зміст

© H.Schrader, 1997

Ця стаття присвячена процесам включення і виключення в перебігу ґлобалізації. Ключовою теорією для мене є теорія цивілізації Норберта Еліаса. Згідно з його уявленнями, цивілізаційному процесові притаманний перехід від зовнішнього тиску до самопримусу, а також до моралі, права й інститутів, які забезпечують внутрішній лад. Національна держава отримує монополію на насильство завдяки відмові індивіда від насильства. У період модерну вона встановлює важливу межу між внутрішньою і зовнішньою мораллю.

Тепер соціологи вже обговорюють перехід від модерного до постмодерного суспільства, і дехто з них вбачає у ньому перехід до світового суспільства. Основне для мене питання звучить так: що трапиться в перебігу ґлобалізації з національною державою, із її монополією на насильство, із внутрішнім і зовнішнім насильством?

У першій частині статті я хотів би обговорити ґлобалізацію як сукупність процесів. Я покажу, що завдяки ґлобалізації національна ідентичність і внутрішня мораль втрачають своє значення. Поряд із гомоґенізацією наслідками ґлобалізації є також локалізація і фраґментація. Ці три процеси підривають монополію держави на насильство.

У другій частині статті я приведу докази того, що перехід монополії на владу від національної держави до міжнародних організацій малоймовірний. Песимістичним наслідком утрати леґітимности панування національної держави без відповідного переносу леґітимности на наднаціональний рівень є можливе посилення внутрішньо- і зовнішньодержавного насильства. Оптимістичний варіант полягає у тому, що в процесі формування мережі комунікацій відновлюється стара основа порушених, реґламентованих державою соціальних взаємозв’язків. Персоніфіковані системи зв’язків як “моральних економік” структурують, таким чином, соціальний і господарський світ.

1. Процеси глобалізації та політичні арени

На думку Марґарет Арчер [1, c.133], ґлобалізація – це процес, що призводить до взаємопов’язування структур, культур і інститутів, який охоплює весь світ. Для Арчер ґлобалізація означає, що на сьогодні суспільства не є більше первинними одиницями аналізу. Олбров [2, c.9, 11] доводить, що суспільства варто розглядати лише як систему в оточенні інших систем і, таким чином, як субсистему світового співтовариства.

У галузі економічних наук ґлобалізація пов’язується, насамперед, з ідеєю вільного світового ринку, ґлобальною масовою культурою і світовим інформаційним співтовариством. Інтернаціональні підприємства діють на ґлобальному товарному і фінансовому ринку на основі високих інформаційних технологій, а праця конкурує на ґлобальному ринку праці. Неокласична модель закритої ринкової економіки тут транснаціоналізується. Теорія міжнародних взаємозв’язків Розентау [3] прогнозує розвиток у напрямку до “єдиного світу”. Національні держави, за Меєром [4], є лише підсистемами спільної світової політики. Відповідно до цого, вони дедалі більше делегують свій суверенітет на користь об’єднання в наднаціональні організації [5, c.89].

Теорія світової системи Воллерстайна [6-8] теж заснована на концепції світової капіталістичної економіки, що у Новий час поширилася по всій планеті. Проте її інтеґрація відбулася завдяки торговельним і виробничим взаємозв’язкам, причому національні держави були до деякої міри насильно організовані в засновану на експлуатації триполюсну структуру: центр – напівпериферія – периферія. Щоправда, Воллерстайн бачить у майбутньому соціалістичний світовий уряд, бо міжнародний капіталізм через власні протиріччя приречений, зрештою, на поразку. Чи дійсно національна держава є минущою моделлю сучасности, як це описують згадані вище теорії? Розгляньмо дискусію про зміну значення національної держави в перебігу ґлобалізації трохи докладніше: нація є центральним поняттям, що позначає включення людини в політичну систему, котра завдяки диференціації (включення “подібних” і, відповідно, виключення “інших”) створює когерентність (взаємозалежність). Андерсон [9, c.16-17] говорить про національну державу як про “уявну спільноту”. Він вказує на її моральний фундамент, національну ідентичність: імпліцитне припущення братерського єднання однакових індивідів перебуває потойбіч фактичних розходжень і класових взаємозв’язків – створення горизонтальної солідарности та довіри, а також привселюдні зусилля заради добробуту (well-being) “матері-нації”. Національну державу Вальцер далі ототожнює [10] із якісним керуванням (“good governance”), справедливим пануванням, на відміну від деспотичної держави.

Тільки цей моральний фундамент може пояснити силу і довговічність концепції національної держави, а подекуди й готовність до жертв заради “батьківщини”. Бем’є [11, c. 2-5] також підтверджує, що ця сила ґрунтується на переважаючій організаційній спроможності держави (1).

