Вітольд Ґомбрович

Щоденник. 1953-1956.

(фраґменти)

Четвер.

“Краків. Пам’ятки і палаци, які здаються їм прекрасними - для італійців майже не мають ніякої вартості”.
Ґалеаццо Чіано “Щоденник”.

Стаття Лехоня в “В’ядомосцях” під назвою “Польська література і література в Польщі”.

Наскільки вона щира? В котрий вже раз ми повинні переконатись в тому, що ми таки рівні найкращим літературам світу – рівні, проте не відомі і належно не оцінені! Він пише (а радше говорить, бо це була лекція прочитана в Нью-Йорку для місцевої Полонії):

“Наші вчені в силу того, що переважно займаються справами польськими, так і не змогли дати відповіді на питання, яким є справжнє місце нашої літератури в колі інших літератур і так і не визначили місце її шедеврів у світовій шкалі цінностей... Гадаю, що тільки великий поет, віртуоз рідної мови... міг би розкрити нашим співвітчизникам, яким є дійсний рівень наших, рівних найбільшим в світі, поетів, впевнити їх в тому, що ця поезія відлита з того ж самого найвищої проби металу, що і поезія Данте, Расіна і Шекспіра”.

І так далі. З того ж самого металу? Гадаю, що це не найбільш вдалий вислів Лехоня. Матерія, з якої творилась наша література, є іншою. Порівнювати Міцкевича з Данте чи Шекспіром, це все одно, що порівнювати фрукти й конфітуру, природний плід і виріб з нього, луку, поле й сільце з собором чи містом, дух сільський та міський, людський дух, а не дух втілений в природі, душу повного людського знання про світ. Отже, Міцкевич був меншим від Данте? Якщо вже ми й мусимо їх якось порівнювати, то зупинимось на тому, що він бачив світ з висоти лагідних польських пагорбів, тоді як Данте піднявся на вершину величезної (з людей складеної) гори, з висоти якої відкриваються вже зовсім інші перспективи. Данте, який може і не був “більшим”, просто був на вищому рівні, а тому є вершиною вищою.

Однак облишмо це. Мене швидше цікавить ура-патріотичність, його старосвітськість і дивна живучість. Коли Лехонь з гордістю прорікає, що Лотреамон “посилався на Міцкевича”, то моя втомлена пам’ять починає витягати на яв безкінечні ряди таких самих підживлюючих нашу гордість одкровень. Скільки разів то той, то цей, то Ґржимала, то Дембіцький, проголошували URBI ET ORBI, що ми таки не ликом шиті, бо ж “Томас Манн вважав “NIEBOSKA” шедевром чи “QUO VADIS” було перекладене на всі мови світу”. Власне цим методом ми і підбадьорюємо самі себе. Однак я хотів би дочекатися того моменту, коли коняка долі народної таки вгризе легку ручку Лехонів.

Я розумію Лехоня і його наміри. Перш за все це патріотичний обов’язок, якщо взяти до уваги його вимушене вигнання. Це доля польського письменника. А по-друге він очевидно таки дійсно вірить в те, що пише – я говорю “дійсно”, бо для того, щоб це написати, справді потрібно багато доброї волі. І, звичайно, якщо йдеться про “конструктивність”, то його виступ є дійсно конструктивним і на сто процентів позитивним.

Та хай йому. Але я відношуся до всього цього зовсім по-другому. Якось мені прийшлось бути на одному з тих зібрань метою яких і є те взаємне польське підбадьорювання і піддавання духу... де, відспівавши ROTE і станцювавши краков’яка, заслуховують промовця, який починає вихваляти народ, бо ж ми таки “дали Шопена”, чи “маємо Кюрі-Складовську” не рахуючи Вавель чи Словацького з Міцкевичем, а, окрім того, були заслоном християнства, та ще й Конституція Третього Травня була дуже проґресивною... Він і себе і зібрання переконував, що ми є великим народом, що саме по собі вже може і не викликало такого великого ентузіазму у слухачів (які вже знали весь цей ритуал і брали в ньому участь вже як в літургії, від якої жодних несподіванок не чекали), однак сприймали її з певного роду задоволенням, бо ж тим самим відробляли більш ніж досить тієї патріотичної повинності. Але я відчув нечистість того обряду, ця літургія на честь народу була для мене сатанинською насмішкою, чимось злісно ґротесковим. Возносячи Міцкевича, вони принижували самих себе – а по тому, як вони вихваляли Шопена, було видно, що до нього так і не доросли – любуючись своєю культурою вони виказували свій власний примітивізм.

