зміст

[Лебедь. – 2000. – №193]

До нас сказано: не відаючий свого шляху сильно дивується, коли потрапляє не туди. Від себе додам: не відаючий шляху не відає, що він шляху не знає. А тому не знає й миті, коли треба оглядатися і дивуватися.

Повідомляю: ми вже “втрапили”, пора дивуватися ...

Роки реформ привчили нас до постійних змін. Насправді ж історичні “стрибки” відбуваються рідко, нормальний стан життя країн і народів – кружляння по спіралі, коли прогрес – це лише прискорення обертання. У XX сторіччі трапилося усього три “поштовхи” – дві світові війни й перебудова.

П’ятнадцять останніх років Історія спалювала гігантську кількість накопиченого палива: був величезний соцтабір, у якому було що ділити і переділювати, були людські маси, які кипіли новими надіями і можливостями, були лідери, котрі подобалися населенню, і населення, яке подобалося лідерам. Добре чи погано витрачений цей потенціал змін, однак – витрачений.

Суперрадикальні економічні та соціальні революції закінчилися хоча б тому, що переділювати (хіба що навспак) уже нічого. З усім, що можна було приватизувати, розікрасти, розвалити або дати нове життя – із тим це вже пророблено. Пенсійна реформа, страхова медицина, платна освіта, свобода комунальних цін і кооперативи власників квартир – усе теж відштурмовано, і зараз на цих полях спокійно, як після битви.

Тепер усі процеси якийсь час можуть відбуватися лише в межах тих системних якостей, яких набули наші нові держави.

Казахстан із культурної та воєнно-сировинної периферії закритої совєцької системи став частиною відкритого ринку. А саме – сировинним придатком. Таке наше нове становище порівняно стійке. Колишні совєцькі нафтові, гірничо-збагачувальні та металургійні “монстри” після довгих років “перекидань” вписалися у світову економіку, знайшли нових господарів і ринки збуту. Тепер вони відновлюють обсяги виробництва і навіть, при сприятливій зовнішній кон’юнктурі, набувають більших, аніж у держпланівські часи, можливостей оновлювати техніку, освоювати нові родовища і навіть переходити від сировинних перерозподілів до випуску напівфабрикатів.

Відповідно, тяжко перехворівши, вписалася в цей експортно-сировинний ренесанс й інфраструктура: енергетика, транспорт і зв’язок, навіть “коммуналка”. На думку ветеранів, там зараз панує повний розлад, – інші обсяги, тенденції, люди і порядки. Але все це вже між собою зчеплене і доволі працездатне. Так-сяк до оживаючого експорту підтягнулась і частина внутрішньої економіки, навіть сільське господарство, під стогони і сльози, теж устоялося – у тій частині, яка не зовсім пропала. Ба більше: для нових ініціатив, технологій та інвестицій сучасний Казахстан на порядок перспективніш, аніж совєцький.

Не варто, проте, тішитися мріями щодо можливости перетворення нашої нової держави у процвітаючу. Ми стали частиною світового співтовариства саме як економічний, політичний і, головне, ідеологічний придаток. Колоніалізм – симетричний, диктат метрополії відповідає наслідувальній якості культури й цивілізації його периферії. І в цьому сенсі наша колоніальна перспектива визначена всерйоз і надовго.

Час втямити: корупція влади й криміналізація економіки, монополізм, сировинна орієнтація, недотримання законів, катастрофічна екологія, занепад моральности, науки, культури і мистецтва, соціальні проблеми, масові безробіття та міґрація, злидні та рабська апатія населення – усе те очевидне, про що гуртом сумують парламентері, міністри й опозиціонери, газети і телебачення, іноземні інвестори й прості люди, наче про якісь тимчасові труднощі на шляху до квітучого сучасного Казахстану, – усе це насправді вже щільно уклалося у фундамент нашої нової держави, визначаючи сьогодення і майбутнє.

Працездатність нашої нової економіки побудована саме на залежності від долара і вивезенні дешевої сировини. Усі складові добре збалансовані: найефективніші галузі доларизовані, “молодший брат” – тенґе – заблокований неплатежами і витіснений на економічну периферію, залежність від зовнішніх “інвестицій” рік від року зростає, акцент із повернення старих боргів зміщується на виплати відсотків, долар працює як помпа, що висмоктує національні ресурси.

