Емма Андієвська

Поезії

Фраґмент Базару

Горобина на голубах,
Бички – джерела на лобу,
Перевівають глибину.
Клинками риба молода
Полискує у три ряди.
Лежать на лепесі сонця,
Де біля довгих поросят,
Лупцюють баби молодця,
Аж срібло з діжки моросить,
Та кухля ніде попросить,
Щоб кухлем зачерпнуть базар.
Між кавунами на возах
Сидить чаклун і дмуха глечик
Із нитки баб’ячого літа,
У нього хідниками плечі,
Його забули вийнять з лутки
Торішнього, що вже в канаві,
І він сидить, схрестивши литки,
Аж, глянь, кількох переконав він,
І вже за півнем в молоці
Полюють двоє молодців:
В одного ложка у руці,
А другий спить на молоці,
Й петльована висить ріка
Із бульбашок, що з молока.

(Із збірки “Риба і розмір”, 1961)

Базар – поруч і осторонь
(з “Базарів Страшного Суду”)

Від свята відсвіти ідуть:
“Ти справді ти, ти справді тут?”
Щоб ні ступити, ні пройти:
“Жерун буття, обітниць путь,
У пута – низ і висоту!”
Крізь помахи, слова, літа
Глухих падінь, лунких літань, –
Вузлом із осетра і ножиць –
І світ навпіл: молюска ніжність
Струмка легеню в попіл нищить
Щоб поверхом рослинним нижче
Спокутувать куляску множність:
“Сточили хмару хробаки,
Краплину видовжу в ріку!” –
І до стеблистої щоки
Жучок протору приточив
Так м’яко, що ніхто й не зчувсь
(Погоди плавальний міхур
Ліг відпочити на мохи).
Одбігши вух і личаків,
Зорю везуть на слимаку –
Мчать спалахи на патиках.
Забувши циркулі і межі,
В патьоках тіста і молозиві
Базар на боці бабок множить,
Стіну піднявши за волосся.
“Ти справді ти, чи так здалося?”
В зелену лутку з лотоків
Являють хлястик пелюстки.
Забувши первородний темп
(Що діялося на мостах!).
Грозою аґрусовий тинк –
Задухи помсту й тісноти –
Пласти природи пролистав,
Листами ляпаючи з тумб:
“Ти справді ти, ти дійсно тут?” –
Щоб просвітами німоти:
“Не та хода, не та мета!”
Із пісні вирвано мотив,
Що коней колобком мете.
Не зупинити те, що коїться.
Натовп? І до води звикають.
Метиловими язиками
Базар від себе відрікається:
“Нехай заказано законом,
І з-під замка нутро докину”, –
Жмутами м’ясо рве зі спини:
“Ти дійсно ти, чи тільки спомин?”
На купу розум, тіло, пам’ять, –
Нехай на перехрестях палять,
Новою плоттю вдягне подмух
Із попелу, і скрою спрощень
Воскресши на очах зі споду:
“Стіна – стіни зазнає спротиву!” –
Й ніде нікому не в кутах,
Що виживши, живцем кона,
Прозорі зору халабуди...
Стоїть пейзаж налитий в бутлі –
Двигтять рослинні ранки збуту.
Набік молочну плівку будня –
Й комахокрилий всесвіт дудлять.
На обрії в чохлах майбутнє.
Каркаси, полум’я хребти,
Що з хрустом з місяця ростуть,
Базар по каннах розметав:
“Нехай в наперстку зорі сплять,
Нема напарника літать,
Самі папуші і осли!” –
Буття із діжки – питуном,
Весь мерехтом – і потонув.
Озерні лепехи посли
На лапах спомин пронесли,
Надсипавши в росу паслін, –
Й по той бік. Тільки вогкий слід
Кривою в кровоносну гру
По серце, по колодки вгруз
Сліпучістю білків і гроз,
Назавжди, так увесь нараз,
Від світлоносної зарази
Безсилий глузд, золою розум,
В сліпі кути ковтком розносить,
Зустрів – і захлиснувся навстіж.
“Ти здійснення чи слуху витвір?”
Огуддя гублячи і первні
(Надмірну проявивши ревність,
Зворотного домчали рівня)
На паляницю – Суд Страшний –
Летять на дудці хирляки.
Розтявши душу, дух левад
М’яку виделку вилива –
Звиса з виделки голова:
Веде на царство половин,
Де гусінь губкою з трави
Здіймає міхи воскові
В світи зернин і заковик,
Де кущ-хижак, глибин тварина:
Весь мацальця, іде по ринві
І покришкою трощить ранок,
Завинувшися склом від реву,
Назавжди узаконив зриви,
Що в навіженість наріка...
Хоч як тебе я не зрікавсь,
Базаре, ти з усіх лукавств,
Із вироку, із кости й крови
Відкраяний (і крицю кривдять),
Із розчинів, як нетля пам’яті,
Навіки в застінки – злопам’ятний,
У піджмурки, у навтіки...
Зелені плями на руках.
Рай цвіркуновий на жовтку,
На капустяному листку,
На похваті у холодку.
Збіговисько лопатекрилих,
Ластатих вій, обрубки вимірів,
Розплесканих пластами, вимерлих
В таке завершення світів,
Щоб тільки присмерком світить
По той бік світла й сліпоти.