Ґенії! Чорт би побрав тих ґеніїв! О, як мені хотілось сказати цьому зібранню: Ну яке я маю відношення до Міцкевича? Ви для мене набагато любіші, ніж Міцкевич. І ні я, ні ніхто інший не судитиме польський народ дивлячись на Міцкевича чи Шопена, він дивитиметься на цю залу, що тут робиться і говориться. Навіть, якби ми були настільки убогим народом, що нашими найбільшими митцями були б Татмаєр чи Конопніцька, але, якщо б ми могли судити про них з свободою дійсно розкріпачених людей, з поміркованістю і тверезістю людей зрілих, якщо б наші слова не глухли десь в запічку, а ширяли на світовому рівні... то тоді навіть Тетмаєр міг би бути предметом нашої гордості. Але за нашої ситуації Шопен з Міцкевичем тільки підкреслюють нашу мізерність – бо ж ми з наївністю дітей потрясаємо перед носом знудженого закордоння тими полонезами тільки тому, що хочемо якось укріпити своє надщербнуте почуття власної гідності і якось у ньому навіть зрости. Ви нагадуєте мені злидаря, який похваляється тим, що його бабця мала фільварок і була в Парижі. Ви ж лишень убогі родичі світу, які пробують сподобатися і самим собі і іншим.

Однак не це було найгіршим і найдошкульнішим, найбільш убивчим і болючим. Найстрашніше було те, що сьогодення і його розум приносилися в жертву небіжчикам. Тому цю учту можна було б назвати актом взаємного отуплювання поляків во ім’я Міцкевича... і жоден з присутніх не був таким недалеким як зібрання в цілому, не дивлячись на те, що саме з них воно і складалось, від нього відгонило поганою, претензійною і фальшивою фразою. Зрештою загал знав, що воно не таке вже й глибоке – не глибоке, бо стосується справ, яких ані на рівні думки, ані на рівні емоції так і не осягнуло – а звідти та повага й похаплива покора щодо фрази, те захоплення Мистецтвом, та умовна і книжкова мова, та неточність і нещирість. Почали декламувати. Однак скованість, штучність і фальшивість зібрання я пояснив тим, що при всьому тому негласно була присутня Польща, а щодо Польщі поляк не вміє себе вести, її присутність робить його несмілим і манірним – причому сковує його настільки, що в нього все “виходить” не природним, а якимось спазматичним – задуже сильно він хоче їй допомогти, задуже сильно він прагне її піднести. Зауважте, що в стосунках з Богом (в костьолі) поляки ведуть себе нормально і розумно – натомість в стосунках з Польщею губляться, це щось, до чого вони ще не звикли...

Пригадую вечірку в одному з арґентинських помешкань, де мій знайомий, поляк, завів розмову про Польщу – і знову ж, ясна річ, все почало зводитися до Міцкевича, Костюшки з королем Собєським та битвою під Віднем. Присутні при цьому іноземці гречно вислуховували його палкі пасажі і усвоювали ті істини, що “Ніцше і Достоєвський біли польського походження” і що “у нас є дві Нобелівскі нагороди в царині літератури”. І тоді мені спало на думку, що якби хто-небудь так само вихваляв себе чи свою родину, то це було б явним несмаком. Адже такі змагання з іншими народами на предмет ґеніїв та героїв, на предмет культурних заслуг та здобутків, для нас, як пропагаторів польської культури, швидше шкідливі, ніж корисні – адже з нашим напівфранцузьким Шопеном і не зовсім нашим Коперніком ми аж ніяк не можемо конкурувати з італійцями, французами, німцями, англійцями і росіянами; така точка зору прирікає нас на другорядність. Щоправда іноземці терпеливо вислуховували нас, як слухають того, хто, маючи аристократичні претензії щохвилі нагадує, що його прадід був львівським каштеляном. Хоча при тому впадали в ще більшу нудьгу, бо все це їх аж ніяк не обходило, оскільки самі, як народ молодий і на щастя своїх геніїв позбавлений, були поза конкурсом. Отож, слухали поблажливо, ба, навіть прихильно, пробували зрозуміти настрій того DEL POBRE POLACO; тоді як промовець, ввійшовши в роль, все не зупинявся.