Собівартість експорту сировини штучно “обтяжується” закордонними витратами: іноземний менеджмент, адвокатура, підрядники, техніка і запчастини з-за трьох морів. І, навпаки, максимально “полегшується” на витрати внутрішні: мінімум зарплат і “соціалки”, пільги на податках, транспортних й енергетичних тарифах. Зрештою, продаж сировини самим собі на вивіз здійснюється не за світовими цінами, а за “безприбутковими”, із одержанням основного прибутку вже за кордоном. Це не просто хитрощі несумлінних іноземних і псевдоіноземних приватників, а сформована державна політика. Влада прилаштована обслуговувати саме доларо-сировинну економіку: інформаційно-ідеологічно й організаційно-законодавчо. Таємниці господарів і балансів експортних комплексів, рахунків і контрактів на ввіз-вивіз охороняє уряд, він також надає податкові пільги, “полегшує” тарифи.

Парламент також при ділі: приймає написані в міністерствах закони. Політичний розклад відповідає економічному: владарює хромо-алюмінієва Громадянська партія, позаяк за нею – іноземний капітал і експортні монополії. Єдине, чого їй досі не вистачає – нафтове крило. (Втім, нафтовим бізнесом держава керує безпосередньо, їй парламентський “дах” не потрібен.) Її партнер – Аграрна партія: міські скупники зерна, власники стратегічних елеваторів, навколо яких вони вибудували свої земельні латифундії. Як і належить, роль слухняно-керованої парламентської “забутовки” відіграє партія чиновників “Отан”.

Симпатично-колоритні одинаки Гані, Серікболсин, Валеріан, Серік та Ісахан створюють “оживляж” нудно-сірій вирішальній більшості. Усе пов’язано: якщо показником добробуту на рудниках і металургійних заводах є середня зарплата усього під двісті доларів, то повинно бути гостре безробіття за воротами підприємств, приватна охорона на воротях, яка не пропускає навіть акіма, й абсолютна кишеньковість профспілок. Так воно і є – у законодавстві і на практиці.

Сучасного соціального захисту в такій країні не може бути за визначенням. Нинішні пенсії, на які не можна жити, – це не лиходійство уряду, а природний процес відмирання “солідарної” системи разом із ветеранами війни та праці. У нагромаджувальних пенсійних фондів (якщо й вони не розлетяться) усього три мільйони вкладників, хоча працездатних, за статистикою, понад сім мільйонів. На решту чекає повернення до вікової традиції, коли старі – клопіт дітей. А не завів – держава не винна!

Те ж – щодо освіти, охорони здоров’я й екології. Вони в нас не можуть бути “як при нормальному ринку” саме тому, що ми стали частиною цього ринку. Проте не тією інтелектуально-технологічною головою, котрою світова економіка заробляє, а сировинною, даруйте, гепою, на якій розвиненті країни сидять. “Золотий” мільярд людства споживає ресурсів у 10-20 разів більше середньосвітового рівня – то звідкись якісний і дешевий природний продукт повинен сам надходити!

Він і надходить: багатства надр плюс людський “матеріал”, усе – “самозливом”. Мрія найвродливіших – стати топ-моделлю, вийти заміж за іноземця, або хоча б потрапити у пристойний бордель. Найздібніших – учитися на Заході. Найталановитіших – одержати там ангажемент. Найкращим це вдається, бо заохочується: є спеціальні програми, ґранти, спонсори...

Система є система: щоб експортувати дешеву сировину, робоча сила повинна бути не надто письменною та неорганізованою, буржуазія – компрадорською, чиновники – продажними, парламент – декоративним, ЗМІ – керованими, опозиція – неорганізовано інакодумною.

Корупція держапарату – обов’язковий елемент такої системи, наче “законна” частка за співучасть у вивезенні національних ресурсів. Особиста участь у сировинному валютному експорті – прерогатива “еліти”. Платою за відданість найближчого до неї оточення є заохочення “доходної власности” в країні: найкращі гуртовні, ресторани тощо. Симбіоз держслужби і бізнесу на дрібніших посадах плавно переходить у хабарництво. Дерево корупції росте корінням угору.

