зміст

Виступ на семінарі “Ї” 2 листопада 2000 р.

Ми дуже часто чуємо, читаємо, а часом і бачимо те, що об'єднують поняттям “ґлобалізація”, але не завжди всі ми знаємо, розуміємо до глибини це поняття, як воно виникло і на якому рівні зараз перебуває ця ідея, як вона здійснюється чи не здійснюється, які є перешкоди на шляху її здійснення, які їй роблять закиди. Ми знаємо, що є великий спротив тенденції ґлобалізації – ми бачили це і на екранах телебачення на чеському прикладі, минулого року великі демонстрації відбулися в Сполучених Штатах у Сіетлі. Ми знаємо, що проблема хвилює багатьох, отже варто і нам її обговорити.

Про що я, мабуть, не буду говорити, але варто, щоб присутні мене доповнили? Я буду говорити насамперед про економічний аспект, а ґлобалізація – це і суспільство, питання культури, оскільки ідея ця за визначенням покликана проникати у всі ділянки людського життя. Не буду я також говорити про місце України в процесі ґлобалізації, хоча це теж тема, про яку варто поговорити.

Історія самої ідеї та процесу її втілення – питання, на якому я б хотів зупинитися дещо довше. І друге питання – це спротив ґлобалізації і закиди на адресу ґлобалізації, при чому – як ворогів процесу, так і її творців, які вважають, що сьогодні треба якось міняти стратегію ґлобалізації. В рамках розгляду зміни стратегії ґлобалізації хотів би розглянути дві гіпотези, два плани, два напрями. Один із них називається “нова економіка” (“нова економіка замість держави загального добробуту”) – ідея, про яку говорилося упродовж багатьох десятиліть, і другий напрям, – сформульоване Джеффрі Саксом питання про т. зв. “нову карту світу”.

Історія ідеї ґлобалізації. XIX століття було епохою національного імперіалізму, боротьби за власні колонії, власні ринки збуту, антагонізмів і конфліктів між державами, саме тому, що кожна держава, а також ті, хто стояли в тіні за керівництвом держави в Англії, Іспанії, Франції, Росії, Сполучених Штатах Америки, врешті Німеччина – всі вони хотіли мати панування власного капіталу, як в колоніях, так і в метрополії.

У XX ст., вже в період Першої світової війни та невдовзі після неї, картина починає мінятися, бо замість національного капіталу і національного патріотизму, що стояв за ним, виникає наднаціональний капітал, який є, очевидно, сильнішим від національного, і починає диктувати свої вимоги національним урядам. Навіть під час Другої Світової війни це проявилося досить яскраво (я хочу нагадати такі епізоди, коли під час бомбардування Німеччини ті заводи – в т.ч. і військові, – в яких був американський капітал, не бомбили, і нікого із американських власників цих заводів, навіть із числа військових, не притягали до відповідальності перед міжнародним трибуналом за, по суті, державну зраду). Отож, тут видно початок панування наднаціонального, наддержавного капіталу (в англійській мові, до речі, national означає і одне, і друге).

У цій боротьбі між капіталом і урядом практично остаточно перемагає капітал. Було, фактично, розроблено формулу, що уряд повинен прислухатися до капіталу, особливо – до наднаціонального. Як наслідок, т.зв. демократія перетворилася в ілюзорне поняття, хоча б тому, що уряди і парламенти можна обирати, а керівництво корпорацій народ вибирати не може. В такому стані функціонування корпорацій, монополій, тобто економіки загалом (йдеться про цілком легальну економіку, аж ніяк не тіньову) народом контролюватися не могло і не може, незалежно від того, що ми розуміємо під словом “народ”, ставимося до нього скептично чи ентузіастично.

Після провалу совєцької системи протилежна сторона оголосила перемогу капіталізму і усунення ідеологічного поділу світу. Вважається, що переміг капіталізм, і ті порядки, які складалися впродовж століть і які перемогли, повинні запанувати на цілому світі. Це, звичайно, доволі відносно, оскільки існує доволі багато країн, про панування в яких на 100% капіталістичних порядків говорити досить важко. Але вплив наднаціонального капіталу досить яскраво проявився в політичній сфері, бо навіть зараз виникають ідея всесвітнього уряду, або ідея Сполучених Штатів Европи, які значно ближче за своєю моделлю до США, ніж до сучасного Европейського Союзу.