Але моя ситуація, як польського літератора, ставала все драстичнішю. Я, звичайно, не претендую на те, щоб представляти що-небудь опріч самого себе, однак цю репрезентативну функцію нам нав’язує проти нашої волі світ і тому не моя вина в тому, що для тих арґентинців я був представником модерної польської літератури. Тому я був поставлений перед вибором: або ратифікувати цей стиль, стиль убогого кревного, або відкинути – при цьому ми повинні були б відмовитись від різних більш чи менш позитивних й корисних для нас пасажів, які тут проголошувались, а це ясна річ принесло б шкоду нашим польським інтересам. А тому не що інше, а саме національна гідність не дала мені права вдаватися до якихось обрахунків - бо я, поза всяким сумнівом, є людиною з загостреним почуттям власної гідності, а така людина, навіть коли не зв’язана з народом почуттям звичайного патріотизму, завжди буде обстоювати національну гідність, хоча б тільки тому, що не можу від цього народу відірватися і для світу є поляком – тому будь-яке приниження народу принижує і його особисто. А такі почуття, будучи від нас незалежними проте неминучими, набагато сильніші від будь-яких штучних й заношених сентиментів.

Коли нами опановують почуття, які сильніші від нас, то ми поступаємо майже наосліп і такі моменти для митця доволі цінні, бо в той момент виробляються основні принципи, викристалізовується позиція щодо питань якнайважливіших. Отже, як я поступив? Я розумів, що тільки радикальна зміна тону може якось розрядити ситуацію. А тому я постарався, щоб у самому тоні було відчутно певну зневагу, я дав зрозуміти, що не надаю такого вже й великого значення доцьогочасним досягненням нашого народу, чиє минуле в порівнянні з майбутнім є не таким вже й важливим – для нього ж бо найвищим законом є закон сьогодення, закон максимальної душевної свободи кожної даної миті. Вказуючи на чужі домішки крові в Шопенів, Міцкевичів, Коперніків (щоб не гадали, що я щось приховую, що що-небудь може позбавити мене моєї свободи) я засумнівався, чи варто всерйоз відноситися до метафори, що ніби це ми, поляки, “дали” їх світу; бо вони тільки народилися між нас. А що спільного є між Шопеном і пані Ковальською? Чи хоч на дрібку вагомішим як людина став пан Ковальський, бо Шопен написав балади? Чи битва під Віднем хоч якось ушляхетнила пана Дембіцького з Радома? Ні, ми не є (говорив я) безпосередніми наслідниками ні старої величі, ні старої мізерності – ні розуму, ні глупоти – ні цноти, ні гріху – кожен відповідає тільки за самого себе, кожен є самим собою.

І тут я відчув, що це ще не вся глибина питання і що (якщо хочу, щоб мої слова стали родючими зернами) слід розглянути це питання більш широко. Визнаючи, що в певній мірі в великих досягненнях народу, в творах його митців знаходять вияв його специфічні чесноти, які властиві даній громаді, і ті зусилля, енергія, краса, яку творить маса і є її вираженням, я вдарив по самих основах національного самолюбування. Якщо народ – продовжував я – дійсно є зрілим, то він доволі помірковано повинен відноситися до власних досягнень, а з другої сторони дійсно життєздатний народ повинен навчитись нехтувати, обов’язково повинен бути вищим від усього, що не є його теперішньою турботою і його теперішньою розбудовою самого себе...

“Деструкція” чи “конструктивність”? Ясна річ – ті слова були руйнівними, бо дійсно підкопували вибудовану пропаґандою піраміду, вони могли обурити навіть іноземців. Але яке задоволення: говорити не для когось, а для себе! Коли кожне слово робить тебе щораз певнішим самого себе, множить твою внутрішню силу, звільнює від тисяч жахливих обрахунків, коли ти говориш не як жертва ефекту, а як людина вільна!

ET QUASI CURSORES, VITAE LAMPADA TRADUNT.

Але тільки наприкінці своєї філіппіки я вирафінував думку, яка здалась мені – в атмосфері моєї туманної імпровізації – найціннішою. А саме: що ніщо власне людині не може імпонувати; якщо ж нам імпонує наша велич чи наше минуле, то це є доказом того, що вони не ввійшли в нашу кров і плоть.

Переклад ТМ

Вітольд Ґомбрович – польський еміґраційний прозаїк. Автор багатьох модерністсььких драм, романів та повістей. Зокрема знаменитих “Фердидурки” і “Транс-Анлантику”. Траґічна доля Польщі закинула його до Буенос-Айресу, що не могло не накласти на нього свого відбитку. Нещодавно громадськості було запрезентовано “Щоденники” вже покійного письменника, що стало значною подією в культурному житті Польщі. Подією неоднозначною, а навіть драстичною.