“Сировинні” та “корупційні” долари зливаються в західних банках, зміцнюючи наше підрядне становище на світовому ринку. Великі чиновники і “національні менеджери” бережуть там свої “відкати”, вкладають в акції та нерухомість. Дрібніші – роблять евроремонти, купують іномарки, відпочивають за кордоном, навчають там дітей, коротко кажучи – інвестують закордон. Це для нас – нормально, місцевий, так би мовити, менталітет.

Через цей “менталітет” розвинені країни “випомповують” з “тих, що розвиваються” усе сповна, залишаючи й “інвестуючи” лише мінімум, необхідний для підтримки та зміцнення “партнерства”. Захід у душі зневажає наших “реформаторів”, на словах – посварює, насправді – підтримує. Зрозуміти це можна: адже – частина системи. До того ж, напоготові теорія: поетапна демократія, особливості історичного шляху, евразійська специфіка, і усе таке...

Проте лаяти Захід нема за що: ані США, ні ОБСЕ не забороняли нам закладати під ринкову економіку демократичний фундамент. Навпаки – рекомендували. А що не занадто наполегливо – так ми ж суверенні!

Був чи ні у Казахстану шанс створити демократичну політичну систему і завдяки цьому почати перетворюватись у цивілізовану країну – це окрема розмова. Зараз важливо усвідомити, що система уже відбулася. Як кажуть комп’ютерники – “за замовчуванням”. Коли вже немає правової держави, то є країна, де “правоохоронна” система обслуговує поточні потреби владу і гроші імущих. Законів, починаючи від Конституції, не дотримуються, – це знають всі, але Право працює: право влади, кумівства, грошей, клану, племені, сім’ї, звичаю – усе цілком чітко, усім місцевим правила добре відомі, вони дотримуються. Приблизно п’яти відсоткам населення таке Право забезпечує гарне життя, ще відсотків 25 стерпно належать до обслуги. Інших таке не влаштовує, але в неправовій державі їхній інтерес – зайвий!

Якщонемає громадянського суспільства, є суспільство негромадянське, пов’язане збереженою партноменклатурністю, відродженим трайбалізмом і породженою диким ринком мафіозністю. Якби Казахстан був демократичним, він би називався двомовним і багатонаціональним, а зараз сутнісно вірне визначення: різномовний і багатоплемінний. А коли ми при цьому держава несоціальна, усі види громадянської нерівности зафарбовані національними, жузовими і родовими відмінностями.

Негромадянське суспільство не може не перебувати у стані “холодної” громадянської війни, і головна його проблема – уникнути війни “гарячої”. Тому міжнаціональна стабільність, яку так цінує влада, – це дійсно найбільша і найкрихкіша цінність у Казахстані.

У демократичній країні Усть-Каменогорськ змова з бензиновими пляшками і берданкою була б фарсом, а в нас це справді небезпечно. Народ пасивний, але владу він тихо ненавидить і смуті не перешкоджає, радше підтримує. Тим більше, має рацію влада, коли побоюється зовнішнього тероризму: навіть невеличкий загін моджахедів, як ніж в масло, увійде в країну, де маса населення, включно з військовими і поліцейськими, бажає нещасть своєму начальству, що безсоромно збагатилося.

Найбільша наша цінність, тут керівництво знову правильно міркує, – це політична стабільність. За відсутности системи розділеної та виборної влади вона ґрунтується на незмінюваності правління однієї людини, сім’ї, клану. Тому вибори за принципом “не важливо, хто голосує, важливо – хто рахує” є основою демократії по-казахстанськи. Усілякі ж хвацькі заклики на кшталт зміни Конституції або проведення “чесних” виборів лише розгойдають чинну систему, а не створять стійкішу.

Щоб зрозуміти наше істинне становище, реальні можливості й загрози, достатньо пригадати: вже усе було. У тій же ж Африці, багато років тому. Була така країна – Родезія, де білі колоністи експлуатували чорних, водночас створивши найкращі на континенті промисловість, сільське господарство і робітничі кадри. Потім були деколонізація і міґрація, країна (назавжди?!) стала нормальним африканатом. Була держава Конґо з президентом Лумумбою і багатою на природні ресурси провінцією Катанґа на чолі з акімом Чомбе. Губернатор-донор найняв бельгійців, Лумумбу убили, Чомбе став президентом, потім його змінив інший генерал – Мобуту.

