попередня стаття
наступна стаття
на головну сторінку

Україна та об'єднана Европа на тлі процесу ґлобалізації

Круглий стіл у редакції журналу “Ї” за участю професора Мирослава Поповича 15.10.2000

Мирослав Попович: Проблеми ґлобалізму, мабуть, найчіткіше простежуються у проблемі інституціоналізації цього явища. Ми маємо сьогодні европейську ідею, яка невідомо що означає для самих европейців. “Що таке Европа?” – улюблена тема европейських газет. Це питання перед ними постало цілком недавно, це проблема духовна. Зате для европейців немає нічого неясного у термінах “Европейський Союз”, “Об’єднана Европа”. Мені подобається фраза, якось прочитана в журналі “Еспрі”, в якій основна мета цього видання окреслювалася як боротьба із явищем інституції. Сьогодні маємо такий стан із ґлобалізацією, який повністю відповідає цим інтелігентським прагненням. Ми маємо інститути і не маємо европейської ідеї у повному розумінні цього слова. Адже Европа не знає, що вона таке, і ми маємо розв’язання наступного типу: до якоїсь межі – Збруча чи Дніпра – буде Европа, і для цього буде розроблено процедури вступу, членства тощо.

Зі змістовної точки зору ця проблема є дуже гострою ще й тому, що існує значна агресивність щодо Европи. Насамперед, вона йде від Південно-Середземноморського реґіону, який ніяк не хоче бути засимільованим. Так званий ісламський світ (певна річ, справа тут не в ісламі) навіть в еміґрації (на відміну від готових до будь-якої форми асиміляції африканців) живе в громадах, дуже агресивно налаштованих до корінних мешканців. До речі, характерно, що негритянський американський рух потужно налаштований на ісламське самовизначення і є, що дивно, найбільшим антисемітським рухом в Америці. Дивно, бо для цього немає жодних безпосередніх підстав. На мій погляд, проблема полягає ще й у тому, що Европа не знає, що робити із цим великим сусідом. Згадаймо, що свого часу на комуністичному з’їзді було прийнято ленінсько-бухарінську концепцію, яка трималася до 1927-28 року і полягала у тому, щоб стати на чолі “світового села”, яке виступить проти “світового міста”. Фактично йдеться про продовження цього походу, який розпочався іще в роки Першої Світової війни.

Я хотів би насамперед виокремити політичний аспект справи, оскільки він полягає у створенні блоків. З точки зору політики вирішальним є питання: чи буде Росія прагнути увійти в европейський цивілізаційний простір, чи вона намагатиметься створити власну противагу у вигляді евразійської спільноти. Історія евразійства в Росії добре відома. До речі, нещодавно, під час поїздки до Астани, я зробив для себе відкриття: тамтешній університет носить ім’я Ґумільова. Але ж це – російський фашист! Для европеоїдних казахів, кирґизів тощо орієнтація на евразійство – це, передусім, европейська орієнтація, тобто орієнтація на краще. Для Азії та її активної ролі у світі це дуже корисно. І для світу загалом це може стати зразком органічного сполучення европейської цивілізації з азіатськими країнами. Про якусь двовекторність України в цьому контексті не може бути й мови, її єдиний шлях – у Европу.

На жаль, цей шлях в нинішніх умовах неминуче супроводжуватиметься принизливими інституціональними кроками, яким би хотілося надати якогось іншого характеру. Це, так би мовити, каркання на початку цієї теми, а, підсумовуючи, хотів би сказати: по-перше, є інституціональний та ідейний бік справи; по-друге, ідейний бік справи ще неясний, а інституціональний псує ідейний бік, особливо коли він розмитий, як сама европейська ідея; по-третє, незважаючи на цю неясність, ми все ж маємо безальтернативну ситуацію, коли на Европу тисне світ ісламу (ще раз наголошую, це визначення не є надто добрим, оскільки релігія тут ні до чого). З іншого боку, формується новий центр на базі колишньої Російської імперії з інтенціями очолити похід “світового села” проти “світового міста”. Такий центр міг би отримати шанс при сильній підтримці з боку Центрально-Азійських держав, яким з Іраном чи з моджахедами нічого робити, а це може призвести до такої конфігурації, в якій ми будемо відігравати в европейському ансамблі суто підрядну роль. Роль України найдоступніше можна продемонструвати на прикладі поховань відходів атомної та хемічної промисловости. Початок об'єднанню України з Европою поклав іще Хрущов, який підписав певні угоди, що дозволяли західним власникам, які колись мали відношення до переговорів з урядом Лєніна, будувати у нас хемічні підприємства. Україна може виробляти метал, хемічну продукцію (як Мексика для США), сюди можна звозити і тут закопувати відходи – тобто, їй відводиться та роль, вище якої ми сьогодні об’єктивно “не тягнемо”. Ми можемо увійти в Европу у вигляді европейського смітника. Це буде дуже корисно для Европи, врешті, колись – і для нас, але я б не хотів жити на тому смітнику. Слід було б знайти якусь альтернативу, котра наразі така ж невизначена, як невизначена суть европейської ідеї (про неї – наприкінці), але бодай напрямок пошуку варто встановити. Відомий приклад Індії, на якому я ненадовго зупинюся. Іще недавно Індія була бідною країною, що вимирала з голоду, а водночас мала величезні традиції в математиці, які, як не дивно, стійко утримувалися, і це призводило до того, що діти в середніх школах були дуже сильними математиками, але мали погану гуманітарну освіту. В нас ситуація на селі виглядала аналогічно (знаю це з власного досвіду). Гуманітарні знання вимагають зовсім іншого культурного повітря. Але Індія мала сильних учнів, згодом – сильних студентів, котрі їхали на навчання десь на Захід (тому в індійських університетах завжди була слабка математика, бо сильніші виїжджали вчитися і працювати за кордон). Сьогодні Індія “експлуатує” саме цю обставину, бо пересічний індійський математик виявився дуже добрим програмістом. На цьому зараз базується добробут індійського народу, адже Індія займає третє місце в світі за обсягом ВНП після США і Китаю. Четвертою йде ФРН. Щоправда, коли це все поділити на кількість населення, то співвідношення стане дещо інакшим, але сам факт вкрай важливий.