Донині система суверенних національних держав успішно протистояла таким конкуруючим транснаціональним концепціям, як панісламізм, таким міжнародним організаціям, як ООН, Світовий Банк чи Міжнародний Валютний Фонд, а також ідеям світового суспільства. Саме міжнародні організації завдяки принципові взаємного визнання надають своїм членам міжнародної та національної леґітимности в особі міжнародних представників національних держав. Тому національна держава мала найчастіше важливіше міжнародне, аніж національне значення. У контексті міґрації існує відповідність патріотизму і “дальнього” націоналізму [12, c.165] (2). На думку Робертсона [13], ідея національної держави не втратила свого значення, а навпаки, була ґлобалізована.

Багато авторів писали про виникнення европейської національної держави в новітній час і про її моральні корені у французькій революції. Тісний нормативний зв’язок між поняттями нації і добробуту (well-being) переріс відтак у сучасну державу благоденства, в якій існуюча в рамках громади (сім’ї, сусідства, села тощо) система відповідальности й безпеки була перенесена на суспільство, тобто на державні інститути. Поряд із збільшенням свободи індивіда, що визнають багато вчених політологів, при моральному обґрунтуванні держави благоденства виникає одна дилема: процеси перекладання відповідальности на державу послаблюють горизонтальну солідарність, національне ми-почуття. Дії в солідарному співтоваристві сучасної держави і, відповідно, надперевага “генералізованої взаємности”, за Салінсом [14], протистоять індивідуальним перевагам короткострокової максимізації успіху й у багатьох випадках призводять до утриманських настроїв, що встановлені теорією раціонального вибору. Сучасна держава благоденства втрачає свій фундамент: національну ідентичність. Занепад великих ідеологій у перебігу колапсу централізованих економік сприяє цьому процесові.

Крім того, у багатьох країнах національну ідентичність ставлять під сумнів з іншої причини: виниклі в постколоніальний період національні держави на противагу національним державам старого світу, особливо в країнах із глибокими традиціями громадянського суспільства, таких, як Франція або Англія, характеризуються поступовим розпадом національної й етнічної ідентичностей. Державні кордони є радше політичними, аніж етнічними межами, а національні ідентичності, як і етнічності, на думку Барта [15], – це конструкції, що можуть конкурувати одна з одною. Процеси етнічности – це ознака особливо слабких національних держав (я слідом за Вебером називаю слабкими ті держави, які не мають монополії на владу) (3).

В низці країн третього світу і колишніх соціалістичних країн Східної Европи національна ідентичність дуже слабка й уразлива, а потужний націоналістичний символізм (військові паради, святкування дат визволення тощо) не може приховати цієї слабкости. Етнічні процеси можуть призвести до розпаду національних держав на дрібніші одиниці, що й трапилося в Югославії і колишньому Совєцькому Союзі.

Економічна практика показує, що максимі вільної торгівлі, яка охоплює увесь світ, і триполюсній структурі (центр – напівпериферія – периферія) протистоїть інший напрямок розвитку економіки: утворення різноманітних супранаціональних теренів. Тут буржуазні підходи вбачають підвищення ефективности та міжнародної конкурентоспроможности, у той час як неомарксистський підхід вбачає в південній і східній реґіональних коопераціях і автаркійному розвиткові можливість утворення протилежного центру влади стосовно старих індустріальних країн. З позиції національної економічної політики економічні простори припускають усунення торгових бар’єрів, обумовлених існуванням кордонів національних держав (наприклад, спільна митна, валютна, екологічна політика, а також політика ринку праці тощо) і, як говорить теорія міжнародних взаємозв’язків, перенесення певних повноважень і прав національної держави з рівня держави на рівень міжнародних організацій. Останні прагнуть до уніфікації низки національних законів, прав і обов’язків. Мета цих спроб полягає у створенні певних інтернаціональних просторів із спільною політикою в економічній і суспільній сферах.

Ідея таких міжнародних просторів не нова, і в повоєнній історії було багато економічних об’єднань: ЕЕС, Европейська асоціація вільної торгівлі, Асоціація держав Південно-східної Азії, Організація африканської єдности, РЕВ або СНД (вони найчастіше були надуманими організаціями, але самовизначалися як співтовариства). Деякі з них вижили, деякі зникли після розпаду соціалістичних економік, а деяких поглинули інші організації. Перспективою таких економічних і політичних об’єднань є виникнення “супер-ринку” у якомусь певному реґіоні світу. Основна складність при створенні і подальшому розширенні таких просторів полягає в тому, що політика ґлобалізації жадає від національної держави координації певних, колись незалежних рішень з іншими національними державами і підпорядкування інтересам співтовариства держав.

Із соціологічної точки зору політика нових транснаціональних просторів спрямована на відкриття і підтримку нових транснаціональних ідентичностей у рамках відповідних економічних просторів за допомогою однакових прав і обов’язків, однакових особистих документів, прапорів і гімнів, єдиної валюти тощо. У перебігу цього процесу утворення транснаціональної ідентичности поряд із братами і сестрами певної спільноти громадян і “чужими” виникає проміжна категорія: “сусіда”, що був колись чужим. Сусіди здобувають привілейовані умови в численних економічних і політичних галузях, у той час як чужі через нові правила оформлення візи і місця проживання, права притулку тощо залишаються “поза бортом”.