Відтоді минуло сорок років. Що змінилося? Конґо стало Заїром, залишаючись тим самим багатим на ресурси бідним африканатом. Був такий собі Мозамбік – портуґальська колонія, із шикарною столицею і нетрями навколо. Колонізатори пішли, столиця втратила блиск, нетрі – ті ж.

На берегах великої Замбезі чимало таких мамбезій, для яких ворожка-Історія давно розклала карти однаково дальньої дороги по колу: блиск компрадорства й убогість трайбалізму, прозахідний лиск племінних керманичів при неминаючих злиднях і відсталості одноплемінників, проваллі між першими й другими, потрясіннях при кожному біологічному старінні режиму, змовах майорів-патріотів проти “доларизованих” генералів, під завісу – громадянська війна племені тутсі і племені гуту... Отже, в цьому сенсі процеси тільки починаються! Але наша Азіопія розташована не в африканських джунглях, серед собі подібних, а саме на стику геополітичних та економічних інтересів ледь не усіх світових держав! Тому сорока років для блукань “перехідною” пустелею на шляху із СССР-івського “полону” у Ринок Обітований нам Бог не дав. Пророка Мойсея, до речі, теж.

Казахстан – не тільки периферія водночас західної цивілізації та колишнього СССР, сам собі він теж периферія. У середині в нього – пустеля, а окраїнні блоки пов’язані із суміжними країнами більше, аніж між собою. І на області-райони він поділений за віджилими партійно-держпланівськими лекалами, а зовсім не за принципами ринкової самодостатности реґіонів. Зрештою, у Казахстані немає самоврядування міст, а це – вирішальною мірою важливо для питання його ринкового майбутнього. Річ у тому, що сучасна західна цивілізація виросла із самостійности приморських міст-держав, тоді як континентальні цивілізації успадковують традиції централізованих військових деспотій. Вся шеститисячолітня історія організованого людства є історією суперництва двох принципово різних типів будівництва політичних, економічних і релігійних державних конструкцій: “вгору” або “униз”.

Те, що утворюється на просторах колишнього СССР від схрещування західної ліберальної економіки зі східним політичним авторитаризмом, подібне до плода любові осла і коня. Ці тварини, як відомо, можуть паруватися і родити мулів, на яких можна їздити або, наприклад, воду возити. Але от чого мули не можуть – так це продовжувати власний рід.

У цьому сенсі місцеве самоврядування – це не просто елемент західного ринку і демократії, а наче вододіл між двома принципово різними політико-економічними системами, двома різними типами громадянського і державного світогляду.

Хто це розуміє, розуміє й те, що очевидні, і достатньо обґрунтовані, причини небажання керівників Казахстану запроваджувати виборність акімів – побоювання загубити керованість державою, допустити до влади популістів, екстремістів і сепаратистів, “неготовність” населення – аж ніяк не головне. Набагато серйознішим є ментальний рівень, на якому демократія, як засіб будівництва держави, щиро не сприймається й відкидається.

Отже, персоніфікованої центральної влади й акімів-намісників – надто мало для довговічности такого тендітного утворення, як африканат.

Можна обуритися – ми не Африка! І у своє теперішнє становище ми спустилися не з пальми, а з могутнього дуба розвиненого соціалізму. У нас загальна письменність, потужна інтелігенція, сучасні міста, промисловість тощо. Так – це було, поки що є, дещо залишиться, десь навіть додасться. Але тільки не треба ілюзій: процес триває об’єктивно; якщо не пручатися, система дооформить свої системні якості.

Стежте за тенденцією: у нас була найкраща у світі середня освіта, а зараз ми – світові лідери інтелекту продавців на гуртових базарах. Але ятки і контейнери, що годують колишніх лікарів і вчителів, теж витісняються на периферію, поступаючись супермаркетам і акуратним крамничкам на перших поверхах. Економіка в нас утворюється маленька, а тому жорстка – проміжні ланки вона продовжує “закорочувати”.

