаслідок діяльности на їх територіях ґлобальних наднаціональних утворень, як мафія та наркотичний консорціум, або ж внаслідок збройних конфліктів, ставлять під сумнів універсальність і неподільність норм прав людини, без яких людина не має гідности і не може бути суб’єктом гуманізму.

Ослаблення державних структур набуло такого характеру, що навіть розповсюдження ядерного озброєння стало виходити за межі державного контролю, причому ширять це озброєння саме ті держави, які заявляють про його обмеження. Небажання держав обговорювати цю проблему демонструє лише один приклад, коли єдиною зоною ядерного зараження, яка викликала міжнародну стурбованість, став Чорнобиль – місце катастрофи, пов’язане не з ядерною зброєю, а з атомною енергією. З понад десятка місць, де за останні 40 років проводилися ядерні випробування, Чорнобиль є найменш зараженим, оскільки Нова Земля, Семипалатинськ, деякі райони Алтаю, пустеля Такла-Макан є в 1000 разів зараженішими і далі несуть загрозу майбутнім поколінням. Проте, за іронією долі, лише Чорнобиль став єдиною у світі зоною, де заборонено жити. Чим більші злочини, чим більший їх вплив на життя і майбутнє людства, тим старанніше вони приховуються.

Ще однією складовою сучасного нового порядку є ріст кількости збройних конфліктів, особливо внутрішніх, міжетнічних воєн, керованих нерідко, за висловом Дерріди, “концентрованим фанатизмом” спільноти, держави-нації, суверенности, кордонів, землі та крові. Проте, жертвами цих подій стають насамперед звичайні люди – не суттєво, чи причиною був опір репресіям, чи сварка між місцевими кланами за владу в реґіоні. Варто додати ще й те, що підґрунтя цих воєн і конфліктів нерідко лежить у нещадній економічній війні між самими країнами европейської спільноти, між ними та країнами Східної Европи та “третього світу”, між Европою і США та Японією, “Північчю” та “Півднем”. Ця економічна війна ведеться паралельно з торгівлею озброєнням й знаряддями тортур, яка займає перше місце у світі, випереджаючи торгівлю наркотиками, і спрямована, переважно, у напрямку з умовної Півночі на умовний Південь.

Не дивно, що за таких умов велика кількість людей в усьому світі залишає власні країни: еміґранти – у пошуках кращого майбутнього, біженці – у пошуках порятунку від насильства. Однак, свобода пересування усіх цих людей обмежується дедалі більше, перед ними виникають все нові перешкоди, щоб не допустити їх до багатих країн, а коли вони все ж дістаються туди, їх депортують. Найголовніша і найпрогресивніша ґлобальна інституція, яка покликана зберігати світовий порядок, міжнародне право, залишається у своєму практичному застосуванні під всеосяжним домінуванням окремих держав, техніко-економічна, військова потужність або політичний вплив яких диктують підготовку та виконання ґеополітичних рішень. Наприклад, військових акцій під розпливчастою назвою “гуманітарні втручання”, на які радо йдуть лише тоді, коли це співпадає з політичними інтересами цих держав.

Неоднозначний вплив на буття людини мають навіть досягнення наукового прогресу та поширення нових комп’ютерних та комунікаційних технологій, а також відкриття генетичної інженерії, біотехнології, медицини. Ніхто не може заперечити їх ролі у поступі цивілізації, але виникає питання: хто у першу чергу користається з цих досягнень і отримує до них доступ? Кого вони звільняють і чиєму буттю загрожують?