“Чужі, котрі прибувають сьогодні й зостаються завтра” [16], вважалися в епоху премодерну підозрілими та потенційно ворожими. В епоху модерну, як підтверджують чимало представників соціальних наук [5, c.105-106;17;18], внаслідок просторових і часових перемін змінилося сприйняття чужих: чужого сприймали поверхово, ввічливо іґнорували [5, c.103-104]. Проте ця характеристика здається мені занадто одномірною. Погроми меншостей, які охопили увесь світ у новітні та постмодерні часи, свідчать самі за себе. Слідом за Фуко я наведу доказ того, що кожна нація і кожен економіко-політичний простір потребують не тільки символів спільности, але й правил винятку, позаяк саме інакшість надає відмінностей і особливостей конкретній культурі. Тому ці простори виникають усередині певних культурно-реґіональних кордонів (християнсько-европейських, азіатських, панісламських тощо).

Водночас сприйняття дедалі більше звернене на внутрішній простір, тоді як зовнішній простір поступово зникає зі свідомости людей, що знаходяться в цих кордонах. Представники соціології розвитку обговорюють проблему “кінця третього світу” [19]. При цьому вони посилаються не тільки на втрату великих теорій розвитку сімдесятих років, але й на дедалі потужніше витіснення третього світу із трансферних фінансових потоків, обмеження його доступу у внутрішні простори системи, позбавлення свідомости учасника і видавлювання з периферії за межі системи в стан іррелевантности. Також у етнології, науці про зіткнення з “чужим”, у процесі розвитку европейської етнології (Volkskunde) дедалі посилюється значення поняття “сусіда”.

Такі реґіональні економічні і політичні простори протистоять виникненню світового суспільства, яке укладається історично, і, поряд із співтовариствами держав і субнаціональними етнічними процесами, породжують подальшу партикуляризацію. З погляду політекономії, вона може призвести до наступних перспектив:

1. До посилення суперництва між міжнародними блоками, що призведе до виникнення нових обмежень (наприклад, захисних митниць або котирування). Сьогодні ми можемо спостерігати зростання меркантилізму на транснаціональному рівні. Статистика торгівлі показує, що торговельні потоки в Европі і США перебувають переважно в рамках певного економічного простору і менше – за його кордонами (4), у той час як країни, що розвиваються, у своєму імпорті й експорті орієнтуються, як і колись, на індустріальні країни. Проте, саме через підтримку реґіональної кооперації розпочинаються спроби зміни залежної економічної структури країн, що розвиваються.

2. До зростаючого напруження усередині економічних блоків через розбіжність інтересів, натиску влади, нерівномірного розподілу добробуту й економічної потуги, політичних або культурних відмінностей і норм (5).

3. До зміни системи світової геґемонії як результату виникнення реґіоналізованих політичних і економічних просторів, занепаду старого центру світової економіки і виникнення нового центру в азіатсько-тихоокеанському реґіоні [21]. Неоліберальні економісти підігрівають ці настрої, стверджуючи, що старим індустріальним країнам розвиток дорого обійшовся, тоді як розкрадання і купівля технологій у перебігу ґлобалізації дозволили новим індустріальним країнам (NIC’s) налагодити зв’язок із Заходом і, завдяки низьким витратам на виробництво і розвиток, навіть випередити його.

Підводячи підсумки дискусії про значення національної держави в перебігу ґлобалізації економіки, культури і політики, я, погоджуючись із Ґідденсом [5, c.86,96], хотів би констатувати: деякі аспекти національної держави завдяки своєму зв’язкові з міжнародною системою держав зберігають значення і призводять до посилення націоналістичних настроїв. Інші аспекти національної держави та її ідентичности втрачають свою силу в результаті субнаціональних (етнічних) процесів, супранаціональних процесів (заохочення і виникнення транснаціональних економічних і політичних просторів) та системних процесів у державі благоденства. Національна держава базується на моральних засадах (ідентичності національної держави), що руйнуються зсередини внаслідок усвідомлення відмінности, зникнення горизонтальної солідарности й перегляду леґітимности панування, що ззовні супроводжується виникненням супранаціональних ідентичностей і життєвих стилів, а також міжнародних інститутів.

Норберт Еліас [22-24] описує суспільний цивілізаційний процес як зменшення індивідуальної влади і зовнішнього контролю (примусу) за допомогою створення монополії на насильство і самоконтролю. З об’єднанням у великі просторові утворення виникають нові інститути і запановує внутрішній лад. У той час як у внутрішньому просторі насильство спричиняє негативні санкції, ззовні воно можливе і найчастіше навіть зростає в інтересах національної держави.