Вулицю Саїна упорядкують, дівчаток відокремлять від наркоманії й алкоголізму, стане по-европейськи пристойно і по-азіатськи дешево. Простіший “товар” буде в окраїнних майкудуках.

Згадаймо: на початку реформ для усіх, хто зважився на підприємництво, вистачало грошей і сфер діяльности. Ту ж мідь, навіть нафту – хто тільки не перепродував! Зараз у головних видах бізнесу, навіть на підступах до них, не залишилося “випадкових” людей, і ця ж хвиля буде змивати й інших “зайвих”.

Які можливості нашої нової економіки? Експортний бізнес плюс вся обслуговуюча його інфраструктура можуть дати порівняно пристойний заробіток двом, максимум трьом мільйонам казахстанців. До них – ще півтора-два мільйони держслужбовців і необхідних для захисту такої системи “силовиків”. Іншим – немає робочих місць у такій країні, їхня доля – міґрація, кримінал або натуральне господарство.

Перевірено історією: природні багатства – не благо, а лихо для африканату! Конкретно про нашу казкову нафту – вона не дасть ресурсів на національний розвиток! По-перше, континентальна нафта не конкурентна супроти приморських родовищ, яких на світі – достатньо. Великі Каспійські Труби потрібні не для доповнення видобутку країн ОПЕК, а для “розведення” їхньої цінової і квотної політики. Тому в найближчі роки буде багато обіцянок і очікувань, ще більше – інтриг і проблем, але Великої Нафти не буде.

Припустімо, сфантазуємо щасливий випадок: Казахстан почне експортувати до ста мільйонів тонн у рік. Тоді спрацює “по-друге”, і головне: система відкачування з країни ресурсів, без яких внутрішній розвиток неможливий, уже відбулася, і сама по собі кількість сировини її принципово не змінює! У цьому випадку: родовище – в іноземних “інвесторів”, Труби – за “чужі” гроші, секрети трансфертних цін – під захистом Громадянської партії, а тому вирішальні дивіденди – повз національну касу.

Максимум, що може залишитися усередині країни від фантастичної прибавки в сто мільйонів тонн нафтового експорту, – два-три мільярда доларів на рік. Це багато, навіть дуже багато для підтримки і зміцнення режиму, але для національної економіки – мізер. Тільки на припинення руйнації доріг, житла і всього теперішнього господарства потрібно, у перерахунку на долари, 8-10 мільярдів власних інвестицій, а для підтягування до конкурентного сучасного рівня внутрішнього виробництва, сільського господарства і реального росту рівня життя мало і 15-20 мільярдів щороку. Це більше за увесь теперішній національний продукт – така от арифметика!

Межа розвитку такої внутрішньої економіки – обслуговування Великої Нафти аби простіше. Машинобудівні заводи отримують замовлення на постачання не надто складних “залізяк”, швейні фабрики – добротного спецодягу, підсобні господарства – чистих продуктів. Можливо, мінеральну воду перестануть завозити зі штату Юта. Але “інвестиції”, складне устаткування, високі технології і вирішальний менеджмент будуть закордонними. І обов’язково – “непрозорість” експортного бізнесу. Це усе – святе, на цьому Система тримається.

Власне, саме наш нафтовий достаток дає найлютіший і найпереконливіший приклад безвихідности сировинної економіки. Казахстан, котрий успадкував від СССР обладнані родовища і три нафтопереробних заводи, щороку, саме під жнива, потрапляє в кризу дефіциту нафтопродуктів і стрибка цін на них. Як результат, селяни віддають врожай за солярку. Кожного разу знаходять конкретні причини – егоїзм нафтоекспортерів, аварія на НПЗ, зміна власників тощо.

Так, це теж причини, але головні не вони. Як цілком відкрита частина світового ринку, ми потрапили під усі його ціни – на нафту і пшеницю в тому числі. Зрозуміло, внутрішні ціни на ПММ теж рвонуть під міжнародну планку, і вони туди вийдуть, як би цьому ні протистояв уряд. Але от що принципово не може вийти в нас на світовий рівень – це платоспроможність економіки і громадян, оскільки “ножиці” у прибутках европейського і нашого фермера – це і є кількісна міра цивілізаційного-культурного розриву між нашими державними системами.