До чого привели спроби виконання цієї ідеї, якщо взагалі можна говорити, що ідеї ці намагалися реалізувати, бо виглядає, що реалізувалося щось у сфері економіки під захистом цієї ідеї, а не на виконання самої ідеї.

Я говоритиму і про здобутки, і про негативні наслідки ґлобалізації і з точки зору ворогів цієї ідеї, і з точки зору її творців, які тепер думають про стратегічні зміни в самій ідеї, а особливо – в її виконанні.

Найбільший здобуток – це здобуток наднаціонального капіталу через поширення відкритої системи світової торгівлі, що привело до колосальних надприбутків тих, що стояли на чолі цієї великої системи. Це – вибух нового велетенського багатства для високорозвинутих країн.

Тепер – про негативні наслідки, про хиби, прорахунки ґлобалізації. Тут я використовую доробок всім відомого Сороса (чи Шороша), Джефрі Сакса та інших творців самої ідеї.

Встановилася залежність держави від капіталу. Збільшився розрив між багатими і бідними – між людьми, між суспільствами, між державами. Ця нерівність у сучасному світі стабілізується. В усіх країнах, в т.ч. і у високорозвинених, спостерігається поступовий занепад середнього класу. Вільна конкуренція зміцнила нерівність на внутрішньо- та міждержавному рівні, хоча вважалося, що саме вона є стартовим пунктом подальшого розвитку капіталу. Виявилося, що ґлобалізація не враховувала колективних і індивідуальних інтересів. Збереження миру ми не бачимо і в наш час. Те саме можна сказати і про загальні принципи справедливости, права народів і людини, захист довкілля.

Подальший наслідок – нестабільність фінансових ринків. Саме тому, що було закріплено ринкову дисципліну, виникли міжнародні фінансові кризи, адже були встановлені жорсткі рамки, а не якась гнучка система. Результат: криза у Південно-Східній Азії та Японії, як рикошет – у Росії та Україні, а також – ще далі – у Бразилії та Південній Америці. Далі ми маємо парадоксальні явища: хоча всі говорять, що ринки повсюди мають бути відкритими, високорозвинуті країни закривають свої ринки перед товарами із бідніших країн (ці товари кваліфікують як вироби низького гатунку, низькотехнологічні товари тощо).

Водночас, ми бачимо, що високорозвинуті держави домінують і маніпулюють умовами праці, поширюється експлуатація праці нелегалів, жінок і дітей.

Творці і прихильники доктрини ґлобалізації признають неґативні наслідки, але причини, що доволі характерно, шукають у міжнародних організаціях і установах. Наступ ведеться основним чином на різні організації ООН, на МВФ, Всесвітню торговельну організацію, Світовий Банк, а в европейських умовах – на ЕС і його структури. Але в усій критиці, скерованій на перелічені установи, ви не знайдете і слова проти приватного капіталу – він є “поза дужками”, його не критикують, діяльність концернів, монополій взагалі не розглядається. Міжнародні організації звинувачують (і небезпідставно) у провалі іноземної допомоги в Африці, допомоги в посткомуністичних країнах, на черзі, подібно, Балкани. Говориться про нераціональний розподіл капіталу (це стосується МВФ і МТО), тобто про те, що в певний період для позик виділялося надто багато капіталу, і він “застрягав” у корумпованих верхівках держав, а з іншого боку, коли така потреба справді була великою, то ці міжнародні організації не надавали позик у достатній кількості.

Другою великою помилкою МО вважають те, що від урядів вимагають ґарантувати надані кредити, бо ґарантування кредитів призводить до здійснення контролю (принаймні – теоретичного) урядами над наданими кредитами, чим обмежується приватна ініціатива, бо контроль цей здійснюється над компаніями, недержавними організаціями тощо, дуже часто – із користю для себе.

