зміст

© P.Bicksel, 2000

В мене є історія про чоловіка, який розповідає історії. Я йому вже багато разів говорив, що не вірю його історіям.

“Ви брешете, – казав я. – Ви вигадуєте, ви фантазуєте, ви обдурюєте”.

Але це не справляло на нього жодного враження. Він спокійно розповідав далі, й коли я кричав: “Ви брехун, ви вигадник, ви фантазер, ви стобреха!”, він довго дивився на мене, хитав головою, сумно посміхався, а тоді промовляв так тихо, що я майже ніяковів: “Америки немає”.

Щоби його потішити, я пообіцяв йому записати його історію.

Вона починається п’ятсот років тому при дворі короля, короля Іспанії. Палац, шовк і оксамит, золото, срібло, бороди, корони, свічки, служники й служниці, двораки, які заганяють собі навзаєм в животи мечі на світанку, кинувши напередодні одне одному під ноги рукавичку. На вежах вартові дмухають у фанфари. І посильні, що зіскакують з коня, і посильні, що заскакують в сідло, друзі короля й фальшиві друзі, жінки гарні й небезпечні. І вино, а довкола палацу – люди, які нічого іншого не бачать, як тільки за все це платити.

Але й король не знав нічого іншого, як так ось жити, і як би людина не жила, чи в розкоші й достатку, чи в злиднях і бідності, чи в Мадриді, Барселоні чи ще десь, зрештою щодня все те саме і нудно. Так люди, які живуть деінде, уявляють собі Барселону прекрасною, а люди з Барселони бажають жити в деінде.

Бідні уявляють собі життя короля чудовим і страждають від того, що король вважає, що для бідних бідацтво – єдино правильне життя.

Вранці король встає, ввечері король лягає спати, а впродовж дня він нудьгує зі своїми турботами, своїми служниками, своїм золотом, сріблом, оксамитом, своїм шовком, нудьгує зі своїми свічками. Його ліжко розкішне, але й у ньому нічого іншого не зробиш, лише поспиш.

Челядь вранці низько вклоняється, кожного ранку однаково низько, король до цього звик і навіть не дивиться в той бік. Хтось подає йому виделку, хтось подає йому ніж, хтось підсуває крісло, а люди, які з ним розмовляють, говорять “величність” і ще багато гарних слів і більше нічого.

Ніколи ніхто йому не скаже: “Ти бовдур, ти дурисвіт”, і все, що вони йому скажуть сьогодні, вони вже говорили йому вчора.

От так воно є.

І тому королі мають придворних блазнів.

Блазні можуть робити, що хочуть, і говорити, що хочуть, і смішити короля, і коли йому більше не смішно, він їх убиває, чи щось таке.

Так у короля був один блазень, який перекручував слова. Він казав “челивність” замість “величність”, він казав “лапац” замість “палац”, “Роброго данку” замість “Доброго ранку”.

Мені це видається дурним, а королю видавалося смішним. Цілих півроку він з цього сміявся, аж до сьомого липня, а восьмого липня, коли король встав і до нього прийшов блазень та сказав: “Роброго данку, ваша челивносте король”, король мовив: “Звільніть мене від цього блазня”.

Інший блазень був маленький і грубенький. Його звали Пепе. Він подобався королю лише чотири дні. Він смішив короля тим, що мастив мед на крісла дам і панів, князів, герцоґів, графів і лицарів. На четвертий день він намастив медом крісло короля, і король більше не сміявся, а Пепе не був більше блазнем.

І тоді король купив собі найстрашнішого блазня в світі. Той був потворним, тонким і товстим водночас, малим і високим водночас, а його ліва нога нагадувала колесо. Ніхто не знав, чи може він говорити і навмисне не говорить, чи він і справді німий. Його погляд був завжди злим, а обличчя – невдоволеним. Єдине, що було в нього гарного, так це ім’я: його звали Гансик.

Але найстрашнішим був його сміх.

Він починався зовсім тихесенько й крихко десь у глибині черева, вихоплювався нагору, повільно переходив у ремигання, голова Гансика наливалася кров’ю, сміх дусив його, аж заки не вибухав, тріскав, розривався, і тоді Гансик смикав ногами, танцював і сміявся, й тільки король тішився з цього, всі інші блідли, починали тремтіти й лякалися. А люди довкола замку, почувши той сміх, замикали двері й вікна, закривали віконниці, вкладали дітей до ліжок і затикали вуха воском.