Закінчуємо приклад: вживані іномарки залишаться доступними звичайним казахстанцям, як ношений одяг панів доступний їхнім слугам, але от бензин в нашій нафтовій державі стане предметом розкоші!

Ніхто в Казахстані такого не хоче, починаючи від міністрів й депутатів і закінчуючи правлячими партіями. Але... Система має таку властивість – створюють її люди, а вона змушує їх служити собі.

Особисто для мене програма “Казахстан-2030” цікава певністю її авторів, що процеси прямування до вершин можуть тривати десятиліттями. У нас багато економістів-академіків, парламентарів і гуманітаріїв, у них — купа програм та ідей. Крім записних пророків економічних і соціальних катастроф, усі налаштовані винятково на краще, сперечаються тільки про методи. Хто чекає Великої Нафти, хто – нового Податкового кодексу, хто – ринку цінних паперів або закону про землю, ще хтось – місцевого самоврядування, а дехто твердить, що вся справа – у президентові.

Запитаєте мене: що ж я пропоную? Для початку – зрозуміти своє істинне становище. Бо вихід можна знайти, лише знаючи, де знаходишся.

Природним африканатом ми довго бути не можемо – не той історичний шлях, порівняно сильна сучасна культурно-цивілізаційна “закваска”. Звичайно, Казахстан – не Естонія, і власного національного потенціалу в нас явно не вистачає, щоб стати партнером розвинених країн, а не колонією.

Проте цей потенціал є, хоча саме він і зазнає основних втрат від підрядного становища країни. Адже що найгірше в сировинній колонії? Навіть не дешеве вивезення національних ресурсів, а щось набагато спустошливіше – непотребуваність найкращого людського потенціалу, зниження загальної планки інтелекту і моральности в країні, повернення віджилих традицій, торжество сірости, пристосовництва, егоїзму. Тимчасовість, наслідування й імітаторство стають першоосновою держави і суспільства; ЗМІ, політика, наука, освіта, культура – усе набуває вигляду “осетрини з душком”. А все ж сучасний потенціал у Казахстану є, і свій вихід він усе одно знайде.

А виходів, як у класичному анекдоті, завжди два. Перший – режим так і “не зауважить” сучасної “закваски” Казахстану – продовжуватиме, як зараз, тримати її під спудом, купувати, розколювати, придушувати, вичавлювати. Відповідно, триватиме “прокисання” суспільства, прихованої та відвертої опозиції в закритому просторі. Звичайно, що перебродилим вином не нап’єшся і пиріжка з перепрілого тіста не спечеш, але розлад шлунку, поганий запах, а то й скалки в обличчя – цього не уникнути.

Вихід другий – влада знайде в собі сили консолідувати суспільство у вирощуванні і нарощуванні демократичного потенціалу. Теоретично це можливо, а практично ...

По-перше, чого б це режимові змінювати природну для себе позицію?

По-друге, це дуже важко, довго і дорого – будувати сучасну державу не від верхівково-парламентської бутафорії, а від фундаменту, починаючи з правової реформи, запровадження демократії в селянських кооперативах аж до самоврядування міст.

Власне кажучи, історично Казахстан, як модно висловлюватися, “приречений” на “підтягування” до демократичних стандартів, оскільки він, хоча і наслідувально-периферійна, але усе ж частина евразійської, а не азіатської цивілізації. А також остільки, оскільки жодна із серйозних геополітичних сил не зацікавлена в затягуванні неоколоніальної деградації і, відповідно, дестабілізації цього реґіону.

Проблема в тому, за рахунок яких ресурсів буде відбуватись це “підтягування”. Якщо “лікування” від трайбалізму, клановости, корупції та відповідної загальносистемної відсталости доведеться взяти на себе зовнішнім силам, процес буде тривалим, соромітним, дорогим і малоефективним.

Інша річ, повторюємо, коли вдасться “задіяти” внутрішній потенціал влади і суспільства. Щоб таке трапилося – дуже багато чого треба, але для початку – здатности не обманюватися в розумінні того, куди ми усі “потрапили”.

Для чого і написано.