Отже, в цій критиці є чимало справедливого, але не в останню чергу вона розкручується для того, щоб вивести з-під удару приватний капітал – він, як і наддержавні голдінґи і корпорації, перебуває поза критикою.

Протестів чимраз більше. Ґлобалізацію критикують різні політичні партії – як праві, так і ліві, профспілки, неурядові організації. Значною мірою платформа політиків, які захищають національні інтереси, теж складається з того, щоб боротися проти ґлобалізації. Ця друга група критиків висуває низку дальших закидів. Насамперед, йдеться про те, що наднаціональні установи втручаються у внутрішні справи держав. Інша група закидів стосується недемократичного способу їх діяльности, що полягає у своєрідній “змові” проти демократії та боротьбі за світове панування. Всі ці конфлікти знову вливаються в русло протиставлення всім міжнародним організаціям, які тим чи іншим чином пов'язані з ООН.

Що робиться для кориґування становища, яке склалося? По суті, на перший план висунуто проблему модернізації ґлобалізаційної стратегії. Констатується, що ідея була, але здійснювалася вона якось анархічно. Зупинюся над двома “рецептами” чи проектами. Перша, правдивіша і цинічніша, – це ідея “нової економіки”, друга, більш косметична, всю проблему зводить до технологічного аспекту, Джеффрі Сакс назвав її “теорією нової карти світу”.

Творці поняття та ідеї “нової економіки” виходили зі становища, яке тепер склалося в економіці США і деяких інших високорозвинених країнах. Вони висунули доволі обґрунтовану тезу про відмову принаймні від боротьби за “державу загального добробуту” – це гасло кинули в 30-х роках після великої кризи, його прийняв також СССР. Вважається, що гасло “держави загального добробуту слід відкинути, бо воно нереальне, його слід демонтувати і орієнтуватися на т.зв. “нову економіку”, яка не має інфляції, з високим курсом акцій, темпи росту якої не нижчі від 4% на рік, із повною зайнятістю та профіцитом бюджету.

Визначені три основні фактори “нової економіки”:

*технологія: відбувається інформаційна революція, ідеологи “нової економіки” вважають, що ми маємо справу лише з початковою її стадією, і пізніше буде дедалі більше змін;

*конкуренція: різкий зріст конкуренції у ділянках національної та наднаціональної торгівлі, що потроху перетворюється на битву за виживання;

*т.зв. нова економічна культура підприємств і окремих громадян.

У чому полягає цинізм цієї концепції? У тому, що автори вважають, наче треба цілком свідомо руйнувати старе, і що це руйнування має цілком конструктивний характер. В зв'язку з цим підприємства не повинні взагалі розраховувати на допомогу уряду, щоб не бути від нього залежними; внаслідок науково-технічної революції (НТР) скорочується або ліквідується середня ланка управлінців, адже ті, хто нагорі, також здатні користуватися комп'ютерами та іншими засобами зв'язку; в результаті різко зростає продуктивність праці і рівень конкуренції, як боротьби за виживання.

У промисловість, у фінанси приходять т.зв. “нові молоді люди” (це термін), котрі створюють нові компанії, які нехтують послугами Центрального банку, тобто самі розпоряджаються фінансами, повністю виходять з-під будь-якого контролю уряду.

Через те, що навіть при новій економіці бояться інфляційних процесів і кризових явищ, представники цієї тенденції пропонують обмежити темпи економічного зростання до двох відсотків щорічно, а то й взагалі залишити їх на нульовій позначці. Однак, все це відбувається на рівні високорозвинутих країн – цікаво, що було б, якби “недорозвинені” країни зупинилися б на нульовому рості?!