Сміх Гансика був найстрашнішим з усього.

Король міг говорити, що хотів, а Гансик все собі сміявся.

Король казав речі, з яких ніхто не міг сміятися, а Гансик сміявся. А одного разу король сказав: “Гансик, я тебе повішу”.

А Гансик засміявся, зареготав. І сміявся так, як ніколи.

Тоді король вирішив, що назавтра Гансика треба повісити. Він звелів збудувати шибеницю, і це був не жарт. Король справді хотів почути, як Гансик сміятиметься перед шибеницею. Він наказав, щоб усі люди прийшли дивитися на цю жорстоку виставу. Однак люди поховалися і замкнули двері, й наступного ранку до шибениці прийшли тільки король, кат, служники та Гансик, котрий сміявся.

І король закричав до своїх служників: “Приведіть мені людей!” Служники обшукали все місто й нікого не знайшли, і король дуже гнівався, а Гансик сміявся.

І тут нарешті служники знайшли хлопчика, й приволочили його до короля. Хлопчик був маленький, бліденький і переляканий, а король вказав на шибеницю і звелів йому дивитися.

Хлопчик подивився на шибеницю, посміхнувся, заплескав у долоні, подивувався, а тоді сказав: “Ви, мабуть, добрий король, якщо звеліли збудувати лавочку для голубів? Гляньте-но: двійко вже на неї всілося”.

“Ти бовдур, – сказав король. – Як тебе звати?”

“Я бовдур, пане король, а звати мене Коломбо, а моя матінка кличе мене Коломбін”.

“Ти бовдур, – сказав король. – Тут зараз вішатимуть людину”.

“Як його звати?” – запитав Коломбін, а коли він почув ім’я, то сказав: “Гарне ім’я, отже він називається Гансик. Як можна чоловіка, який так гарно називається, вішати?”

“Він так жахливо сміється”, – мовив король і наказав Гансикові засміятися, і Гансик засміявся вдвічі жахливіше, аніж учора.

Коломбін здивувався, а тоді сказав: “Пане король, ви вважаєте це жахливим?” Король розгубився й не зміг відповісти, а Коломбін продовжував: “Мені не дуже подобається його сміх, але голуби все ще сидять на шибениці, він їх не злякав, вони не вважають його сміх жахливим. Голуби мають вишуканий слух. Гансика треба відпустити”.

Король подумав і тоді сказав: “Гансику, забирайся до дідька”.

І Гансик вперше промовив слово. Він сказав Коломбіну: “Дякую!” і посміхнувся до нього гарною людською посмішкою. І пішов.

У короля більше не було блазня.

“Ходи зі мною”, – сказав він Коломбіну.

А королівські служники й служниці, графи й усі решта подумали, що Коломбін новий придворний блазень.

Однак Коломбін був зовсім не кумедний. Він стояв і дивувався, говорив рідко й не сміявся, тільки посміхався і нікого не смішив.

“Він не блазень, він бовдур”, – казали люди, і Коломбін погоджувався: “Я не блазень, я бовдур”.

І люди сміялися з нього.

Якби король про це дізнався, він би розгнівався, але Коломбін йому нічого про це не казав, бо йому було байдуже, що з нього сміються.

При дворі були сильні люди й мудрі люди, король був королем, жінки були прекрасними, а чоловіки мужніми, священик був побожним, а кухарка – старанною, і тільки Коломбін, Коломбін був ніким.

Коли хтось казав: “Ходи, Коломбіне, поборемося!”, Коломбін відповідав: “Я слабший за тебе”.

Коли хтось казав: “Скільки буде два на сім?”, Коломбін відповідав: “Я дурніший за тебе”.

Коли хтось казав: “А ти наважишся перескочити через потічок?”, Коломбін відповідав: “Ні, не наважусь”.

І коли король запитав: “Коломбіне, ким ти хочеш бути?”, Коломбін відповів: “Я не хочу ніким бути, я вже є кимось, я – Коломбін”.

Король сказав: “Але ж ти мусиш кимось стати!”, а Коломбін запитав: “Ким можна стати?”