Технологічна ґлобалізація і розвиток індустрії та загроза навколишньому середовищу має значний вплив на існування суб’єкта гуманізму, оскільки усі ми – людські істоти. Нам загрожують токсичні хемікати і небезпечні матеріали, викиди в атмосферу брудних залишків виробництва, ніхто не може уникнути наслідків ґлобальної екологічної кризи, наприклад, ґлобального потепління. Усі ці явища, які Дерріда назвав “ранами нового світового порядку”, спричинені функціонуванням сучасної економічної, соціальної та політичної системи, ставлять під сумнів її ефективність і раціональність, а особливо її характеристику як “епохи гуманізму” чи “відкритого суспільства”. Дозволю собі ще раз процитувати Дерріду: “Ніколи ще насильство, нерівність, голод, відчуження, економічне гноблення не завдавали такої кривди людським істотам за всю історію землі та людства. Увесь прогрес ХХ ст. складається із незлічених окремих страждань: ніколи стільки чоловіків, жінок та дітей не було поневолено, кинуто у пащу голоду або знищено”. Напередодні ХХІ ст., за даними Міжнародної Амністії, у 150 країнах світу методично застосовуються тортури.

Ця “чорна картина” ґлобальних тенденцій сучасного світу вимагає окремого прочитання та інтерпретації з погляду гуманітарного (людського) виміру сьогодення. Сучасна філософська парадиґма, зосереджена переважно навколо унікального, суб’єктивного, ексцентричного, ірраціонального, “вітального”, виглядає подекуди штучною інтелектуальною квіткою, що прикрашає криваве тло історії ХХ ст.

Ба більше, чи не звучить до певної міри цинічно, коли на одній шальці терезів ми бачимо потворний і лицемірний світ, а на іншій – загальнолюдські цінності, “природні” права та ідеал “світу без насильства”? Чи це звична неузгодженість реальности та ідеалу?

Ідеали европейського ліберального гуманізму відповідали суспільній свідомості ХІХ ст., і ним були сформульовані. Стабільність, дійсність усього розумного і розумність усього дійсного, безумовна віра у прогрес людства, науки, історичні закони, що мусять завершити епоху воєн і нерівности побудовою ідеального суспільства, непереможність національного духу, умови абсолютного добра, незмінність моральних норм, раціональність людської сутности пропагувала і обстоювала не лише філософія, але й класична література ХІХ ст. Хоча вже і Ніцше, і Дільтей критикували гуманістичні ідеали ХІХ ст., як “кайдани моралі і цивілізації”, як лицемірну машкару, накинуту на прагнення мати і володіти, а тенденцію до раціонального узагальнення істин як обмеження для розуміння. Хоча і неокантіанці, щоправда, вибудовуючи світ абсолютних цінностей, відділили його від існуючого світу, протиставили його дійсності, всьому існуючому, будь-якому реальному буттю і узагальненим абстрактним поняттям, але не їхні голоси визначали суспільну парадиґму ХІХ ст. А ця парадиґма тяжіла до ідеалу Добра, що мусить забезпечити благо в історичному просторі, в реальному житті. Ось чому футурологія ХІХ ст. опинилася зовсім беззахисною перед подіями наступного століття, і ще у 1910 р. відомі футурологи не могли передбачити катастрофи Першої світової війни.

Навіть зараз, після стількох історичних і гуманітарних катастроф ліберальний, раціональний гуманізм, заснований на ідеалах Блага, Єдиного, Істини досить популярний і час від часу викидає у науковий та масовий обіг радісні обіцянки на кшталт кінця історії, перемоги над хаосом та світового порядку. Проте деградація, зношеність, офальшивлення термінології абсолютних понять у ХХ ст., відчуження їх не лише від реалій світу, але й від класичних визначень ХІХ ст., перетворення їх у шаблонну і лукаву риторику ще більше нівелює їхнє значення і зміст. Раціоналізовані “ідеали-ідоли”, що дісталися нам у спадщину від ХІХ ст., і надалі стають прикриттям не лише для споживацтва, а й для найстрашніших злочинів проти людства, для геноциду і катувань.

