зміст

© Д.Шурхало, 2000

Історія християнської цивілізації почалася з падіння античної. Трохи більше, аніж півтора тисячі років тому, у 410 р. варвари захопили Рим. Те, чого у свій час не змогла зробити фахова армія найкращого полководця тих часів Ганнібала, через 600 років зробила неорганізована і погано озброєна юрба під проводом племінного вождя візиґотів Аларіха. Слід зазначити: Ганнібал мав фахове військо, але не мав у Римі прибічників, а воїнам Аларіха міську браму відчинили такі ж варвари.

Історичним процесам властиві циклічність, і крах великих цивілізацій – реальна історична закономірність. Зрозуміло, історія не повторюється, зовсім не обов’язково, щоб за розвитком завжди приходив спад. І все ж, багато західноевропейських інтелектуалів знаходять причини сумніватися у світлому майбутньому західної цивілізації, проводячи аналогії із загиблими цивілізаціями давнини. “Майбутнє Заходу не є безмежним прямуванням нагору і вперед по лінії наших ідеалів, – пророкував іще на зорі ХХ століття німецький історіософ Освальд Шпенґлер. – Через декілька сторіч не існуватиме західноевропейської культури, німців, англійців, французів, як у часи Юстиніана не було вже римлян. Загинула не маса людських поколінь; припинила існування форма, котра об’єднувала певну кількість народів у єдиному жесті”. Ті ж самі паралелі, але вже в наш час, проводить і видатний інтелектуал сучасности письменник Умберто Еко. Провіщаючи настання нового середньовіччя, він відзначає: “Те, що сьогодні ми живемо в епоху кризи Великої Американської імперії, стало вже банальністю в історіографії нашого часу”.

Римська Імперія – Західний світ: Імперія, яка втрачає здатність до мобілізації

“У часи розквіту імперії римські легіони, розташовані за кордоном, нараховували не менше 300 тис. осіб... Дивовижно, що в 1996 р. набагато густіше населена наддержава Америка захищала зовнішні межі своїх володінь, розмістивши за кордоном 296 тис. солдатів-фахівців” (Збіґнев Бжезінський “Велика шахівниця”). Акцентуючи на схожості двох наддержав, американський ґеостратег відзначає також і те, що імперії не вічні: “По суті, період наявности історичної можливости для конструктивної експлуатації США свого статусу світової держави може виявитися порівняно нетривалим із внутрішніх і зовнішніх причин... Демократизація заважає імперській мобілізації”.

Зараз західна цивілізація дуже нагадує Римську імперію періоду “початку кінця”. За могутністю, добробутом і стабільністю, якими так пишаються Америка і Західна Европа, уже можна розгледіти суттєве уповільнення темпів науково-технічного прогресу, катастрофічне зменшення народжуваности, старіння европейських націй. І як би уряди деяких европейських країн не намагалися стимулювати народжуваність корінної нації, европейських облич стає дедалі менше не тільки в Америці, але й у самій Европі. “Великий перелом настає тоді, коли в повсякденному мисленні висококультурного населення починається пошук “причин” для народження дітей, – пише О.Шпенґлер. – У природи немає таких причин... Висока народжуваність у древніх народів – це явище природи, над яким ніхто не замислюється, не говорячи вже про те, щоб міркувати про його користь або шкоду. Там, де осмислюють підстави для постановки життєво важливих питань, під питанням опиняється саме життя. Так починається мудре обмеження народжуваности, що його вже Полібій вважав покаранням долі для Греції, але яке існувало у великих містах ще задовго до цього і набуло загрозливих форм у Римі, де обмеження народжуваности спочатку виправдовували матеріальними злиднями, а відтак взагалі не клопоталися пошуком пояснень. І в буддистській Індії, і у Вавилоні, і в Римі, як і в сучасних містах, вибір “супутниці життя” стає духовною проблемою, у той час як селянин вибирає матір своїх дітей”.

Як тоді, так і тепер маси потребують насамперед хліба і видовищ, добробуту і розваг. Колись це були бої гладіаторів, зараз – телевізійна індустрія розваг (у будь-якому разі – шоу). А економіка у цей час – спершу дрібна, а потім і середня – опиняється в руках діаспор. І от уже на вулицях европейських міст турки з’ясовують стосунки із курдами. Щось подібне відбувається й у США. Нещодавно канал “1+1” показав трилер “Очевидець”: в’єтнамська мафія з’ясовує стосунки із єврейською, і випадково у центрі “розборок” опиняється простий білий американець ірландського походження, котрий працює прибиральником. Звичайно, він має певний рівень добробуту, але по суті знаходиться на соціально-економічній периферії. Зрозуміло, як і належиться героєві – ветеранові війни у В’єтнамі – він долає обидві мафії, зваблює журналістку, проте залишається поза контекстом. Він нудно працює, марнує час на любов і перегляд телевізора, тоді як еміґрантські структури борються за своє майбутнє, займаючись бізнесом і ще якимись темними справами.