Отже, наша перспектива входження у ґлобальний простір – перспектива смітника? Це так і не так, оскільки вісь европейської ідеї таки не є суто технологічною.

Що таке Европа з точки зору духовної? Під цим кутом зору її не можна починати ані від греко-римської, ані від християнської цивілізації. Ті специфічні прояви, які можна назвати елементами европейської культури, є фактично комбінацією елементів єврейсько-християнської та греко-римської цивілізацій, вперше сполучених у добу ренесансу. Ренесансна Европа відрізняється від інших реґіонів світу тим, що вона створює неймовірно цікаву ситуацію рівноваги на теренах спершу Західної, а згодом – і решти Европи – між різними галузями буття, насамперед – рівноваги духовного, політичного та економічного векторів. Це така ситуація, коли гроші не дають влади, влада не дає грошей, а разом вони не дають духовної переваги. Безумовно, воно так лише в ідеалі, але найближчим до подібного стану був европейський режим, особливо якщо порівнювати його з американським. Америка, як вдало зазначив Р.Шпорлюк, залишається культурною провінцією Европи. Я би вважав цей специфічний европейський індивідуалізм, який базується на динамічній рівновазі усіх сфер життя і виявляється в християнській ідеології людини як образу Божого (формально це виражається у зображенні Бога-Отця у вигляді могутнього старця, усупереч канонам нетварности Бога), – тим духовним струменем, що закінчується на Новій Европі, коли приходить модерн і постмодерн, де взагалі ламаються принципи зображення, коли йдеться про естетику. Насправді ж вони не ламаються, бо основний европейський струмінь спрямований проти умовности, проти символізму, за чисте естетичне коріння там, де повинна бути естетика. Може видатися дивним, що ми звертаємося до естетики, коли розмовляємо про ґлобалістичні проблеми. Мені здається, що нинішній ґлобалізм є результатом розвитку принципу рівноваги різних сфер буття. Це добре лягає на уявлення про людину як багатовимірну істоту. За Фроммом, коли в людині починають співпадати її різні виміри, наступає деградація особистости, її розвал, виникають некрофілія, максимальний нарцисизм і повна втрата усіх природних інстинктивних заборон. Я думаю, це цілком закономірна ідеологія: саме незвідність окремих вимірів людського буття в індивідуальній психіці один до одного – це прояв багатої особистости. Щось подібне до цього маємо і в европейській культурі. Йдеться про той шлях, який колись запропонував Петро Могила Ватиканові у листуванні із Папою Римським – унії не шляхом завоювання Східної Церкви Католицькою, а через перевлаштування останньої на кшталт східно-европейського християнства, через автономізацію національних Церков. На таке Ватикан тоді не пішов, і на довгі століття Західна Европа відійшла від Східної. Якщо й тепер Европа не піде шляхом автономного існування різних центрів (бо це ілюзія, що, наприклад, Франція і Німеччина стануть колись єдиною духовною територією), якщо не буде віднайдено рівноваги між різними центрами – вона зайде у безвихідь. Бо досить зауважити: коли німці ходять по Парижу, то говорять французькою, щоб довести, що вони европейці, а французи говорять французькою, щоб довести, що вони не німці...