Інтерпретація Еліаса завершується на рівні національної держави. У зв’язку із зменшенням в перебігу ґлобалізації значення національної держави як комбінованої територіальної, політичної, соціальної, економічної та військової єдности, у його тісному зв’язку з монополією на насильство і внутрішню мораль постає питання про те, що при цій зміні відбувається із монополією на насильство і з мораллю. Чи є якісь свідчення про виникнення ґлобальної етики чесноти, відповідно до якої усі люди стають братами і сестрами? Чи настільки ми цивілізовані (або морально реґламентовані), щоб відмовитися від насильства щодо чужого, щодо потенційних ворогів? Чи ми такі варвари, що для нас нещодавно спроектовані і виникаючі транснаціональні кордони означають нові межі між внутрішньою і зовнішньою мораллю?

Щоб усунути проблеми щодо семантики поняття “мораль”, я хотів би функціонально позначити мораль як інтерналізований принцип керування, який піддає егоїстичну дію певним обмеженням на користь громадського життя (6). Проте, на думку Гомана [26], конвенційні форми моралі, засновані на вірі, авторитеті та страху перед покаранням (у цьому чи потойбічному світі), замінилися формами постконвенційної моралі, заснованими на сповідуваному інтерсуб’єктивно “переконанні в дієвості норм” або на очікуванні, що норми в будь-який момент будуть обґрунтовано узаконені. Таким чином, кантова етика чесноти замінена етикою розсудливости, котра ґрунтується на рефлексії, дискурсі та розумінні [27], а не на колективних неперевірених вказівках до дії.

Нові підходи економічної соціології доводять, що ані нормативно узаконена вільна гра ринку a la Hayek, ані державне втручання не є суспільним принципом керування, достатнім для функціонування якогось суспільства [28], важлива лише постконвенційна мораль як вказівка до індивідуальної і колективної дії.

2. Ґлобалізація, постмодерн і мораль

Якщо лише, як стверджувалося спочатку, процеси ґлобалізації нищать національну ідентичність у національній державі, її внутрішню мораль, а, отже, монополію на насильство, переді мною постає питання – які наслідки матимуть ці тенденції розвитку. Я хочу запропонувати три можливих сценарії.

1. Перший сценарій припускає перенесення контролю з рівня національної держави на рівень міжнародних організацій і союзів. Проте, я уже зазначав, що цей сценарій малоймовірний, бо для дієздатности міжнародних і транснаціональних організацій потрібен консенсус їх національних представників. Через конфлікт інтересів більшість далекосяжних планів грузне у мінімальних поступках або в збережені статус-кво.

2. Другий сценарій полягає в тому, що підрив державної монополії на насильство підвищує небезпека війни – війни не стільки між національними державами, скільки усередині національних держав. Насильство може виявитись у формі не “цивілізованих” світових воєн, а “варварських” громадянських. Останні десятиліття багаті такими прикладами, навіть у “цивілізованій” Европі (7). Інша лінія потенційних конфліктів – це, звичайно ж, нові зовнішні кордони реґіональних просторів. Саме тут виникає потенціал торговельних війн між економічними блоками. Прикладом цього є економіко-політичне протистояння між США і Японією, інший приклад – наміри ЕС створити митниці проти неекологічної дешевої продукції, що надходить із країн, які розвиваються. Безумовно, існування ЕС – це також виклик США. Ці реґіони мають різну економічну структуру і їхні інтереси різняться (економічний простір ЕС, на відміну від економічного простору США, сильно залежить від експорту), що може призвести до політики протекціонізму з боку США і торгової війни.

3. Можливість повстання третього світу проти індустріальних країн стала темою науково-фантастичного фільму “Великий похід”. Цей фільм починається з епізодів міґрації з Африки у Південну Европу через голод і безробіття, а закінчується сценами погромів міґрантів европейськими збройними силами з метою захисту кордонів і добробуту від приїжджих. Варіацією на цю тему стала висловлена Гантінґтоном [20] гіпотеза про “зіткнення культур” (“clash of civilisations”). У той час як у період холодної війни – такий його арґумент – межа між внутрішньою і зовнішньою мораллю і грань відмови від насильства пролягала уздовж кордонів, які розділяли ідеологічні блоки (на Заході вона знайшла вираз у гаслі “Свобода проти комунізму”, а на Сході – “Комунітаризм проти деґрадації”), і припускала війну за ці цінності, то зараз цієї поляризації немає. Щоправда, Гантінґтон визнає ще одну небезпеку: іслам, котрий має змогу об’єднатися з конфуціанством проти християнської культури. Гантінґтон доводить, що культури утворять найвищий рівень спільної ідентичности.

У різниці культур, в усвідомленні цієї дедалі зростаючої різниці, у релігійному фундаменталізмі, індіґенізації еліти (звертанні до власної культури замість орієнтації на Захід), глибокому укоріненні культурної ідентичности й дедалі помітнішому економічному реґіоналізмі, який культурно ідеологізується, і полягає небезпека цього конфлікту.