Бічний отвір з Базарів Страшного Суду
Або Базар на Страшному Суді

Через плече завинувшися в ношу
(В два вуха сповивальних, в совість-грушу:
Так дихають, з легень каміння свище),
Два потопельники тримають в ложці сушу,
Їм здерли шкіру, відсвітом зайшовши.
В повітрі шлунки-пащеки літають –
Жеруть подоби: гільзами з латуні
Потвори сиплються, де в три русла з затінень
(то плазмою дзюрчить, то лоєм тане)
Сліпучий живчик порожнини ділить
(Через провалля тельбухом розбухлим)
Й підземне серце по струмочку з Богом
Через моря окапин і обвуглень.
В зір заховавшись, розчерками болю
Передчуття, що запеклось і збігло,
Відкривши звуку животворні багна, –
Як з кратеру, шпичасту браму, пошесть
Смичком виводить, на рожеве збившись.
Зворотний біг: валує в лійках осінь –
Сургучний накип на листках виносить:
Розкидано двоповерхову віспу –
Над згарищами вікна вітру виснуть –
Назад, в росинне повернуло наступ.
Всі проміжні, що від грози не згасли,
На паличці буття чвалають в гості,
На шворці – гору, що калічить гостре
(Гора з народження рожева,
Всіх піднебінням розмежовує).
Два потопельники, не подолавши гущі,
Без захисту на папороті гуснуть.
Крізь соляну реторту тягнуть крила...
Розтявши хрящ-завісу, покропило
Світ кроквами, і вже нові світила,
Об’єднані, як полум’ям, дашками
(Тут Суд Страшний, а там потоп дошкулив –
Скляними дошками всі проміжки укрило)
Старих подоб, щоб скинувши, тяжкими –
Й на повну волю – поносив і кинув.
З долин до неба пащі мелють кінські
Вир з душогубів, мавп і ошуканців,
Що відриваються з палючої заслони
Повз мацаки (скрізь ляпа кров і слина),
Хрусталиками хрустячи так рясно,
Що тільки нитку залишають в русі.
Ніде нема ні прикриття, ні впину,
Несе вперед, як не волай на поміч.
Подоба, стать – минулося, тільки спомин.
Людино – кінь рослинного покрою
Дихнув – і світ на частки перекраяв:
Де вдосвіта лягли з Страшного Суду,
В зелену шкірку холодку присяде,
Корою відгороджений від світла
(Скрізь – плоті купи, зайвий мотлох).
Крик-глечик, як панчоху, з каламуті
На погляд натягнувши, спідніх мітить
(Усе кутасте потріпав – і кругле,
Світ на очах в нову подобу пухне).
Два потопельники тримають в ложці сушу:
Блищать тіла, потік людей крізь сажу
Наосліп до землі (о, невгасимі судна
Пересудів і поминальних суджень!)
Із лійкою стоять на небі судді:
В сумлінні ловлять карасів,
А їм теля печінку ссе.
Над ними пащеки розпечені несуться –
Перепроваджують до небуття і суту;
Тримаються: хто – боячись, хто – мужньо,
Хоча від них самі лиш духа мощі.
Тече жовток на плавники й зіниці:
Занурився і виплив через ночі
Усеохопного, з самих тичинок, ока,
Що побороло плину вгинний вакуум
І з прірви вирок вирвами розносить:
Набік – душа, порічками волосся,
Набік тіла – плечима потяглося,
Свідомість восьминогом. Тільки віддих,
Весь заграва, на видноколі видно:
Єдиний і останній, той, що є.
Два потопельники...