Тарас Возняк: В розмові було порушено деякі зрізи, яких ми іноді у Львові не бачимо. Ми якось зациклилися на европейській ідеї у нашому, середньоевропейському аспекті. Сягнути в Астану з її евразійськими інтенціями, а, властиво, з урахуванням позиції Росії – інтенціями азіопськими (термін, який ми вживаємо тепер в редакції після роботи над 18-им числом) – це теж дуже важливо. Так само, як і поглянути на “культурну провінцію”, що є промотором ґлобалістичних процесів. Вона розглядає їх не як культурну інтеґрацію (в нашому, европейському розумінні терміну), а радше в утилітарному сенсі, скажімо, уніфікації фінансового життя на земній кулі, чи, що найголовніше – уніфікації інформаційної. Проте водночас ґлобалізація тягне за собою певне підпорядкування. Репресія закладена вже у шрифті: слов’янські літери, літери івриту чи арабська в’язь не вкладаються в їхню інформаційну систему. Навіть німці з їхніми умляутами і діакритичними знаками – теж репресовані. Широко розрекламована і начебто позитивно сприйнята уніфікація й ґлобалізація в інформаційній сфері призводять до фактичних репресій окремішности культур чи й просто людей, оскільки останні не можуть нормально, повноцінно існувати поза своїм культурним дискурсом. Навіть з огляду на права людини позиції явно нерівні. У фінансовому аспекті безумовним ґлобалізаційним механізмом є долар. З одного боку, він формує певну шкалу соціального добробуту, з іншого, оскільки друкується Сполученими Штатами на монопольній і трастовій основі, ставить світову фінансову систему в залежність від “зеленого папірця”. Ніхто не знає, скільки його вже є і скільки ще буде надруковано. Крім того, можна вводити різну заробітну платню в різних частинах світу, дозуючи, наприклад, 10 доларів за місяць шахтарям у Південній Африці чи в Україні, а в Польщі – “дозволити” 400. Саме через ці механізми регуляції, а також завдяки інвестиціям, в Польщу було вкладено 40 млрд. доларів, а в Україну – всього 3,3 млрд. Підкреслюю: на ці суми вкладено довіри, а не грошей. Це – теж певного роду маніпуляція. Чи не до цього зводиться ґлобалізація? Третім аспектом є культурна ґлобалізація, яка активно провадиться через мас-медіа. Вони теж пробують уніфіковувати, зводити до спільних визначників різні культурні зрізи. Через канали ТБ і радіо усе так само спрощується, як колись завдяки книжці спростилася усна мова. Коли Гомер читав свою “Одіссею”, то це було безпосереднім спілкуванням, обміном емоціями, а не просто перечитуванням книжки. Ми, безперечно, всі є шанувальниками книги, але нині художній текст означає щось зовсім інше... У Авєрінцева є цікавий вислів: важливим є слово мовлене, а не слово записане. До речі, на відміну від юдаїстської традиції. Ще більшим спрощенням є електронні ЗМІ, коли все стиснуто у просторі й часі і зводиться до впізнаваних штампів. І тут також приявна певна цивілізаційна модифікація, а водночас – спрощення і маніпуляція. Нові покоління виховуються не на розповідях і навіть не на книжках. Мій дід довгі роки після I Світової війни розповідав про неї, батько вже тільки читав, я задля отримання інформації переважно дивлюся телевізор, а вже наші діти отримують її через Інтернет, рубаними, стислими, короткими байтами. І дивляться не фільм “Війна і мир”, де триває повільна тягуча дія, а тридцятисекундні кліпи. На цьому рівні відбувається, по суті, культурна репресія. І це – тільки декілька зрізів процесу ґлобалізації. Технологічну ґлобалізацію – уніфікацію стандартів тощо – навіть не хочу зачіпати.

Промотором ґлобалізаційних процесів є Сполучені Штати; Европа лише частково долучається до цих проблем: з одного боку, фінансово вона не здатна “витягнути” усе, з іншого ж – її складові частини занадто переобтяжені культурою і власною ідентичністю, вони хочуть комфортно почувати себе у власних нішах. Невідомо, скільки часу зможе втриматися “французька фортеця” – культурна, фінансова, технологічна. Франк слабкий, коло франкофонії чимраз вужчає... (репліка М.П.: “Україна вступила до франкофонії – я сам це особисто чув!”) До речі, у Львові перша в Україні газета виходила французькою мовою і називалася “Observateur”.

Оксана Кісь: Для широкого загалу українців ґлобалізація і европеїзація не становлять різниці. Основне завдання – якимось чином “пролізти” у цивілізаційне поле. Як на мене, европейська ідея чи европеїзація – це спосіб протистояння ґлобалізації, а фактично – тискові Америки, її культурним, економічним, цивілізаційним вартостям. Европа хоче протиставити себе Штатам як певна культурна цілісність, протиставитися їхньому “руйнівному”, “розкладаючому” впливові, оскільки США – це зовсім інший дискурс, неприйнятний для европейця.