Гіпотезу Гантінґтона заперечили багато авторів. Я поділяю точку зору Гартмана [29], що метакультура через структурну гетерогенність країн, що розвиваються, не може бути перемінною для об’єднання і конфлікту (8). Наступна хиба теорії Гантінґтона – ототожнення конфлікту і конфронтації. Отже, перший сценарій “торговельних війн” здається мені ймовірнішим. Замість того, щоб обговорювати далі питання про насильство, я хотів би звернутися до третього сценарію і заторкнути питання про те, наскільки процеси громадянського суспільства перешкоджають руйнації моральної підстави держави благоденства.

Багато авторів пов’язували перехід до постіндустріального [31], постмодерністського [32] або ультрасучасного [5] суспільства із втратою ідентичности та дезорієнтацією. Потойбіч сучасности викристалізовується інший порядок. Інформаційне суспільство потребує: або брати участь у створенні каналів даних і підключатися до Інтернету, або бути відрізаним від усього іншого світу. Інформаційна революція, схоже, прискорила обертання землі. Межа росту [33] і протиріччя капіталізму [34] та держави добробуту ясні, очевидні й хворобливі для жителів старих індустріальних країн. Багато хто з них, тим часом, досяг того стану, заради якого вони трудилися в повоєнний час, і цей стан виявився не настільки вже й гідним. Багато матеріальних потреб задоволено, і економіка свідчить про кризу споживання. Хоча віра в прогрес у країнах, що розвиваються, дотепер залишилася непохитною, здається, що якось – а коли, це справа часу – ця віра розіб’ється через наслідки освоєння і руйнації природи.

З соціологічної точки зору, постмодерн характеризується процесом делеґітимації, котрий зростає від вимог леґітимації. На думку Ліотара [35, c.335], ми утратили Великі легенди. Загроза життю походить тепер не від ворога або дикої природи, а від природи одомашненої і тому зруйнованої: від ґлобальних екологічних катастроф. Довіру до системи експертів поставлено під сумнів. Віра в прогрес деконструйована. Для багатьох людей споживання є не метою життя, а небезпекою для нього, і вони, щоб надати сенсу своєму існуванню і вижити, шукають індивідуальних стратегій в релігійних і екологічних рухах. Ульріх Бек [36, 37] доводить, що індустріальне суспільство перетворилося в індивідуалізоване суспільство ризику. Примирення індивіда із втратою ідентичности описується як звертання до минулого в структурах етнічности, кревности та сусідства й в індивідуальних зв’язках. Бек бачить зниження значення колективних структур індустріального суспільства, що виражається в скороченні членства в профспілках або партіях або у вихолощуванні поняття “громадянин держави” у перебігу виникнення світового суспільства. Індивідуалізація усе ж означає, за Беком, не ізоляцію, а активне оформлення індивідуальних біографій, зміцнення взаємозв’язків і створення нових форм солідарности, заснованих на індивідуальних зв’язках. Неосубстантивісти і комунітаристи, яких важко включити в наявний політичний спектр, вбачають у цьому новому посиленні громади й етики чесноти при одночасній руйнації держави нове правильне зрівноваження цивільних прав і обов’язків і вихід із кризи капіталізму. Консервативні політики охоче підхоплюють цю думку задля виправдання скорочення числа суспільних благ і послуг і потребують приватизації держави благоденства (надання певних послуг за допомогою самоорганізації або ринку). Підтвердження погляду Бека я бачу в розвитку економіки.

Дискусія про ґлобалізацію показала, що технічна революція в інформаційному суспільстві прискорила інтернаціоналізацію взаємозв’язків обміну (9).

За законом попиту і пропозиції, простір у метрополіях важкодоступний, а праця в старих індустріальних країнах стала занадто дорогою. Тому цілі галузі перенесено в інші країни або, принаймні, в одну країну, як, наприклад, виробництво комп’ютерних програм перенесено в Банґалор, а виробництво комп’ютерних чипів – у Силіконовий діл. Проте, незважаючи на ці можливості просторово-тимчасового розвантаження, як результат технічної революції, статус і підприємницька культура великих, особливо міжнародних фірм потребують утримання торгових представників у вузлових пунктах світового господарства, містах світового значення [39], що уособлюють значимість підприємства.

Ґлобалізовані економіка і суспільство характеризуються падінням значення виробляючої промисловости і розширенням галузі послуг, особливо фінансової й інформаційної сфер. Фінансовий ринок, функції якого не обмежуються посередництвом між попитом і пропозицією капіталу, сьогодні сам створює свій продукт. Щоправда, як і ринок праці [40], він є тим самим ринком par excellence, що не відповідає неокласичній основній моделі. У останні два десятиліття виявилися сильні процеси концентрації, ринок схильний до спекуляцій, і прогнози містять надто багато помилок. Біржа радше відбиває очікування, аніж реальний розвиток.