Тут король мовив: “Отой чоловік з бородою, з засмаглим, обвітреним обличчям, мореплавець. Він хотів бути мореплавцем і став мореплавцем, він плаває на витрільнику по морях і відкриває нові землі для свого короля”.

“Якщо ти хочеш, мій королю, – сказав Коломбін, – я стану мореплавцем”.

Тут весь двір засміявся.

І Коломбін помчав чимдуж із залу й закричав: “Я відкрию нову землю! Я відкрию нову землю!”

Люди дивилися одне на одного й хитали головами, а Коломбін стрімголов вибіг із замку, побіг через місто й через поле, і селянам, які стояли на полі й дивилися йому вслід, кричав: “Я відкрию нову землю! Я відкрию нову землю!”

І він прибіг до лісу й ховався декілька тижнів у хащі, і декілька тижнів ніхто нічого не чув про Коломбіна, і король сумував і картав себе, а двораки стидалися, що вони сміялися з Коломбіна.

І всі вони дуже втішилися, коли через декілька тижнів вартовий на вежі засурмив у фанфару й Коломбін пройшов через поле, через місто, пройшов через ворота, наблизився до короля й сказав: “Мій королю, Коломбін відкрив землю!”

Й оскільки двораки не хотіли більше висміювати Коломбіна, вони поробили серйозні міни і запитали: “Як вона зветься й де вона знаходиться?!”

“Вона ще ніяк не зветься, бо ж я її щойно відкрив, а знаходиться вона далеко в морі”, – сказав Коломбін.

Тут піднявся бородатий мореплавець і промовив: “Добре, Коломбіне, я, Америґо Веспуччі, пошукаю ту землю. Скажи мені, де вона знаходиться”.

“Ви вийдете в море, а тоді все прямо та прямо, і ви мусите плисти, поки не припливете до землі, і ви не повинні піддаватися розпачу”, – сказав Коломбін, й потому він страшенно боявся, адже він був брехуном, і знав, що землі тієї немає, і він не міг більше спокійно спати.

А Америґо Веспуччі вирушив на пошуки.

Ніхто не знав, куди він поїхав.

Можливо, він теж тільки заховався у лісі.

А тоді засурмили фанфари, й Америґо повернувся.

Коломбін почервонів і не наважувався поглянути на великого мореплавця.

Веспуччі наблизився до короля, підморгнув Коломбіну, набрав повітря, ще раз підморгнув Коломбіну і сказав голосно й чітко, так, щоби всі могли почути: “Мій королю, – так він сказав, – мій королю, земля існує”.

Коломбін так зрадів, що Веспуччі його не зрадив, що підбіг до нього, обійняв і вигукнув: “Америґо, мій любий Америґо”.

А люди подумали, що то назва землі й назвали ту землю, якої немає, “Америкою”.

“Тепер ти чоловік, – сказав король Коломбіну. – Відтепер ти називаєшся Колумбом”.

І Колумб став знаменитим, і всі дивувалися й шепотіли: “Він відкрив Америку”.

І всі повірили, що Америка є, тільки Колумб не був певний, усе своє життя він у тому сумнівався, але так і не наважився запитати про це в мореплавця.

Незабаром й інші люди поїхали в Америку, а ще через деякий час дуже багато людей, і ті, хто повертався, стверджували: “Америка є”.

“Я, – сказав чоловік, від якого в мене та історія, – я ще ніколи не був в Америці. Я не знаю, чи є Америка. Можливо, люди тільки так вдають, щоби не розчарувати Коломбіна. І коли двоє розповідають одне одному про Америку, то вони й нині підморгують одне одному, і вони майже ніколи не кажуть “Америка”, а кажуть, зазвичай, щось невиразне, на зразок “Штати” чи “За океаном”, чи щось подібне.

Можливо, людям, які хочуть до Америки, розповідають в літаку чи на кораблі історію про Коломбіно, і тоді вони десь переховуються, а пізніше повертаються назад і розповідають про ковбоїв, чи хмарочоси, про Ніагарський водоспад, чи Міссісіпі, про Нью-Йорк, чи про Сан-Франциско.

В будь-якому разі всі вони розповідають одне й те саме, і вони розповідають про речі, які були їм відомі вже перед подорожжю, а це ж бо дуже підозріло.

Але й досі люди сперечаються, хто ж був той Колумб.

А я знаю.

Переклала Оля Сидор