З моєї точки зору, філософською підставою такої ситуації є панування у філософії моністичного підходу, що стверджує єдність основоположних принципів буття. Новоевропейська філософія відзначалася тяжінням до універсалізму, пошуком ієрархічно впорядкованої системи буття, де пізнання, етика, психологія мають певне визначене місце. Цей підхід найяскравіше втілився у концепціях Ляйбніца та Геґеля. Виходячи з тези про множинність субстанцій, Ляйбніц, наприклад, вводить поняття центральної, головної субстанції – Бога, який встановив упорядкований зв'язок між іншими субстанціями (“насамперед установлена гармонія”). У Геґеля буття є перетвореним мисленням, укладеним в поняття, що переходять одне в одне за законами діалектики, а Абсолютний Дух увінчує цю діалектичну спіраль. Схематично багато систем класичної філософії можна зобразити у вигляді піраміди, на верхівці якої знаходиться ідея Блага, Абсолюту, Бога, що визначає ієрархію цінностей. В принципі, це співпадає із теологічними засадами християнської теодицеї, де онтологічним підґрунтям зла є ницість, яка призводить до самознищення і самопокарання зла. Так, для Геґеля зло є необхідним моментом розвитку духу, щаблем утвердження добра, яке виростає зі зла, як із зерна стебло.

Взагалі, ідею пірамідальної структури буття привніс в европейську філософію ще Платон, і Гайдеґґер, аналізуючи платонівську ідею Блага (agathon), знаходить у ній не теологічний чи моральний зміст, а принцип володарювання, забезпечення існування і пізнання. В процесі секуляризації філософії ідея Блага позбавлялася своїх понадчуттєвих засад, перетворюючись в Абсолютну Ідею у Геґеля, “Волю до влади” у Ніцше, цінності неокантіанства, стаючи зрештою підґрунтям прагнення людини панувати над землею шляхом раціонального впорядкування і розрахунку. Розглядаючи грецьку та юдео-християнську традицію у філософії, М.Шелер зазначає, що у цій традиції духові надаються атрибути влади і всемогутности. Так створюється погляд, що існує лише один дух, а все інше – його модуси, що форми буття впорядковані і виростають від нижчого до вищого не лише у цінності та змісті, але й у силі та владі.

Панування моністичної філософської традиції, яка сформувала засади ліберального гуманізму, було спричинене витісненням з релігійного, а відтак і філософського світогляду Европи, іншого архетипу – дуалістичного. В старовину цей архетип називали “протистоянням двох споконвічних сил” – добра і зла, а тепер він визначається не зовсім вірним для нього терміном – етичний, очевидно, тому, що з ним пов'язана одна з найважливіших розмежувальних ліній в історії світової етики. Цим терміном прийнято називати послідовну низку релігійно-філософських течій, які змінювали одна одну протягом сторіч. На всіх етапах свого існування етичний дуалізм залишався вірним одній ключовій ідеї – зло є (більше чи менше) субстанцією, самостійною сутністю, що має своє джерело.

Офіційно-ортодоксальні ідеології практично заганяли в кут, а то й фізично знищували різноманітні дуалістичні течії, які в тою чи іншою мірою поділяли ці погляди, а тому система духовного осягнення світу як цілісного комплексу практично не існує ані у сфері філософії, ані у сфері релігії, хоча кризовий стан моністичного погляду на світ у ХХ ст., методологічний плюралізм, особливо постмодернізм у філософії дозволили вийти на поверхню і дуалістичним тенденціям. Не буду зараз зупинятися ані на характеристиці цих дуалістичних течій, ані навіть на тому, що у ХХ ст. виявилася надзвичайна схожість проблем, які розглядались у традиційних дуалістичних системах і у сучасних філософських напрямках. Об’єктом цього дослідження є один з аспектів дуалістичного архетипу, надзвичайно важливий для нашої сьогоднішньої теми, а саме субстанціоналізація зла, уявлення про абсолютне зло.