ПЕРЕТИНКИ

(Поема)

Унутрішній зір,
Розщеплений виделкою,
Боязких веде.
Невизначений звір,
Від звіра самі щелепи,
Стереже пустелю.
Звуку важке
Волове м’ясо
Довжить тіло,
Довжить помисли
(Помисли виснуть
На лікоть від вислову).
Зі стелі водяної сну
Сиплються воїни –
Щити від очей
До щиколотків,
А ноги босі.
Рожеве тісто з уст виголошують.
Сонна основа слова
В леопардових плямах.
На обрії блима –
Гінці без ліку,
Від швидкости великої,
Носять новину
Скибкою кавуна
Від уст до уст
(Тут бо устрій
На все усне).
Зір ступає
То в ніч, то в день.
Здалеку гуде –
Зябра зорі рознесло за обрій
Зола і амбра –
І видно:
На краєвиді
Якийсь голодранець,
Що спав у відрі
Потилицю видовжив сонцем
І зник цяткою в повітрі,
Як в лійці охровій
(Так тільки й охнули),
Лишивши за собою
Завихрений звук.
І вже інший молодець
Пробує узути звук,
Хоч над ним глузують
Згори й знизу
І раптом мовкнуть,
Бо й цей
Змахнув лице
Й через потилицю
Скидає тіло,
Скидає душу
Для перевтілення.
Мигнув вустами,
І вже й його не стало,
Самий чотирикутний звук.
Звук, мов скриня,
Їде на ящура спині
Між одержимих
Без жодної одежини
(Дехто з одержимих –
В руці – хто ложку, хто сито,
Які прожектором світять –
Скрізь, бо ллються світи,
Щоб не наступити).
Хтось із нетямущих
З лицем ляща,
Позбувшися шкаралущі,
Веселку з коліна вилущує –
Навприсядки лящить
Серед мечів
З власної сечі.
І знову пуща.
Десь тільки кінь,
Мов водяна булька,
Був і щез
В водоймищі речей.
Зору крихкі дихальця
Нетривких надихають.
Ребриста тиша
Каштаном подекуди лусне
Й медову галузку
Від серця до вуха –
Тим, що слухом похилі,
Ляду сну відхиля:
Зоря молодим горошком
Сходить на городі.

(зі збірки “Первні”, 1964)

ВІГІЛІЇ XL

Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч – наглухо – у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, –
Все глибше й – далі – від тандит щоденних.

Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду – проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих,
На лінії, що ділить світле й темне,

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. –
У снах маячить, хоч ніхто не спить
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

(зі збірки “Вігілії”, 1988)

***

Цвіркуни розтягують порожнечу
З надпаленими краями.
В ній сперечаються два крамарі,
Присягаючись на жовтій дині,
Як на святому письмі.
В одязі з лободи
Ходять збирачі податків
(Скрізь митники і злодії).
Іде збирач податків,
Непідвладний тяжінню,
Жує смужку олії й посвистує
(Один його кашкет
Важить пуд щирого золота)
Навколо нього сізіфові міхи
Видмухують коріння навиворіт.
Іде збирач податків,
Відділений від листка плівкою,
Від якої відрубує усе живе.
А те, що відійшло,
Висить олив’яними печатками
На папських буллах
До народів, які вже не існують на мапах.

(зі збірки “Пісні без тексту”, 1968)

Емма Андієвська (1931) - українська письменниця. Змінивши ряд европейських столиць – Париж, Нью-Йорк – на стале зупинилася в Мюнхені. Брала активну участь у роботі Нью-Йоркської школи української поезії. Авторка багатьох поетичних збірок: “Поезія” 1951, “Народження і доля” 1958, “Риба і розмір” 1961, “Кути опостінь” 1963, “Первні” 1964, “Базар”1967, “Пісні без тексту”1968, “Наука про землю” 1975, “Кав’ярня” 1983, “Спокуси святого Антонія” 1985, “Віґілії” 1988 та прозових творів – збірки оповідань “Подорож” 1955, “Тигри” 1962, “Джалапіта” 1962, романи “Герострати” 1970, “Роман про добру людину” 1973, “Роман про людське призначення” 1982. Філіґранно володіє словом. Заставляє його працювати в контекстах для нього неймовірних. Зіштовхуючи образи витворює химерний світ сюрреалістичних візій, часто близьких до живописного ряду Босха чи Кіріко. Взагалі візуальне відіграє в цій поезії роль далеко не останню. Не даремно остання збірка “Віґілії” вийшла з розкішними ілюстраціями ще недавно нашого земляка, а тепер парижанина Володимира Макаренка.

ч
и
с
л
о

1

1989