Я вважаю, що економічна ґлобалізація відбувається із потужним наростанням комплексности, незахищености й ризику (10). Історично утворення ринкової економіки, що було тісно пов’язано з процесами утворення держави, означало збільшення економічних можливостей або альтернатив поведінки на підставі деперсоналізації взаємозв’язків обміну. Проте традиційні механізми керування індивідуальними діями, які втратили своє значення, як, наприклад, моральна економіка (довіра до партнера по обміну, давно встановлені співвідношення і досвід, суспільний тиск, особиста загроза застосування сили тощо) повинні бути одночасно доповнені ефективними, прорахованими інституційними умовами (правилами), особливо правовою безпекою та безпекою в галузі планування. Це завдання національних держав набуло в рамках Великої Трансформації [42] нового виміру.

Продовження трансформації у напрямку ґлобалізованої економіки означає нове розширення можливостей. Проте дотепер відсутні ефективні, завбачливі правила, установлені на міжнародному рівні. Можливості застосування санкцій у ґлобалізованій економіці незначні, вони насамперед потребують дедалі більших витрат. Міжнародне право хоча й існує, але воно складне і громіздке. Мені, проте, здається спірним те, що відсутні інституціональні правила виникнуть як наслідок ґлобалізації, бо вони конкурують зі структурами національної держави.

Як поводяться з таким ризиком міжнародні й транснаціональні фірми? Дослідження показали, що транснаціоналізація фірм не означає звичайного переносу національної конкуренції на міжнародний рівень або – як це звичайно сприймають – не є процесом концентрації, який витискує з ринку слабші фірми. Вона є радше спеціалізацією фірм на певних галузях, у яких вони мають переваги і навіть почасти через брак конкуренції займають квазі-монопольну позицію. Транснаціоналізація – це процес диференціації, транснаціональний поділ праці, що призводить до залежности між високо спеціалізованими підприємствами [38] (11).

Такі взаємозалежності притаманні також і господарським мережам. Я доводжу, що для розуміння ґлобалізації економіки має сенс враховувати минулі фази економічної трансформації (як, наприклад, при утвердженні торговельного капіталізму [43-45]). Традиційна торгівля між країнами характеризувалася порівняно невеликим числом торговців, котрі зустрічалися у певних місцях, на складах міжнародної торгівлі, щоб обміняти свої дорогі товари. Крім створення правових інститутів для формального регулювання торгових конфліктів, що виникають у результаті конкуренції складів між собою, особисті стосунки між купцями (наприклад, партнерство, тривалі ділові стосунки) були моральними зобов’язаннями, котрі визначали торгівлю і допомагали оминути сильну взаємозалежність, відсутність ґарантій і ризик. Їхні особисті зв’язки створювали інформаційні системи локального знання і, отже, механізми для застосування санкцій навіть у віддалених місцях.

Розглядаючи ґлобалізовану економіку, я хочу висунути тезу про те, що поряд із процесами концентрації відбуваються також процеси оберненого переходу від незалежних від особистости до узалежнених від особистости стосунків [5, c.103]. За Ґідденсом [5, c.85-86], ґлобалізація з цієї причини є інтенсифікацією соціальних взаємозв’язків. Я наводжу докази того, що в ґлобалізованій економіці існують численні господарські зв’язки, які базуються на особистих стосунках. Ґлобалізація і персоналізація з цього погляду – одночасні процеси, і обидва процеси ставлять під питання національну державу і державне громадянство як значимий, створюючий солідарність зразок ідентичности.

Залежні від особистости стосунки репрезентують, на думку Ґрановеттера [46, c.446-447], “моральні господарства” (12), які реґламентують дії окремого індивіда в суспільній і економічній системі. Business groups, тобто підприємницькі групи, формальні і неформальні мережі – це, у моїй інтепретації, “моральна економіка”. Вони є оформленням торгового світу – ефективною формою організації для зменшення надмірної взаємозалежности, непевности і ризику в ґлобалізованій економіці, яка знаходиться між сімейним підприємством і здрібнілими ринками. Такі форми організації дають переваги у стосунках із державами з корумпованою бюрократією і судом (тобто державами, що не пропонують правової і планової гарантії) також в міжнародних відносинах.

Свій арґумент я хочу узагальнити в такий спосіб: Business groups обговорювалися щодо певних перехідних періодів, у яких особисті стосунки мали переваги перед анонімними ринковими відносинами. Я висуваю тезу про те, що нинішній процес ґлобалізації економіки – саме такий перехідний період. Він іще раз збільшує можливості дії економічних суб’єктів. Щоправда, фірми через комплексність економічного життя і пов’язані із цим відсутність гарантій, ризик, витрати на трансакцію, розраховують на стратегії зменшення ризику. Одна з таких стратегій – добровільне обмеження економічних альтернатив дії за допомогою встановлення пільгових взаємозв’язків у підприємницьких групах і мережах, що часто базуються на особистих стосунках. Цей факт призводить до парадоксу, коли здається, що ґлобалізація економічного життя і персоналізація економічних взаємозв’язків взаємозалежні. Відтепер не локальний, а ґлобальний ринок є з цього погляду співіснуванням численних підприємницьких груп, формальних і неформальних підприємницьких мереж. Вузлові пункти цих мереж і груп – метрополії, центральні місця для business groups. У зв’язку з цим з’являється ще один парадокс, коли здається: структури ґлобального ринку і структури ринкового майдану, що їх обговорюють економічні антропологи, із цього погляду не такі вже й далекі один від одного.