З моністичного погляду зло є чистою неґацією, чимось несуттєвим, тінню Блага, порушенням порядку; воно займає певне місце у світовій гармонії і не має онтологічного статусу – існує тільки Абсолютне Добро. Дуалістичний погляд вказує на зло, що коріниться у самій природі людини. К.Г.Юнґ свого часу підтвердив цю тезу: “Саме в силу того, що ми люди, ми – потенційні злочинці. Насправді, ми просто не мали змоги і собі втягтися у цей пекельний коловорот. І чи лежить чорна справа на давно минулих поколіннях, чи вона коїться сьогодні, вона завжди виявляється симптомом цієї схильности до зла, і глупотою є не зважати на засади нашої власної природи. Саме ця легковажність є найсильнішим засобом для перетворення у знаряддя зла.

Коли стає неможливо ухилитися від очевидности, що зло не виникає внаслідок вільного вибору, а вкорінене у самій людській природі… ми безпосередньо підходимо до психологічного дуалізму. Причому цей дуалізм не викликає в нас цього бачення, але ми відкриваємо себе вже в розколотому стані… Людина більше є жертвою своєї душевної структури, аніж довільним творцем її”.

Абсолютизація добра і неґація зла, на думку представника французької “нової філософії” А.Ґлюксманна, змушує людину не лише закривати очі на усе нелюдське, що у ній живе, вона засуджує нелюдське як щось зовнішнє, притаманне не нам, а іншим. Ідея універсального Добра, властивого усій людській спільноті, є помилкою сучасного гуманізму, певною гуманістичною зарозумілістю, вона лише примножує зло: “Коли гуманізм вдає, що зла не існує, йому лишається лише симулювати існування добра”. Підпорядкування зла добру виявляється неможливим, якщо зло стає причиною ґлобальних світових катастроф. ХХ століття – це століття присутности зла, перебування у злі, приголомшлива вірогідність ще більшого зла. Почуття глибинної фундаментальної тривоги, сутнісного нещастя, непереборної скорботи, існування смерті, позбавлення, знищення поширюють індивідуальний досвід зла на досвід сукупний, спільний. І ця, за висловом Ґлюксманна “парусія” зла, цей колективний досвід зла, є єдиним колективним універсумом. Досвід негативного (небуття і страждань, які загрожують усім і кожному) може виступити засадою негативної солідарности (солідарности приголомшених), а відтак і негативних цінностей (цінностей заперечення), негативного гуманізму. Отже, людина, цитуючи Гайдеґґера, стає “сторожем ніщо”. Замість того, щоб іти “шляхом Добра” і таким чином втягати себе у безконечну, а може, і криваву, суперечку, чим є Добро і які шляхи ведуть до нього, особливо коли це добро суспільне, соціальне, вона має точне і безстрашне знання досвіду зла, і спрямована на пошук ліків від нього.

Ці ліки не приносять Добра, вони намагаються відвернути зло, що несе загибель. Шлях суспільного добра і пошук загального щастя, позитивних ідеалів на практиці призводить до моделювання природи і керування (маніпулювання) суспільством. Шлях негативний, шлях протистояння злу, може проаналізувати зло, і не вимагаючи жертв, не здійснюючи насильства над свідомістю і тілом, не породжуючи ілюзій, працювати не над тим, щоб світ став раєм, а щоб він не перетворився на пекло. Ця логіка меншого зла, “ключі від чистилища” є сутністною засадою негативних цінностей, і перш за все концепту прав людини, який не обіцяє щастя, а лише містить обмеження зла; обмеження того, чого людині не можна робити, без чого вона втратить фізичну цілісність, психічну ідентичність і людську гідність. Сучасна цивілізація, яка потребує “здирання шкіри” (Достоєвський), не побудована на правах людини, права людини – це захисні механізми, щоб не дати їй цю шкіру здерти.