Проте, зміни в інформаційному просторі не слід сприймати аж надто драматизовано. За достоту два-три останні десятиліття змінилися структури життєдіяльности та відпала проблема з тими засобами транслювання інформації, які морально застаріли. З’явилася потреба у нових способах комунікації. Новітні комунікаційні мережі тяжіють до візуалізації, що допоможе інтерактивно спілкуватися на великих відстанях не лише за допомогою письма, але й звуку чи зображення. Загроза полягає у розмиванні ідентичностей, пов’язаних з етнічним, історичним корінням. Вони не формуються у нових поколінь, натомість, формується мутований вид мультиідентичности, який не передбачає окресленого територіального чи етнічного узалежнення. Може бути узалежнення за сферою інтересів, віком, статтю, професією, – але не за національним принципом. Уніфікація, універсалізація вартостей і стандартів у процесі европейської інтеґрації зустрічає відчутний спротив сил, які захищають національні виробництва, культури, самобутності, історії. Один із найяскравіших прикладів сьогодення – боротьба з “макдональдизацією” в Сіетлі та Празі. В Україні, оскільки вона ще не стала чимось самосутнім, про це важко говорити. Як колись казав відомий класик, для того, щоб об’єднатися, нам спершу треба розмежуватися. В Европі цей процес розмежування і створення національних держав відбувся іще півтора століття тому, отож тепер европейці можуть вести переговори про якісь форми об’єднання. Україні прагнути вступити в таке об’єднання доволі ризиковано, позаяк виникає реальна загроза втратити свою самість. Думаю, що не лише пересічний українець, але й високий посадовець не здатен назвати кінцеву мету України. Чого ми хочемо – національної єдности, високої духовности, об’єднання з Европою, творення чогось окремого і свого, руху на Схід, на Захід? Проблема – у відсутності саме української ідеї, бо тоді важко вибрати щось з-поміж інших. Якась інша ідея може замінити невизрілу національну – і ми ніколи не станемо тим, чим би хотілося.

Тарас Возняк: В цьому сенсі абсолютну рацію має наш ґарант Конституції, який щороку запитує: “Так що ж ми будуємо?”. Він, словами класика, є “дзеркалом української революції”, яскравим представником того народу, який очолює. На відміну від “картинкового” вишиваного і співочого народу реально існує досить-таки понищене совєтизацією, збіднене морально і матеріально суспільство, до якого радше можна застосувати термін “населення території”, ніж народ. Немає політичної єдности із визначеною метою. Ту ж проблему мусив свого часу розв'язувати Ізраїль: нашарпане звідусіль різномовне, різноетнічне, різнокультурне населення... То не штука покерувати монолітною державою з багатовіковими традиціями (скажімо, Швецією). Важко з такого “збору” виховати щось, а іншого виходу просто немає. Є те “насєлєніє”, з якого ми маємо зробити народ. Щодо знаменитої фрази “маємо те, що маємо” можна писати цілі трактати – такий простір для семантичного наповнення має ця начебто тавтологія!

Алла Татаренко: Сучасна людина – ґлобалізована, американізована – дуже цінує свій час. Перемога над часом – це перемога Америки над Росією, як стверджується у книзі Басари “Віртуальна кабала”. У цій книзі проблеми ґлобалізації розглядаються в контексті нової Інтернет-мережі, що покриває увесь світ, з перспективи малої, европейської цивілізації. Інші аспекти ґлобалізації розглядаються як частини віртуальної реальности, що може замінити реальну. Проте, у цьому плані виникає дуже цікаве питання – як боротися з ґлобалізацією у світі засобами самої ґлобалізації? Наприклад, Павич – письменник “націоналістичний”, і навіть “шовіністичний”, – досить успішно використовує можливості Інтернету, “підвішуючи” у ньому свої оповідання й романи. При цьому вони не мають форми звичайних інтернет-версій книжок. У веб-творчості Павича можна використовувати можливості читання творів у різних напрямках, в кожному з оповідань можуть бути два-три фінали тощо. Останній роман письменника побудований таким чином, що без підключення до інших сайтів Інтернету та перечитання певних веб-сторінок не можна вловити суті, увесь роман втрачає сенс. Таким чином, европейці намагаються йти в ногу з часом і утримувати свою нішу в ґлобалізаційному процесі. Басара у своєму романі розробляє концепцію, що у той час, як Росія намагалася перемогти в просторі, Америка експлуатувала час і перемогла в ньому. Цей історичний вибір дав їй нові можливості, і тепер вона нас ґлобалізує, а Союз розпався і відійшов у минуле. Хотілося, щоб ми якось розвинули тему, зачеплену паном Мирославом Поповичем стосовно православ’я, як форми самовизначення, і католицизму, як ґлобалістичного явища. Про це я особисто чую вперше, а за цим можуть стояти проблеми, про які ми мало знаємо. Звідси, скажімо, можуть походити прагнення слов’янських народів, які тримаються за православ’я і таким чином намагаються утримати свою ідентичність, автономність і не розчинитися в духовному, іншому морі. І це дійсно бере свій початок ще від часів, коли писав своє звернення Петро Могила.

