Карл Ясперс

Відповідь на критику моєї роботи "Що потрібно федеративній республіці"

(фрагмент)

Карл Ясперс (1883-1969) – німецький філософ екзистенціаліст. Вважав своє вчення не «філософією», а «філософствуванням», тобто не ставив кінцевої крапки. Швидше бачив його як ряд запитань, ніж відповідей. Зумів уникнути крайнощів ірраціоналізму та антиінтелектуалізму, в чому йому допомагав контакт з життям, його участь в політичному житті Німеччині. Особливу зацікавленість він проявив до процесів реставрації демократичних свобод у Федеративній Республіці. Підняв так зване питання «німецької вини».

(...) 4. Моїй книзі («Що потрібно Федеративній Республіці?» – пер.) іронічно закидають, що ми повинні стати народом філософів. Тільки тоді ми могли б краще виглядати з політичної точки зору.

На що я відповім: так, я дотримуюсь, по суті, саме такої думки. Причому я розумію, що це може виглядати смішним і скидатися на утопію; однак я настоюватиму на цьому, щоправда, при умові, що мене зрозуміють правильно.

Філософствування я вважаю вправою людини як такої. Фактично кожен з нас філософствує не усвідомлюючи цього і не називаючи цього філософією. Немає людини, яка коли-небудь не філософствувала б. А щодо того, що це за філософствування, ми можемо сказати, що це є філософія, яка набирає політичної форми. Вірним буде і зворотне: політичні прояви свідчать про те, якою філософією чи антифілософією, недекларованою чи скритою керується людина. Як правило ця філософія є туманною, однак все ж філософією.

Це, звичайно, не означає, що якісь політичні явища можна вивести з певної філософської конституції. Однак спосіб мислення в філософствуванні співпадає з способом мислення в політиці, бо ж джерело в них одне і те ж.

Оскільки філософія проявляється через філософствування в життєвій практиці окремої людини, а не тільки через висловлення своєї думки, то вона проявляється і в політиці.

Політика не є чимось відмінним від філософії, вони не є якимись окремими областями, а охоплюють людину в цілому. Вони обидві, в тій мірі в якій вони є серйозними, окреслюють всю долю людини. Там, де в них немає серйозності, не може бути і серйозної політики.

Повторюю: теза про єдність філософії і політики є настільки фундаментальною, що можна сказати, що: якщо відсутній один з цих елементів, то відсутній і другий.

Однак, якщо розуміти під філософією те, що під нею тепер розуміється, то постулювання «народу філософів» буде абсурдом. Це розуміння має на увазі, що вона є фаховим заняттям університетської професури, тобто, що вона є шкільною філософією. Розколовшись на ряд дисциплін, між котрими вже немає жодного змістовного діалогу, ця філософія вважає себе наукою і з великим апломбом творить чергові «теорії». Вважається, що спеціалісти працюють зі знанням справи, вони вважають, що ті істини, яких вони досягають, нічим не різняться від знань здобутих іншими науками, тобто що і їх істини можна буде застосувати. Я не вважаю всього цього філософією, а тільки хобі, в якому поміж іншим фіґурують і тексти філософів. Причому форми його можуть бути якнайрізноманітнішими. Поступки заанґажованих людей не можуть бути ні справжніми актами пізнання, ні справжнім філософствуванням; насправді це є продукуванням публікацій, які то тут то там почитуються групами таких самих хобістів; для інших людей вони нудні, а для людини дійсно філософствуючої просто байдужі.

Нашим завданням, тобто завданням професорів філософії, які зробили викладання філософії своєю професією, є культивування думок великих мислителів, збереження від забуття спадку цих великих людей, передача його молоді, щоб вона орієнтувалась в тому, що було і що робиться. Якщо таке навчання виявиться успішним, то воно повинно набрати простої форми і дійти до широких народних мас. Така наука може внести більшу ясність щодо того, що таке філософствування, яке притаманне людині з самого початку. Приклад Платона може нам проілюструвати непорозуміння, що стосуються бачення філософії як загальнонародної. Його знаменита теза звучала так: спасіння немає доти, доки державою не будуть керувати філософи, або ж доти, доки можновладці не стануть філософами. Але в Платона цими можновладцями є нечисленні обранці, які були випробувані і дозрівали упродовж кількох десятиліть виховання, в той час як решта народу про управління нічого не знає. Народ повинен бути послушним, ним керують. Тим часом ми повірили в можливість створення таких держав, які звуться демократичними, але ці держави постають на основі народу і у співпраці з ним. У Платона можлива тільки диктатура, ми ж хочемо політичної свободи. Ми пішли шляхом протилежним до шляху Платона і його розуміння демократії. Для нас провідною є думка Канта і думки та справи великих основоположників демократії (анґлосаксів, швайцарців, голландців). Кант розвив принципи того, що сам назвав республіканським управлінням, а ми називаємо демократією. Нашим завданням є те, щоб народи, які вже не такі освічені, ставали б якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники і публіцисти, а також і філософи – щоправда, не дією, а радою.

Наші політичні надії полягають в тому, щоб народи стали філософствуючими саме в цьому розумінні слова. Платон забуває, що люди все одно залишаються людьми, причому всі. Керівники теж є людьми. Платон постулює існування таких людей, які подібні до богів, або взагалі є богами. Однак оскільки людьми керують тільки люди, і оскільки всі люди без винятку, обіймаючи посаду, можуть нею і зловживати – то всі ми повинні розвивати те, що веде до свободи у суспільстві: тобто суспільний діалог, а не тільки послух і покору. Владу можна довіряти обранцям тільки на якийсь час, контроль слід поширювати на всіх без винятку.

Минуле і сьогодення говорять, що це тільки зародок свободи – історія свободи ще попереду. Однак сьогодення надає нам сил в тій справі, за яку ми боремося. Критикувати легко. Однак нам слід зводити людей, заохочувати їх до співпраці, до взаємного контролю, щоб вони не допускали жодної щодо влади неконтрольованості.

Ми повинні навчитись краще філософствувати. Тоді ми станемо кращими і як люди і як політики. Платон має рацію: поки у можновладців політика і філософія не зіллються в одне ціле, доти не викорениться зло. Ми ж з своєї сторони додамо те, що це ж стосується і народу, і тільки на цьому шляху неустанної просвіти він може осягнути це філософствування і стати народом філософствуючим.

(переклад ТВ)