зміст

© Я.Сватко, 2000

Час від часу людство у своєму розвитку переходить певну межу, за якою попередній спосіб вдоволення насущних потреб стає неефективним. Так сталось, коли технології скотарства та обробітку землі зробили невигідним здобування їжі виключно збиранням плодів та полюванням. Відтоді з’явився міт про “Золотий вік” людства. Частина популяції тяжіла до старого способу життя, їй було важко пристосуватися до нових умов суспільного буття, і перекази про давній, втрачений попередніми поколіннями рай будили ґенетичну пам’ять і викликали ностальґію за нездійсненним майбутнім. Середні віки витворили певну, добре відшліфовану концепцію ведення військових дій, а відповідно до неї – лицарський кодекс чести. Поява нарізної зброї, а за нею автоматичної, перетворила лицарські сутички на релікт давньої епохи, і знову ж таки спричиняла приступи ностальґії за лицарським кодексом у веденні війни, хоч носії цих лицарських ідей у сучасній війні не можуть докладно пояснити, як слід було б застосувати цей воєнний кодекс чести скажімо під час бомбардувань Наґасакі, Дрездена, Ковентрі. Сподіватися ж, що людство відмовиться від новітніх технологій – чи то в галузі виробництва, чи в галузі вбивства – річ безглузда. А з іншого боку, завжди знайдуться особи, для яких впровадження нових технологій становитиме певний дискомфорт, або й узагалі перемістить їх на марґінеси суспільства.

Щось подібне ми переживаємо нині. Технології телекомунікації разом з Інтернетом перетворили нашу планету у такий собі меґаполіс, у якому кожен, якщо має до того засоби, може спілкуватися із кожним, а той, хто не вміє, або не має можливости, стає сліпим у країні зрячих. Розвиток лоґістики разом із поширенням автоматичних ліній складання призводить до того, що у вартості продукції частка людської праці на завершальному етапі виробництва збільшується. Ті ж автоматичні лінії спричиняють зменшення впливу людського фактора на якість продукції, а отже в реґіонах, де вартість робочої сили низька, можна виробляти товари, цілком конкурентні з продукцією розвинених країн, що ми й бачимо, спостерігаючи експансію товарів з Південно-східної Азії на світові ринки.

Розпад Совєцького Союзу разом із ліквідацією економічної системи будівництва комунізму додали й нашу Україну до переліку держав, де потенційно можливо повторити феномен Тайваню чи Південної Кореї. Врешті, чому – можливо? Українська сталь добряче заважає багато кому з металурґів на світовому ринку. Український військово-транспортний літак нині – найкращий в світі, але жодна з країн НАТО його не купить і вироблятиме свої, гірші, тільки б не послабити становища власних виробників та власного ринку праці. Харківські танки за своїми техніко-економічними параметрами теж кращі за німецькі чи американські, але сумнівно, чи хоча й би Туреччина їх купить – хіба, може, арабські країни. Багато европейських фірм шиють одяг в Україні із своєї тканини, – це якісно та дешево, і на шляху до розширення цього виробництва стоять лише квоти на чужоземну продукцію у країнах Спільного ринку. Тож невідомо, хто більше зацікавлений у гальмуванні реформ в Україні – місцева бюрократія з комунячим світоглядом, чи ті европейські політики, які прагнуть стабільности на власному ринку праці, і як наслідок – стабільности у власних державах.

Отож нічого дивного немає у появі книжок на кшталт тієї, з-під пера редакторів “Шпіґеля” Ганса-Петера Мартіна і Гаральда Шумана. Країни з високим рівнем життя стоять на порозі великого випробування своїх економічних, політичних систем та концепцій розширення міжнародного співтовариства. Напівзаходи чи спроби перегородити планетний простір кордонами новітніх ґето в перспективі приречені на невдачу: процес, як любив примовляти один із недавніх ґлобальних керівників, пішов. А отже, якщо шановні редактори “Шпіґеля” лякають перспективою повернення Европи до ідеології тоталітаризму (“одна з традицій европейської спадщини”), то це означає, що вони бачать можливість втрати контролю над процесом з боку урядів, які керують ним з допомогою демократичних інструментів влади. Хоча Мартін і Шуман виступають проти ліквідації бар’єрів у міжнародній торгівлі, за умов, коли технології зменшують наш світ до розмірів ґлобального Мангаттена, така політика здається безперспективною. Відхилити вектор цивілізації не вдавалося ще нікому; краще зрозуміти загрози на її шляху і виробити політику уникнення тих явищ, які загрожують знищенню всього людства.

Коли ми говоримо про політичні аспекти ґлобалізації, неможливо оминути працю “Велика шахівниця” ще одного політика ґлобальних маштабів – Збіґнєва Бжезінського. Незважаючи на факт, що книга виконує певні завдання, поставлені і автором, і його політичною командою, важко заперечити раціональність викладення матеріалу. Праця своїми практичними вказівками утверджує те, чого не можуть бачити лише люди, зашорені світоглядом минулих століть: у військовому і політичному аспектах світ скоротився. Нині з Флоріди до Баґдаду ближче, ніж від Афін до Марафону в часи греко-перських воєн. Автор вказує чинники, які можуть вберегти національні формування від втрати їх ідентичности у процесі подальшої ґлобалізації політичних процесів: стан економіки та економічні впливи, стан технологічного розвитку, культурні впливи у світі та масштаби ґлобальної військової присутности. Шкода, але українська політика про необхідність двох останніх факторів навіть боїться заявляти у своїх доктринах.