Богдан Панкевич: Декілька міркувань щодо Вашого викладу. Що зі світом буде? Що Бог дасть, те і буде. Врешті, в Біблії право націй на самовизначення не описане. Але проблема полягає у тому, що кожен рух є оптимальним, якщо існує принаймні два сильних центри, які можуть сперечатися між собою, і в цій суперечці виборюється оптимальний напрямок до істини. Росію на сьогодні можна відкинути – вона занадто слабка, але є гегемон – Америка, і є гнила Европа. А гнила вона тому, що не визначилася, так само, як і Україна, чим вона є. Інституції, які вона створює, самі по собі слабкі, бо повинні зважати принаймні на дванадцять факторів-країн, в той час, як США мають єдину державну політику. Напевно тому виникають труднощі із доволі хамським пануванням Штатів стосовно сприйняття його з боку культурної Европи. Чи потрібні Европі сильні інституції, які б не оглядалися на 12 (чи вже 15?) урядів та їхні позиції, чи сила Европи – в европейській ідеї, в її багатогранності? Як протистояти гегемонії США? Об’єднання Европи може стати однією із панацей, скажімо, щодо проблеми басків та інших подібних народів, адже, якщо нації мають самовизначатися, то процес дроблення може тривати майже до безконечности, в той час як інтеґрація має все ж історичні перспективи. Тепер – декілька запитань, що стосуються безпосередньо України. Чи двовекторність України – західний вектор Західної України і східний – київського істеблішменту – не формують загрози на розрив знову по Збручеві? І друге: чи параметр холуйськости нашого народу загрозливішим є при інтеґрації в Европу, чи в Росію?

Лідія Артюх: Чи може бути спільне культурне середовище в ґлобальному плані? Чим відрізняється процес інтеґрації від процесу уніфікації, власне в культурному середовищі? І чи не може проблема розвитку інформаційного простору і маніпуляція нами як бідною і недостатньо поінформованою нацією призвести до “коміксизації” нашої культури, чи все ж ми маємо шанс вистояти?

Мирослав Попович: Напередовсім таке запитання: яке суспільство є більш традиційним – сучасне українське, чи, скажімо, англійське або французьке? Я переконаний, що останні два є набагато традиційнішими, ніж українське. Візьмімо для прикладу хоча б стан кладовищ. Наше, українське, з поваленими хрестами і забутими могилами. А в Англії на цвинтарі можна знайти могили предків ще з XIV-го ст. Оскільки нація осмислюється, як квазі-родина, то у цьому розумінні родинні традиції у нас, а особливо – в Росії, є набагато слабшими не лише внаслідок воєн, скільки через імперську організацію політичного життя, яка пов’язана з величезними міґраціями на великій території і розвиває переїзди з місця на місце. Одна із характерних рис Европи полягає у збереженні великої традиційної основи, при тому, що не в цьому її специфіка. Скажімо, Китай теж зберігає традиційну основу. У цій позиції европейська цивілізація дуже сильно відрізняється від американської саме відсутністю глибокої традиційної основи в останньої. При цьому йдеться не просто про те, що там зовсім немає традицій – недавня історія зберігається і буквально живе у свідомості сучасного американця. Европа є цілісність, що складається з багатьох національних одиниць, тоді, коли Штати є сукупністю маленьких міст, тим, що Ільф і Петров геніально назвали “одноповерховою Америкою”. США – це чудо, бо це – величезна імперія, яка не стала імперією, яка не створила потужного імперського центру на такій території. По суті, Америка не має ні національного телебачення, ні національних газет... Американці живуть своїм локальним життям. Коли в серпні минулого року я виступав по телебаченню, на другий день всі на вулиці віталися зі мною... Европа зберігає свою колосальну культурну різноманітність – і в цьому її найсуттєвіша відмінність від атомізованої Америки. До речі, державні кордони в Европі – недавня вигадка, бо перед Першою світовою війною вони майже не охоронялися, були лише митниці. Кордони – це здобуток двох світових воєн. Тим не менше, культурні відмінності зберігалися. Навіть сама того не усвідомлюючи, Европа існує як духовна цілісність. У нас дещо краща ситуація зі знанням здобутків европейської культури. Коли англійці дізнаються, що ми любимо Бернса, вони хапаються за голову, бо жоден англієць не розуміє лірики Бернса. Тим більше – Шекспіра. Як мені розповіли, Шекспір писав такою мовою, якою в XVI-му ст. розмовляли в Англії ірландці. Особисто для мене Бернс – це поет, на творчості якого я формувався, особливо коли вийшли його поезії у блискучих перекладах Маршака. Проблема ідентичности для нас така болюча, бо в нас її нема. Нас віками вчили, що православ’я на Україні було виразом патріотизму (це був єдиний відступ від антирелігійних настанов), а греко-католики – це зрадники українського народу, які начебто йшли “на поводу” і т.д. А ще ж були українські протестанти й українські римо-католики, і досить багато. І все це – наша культура. Можна, безумовно, нинішній смітник внести, і тоді нічого в нас не буде – ні ґлобального, ні неґлобального. А можливо, використання всіх цих “ґлобальностей” допоможе нам глибше осягнути світ, подібно до техніки перекладу, яка дала нам можливість пізнати Бернса. Завдяки ним ми можемо, навпаки, знайти свої корені, які ніколи із землі не підбирали. Все залежить від того, що за це від нас будуть вимагати. Якщо будемо піднімати руку за те, щоб бомбити Косово – то залишимось смітниками, від яких нічого у цьому світі не залежить. Якщо не буде рівноважного варіанту, ... то будемо ми Колумбією.