Варвари древні і сучасні

Поняття варварства існувало у всіх цивілізаціях, воно позачасове і загальнокультурне. Греки і римляни називали тих, хто не вписувався в їхню культуру і не знав їхньої мови, за лінгвістичним принципом – варварами, давні єгиптяни – за територіально-географічним – “народами моря” (якийсь староєгипетський літописець емоційно назвав їх “мерзенними народами зі сторони”). У наш час – це “жителі країн третього світу” або “країн із перехідною економікою” (принцип соціально-економічний). Тільки іспанських конкістадорів через їхніх коней і вогнепальну зброю астеки взяли було за богоподібних істот. Але те, як іспанці поставилися до культурних цінностей підкореної ними країни, мало чим відрізняє їх від вандалів. У свою чергу, самі іспанці вбачали в індіанцях пересічних дикунів-язичників.

Для китайців европейці у ХVIII-ХІХ ст. були такими ж варварами, як степові кочівники. “Ми, з волі небес Імператор, пропонуємо королю Англії взяти до уваги наше розпорядження: Небесна імперія, яка править на просторах між чотирма морями, не цінує рідкісні і дорогі речі. Також ми аж ніяк не потребуємо промислових товарів вашої країни. Відповідно, Ми наказали вашим посланцями благополучно повертатися додому. Ви, о королю, просто повинні діяти відповідно до наших побажань, зміцнюючи вашу відданість і присягаючи у вічній покірності”. Звертаючись до европейських монархів, імператор Піднебесної напучував їх: “З жахом коріться і не виявляйте зневаги”. І поразка від англійців внаслідок опіумних війн (1840-42 р.) породила понад столітню кризу китайської цивілізації загалом і державности – зокрема.

Варвари – це збірний образ, це майже завжди ситуативно випадково сформована група людей. Наприклад, дослідники досі сперечаються, ким були гуни, звідкіля вони прийшли (дехто доводить, начебто гуни – праукраїнці, а їхній вождь Атілла не хто інший як князь Кий), але усі сходяться на тому, що гунські вожді об’єднали навколо себе різноплемінну і різномовну орду. Тому впевнено сказати, хто претендує на роль варварів ХХІ століття складно. Та й чи варто?

“Було б дітвацтвом намагатися дати точний, а відтак застиглий опис “нових варварів”, принаймні через негативну і оманливу конотацію терміну “варвари” у нашому сприйнятті: важко сказати, чи є ними китайці, або народи “третього світу”, або покоління протесту; і чи діють вони на межі (де перебувають), чи уже всередині соціальної структури. З іншого боку, ким були варвари в епоху занепаду імперії: гуни, ґоти чи азіатські й африканські народи, котрі втягували центральну частину імперії у свої торгові стосунки і прилучали її до своїх релігій? Єдине, що цілком точно зникало, – це Римлянин, подібно до того як сьогодні зникає Вільна Людина, підприємець, котрий розмовляє по-англосаксонски, чиїм Героїчним епосом був Робінзон Крузо, а Верґілієм – Макс Вебер. У приміських віллах пересічний керівний працівник із зачіскою бобриком усе ще втілює доблесного Римлянина древнього складу, але вже його син носить волосся як в індіанця, мексиканське пончо, грає на азіатській цитрі, читає буддійські тексти або лівацькі брошури і часто примудряється (як це траплялося в часи пізньої Імперії) поєднувати Гессе, зодіак, алхемію, маоїзм і марихуану... З іншого боку, сам уцілілий ще Римлянин у хвилини нудьги розважається, обмінюючись дружинами з другом, і руйнує модель пуританської родини” (У.Еко. “Середньовіччя вже настало”).

Цивілізація створює варварів, варвари руйнують цивілізацію

Спочатку варварів просто підкоряли, нещадно караючи за опір. У цьому процесі варвари вбачають переваги цивілізації-переможниці і, усвідомивши себе варварами, починають освоювати чужу їм цивілізацію. “У міру того, як варвари “прилучаються до цивілізації”, – відзначає російський дослідник Боріс Каґарліцкій, – сама цивілізація “варваризується”. Зовнішні атрибути чужої цивілізації, що уособлюють її в очах варвара, освоюються насамперед”. Варвар вдягає тогу, европейського крою мундир, називає свою контору офісом і ставить у ній комп’ютер (у 1998 р. у кабінеті одного дуже високопоставленого львівського чиновника автор цих рядків бачив непогний лазерний принтер, який стояв чомусь на шафі й по-варварски ефектно використовувався як підставка для вазочки з квітами).

