зміст

[Виступ 21.IV.2000 у прес-клубі Фонду “Відродження” з нагоди публікації українського перекладу книги З.Бжезінського “Велика шахівниця” (Лілея-НВ: Івано-Франківськ, 2000)]

На мою політично некоректну думку, інтерес до Збіґнєва Бжезінського в Україні пов’язаний не тільки – а то й не стільки – з його впливом на американську зовнішню політику та її український складник, а чи з галицьким корінням, що дає підстави творцям ґалереї “наших в…” доповнити її ще одним портретом, як (також) із його увагою до наших теренів, яка задовольняє спраглих дістати від пана-чужинця “хоч півдулі”. Ще на початках незалежности, задовго до проголошення американським зовнішньополітичним істеблішментом стратегії “ґеополітичного плюралізму”, яка дозволила розгледіти на постсовєцькому (без Балтії) просторі не лише Росію, а й Україну (інших помітять іще пізніше), леґендарний нині “Post-Поступ” напівжартома нарікав, описуючи приїзд пана Бжезінського до предківського міста, що місцева влада не подбала про збереження могили його діда: не знали, мовляв, ким стане його онук. Тоді онук був чи не єдиним впливовим американським аналітиком, який доводив, що збереження незалежности України відповідає стратегічним інтересам Заходу взагалі й Сполучених Штатів зокрема та що вони мусять докласти зусиль, аби не допустити до повернення Києва під патронат Москви. В час, коли Центральна Европа, до якої Україна Кравчука надумала була “повертатися”, відверталася від неї на Захід, а той цікавився лише датою вивезення ядерної зброї, не хотілося зауважувати, що незалежна Україна потрібна була Бжезінському головно як буфер на кордоні з Росією, аби ним не стала миліша йому серцю Польща. Потім успіх Жиріновського на виборах до першої по розстрілі російського Білого дому Думи, війна в Чечні, відмова нового українського керівництва від успадкованої ядерної величі та проголошення курсу на радикальні економічні реформи зробили цей погляд на Україну панівним у Вашинґтоні, започаткувавши епоху “стратеґічного партнерства”, головною ознакою якої для цього керівництва стали кредити – чи то під реформи, чи то під “ґеополітичний плюралізм”.

Хоча пані Олбрайт щойно знову приїздила до нас – дорогою до нових стратегічних партнерів за Каспієм, – аби застерегти від завеликих поступок Путінові (й узагалі вона останнім часом не втомлюється наголошувати, що Україна має для США не менше значення, ніж Ніґерія), схоже, що кредитів, принаймні ґеополітичних, більше не буде. Епоха начебто закінчилася – залишивши по собі певну кількість дач, що їх близькі до нашої влади особи надбали на теренах від Пущі-Водиці до Каліфорнії, та виходом корупції на перше місце – поперед Чорнобиль – серед ознак, що за ними західна свідомість ідентифікує Україну (на Бжезінського, звісно, нема чого нарікати, він хотів як краще, хоч і не зовсім для нас). А, може, й не закінчилася, бо в Чечні знову війна, Росія доводить Заходові свою ґлобальну роль (водночас просячи грошей), і український буфер (як також азербайджанський чи узбецький) дуже до речі. Принаймні Збіґнєв Бжезінський, здається, вважає, що стратегічні інтереси Америки варті тих грошей, які вона вкладає в Україну (до того ж, облаштування західніших буферів коштувало б дорожче). У своїй “Великій шахівниці” зразка 1997 року він, як і раніше, відводить нашій країні важливу позицію – в одному ряду не з Ніґерією, а з Туреччиною та Південною Кореєю. Цинічна бухгалтерія американського панування над світом допомогла мені позбутися зацілілих сподівань на допомогу Заходу. Бо й справді, чому б “вони” мали допомагати “нам” звільнитися з обіймів Росії, якби не прагнули накинути своїх?

Україна на евразійській шахівниці Бжезінського – одна з п’яти ґеополітичних осей – країн, чиє вразливе розташування змушує Сполучені Штати захищати їх від надмірного ослаблення й потрапляння під вплив сильніших сусідів, ґеостратегічних гравців, що здобудуть відтак більше можливостей утверджувати свої ґеополітичні амбіції, а отже, перешкоджати реалізації американських. Як і раніше, Бжезінський попереду майже всіх в оцінці можливих і бажаних для США перспектив залучення України до европейських та евроатлантичних структур, зокрема, уважає за доцільне вже тепер установити Києву п’ятирічку між 2010 і 2015 роками як імовірний час початку такого залучення, щоб він не боявся зупинення “експансії Европи” на українсько-польському кордоні й, отже, увічнення своєї буферної ролі. Умовою здійснення цих планів має бути, звісно, виконання самими українцями низки критеріїв членства в тих організаціях, що повинно спонукати нас до справжніх демократичних і ринкових реформ, як – пишаються західні оптимісти – перспектива прийняття до НАТО вже спонукала центральноевропейські країни залагодити свої давні етнічно-територільні конфлікти. Водночас десятьох років мало б вистачити, щоби привчити Росію до думки про невідворотність остаточної втрати України й можливість здобути – в разі покірного сприйняття цієї втрати – приз у вигляді допуску й самої Москви до деяких західних структур. Романтичнішою мовою, якої Бжезінський теж часом уживає, це звучить так: відмова від повернення України є для Росії єдиним шансом перетворитися з імперії на національну державу (а навіщо, можна б спитати, перетворюватися, коли всі ж кажуть, що доба національних держав минає?).

Втім, здебільшого автор уживає іншої, прагматичнішої та жорсткішої мови, яка, власне, й заважає мені ентузіастично прийняти окреслену перспективу інтеґрації України в Европу. Йдеться Бжезінському передусім не про шанси, що їх американська політика має надати іншим країнам, а про визначені з Вашинґтона варіанти їхньої поведінки, які відповідають інтересам Сполучених Штатів і які політика останніх має зробити для тих країн безальтернативними. Вже сама назва підкреслює це ставлення до інших країн передусім як до об’єктів американського впливу. Велика шахівниця – це евразійський материк, що його Бжезінський уважає головним тереном здійснення Америкою своєї стратегії ґлобального панування. Не всі фігури там пішаки, як Україна (хоч і не всі пішаки такі важливі, як вона). Є й інші держави, звані ґеостратегічними гравцями, що мають амбіції та певні ресурси опиратися зведенню до рівня фігур. Завдання Америки – не допустити до спротиву, зокрема, контролюючи тих особливих пішаків, названих ґеополітичними осями. Україна, ясна річ, потрібна передусім задля стримування Росії (та захисту Польщі від перетворення на таку вісь – розуміє, либонь, що крутитися на всі боки такій осі несолодко). Чітко викладаючи завдання американської політики в цій шаховій партії, Бжезінський, що прикметно, майже нічого не говорить про альтернативні ролі й комбінації. Приреченість Сполучених Штатів на світове панування по суті постулюється, автор лише нарікає, що надмір внутрішньої демократії заважає їм бути імперією поза своїми кордонами та що самі американці чомусь не виявляють ентузіазму стосовно скинутої на них розвалом СССР ґлобальної відповідальности.

Книжку присвячено “моїм учням-студентам, щоб допомогти їм сформувати завтрашній світ”. Я не хотів би жити в цьому прекрасному новому світі. Я щиро бажаю учням пана Бжезінського, щоб у них нічого не вийшло. Не раніше, однак, аніж у їхніх російських колег не вийде в Чечні, в Білорусі та в Україні.