Тарас Возняк: Тут істотною була прив’язка до структури світового порядку, заснованої на католицькому принципі єдиного єпископа у Римі, якому чітко підпорядкована уся вертикаль. За таким принципом побудовані і православні Церкви, – це принципи автокефалії, незалежности на рівні церковних громад. Церква тоді була, по суті, містом, полісом. Думаю, що екуменічний рух йде саме в цьому напрямку – визнання певної “острівности” деяких близьких речей. Ми можемо бути незалежними, але ми залишаємося близькими, або й братами. Певною мірою – це ревізія католицького унітаризму, хоча він, мабуть, більше був пов’язаний з політичними, аніж з духовними аспектами. Так була уструктурована стара католицька Европа. Однак, були і спроби протистояння цьому. Протестантизм – одна із спроб, але першим протестом, очевидно, була східна схизма. Після Другого Ватиканського собору окреслилися позитивні тенденції в сенсі більшої толерантности, більшого плюралізму. Двадцять років правління Івана-Павла II змінили обличчя Церкви. Греко-католицизм певною мірою можна зарахувати до т.зв. “польської інтриги”, проте відтоді, коли УГКЦ почала самоусвідомлюватися (за часів А.Шептицького), вона почала відходити від концепції “гілочки”, дедалі більше стаючи “острівцем” католицизму, який кореспондує з Римом, але цей “острівець” є інакшим, має право на свою інакшість, яку вибудовує на загальне благо. Певною мірою – це авантюра, яка, до речі, не закінчилася (завдяки пресингові РПЦ та політиканству Римської курії). Експеримент триває, це вже певний шлях, в т.ч. і для вибудови стосунків із РПЦ та Ватиканом і у зворотній бік, шлях, який повинні пройти і Константинополь, і Москва, і Рим, і “острови”. А це пов’язано із позицією цих країн. Бо якщо ми зі своєю інакшістю чи специфічністю не увійдемо у Европейський Союз чи світове співтовариство, а вповземо туди на пузі, що зараз пробує зробити наша достойна сусідка Польща, то ніхто з нами рахуватися не буде. Я завжди запитую своїх польських друзів: чого ви хочете? Вповзти, протиснутися через шпарину до ЕС, чи увійти туди як велика країна, з гідно піднятою головою? Адже для Европи ви стратегічно важливі, тож коли вона бажає бачити вас у европейській спільноті, нехай змінює правила гри, достосовуючи їх до ваших інтересів, а не “нагинає” вас, вимагаючи грати за своїми правилами. Остання війна у Косово – лакмусовий папірець. Польща виступила у цій ситуації політично правильно, але, м’яко кажучи, як куртизанка на один день. Вона зайняла правильну (з огляду на НАТО чи ЗЕС) позицію, хоча навіть всередині ЕС дуже багато людей сумнівалися в доцільності цієї акції. Мене особисто найбільше вразило те, що буквально на другий день воєнної кампанії якийсь екзальтований телевізійний коментатор верещав: “Чи встигнуть ще польські солдати повоювати у Косово?!”...

Інше питання – окремішність “острова Україна” чи “острова Росія” не повинно зводитися до імперсько-російського безапеляційного “Баба Яга – проти”. Реагувати треба ситуативно. У випадку Косова Росія поступала не з огляду на свою окремішність, а швидше для звичного протиставлення себе Заходові. Тут ця “острівність” мала характер “відрубности”.

Мирослав Попович: Я б сказав – тут Росія намагалася будь-що зберегти рештки свого впливу на Балканах. Ставка на Мілошевича, на будь-кого – аби лише вони завтра про нас згадали. У Росії немає ні евразійської, ні будь-якої іншої ідеї, єдине бажання – утримати під своєю владою якомога більше світу. Щастя, що ми “вискочили” з її простору, коли ще ця ідея не була надто сильною.

Тарас Возняк: Сумно, що ініціативу посередництва України, яку мало хто почув і яка на тлі загального “бойового” настрою виглядала писком комарика, не помітили. Але з моральної точки зору, як не дивно, це була чи не найраціональніша, людська ідея. Мене особисто цей факт приємно здивував. Очевидно, у цьому сенсі можна завдячувати Тарасюкові.