Одержуючи готовий результат, варвар сподівається відразу “прилучиться” до вершин цивілізації, а отримує часто лише продукти її розкладу. Тому, зазвичай, не зумівши створити цивілізоване суспільство в себе, варвари починають усвідомлювати, що в цивілізацію потрібно прийти. Наплив варварів починає давити на кордони цивілізації, яка для початку намагається відгородитися фортифікаціями на кордоні – Великим китайським мурою або римською прикордонною лінією (до речі, залишки Траянового валу дотепер збереглися на півдні Тернопільської та Одеської областей). І сьогодні Европа об’єднується задля того, щоб відгородитися від іншого світу і посилити контроль на кордонах – це одна з головних вимог до нових членів. Але й у наші час нові варвари чинять набіги, які, по суті, мало чим відрізняються від варварських нападів на імперські провінції. “Румунські Rollen-Kommandos, числом до 150-300 осіб, прокочуються територіями Австрії, ФРН, Швейцарії, загалом у напрямку на Бельгію. Невідомо, чому саме на Бельгію, кажуть, тамтешній діалект французької близький до румунської. При цьому румуни уникають автобанів, прокрадаючись лісами, грабують сільські крамниці, дрібні фірми, виносять сейфи. Засобами зламу служать вантажні автомобілі, ними ж, на буксирі, викрадені ящики транспортують до лісу, де й розламують примітивними інструментами. Під час погонь і при спробах затримання “нападники” чинять лютий опір. Не в останню чергу з огляду на злочинність із Сходу, навіть найглухіші і найвисокогірніші швейцарські кантони поспішають завести у себе власний поліцейський спецназ, а впійманих правопорушників (СНД, Балкани) утримують у військовій в’язниці, єдиній на усю Швейцарію, де ще збереглися ґрати на вікнах”. (Д.Корчинский. “Війна в натовпі”).

У міру того, як цивілізація слабшає, за мирними переселенцями (нелегальними і легальними міґрантами) приходять воїни. Чим більше цивілізація закривається від варварської навали, тим частішими і жорсткішими стають сутички. Армії цивілізованих держав готуються до антиварварських війн – до конфліктів низької інтенсивности, миротворчих операцій (варварів, як правило, завжди “замиряли”). Цивілізація (єгиптяни, римляни) наймає одних варварів для війни з іншими, але в результаті усі вони або нищать цивілізацію (Рим), або так послабляють, що її без особливих труднощів підкоряє інша (завоювання Єгипту персами). Як маленькі мікроби валять з ніг великий заслаблий організм, так і зграї варварів – послаблені наддержави.

Україна в контексті проблеми

Правляча еліта України однозначно визначилася на користь західної цивілізації, вважаючи інтеґрацію в европейські й евроатлантичні структури єдино правильним курсом.

Важко сказати, чим керувався Леонід Кучма, коли у розпалі передвиборної кампанії сказонув (інакше не скажеш): “Ми перестали бути папуасами”, але усе ж ця фраза дуже влучно характеризує як і в якості кого ми прилучимося до цивілізації. Представлена лівою опозицією контреліта апелює до світлого минулого – мертвої совєцької цивілізації, намагаючись її якимось чином чи то реанімувати, чи то відродити. Лідер українських комуністів Петро Симоненко не без сарказму цитує голову комісії у справах з розширення ЕС Ґ.Фергойґена: “Кожний, хто думає, наче Україну варто було б прийняти в ЕС... міг би, напевно, висунути пропозицію, щоб Мексику прийняли в США”.

Дійсно, доля наших співвітчизників за кордоном є яскравим свідченням того, що дуже мало хто з них інтеґрується в систему цивілізації як її рівноправні члени. Здебільшого наші земляки зайняті на тих роботах, які у давнину були уділом варварів, присилуваних до рабства: чоловіки – низькокваліфікована робоча сила і злочинці, жінки – танцівниці й повії. Нашу знать, як і належне варварській знаті, приймають за рубежем із певною пошаною, але усе ж їй час від часу “ненав’язливо” радять: як реформувати економіку, що робити з ядерною зброєю, чи варто торгувати з Іраном... Наших збунтованих вождів і втікачів тримають в імперських в’язницях і не надто поспішають нам видати.

Проте, переважну більшість такий стан речей і поділ ролей у принципі влаштовує. Ми прагнемо в Европу, ми хочемо стати цивілізованими. До варварства в нас апелює антиеліта. Візіонером нового варварства є цитований уже тут патріарх вітчизняного політичного нонконформізму Дмитро Корчинський. У своїх статтях він не раз повертається до цієї теми: “У своїй нелюбові до продуктивної праці Україна єдина із Африкою, Латинською Америкою, країнами Центральної Азії. У перспективі очікується “Велике переселення народів”, цього разу знову в Европу, основною провиною якої знову буде те, що там є що пограбувати. ... На іржавих бетеерах ми поїдемо Европою від заправки до заправки, як наші предки від криниці до криниці”.

Post Scriptum

Поки що варвари грають із цивілізацією за її правилами. Однак суспільні, політичні, релігійні форми не є вічними – навіть ті, що здаються сучасникам досконалими і безальтернативними. Пізньоримські поети щиро оплакували крах імперії, але він був об’єктивним. Антична цивілізація повинна була померти, а на її місці – народитися нова. Нове тисячоліття обіцяє стати цікавим.

Переклав А.П.