Переклав А.П.

---

1.Урок Европи, що його у колоніальний період почав засвоювати інший світ, полягає в тому, що ані багатство, ані формальне правління самі по собі не є істотними умовами досягнення переваги над іншими, така можливість є вислідом вищої спроможности до культурної організації, за допомогою якої усе всередині країни спрямовується на державотворення, що привласнює “національний внесок” [11, c.14].

2. Нещодавнє убивство Рабина бурхливо відсвяткували американські євреї-фундаменталісти.

3. Коли йдеться про слабкі держави, то часто виникає парадокс: здається, наче вони мають міцні державні апарати і механізми придушення. Іншою характеристикою слабких держав, є окрім цього, економічний протекціонізм.

4. Пропорції обсягу загальної внутріреґіональної торгівлі зросли в період між 1980 і 1989 роками від 51 до 59% у Европі, із 33 до 37% у Східній Азії та від 32 до 36% у Північній Америці [20, c.27].

5. Приклад: SAARD містить у собі таких культурно-політичних ворогів, як Пакистан та Індія або Шрі-Ланка й Індія. У Асоціації держав Південно-Східної Азії різні держави борються за домінування.

6. Відповідно до “Етики менеджера” Руперта Лея [25, c.27-29], моральна дія відбувається на основі зважування, з одного боку, реалізації власних інтересів, а з іншого боку – запобігання психічних конфліктів (почуття провини, сорому, нанесення шкоди самоповазі тощо) і соціальних санкцій (зменшення або втрати визнання, соціальної захищености тощо) з іншого. Мораль реґулює процеси спілкування почерез обов’язково узгоджений і “зазвичай дотримуваний стандарт (норми, правила, навички, принципи), установки, упередження і ціннісні орієнтації” [25, c.91].

7. Секція соціології розвитку Асоціації німецьких соціологів провела у 1996 році конференцію на тему “Війна, усобиця, геноцид” і результати опублікувала в звіті про конференцію.

8. Альберт О. Гіршман [29; c.30] розрізняв два різновиди конфліктів: “більш-менш конфлікти” і “або-або конфлікти”. Перший тип може бути розв’язаний без конфронтації (позитивний конфлікт), другий не лишає супротивникові виходу. Проте, другий тип конфлікту не обов’язково призводить до знищення однієї зі сторін, тому що можуть бути знайдені тимчасові рішення. Тому Гіршман вважає, що “або-або конфлікт” переходить у “більш-менш конфлікт”.

9. Корф і Ґайденрайх [38] указують на трансформацію міжнародних фірм у транснаціональні. Міжнародні фірми використовують різницю в цінах у різних країнах. Транснаціональні фірми, навпаки, мають на меті створення єдиної, всеохопної мережі, аби використовувати ефект синергії і знизити витрати на трансакції.

10. Системна теорія розрізняє незахищеність і ризик. Незахищеність означає, що можливий будь-який вихід ситуації, тоді як ризик містить можливість якогось певного результату [наприклад, 41].

11. Прикладом є планування дальнього літака майбутнього. Інвестиції набувають таких обсягів, а нов-гав настільки специфічні, що колишні конкуренти змушені при цьому розвиткові кооперуватися.

12. Я вживаю це поняття тут у широкому змісті, як це має місце в Грановеттера, але не так, як його вживає Джеймс Скотт (1976).

---

Література

1. Archer M.S. Sociology for One World: Unity and Diversity // International Sociology. 1991. Vol. 6. №2.

2. Albrow M. Introduction. // Globalization, Knowledge and Society. London: Sage, 1990.

3. Rosenthau J.N. The Study of Global Interdependence. London: Printer, 1980.

4. Meyer J.W. The World Polity and the Authority of the Nation State // Institutional Structure, Constituting State, Society and the Individual. New Park, C.A.: Sage, 1987.