Андрій Кирчів: Декілька додаткових штрихів на підтвердження тез Т.Возняка про ґлобалізацію як уніфікацію. У Німеччині 2-3 роки тому було прийнято постанову про зміну правопису, з тим, що поступово з мови буде вилучено умляути та інші специфічні граматичні труднощі, а деякі суто німецькі означення і терміни буде замінено на англійські, сиріч – американські, які набули інтернаціонального звучання.

Щодо входження України до ЕС: якщо Польща “вповзатиме на пузі”, то ми – хіба що попід землею, так, щоб і видно не було. Але загроза полягає у тому, щоби, не ставши нічим, нічим і не залишитись. На даний час ми ще є аморфною масою, про націю можна говорити хіба що як про проект. Про ідентичність і, відповідно, про вступ у Европу, говорити занадто рано. Врешті – чим є сама Европа? Чи це Европа націй, за правою концепцією, чи, за лібералами – Европа реґіонів, і чи взагалі вона існує як духовна єдність? Це прекрасне бажане, яке постійно намагаються видати за дійсне. З Европою відбувається зараз приблизно те, що трапилося з Windows-2000 під час демонстрації Ґейтсом на виставці: це щось дуже гарне, дуже нове, але не відлагоджене. Дійсно, для Европи Косовська криза стала індикатором. Европа “пролетіла” в усьому: їй було залишено можливості реакції, а не акції, її “евро” впало остаточно і “сіло на доларову голку”. Нещодавно Світовий Банк офіційно оголосив, що США вирішили фінансово підтримати “евро”. Це значить, що европейська валюта сіла на трастовий долар і доїде туди, куди цьому доларові буде вигідно. І якщо це буде вигідно, то США забере доларові милиці від “евро” і воно впаде навіки. Говорити у цьому контексті про гривню взагалі немає змісту: про мертвих – або добре, або ніяк.

Крім того, однією з найбільших проблем в Европі є невирішене культурне питання. Свого часу мені було запропоновано написати курсову роботу на потішну тему “Культурна інтеґрація в Европі”. Яка може бути культурна уніфікація поміж націями, які сформувалися пару сот років тому (1848 рік радше зафіксував уже здійснений факт). Взаємовпливи – так, спільні культурні проекти – можливо, але вливання однієї культури в другу... Помітним є вплив американської поп-культури на всю Европу – це так. Це невирішене питання боляче б’є по амбіціях і самоідентифікаціях малих націй. І власне вони будуть чи не найбільше протестувати, вже не кажучи про основних рушіїв розриву в Европі під виглядом її об’єднання – Францію та Німеччину. Їхня позиція зрозуміла: це антагоністи, дві найбільші европейські потуги, які певним чином можуть впливати одна на одну і вічно переходять одна одній дорогу. Про це треба говорити відверто. Підписання свого часу договору про національне примирення між Францією та Німеччиною не зняло напруги. Воно задекларувало бажання протистояти зовнішній силі (благо, вже тоді вони розпізнали її!). Тепер ця сила успішно експлуатує те, що вони створили. Не таємниця, що об’єднана Европа творилася на противагу США. На сьогодні Штати використовують цю структуру як елемент свого уніфікаційного і ґлобалізаційного впливу. Потрібне щось спільне? Будь ласка, ось вам американський варіант англійської мови, як мови міжнаціонального спілкування (подібний проект вже здійснювався колись в СССР). Навіть лише цей, культурний елемент, якщо він не знайде свого рішення, зможе призвести до того, що коли Україна дійсно набуде необхідних атрибутів для входження, а не вповзання в ЕС, то інтеґруватися їй вже буде нікуди.

Тарас Возняк: Як продовження теми про реформу німецької граматики: в Німеччині з цього питання відбувся референдум, і зняття умляутів, а також “англізацію” чи “латинізацію” не затвердили. І найбільшим промотором цього негативного рішення стала земля, що має проблеми з ідентичністю – Шлезвіґ-Гольштайн, яка, власне, не може визначитися, до кого вона ближча – до Данії чи Німеччини. Це в певному сенсі “німецька Галичина”. Є й інші вияви такої “непокори”. Угорці за останні роки вивели зі своєї мови всі інтернаціональні терміни, замінивши їх на угорські аналоги.

З іншого боку, наприклад, польська і російська мови увібрали в себе масу інтернаціоналізмів – латинізмів, ґерманізмів, а тепер – і американізмів. Польська мова американізована надзвичайно. Чехи і словаки бодай творять свої форми іншомовних слів, і це певна позиція. Поляки чомусь, на відміну від німців, угорців, чехів чи словаків, не чинять опору такому розмиванню власної ідентичности, очевидно, не вловлюючи загрози для неї.