Другий напрям – пропозиція Дж.Сакса про “нову карту світу”. Сакс – один із тих, хто проголосив перемогу капіталізму над комунізмом, соціалізмом та всіма іншими “ізмами” і вважає, що виключно за технологічними (а не суспільними, чи такими, що характеризують стосунки між людьми) ознаками світ ділиться на три основні групи населення, навіть не держав. 15% населення світу проживає у високорозвинутих державах і забезпечує технологічними інноваціями решту світу – вони є світовим мозком. Приблизно 50% населення здатні освоїти і застосувати ті інновації та високі технології, які їм продають перші 15%. І, врешті, 35% населення – це люди, які технологічно цілком відірвані від попередніх двох груп, вони не творять інновацій і не здатні вводити в дію нові технології.

Згідно із картою, що додається до статей Сакса, Україна належить саме до третьої групи. Це, фактично, два мільярди людей, котрі живуть у крайніх злиднях, серед інфекційних хвороб, при низькій продуктивності сільського господарства і постійному погіршенні екологічних умов. Тут ми до певної міри впізнаємо себе. До речі, Сакс стверджує, що в одній державі можуть співіснувати відразу дві категорії, не обов'язково лише одна. Це, врешті, не новина, бо, скажімо, у довоєнній Польщі говорилося про паралельне існування Польщі А і Польщі В. Перша – високорозвинута, друга – на майже колоніальному становищі. Отож, технологічні кордони не завжди співпадають із державними.

Чому створилася ця третя категорія – люди там дурніші, чи що? Ні, справа тут у тому, що країни третьої категорії – надто бідні держави, щоб купити собі потрібну технологію. Там, де існує відірваність від найновішої технології, населення переживає кризу, не має жодної можливости (на думку Сакса) підняти свій життєвий рівень, там існує цілковита залежність від вузькоспеціалізованого експорту сировинних матеріалів, бо нічого іншого такі держави експортувати не можуть.

Який вихід із становища? Кілька слів про запропоновані “косметичні” заходи. Сакс пропонує відмовитися від ідеї боротьби за світове панування, натомість поширити технологію боротьби з інфекціями і боротьби із погіршенням стану навколишнього середовища. За його твердженням, ґлобалізація повинна бути такою, аби задовольнити усіх. Механізм втілення такого прожекту, проте, не обговорюється, тому уявити собі усе це досить важко.

Ані Сакс, ані інші економісти, які дотримуються подібних переконань, не ставлять питання про безплатну передачу цих технологій. Патенти, ліцензії, інші види офіційних дозволів, усе це – за гроші, а відтак стає заробітком наднаціонального капіталу.

Які можна зробити на сьогодні висновки? Твориться замкнене коло, з якого не так просто вийти. З одного боку, високорозвинуті країни можуть існувати тільки за рахунок недорозвинутих. З іншого боку, ми живемо в період, коли закінчуються формальності з дотриманням принципів суверенности держав, справедливости, коли права народів і людей перетворюються у пустий клапоть паперу. В будь-якому разі, незважаючи на всі спроби захищати ґлобалізацію, не можна стверджувати, що вона створена для забезпечення реального і рівномірного добробуту серед усіх людей на землі. Частина теоретиків навіть не намагається цього приховувати. Сильні монополії не відмовляться від нагоди диктувати умови слабшим. А це значить – посилювати експлуатацію людей, отримувати надприбутки тощо. Ми, наприклад, не можемо уявити собі ситуацію, коли в США хтось закриє завод для того, щоб подібний можна було збудувати в Україні. Діється якраз навпаки.

Національні уряди, якими б сильними вони не були, сьогодні не можуть боротися з наднаціональними фінансовими структурами. Саме тому я стверджував, що процес ґлобалізації, насамперед економічної, є відверто антидемократичним.

За панівне місце в процесі ґлобалізації борються між собою різні групи корпорацій. З цим пов'язана криза у Південно-Східній Азії, боротьба проти “евро”. Але, якщо, не дай Боже, всі вони дійдуть до згоди, передбачити, що буде далі, важко.

На закінчення хочу підкреслити, що основна маса критичних зауважень на адресу ґлобалізації, які я тут висловив, походить від самих творців теорії. З часом всі приходять до висновку, що те, що виглядало привабливим, “рожевим” на початку, поступово змінювало свою форму і ставало чимраз менш привабливим і “рожевим”.