Таким чином, першою проблемою зносу гуманістичних цінностей можна назвати тяжіння до позитивної, нормативної Єдности, тотальности блага – абстрактних принципів, ідей розуму, які завжди ставали лише привідними пасами воєн, примусу, політизації, авторитаризму і врешті тоталітаризму. Відчуження і раціоналізація принципу Добра у конкретних історичних або політичних реаліях призводить до перетворення його на одномірний стереотип того, що нібито є найкращим для всіх (більшости), і заради збереження чого можна (навіть потрібно) знищити усе зло (усіх злих, меншість, ворогів добра).

Інший аспект сучасного дуалістичного підходу до цінностей – усвідомлення їх не як узагальненої, однакової для всіх норми, а як продовження гуманістичної традиції, що орієнтувалася на humanitas, на глибини людської особистости в її гідності, суб’єктивності, екстравагантності і непередбачуваності. Якщо “нова філософія” бачить цінності як негативні, через обмеження і заперечення, герменевтична філософія має сміливість бачити їх позитивний вимір, а саме – гуманітарний. Г.-Г.Ґадамер підкреслює, що саме гуманітарний вимір буття зберігає вірність духу гуманістичної традиції і особливе моральне значення. Гуманітарне знання перш за все є знанням моральним, тобто тим, яке викликає почуття і спонукає до дії, тим, яке не залишає байдужим. Гуманітарне знання не є всезагальним ідеалом добра; це засіб розуміння і тлумачення зрозумілого, заснований на всезагальній здатності людей до спілкування, до діалогу, до гри; засіб, що пронизує особисті зв’язки людина–світ. Саме він дає людині можливість отримати цілісний досвід Буття, стати “пастухом буття”, якщо вона того забажає. Всезагальність гри і спілкування, на відміну від всезагальности ідеалів, така сама органічна, як і всезагальність досвіду зла, але вона інтерсуб’єктивна, стикується з етикою, виявляється не як єдність багатоманітности, а як багатоманітність єдности. Вона визнає наявність загальнолюдських цінностей як обмеження зла і є джерелом мистецтва, релігії, філософії, історії, а також можливостей домовитися про спільну ідею зла і про те, як його не завдавати, джерелом внутрішнього супротиву злу. Вона відкрита для спілкування і є метаплюралістичною.

Дуалістичний погляд на світ дає нам декілька можливостей. По-перше, можливість бачити “гуманітарний” та “історично-політичний світ” як протилежні, але однаково реальні світи, що існують і один в одному, і окремо, а для нас, людських істот, є різними вимірами нашого індивідуального і соціального буття. По-друге, втеча сучасного індивідуума від свободи дає йому ілюзію добра (спільного і загального), але не рятує від первинного досвіду зла. Тому двома можливими виходами, які пропонує дуалістичний аналіз у сучасній ґлобальній ситуації самотности і парусії зла, є окреслені Гайдеґґером ще у 1947 р. дві візії “буття–людини–у–світі”. Перша це особистісний вихід – бути “пастухом буття” у гуманітарному вимірі, у вимірі особистої єдности із своїм власним буттям, із власним унікальним світом. Другий вихід – соціально-індивідуальний: бути “сторожем ніщо”, постійно перебувати в усвідомленні зла і його можливостей, постійно бути готовим до супротиву, спираючись на “ключ до чистилища” – обмеження зла, обстоювання прав людини. Та для ефективного обмеження зла потрібно віднайти такі шляхи діяльности, які могли б впливати на становище з правами людини, таку стратегію супротиву, яка допомогла б нам відреагувати на світові зміни, які разом з можливим добром неухильно несуть нам зло. У самому факті існування суспільства є приречість на рабство і горе. В історії людства ще не було “золотого віку” і таких щасливих днів, коли б усі користувалися рівними правами, а до людської гідности ставилися б з повагою. Будь-який прогрес може означати постійне нарощування зла, кожна епоха породжувала нову форму насильства, нову небезпеку та нові загрози. Але ми мусимо навчитися гідно зустрічати зміни та тенденції сучасности, мусимо ефективніше реагувати на порушення прав людини, бути готовими відповісти на виклик сьогодення. Інакше історія пройде повз нас.