Богдан Панкевич: Маленька репліка про те, про що знаю – про Нідерланди. Наразі я ще не чув жодного скимління щодо падіння “евро”. Падає “евро” – значить зростає економіка. (Репліка: Тарас Возняк: “Безсумнівно, за таких умов зростають експортні можливості, бо товар стає дешевшим”). Дійсно, вони ж експортують 52% виробленої продукції. Тому для них об’єднання Европи і різні загальноевропейські інституції є справами другорядними. Вони радіють, що саме їм краще. І ще одне. Від об’єднання завжди виграє сильний і хитрий. Те, що голландці – одні з найхитріших, знають всі. І тому вони з усіма готові брататися. Росіянин, наприклад, здобувши шмат чужої землі, тут же назве її “ісконно русскою тєріторієй”. Голландець, навпаки, намагається нав’язати якнайтісніші контакти – і з часом всі вже працюють на нього. Специфіка голландської колоніальної політики полягає у культурній асиміляції з аборигенами. Культурно – втрати, зате економічно – шалений виграш. У колоніях Нідерландів, за територією більших, ніж англійські, ніхто голланської мови не знав. Тому від об’єднання Европи вони черпають цим способом тільки вигоду для себе. Всі називають голландців “американцями Европи” за їхній показний космополітизм. Але водночас на мікрорівні, на рівні комуни, сім’ї – не знаю, чи є ще консервативніша нація. Де ви ще побачите керівника комп’ютерної фірми із 25-річним стажем, гакера-професіонала, який лише як три місяці тому купив телевізор?! Бо до того часу пастор казав, що це – диявольський плід. Це є те, що не декларується, але робиться. Коли вісім чоловік говорять англійською, а двоє – голландською, всі відразу переходять у розмові на голландську. Це те, що ми, українці, декларуємо, але не робимо. Вони, декларуючи космополітизм, дуже міцно тримаються своєї ідентичности. Тому мені цікаво, що буде далі з тією об’єднаною Европою.

Тарас Возняк: Слід додати, що й демократії, як такої, у Нідерландах теж немає. Від мерів міст до прем’єра – всіх призначає королева. Це королівство “на повен зріст”, абсолютна монархія. Королева за освітою – юрист, вона “перетягла” всі функції на себе, і в нинішній структурі держави, практично, вирішує все.

Богдан Панкевич: Уряд формується на демократичних засадах, але коли виникає кризова ситуація із визначенням прем’єра серед двох рівних сил, то королева просто вказує – хто.

Андрій Павлишин: Кілька слів, які я завжди тверджу на всіх наших семінарах. Коли мова заходить про ґлобалізацію, я завжди кажу, що нема такого злого, щоб на добре не вийшло. Ґлобалізація, інтернаціоналізація, зокрема в культурі, дає чимало цікавих шансів. Якщо Індія за ВНП посідає третє місце в світі, то за випуском продукту у сфері програмування – друге після США. Її громадян радо запрошують на роботу, вони керують великими інтернаціональними компаніями. Це той випадок, коли ґлобалізація, універсалізація, уніфікація, чи як там ще, обертається благом. Впевнений, що ці люди, підняті згаданими процесами на вершини, колись віддячать своїй батьківщині. Так колись було із гонконзькими кінофірмами, які, на противагу вестернові, створили жанр істерну з елементами кунг-фу, який став дуже популярним і, як вагомий чинник мас-культури, відкрив китайців світові, змінив ставлення до цього народу на посполитому рівні. Багато хто пішов далі і зрозумів, що китайці – це не обов’язково вузькоокі пронози і підступні людці, що серед них немало достойних людей, цікавих і розумних партнерів. Ще давнішим прикладом ґлобалізації мас-культури є Голлівуд, втілена в життя мрія центрально- і східноевропейських євреїв, яких не допускали у “вищий світ” – як на батьківщині, так і в США. Хто із середовища аристократів міг би подумати сто років тому, що нині найбільшим попитом у вищих колах будуть користуватися кіно- і телезірки, ті балаганники та парвеню, яких колись не пускали і на поріг “порядних домів”. І це – тільки частковий приклад, його можна поширювати і розвивати далі. Для нас, українців, важливо шукати свій шанс, свій шлях у ґлобалізації. Можливо, деякі позиції нині не є місцями особливого успіху, але з часом вони можуть допомогти підняти Україну, стануть тими важелями, з допомогою яких ми зможемо підняти, посилити, утвердити елементи і своєї ідентичности, і своєї економіки, і свого майбутнього, і майбутнього наших дітей.

Мирослав Попович: Кожен процес “щось будує, щось руйнує, щось неситим оком...”. Поруйнувати, винищити величезну ділянку нашої культури ґлобалізаційні процеси можуть дуже швидко. Нам важливо, аби те, що вони збудують, не пройшло без нашого “неситого ока”. Треба бути насторожі, щоби все це не перетворилося на інвазію чужого нам елемента. Взагалі, я особисто є прихильником ґлобалізаційних процесів. Але на закінчення хотів би привести один приклад: коли формулювалися права людини, – а це було ще за часів Французької революції – то там не було враховано прав ані жінок, ані “кольорових” мужчин. Проте з часом ситуація була виправлена. Я сподіваюсь, що подібним чином ситуація виправиться і в нас.


ч
и
с
л
о

19

2000

на початок
на головну сторінку