5. Giddens A. Die Konsequenzen der Moderne. Frankfurt/M.: Suhrkamp, 1995.

6. Wallerstein I. The Modern World System I. New York: Academic Press, 1980.

7. Wallerstein I. The Modern World System II. New York: Academic Press, 1980.

8. Wallerstein I. The Modern World System III. San Diego: Academic Press, 1989.

9. Anderson B. Die Erfindung der Nation. Zur Karriere eines erfolgreichen Konzepts. Frankfurt/M.: Campus, 1993.

10. Waltzer M. Toward a Global Civil Society. Providence: Berkhaan Books, 1995.

11. Bamyeh M. Transnationalism // Current Sociology. 1993. Vol. 41. №3.

12. Nederveen Pieterse J. Globalization as Hybridization // International Sociology. 1994. Vol. 9. №2.

13. Robertson R. Globalisation. Social Theory and Global Culture. London: Sage, 1992.

14. Sahlins M. Stone Age Economics. Chicaco: Aldini-Atherton, 1972.

15. Barth F. Ethnic Groups and Boundaries. The Social Organisation of Culture Differences. Boston, 1969.

16. Simmel G. Soziologische Studien. Berlin: Duncker und Humblot, 1908.

17. Goffman E. Behaviour in Public Places. New York: Free Press, 1963.

18. Silver A. “Trust” in Social and Political Theory // The Challenge of Social Control. Norwood, N.J.: Ablex, 1985.

19. Menzel U. Das Ende der Dritten Welt und das Scheitern der grossen Theorien. Frankfurt/M.: Suhrkamp, 1992.

20. Huntington S. The Clash of Civilizations? // Foreign Affairs. 1993. Vol. 72. №3.

21. Frank A.G., Gills B.K. The 5,000-Year World-System - An Inter-disciplinary Introduction. // The World System. Five Hundred or Five Thousand? London: Routledge, 1993.

22. Elias N. Ueber den Prozess der Zivilisation. Bd 1. Frankfurt/M.: Suhrkamp, 1981.

23. Elias N. Ueber den Prozess der Zivilisation. Bd 2. Frankfurt/M.: Suhrkamp, 1988.

24. Elias N. Was ist Soziologie? Weinheim; Muenchen: Juventa, 1993.

25. Lay R. Ethik fuer Manager. Duesseldorf; Wien; New York: Econ, 1991.

26. Homann K. Strategische Rationalitaet, kommunikative Rationalitaet und die Grenze der oekonomischen Vernunft // Auf der Suche nach einner neuen Wirtschaftsethik. Bern; Stuttgart: Haupt, 1990.

27. Ulrich P. Wirtschaftsethik auf der Suche nach der verlorenen oekonomischen Vernunft // Auf der Suche nach einer neuen Wirtschaftsethik. Bern; Stuttgart: Haupt, 1990.

28. Schrader H. Zum Verhдltnis von Markt und Moral in westlichen und nichtwestlichen Gesellschaften. Working Paper No. 217. Forschungsschwerpunkt Entwicklungssoziologie. Universitaet Bielefeld, 1994.

29. Hartmann H. Clash of Cultures, When and Where? Critical Comments on a New Theory of Conflict // International Sociology. 1995. Vol. 10. № 2.

30. Hirschman A.O. Entwicklung, Markt und Moral. Abweichende Betrachtungen. Frankfurt/M: Fischer, 1993.

31. Bell D. The Coming of the Post-Industrial Society. New York: Basic Books, 1973.

32. Lyotard J.-F. The Postmodern Condition. Manchester: Manchester University Press, 1986.

33. Hirsch F. Social Limits to Growth. London: Routledge and Kegan Paul, 1977.

34. Bell D. The Cultural Contradictions of Capitalism. New York: Basic Books, 1976.

35. Lyotard J.-F. The Postmoden Condition // Culture and Society: Contemporary Debates. Cambridge: Cambridge University Press, 1990.

36. Beck U. Jenseits von Stand und Klasse // Soziale Welt. Sonderband 2. Goettingen, 1993.

37. Beck U. The Debate on the Individualization Theory in Todays Sociology in Germany // Sociology in Germany. Soziologie Special Edition 3. Opladen: Leske und Buderich, 1994.

38. Korff R., Heidenreich M. Globalisierung und transnationale Konzerne. Das Beispiel der Computerindustrie // Arbeitsberichte und Forschungsmaterialien Nr. 62: Forschungsschwerpunkt Zukunft der Arbeit. Fakultaet fuer Soziologie, Universitaet Bielefeld, 1991.

39. Sassen S. Cities in a World Economy. Thousand Oaks: Pine Forge Press, 1994.

40. Granovetter M. The Sociological Approaches to Labour Market Analysis: A Social Structural View // The Sociology of Economic Life. Boulder: West View, 1992.

41. Luhmann N. Familiarity, Confidence, Trust: Problems and Alternatives // Trust. Making and Breaking Cooperative Relations. Oxford: Basil Blackwell, 1988.

42. Polanyi K. The Great Transformation. Frankfurt/M: Suhrkamp, 1978.

43. Braudel F. Civilization and Capitalism, 15th-18th Century. Vol. II: The Wheel of Commerce. New York: Harper and Row, 1982.

44. Schrader H. A Discussion of Trade in Social Science. // The Moral Economy of Trade. Ethnicity and Developing Markets. London: Routledge, 1994.

45. Schrader H. Changing Financial Landscapes in India and Indonesia: Sociological Aspects of Monetization and Market Integration. Muenster; Hamburg: LIT Publishers, 1996.

46. Granovetter M. Business Groups // Handbook of Economic Sociology. New York: Russell Sage Foundation and Princeton Univ. Press, 1994.

47. Scott J.C. The Moral Economy of the Peasant. New Haven; Conn.: Yale University Press, 1976.