З міркувань Бжезінського випливає, що величезна людська маса, яка замешкує Евразію, теж є достатньо вирішальним фактором у майбутній ґеополітиці. Мало того, від позиції цього континенту залежатиме політичний клімат усієї планети. Україна ж опиняється в епіцентрі евразійської політики, і у разі вправности вітчизняних політиків може немало скористати зі свого географічного положення. Рівно ж, як і втратити, – у разі недолугости останніх.

Мартін і Шуман попереджують про загрозу тоталітаризму. Зайве казати, що періоди у розвитку людства повторюються, тільки й усього, що на новому щаблі. Диктатура у давній Спарті відрізнялась зовнішньо від диктатури Мусоліні, але механізми суспільного управління у них мали чимало спільних рис. Немудро зарікатися, що на новому рівні цей спосіб управління не з’явиться знову. Тим паче, що влада прагне централізації, а технології роблять доступними найдальші закутки земної кулі. Отож, якщо й очікувати хвилі тоталітаризму, пов’язаної з ґлобалізацією, то вже під гаслами: “Одна планета – один закон – один уряд – одна валюта...” і т.д., і т.п., читач за власним смаком може дописати собі ті, яких йому бракує. У низці небезпек, якими загрожує політична сторона ґлобалізації, всепланетний тоталітаризм загрожує людству більшими нещастями, аніж локальні тоталітаризми, до поборювання яких міжнародна спільнота вже призвичаїлась.

Яка країна могла б реалізувати такий ґлобальний соціальний проект? Передовсім, це форпост світової демократії – США. По-перше тому, що це суспільство переконане у своїй всепланетній вищості. По-друге, воно володіє згаданими вище усіма чотирма факторами, означеними Бжезінським як необхідними для ґлобальної домінації чи бодай національного збереження у новому світовому устрої. По-третє, історія США показує, що, незважаючи на тотальну демократію, впродовж їх існування траплялися дрібні відступи, узаконені державним правом, як от рабство, сеґреґація чи “полювання на відьом”, і головне – певний час ці відступи цілком толерувались суспільством загалом. І зрештою – використання слова “демократія” у державному будівництві ще ні від чого не ґарантує: маємо свіжий досвід будівництва рафінованого тоталітарного суспільства на одній шостій частині суші під назвою “демократія”, причому частина населення справді була переконана, що оце вона, демократія, і є. Отож не можна відкидати можливости, що в наступному поколінні ідея “одна планета – один уряд” і т.д. не впаде на сприятливий ґрунт.

Є серед проблем ґлобалізації такі, що безпосередньо не пов’язані з політичними аспектами, видимі вже зараз; їх обговорюють вчені, але не розв’язують, позаяк не всі політики надають цим проблемам належного значення. Це техноґенні загрози, головна з яких – проблема теплового балансу Землі. Наша планета є самореґульованою системою, яка знайшла певну точку теплової рівноваги. Впродовж останнього століття, за відтинок, мізерний у планетних масштабах, людство вивільнило енерґію, яка консервувалась на Землі сотні мільйонів років. У деяких самореґульованих системах такий удар може вибити їх в іншу точку рівноваги. У Валлії можуть з’явитися джунґлі, а Сахара поширитися до Лазурового Берега. Нема сумніву, людство може пристосуватися жити в джунґлях, пустелі, навіть у клоаці, от тільки чи економічно вигідно нищити свою планету зараз, щоб в майбутньому вкладати ресурси в її відновлення?

Іншою ґлобальною проблемою, яка зараз обговорюється, але зовсім не з приводу небезпек, є отримання чистої енерґії на космічних станціях і передача її на Землю. Чомусь при обговоренні оминається факт, що цей екологічно чистий проект у тепловому відношенні ще гірший, аніж використання законсервованої енерґії. Він встановлює додатковий потік енерґії у рівноважній системі, а отже, просто порушує баланс.

Загалом, проблеми ґлобалізації нині достатньо актуальні для людства. Однак, історичний досвід свідчить, що вчені – політологи, історики, фахівці з прикладних галузей – дискутуватимуть, рекомендуватимуть, попереджуватимуть про небезпеки, а політики наступлять на граблі, які лежать на чистій дорозі, а далі героїчними зусиллями намагатимуться поборювати наслідки природного перебігу історії. Людство ж пристосується до нової реальности... а далі див. баєчку про “Золотий вік”.

---

Згадана література: Hans-Peter Martin, Harald Schumann: “Die Globalisierrungsfalle. Der Angriff auf Demokratie und Wohlstand”, Reinbeck bei Hamburgі: Rowohlt Verlag 1996.